Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Я довго вагалася. Флешка лежала на дні моєї сумки, немов тліюче вугілля. Кожного разу, коли я брала її до рук, у грудях з’являлася пульсуюча тривога.
Тім відчував мою напруженість. Він майже не відходив від мене — чи то через турботу, чи то через недовіру.
— Софіє, — якось увечері він став поруч, коли я мила посуд. — Ти від мене щось приховуєш?
Я здригнулася. Посуд ледь не вислизнув з рук.
— Чому ти так думаєш?
Він дивився уважно, надто уважно.
— Бо ти вже не ти. — Його пальці торкнулися мого плеча. — Я хочу знати, що відбувається.
Я відвела погляд. Не могла розповісти. Ще ні.
Наступного ранку я вирішила піти в бібліотеку. Там стояли старі комп’ютери, і шансів, що хтось зламає мою приватність, було значно менше.
Серце билося так голосно, що я боялася — хтось почує. Я вставила флешку у порт. Екран ожив.
Папка «Влад_план».
Я ковтнула слину й відкрила.
Там було кілька відео, десятки документів і фото.
Я клацнула перший файл. На екрані — Влад. Його обличчя світилося тим самим фанатичним вогнем, від якого мене завжди морозило.
— …вони повинні знати, що ми не зникнемо, — казав він. — Система слабка. Ми будемо жити в ній і проти неї. Софія — ключ. Її історія стане нашою зброєю.
Мені стало млосно. Я вимкнула звук, але зображення вже врізалося в пам'ять.
Наступний документ — список імен. Деякі я впізнала: колишні знайомі Влада, хлопці з його «компанії». Інші були зовсім чужими. Біля кількох стояли помітки: «лояльний», «готовий», «чекає сигналу».
Фото. Я й Тім. Зняті здалеку, у різний час. Біля лікарні. У магазині. Навіть на дитячому майданчику, коли я виходила просто подихати.
Мене хтось стежив. І нещодавно.
Я різко висмикнула флешку. Кров ударила в скроні.
Коли я повернулася додому, Тім знову чекав.
— Де ти була? — запитав тихо.
— У бібліотеці.
— Навіщо?
Я відчула, як зрадницька паніка відбивається в моєму голосі.
— Просто… читати.
Він нахилився ближче.
— Софіє, якщо зі мною не чесна ти — тоді хто?
Я мало не заплакала. Хотіла крикнути йому правду, але щось мене спинило. Може, страх, що він не витримає. Або те, що правда могла втягнути його в небезпеку ще глибше.
— Я втомилася, — прошепотіла я. — Дай мені час.
Він не наполягав. Лише міцно обійняв. Але в його очах я бачила те саме, що й у своїх — тінь недовіри.
Уночі я прокинулася від дивного звуку. На вулиці під вікном стояла машина. Фари на мить освітили кімнату, потім згасли.
Я підкралася до вікна. Силует у темряві. Хтось курив, спершись на капот.
І тоді я зрозуміла: список і стеження — це не просто минуле. Це вже почалося.
Ніч видалася безкінечною. Я лежала поруч із Тімом, слухала його рівне дихання й не могла заснути. Картинки з флешки крутилися в голові, мов жорна. Влад. Його голос. Списки людей. Фото мене й Тіма. А тепер ще й та машина під вікном.
Було відчуття, ніби невидима петля знову затягується.
Я знала: одна я не витримаю. Але й Тіму довіритися не наважувалася. Йому потрібен спокій, а я не хотіла знову тягнути його в безодню. Тоді в голові з’явилося єдине ім’я — Андрій.
Вранці я вигадала привід. Сказала Тіму, що піду прогулятися до ринку. Він кивнув, але його погляд був насторожений. Я відчувала, що він щось підозрює.
Я написала Андрію коротке повідомлення: «Треба побачитись. Терміново. Але ніхто не має знати».
Відповідь прийшла майже одразу: «Добре. Куди й коли?»
Ми зустрілися в маленькому парку на околиці міста. Андрій прийшов у цивільному, без звичної форми. Але навіть у звичайній куртці він виглядав так, ніби весь час напоготові.
— Софіє, — він уважно подивився на мене. — Що сталося?
Я дістала флешку. Його брови здивовано злетіли вгору.
— Звідки це?
— Настя дала. Сказала, що тут… докази.
Я розповіла йому все, що бачила. Відео з Владом, списки людей, фотографії. Про машину під вікном — теж.
Андрій слухав мовчки, тільки щелепа напружено стислася.
— Ти правильно зробила, що прийшла, — нарешті сказав він. — Це серйозно. Якщо справді є ті, хто й досі йому вірить — вони можуть бути небезпечні.
— Ти можеш перевірити? — спитала я майже пошепки. — Дізнатися, хто ці люди?
— Так. Але ти повинна бути обережною. І… Софіє, не приховуй цього від Тіма.
Я відвела очі.
— Він не зрозуміє.
— Він має знати. — Андрій говорив твердо. — Інакше, коли правда вилізе сама, буде ще гірше.
Я нічого не відповіла. Лише віддала йому флешку. Він пообіцяв дати знати, як тільки розбереться.
Коли я повернулася додому, Тім сидів на дивані. Його руки були схрещені, обличчя напружене.
— Де ти була?
Я завмерла.
— На ринку.
— І що купила? — його голос був занадто спокійним.
Я кинула погляд на порожні руки. Прокляття.
— Нічого. Не знайшла потрібного.
Тім піднявся й повільно підійшов. Його очі темніли, мов грозові хмари.
— Софіє… Ти мені брешеш.
Моє серце підскочило до горла.
— Я… я просто хотіла пройтися.
— Ні, — він різко хитнув головою. — Ти щось приховуєш. Я бачу це в тобі.
Я хотіла виправдатися, але слова застрягли. Відчуття провини обпікало.
— Тіме, будь ласка… — прошепотіла я. — Не зараз.
Він відступив, але в його очах лишилася образа.
Тієї ночі ми спали спинами одне до одного. Його мовчання ранило сильніше за будь-які звинувачення. Я знала: між нами росте стіна. І я сама її зводжу.
Через кілька днів Андрій подзвонив. Його голос був низький і напружений:
— Софіє, ми маємо зустрітися. Я перевірив флешку. Це серйозніше, ніж здавалося.
Я відчула, як кров холоне в жилах.
— Що там?
— Влад справді створив мережу. Це не просто кілька друзів. У нього була структура, зв’язки. Деякі люди досі активні. Вони стежать не лише за тобою. Є ще кілька цілей.
— Які?
— Не можу говорити телефоном. Зустрінемось завтра.
Я кивнула, хоча він цього не бачив.
Після розмови я довго сиділа в тиші. Тім зайшов у кімнату й подивився на мене.
— Хто це був?
— Ніхто, — збрехала я вдруге.
Його очі знову стали темними. Він нічого не сказав, але я знала: він віддаляється. А я — все глибше втягуся в небезпеку, яку намагаюся приховати від нього.
Увечері, коли він заснув, я вийшла на балкон. Небо було чорне, і тільки десь далеко світилися рідкісні вогники. Я вдивлялася в темряву, і мені здавалося, що там знову є силует. Хтось дивиться на мене.
Я стискала перила до болю й шепотіла сама собі:
— Якщо це почнеться знову… я більше не витримаю.
Але всередині я знала: почалося вже.
Раптом я почула тихий скрип дверей. Серце зупинилося на мить. Він прокинувся? Чи це хтось інший? Я прислухалася, намагаючись вловити будь-який звук. Тиша. Тільки холодний вітер струшував волосся на обличчі.
Силует у темряві знову з’явився. Тепер ближче. Я відчула, як холодний страх тягнеться по хребту, але одночасно — дивна, майже магнетична тяга змушувала мої ноги робити крок уперед. Серце билося шалено, але розум мовчав.
— Хто там? — нарешті промовила я, але голос звучав чужим.
Нема відповіді. Лише темрява. Але я знала: він — не той, кого можна просто ігнорувати. Із тіні тихо виповзло щось знайоме, але спотворене. І раптом я зрозуміла: це не випадковість. Це початок гри, яку я вже програвала колись. І цього разу ставки були ще вищі.
Я відчула, як холод обіймає плечі, а серце стискає страх і бажання одночасно. Мене тягнуло вперед, хоч розум кричав: "Біжи!" Але я не могла. Бо всередині мене знала: щоб вижити — доведеться зустрітися з тим, хто знову повернувся у моє життя…
Силует нарешті випростався, і я змогла розгледіти обриси. Серце стислося від знайомого страху — це був він. Не той, кого я любила, а темний його відбиток, що з’являвся тільки у найстрашніших снах. Його очі сяяли холодом, і він не промовив ані слова.
Я відчувала, як моє дихання сповільнюється, а тіло ніби присиплене, але всередині все палало. Він крокнув на кілька кроків ближче, і тіні, що стелилися навколо, ніби ожили, обплітаючи мене.
— Ти думала, що зможеш сховатися? — тихо промовив він. Голос був майже шепотом, але я чула кожну літеру, наче він читав мої думки.
Я відсахнулася, але ноги ніби приросли до підлоги. Усвідомлення прийшло миттєво: якщо я зараз зламаюся, все, що я намагалася приховати, вибухне назовні. І тоді вже не буде шляху назад.
Він підійшов ще ближче. Тепер між нами була лише ширина балконних перил. Я відчула його подих на своїй шкірі — холодний, але неймовірно близький.
— Я не дозволю тобі піти, — промовив він, і в його словах не було жодної загрози, лише непохитна рішучість.
Я відчула, як всередині щось рветься: страх і бажання змішалися у жорсткому вузлі. Моя рука непомітно потяглася до перил, щоб втриматися. Але розум підказував одне: тепер гра тільки починається.
Він зупинився всього за крок від мене. Тиша навколо ставала густішою, наче сама ніч затримала подих. Я відчула, як серце шалено колотиться, а руки непомітно стискають перила так, що з’явився біль.
— Ти знала, що це трапиться знову, — сказав він, і його голос тепер звучав ближче, ніж будь-коли. — Ти не могла втекти від себе.
Я хотіла відповісти, заперечити, крикнути щось, але слова застрягли у горлі. Бо я знала: він правий. І всередині мене щось ламалося, але одночасно розквітало, немов небезпечна квітка серед темряви.
Раптом він простягнув руку. Не агресивно, а тихо, майже прохально. Моя перша думка була втекти, але ноги не слухали. Я відчула, як тонка грань між страхом і притяганням зникає.
— Якщо ти зараз відступиш… — його слова перервала тиша, але погляд залишався непохитним. — Ти втратиш усе, що можеш врятувати.
І тоді я зрозуміла: небезпека була не зовні. Вона була всередині мене. І тепер, щоб вижити, я повинна була зробити вибір: або віддатися страху, або зустріти темряву лицем до лиця.
Я вдихнула глибоко і крокнула вперед.
Темрява рухалася разом зі мною. І я знала: гра почалася знову.
Крок за кроком я наближалася до нього, і темрява навколо наче стискалася. Раптом я відчула різкий порив вітру, і щось — чи хтось — зачепило мою руку. Я закричала, відсахнувшись, але він миттєво схопив мене за плече.
— Ти мусиш бути обережною, — прошепотів він, а його рука була теплою, незважаючи на холод навколо. — Вони чекають на помилку.
Я озирнулася. Тіні на балконі рухалися самі собою, шепіт долинав з кутів темряви. Серце билося так, що здавалося, його почує весь світ.
— Хто вони? — прошепотіла я, ледве стримуючи тремтіння.
— Ти ще не готова знати все, — відповів він, — але вже пізно зупинитися. Вони тут, і ти їх бачиш.
Тоді з темряви виповзли перші силуети — високі, спотворені, без облич. Я відчула, як холод прокотився по хребту, а ноги непомітно підгинаються під мною. Вони не робили кроків, а просто сповзали по балкону, і кожен рух здавався невидимим, але смертельно небезпечним.
— Іди за мною, — тихо сказав він, стискаючи мою руку. — Тільки так ми виживемо.
Я не вагаючись пішла за ним. Кожен крок був випробуванням, кожен подих — боротьбою зі страхом. І всередині мене щось тріщало, ламалося і одночасно розквітало. Я знала: відтепер назад дороги немає.
Ми рушили вглиб балкону, тіні ковзали навколо нас, шепіт ставав дедалі гучнішим. Я відчувала, як серце шалено б’ється, а руки тремтять, але він міцно тримав мене за руку.
Раптом один із силуетів різко вистрибнув із темряви переді мною. Його форма була розмитою, але очі — яскраво червоні, палаючі неначе вогонь. Я закричала, відштовхуючись, але він схопив мене за плечі і різко відтягнув убік.
— Тримайся близько! — крикнув він, і я відчула потік адреналіну.
Тінь промайнула повз нас, залишаючи після себе холод і запах гару. Я ледве втрималася на ногах, а він притиснув мене до себе, захищаючи від небезпеки.
— Вони сильніші, ніж ти можеш уявити, — сказав він тихо, але кожне слово було наповнене силою. — І вони відчувають страх. Не показуй їм його.
Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце. Внутрішньо я знала: якщо зараз здамся страху, то нас обох не врятує нічого.
Тіні наближалися знову, і я відчула холодний дотик одного з них на щокі. Але я не відсахнулася. Я дивилася прямо в темряву і бачила там… себе. Свої страхи, свої помилки, свою жагу до виживання.
— Ми зробимо це разом, — прошепотів він, і його рука стисла мою ще міцніше.
Я кивнула. Небезпека була поруч. Але тепер я була готова боротися.
Тіні згустилися навколо, наче живий морок. Один із них рвонув уперед, і я відчула, як холодні руки стискають мої плечі. Я закричала, але його рука міцно притиснула мене до себе, і я відчула його силу, його контроль над ситуацією.
— Не дивись на страх! — крикнув він, і я підкорилася.
Тоді почалося. Тіні атакували одночасно, але він рухався блискавично, відштовхуючи їх, розбиваючи морок у повітрі. Я бачила, як він ніби танцює, а його очі палають рішучістю. І мене охопило дивне відчуття: страх і захоплення одночасно.
— Тримайся за мене! — командував він, і я міцно вчепилася у його руку.
Один із силуетів кинувся прямо на нас, і я відчула, як холод пробіг по всьому тілу. Але він розвернув мене, підставив своє тіло як щит і штовхнув тінь назад у темряву. Здавалося, що ніч сама підкоряється його волі.
Я важко дихала, але розуміла: ми не просто боремося за життя. Ми боремося з чимось глибше — із темрявою всередині нас самих.
— Ти готова? — запитав він, і в його погляді не було жодного страху, лише виклик.
Я кивнула, і в ту мить щось змінилося. Ми кинулися вперед разом, готові зустріти тіні лицем до лиця, готові до того, що ця ніч може стати останньою. Але всередині мене зріла рішучість: я більше не втечу.
Тіні злилися в єдиний рух, наче жива хвиля, що накочується на нас. Серце билося шалено, дихання переривалося, але він не відпускав моєї руки. Його очі світилися у темряві, і я бачила там рішучість, що давала мені сили рухатися далі.
— Тримайся! — крикнув він, і ми кинулися вперед у саму гущу тіней.
Холодні руки схопили мене за ноги, але він різко розвернув мене і штовхнув угору, а я відчула, як повітря здавлює груди. Одразу ж кілька силуетів обрушилися на нього, і я відчула, як його тіло прогнулося під вагою удару. Але він вистояв, як скеля посеред шторму, і з останніх сил штовхнув тіней назад у темряву.
Я зрозуміла, що це не просто боротьба за виживання. Це було випробування наших внутрішніх страхів. Кожна тінь, що нас атакувала, була частиною того, що ми намагалися приховати, заперечити, забути.
— Зі мною! — крикнув він, і я кинулася слідом, відчуваючи, як темрява навколо розриває все на частини.
Ми проривалися через море тіней, і з кожним кроком я відчувала, як страх тане, а його сила вливається в мене. Коли остання тінь зникла, залишився лише холодний вітер і темрява, що поступово розсіювалася.
Ми стояли поруч, важко дихаючи, і я відчула його руку на своєму обличчі.
— Ти витримала, — прошепотів він, і в його голосі звучала неймовірна ніжність.
Я дивилася на нього, і всередині щось змінилося. Тепер небезпека не здавалася такою страшною. Бо я знала: поки ми разом, ми здатні протистояти будь-якій темряві.
І на цій нічній тиші, серед розсіяних тіней, я зрозуміла: гра ще не закінчена, але ми пережили перший удар — і це вже була наша маленька перемога.
Ми стояли на балконі, оточені нічною тишею, що тепер здавалася майже нереальною після битви з тінями. Я важко дихала, а серце ще не могло заспокоїтися. Він дивився на мене, а його погляд був сповнений чогось, що я не могла одразу розпізнати — суміш турботи, захисту і… тривоги.
— Це ще не кінець, — сказав він тихо, і я відчула холодок по спині. — Вони повернуться. І наступного разу вони будуть сильніші.
Я здивовано підняла на нього очі. — Хто вони? Чому це відбувається зі мною?
Він замовк на мить, ніби обмірковуючи, що сказати. Потім його руки стиснули мої плечі, і він прошепотів:
— Ці тіні… вони народжуються з наших страхів, але за ними стоїть щось більше. Хтось, хто хоче контролювати не тільки нас, а й те, що ми приховуємо всередині.
Я відчула холодок у животі. — Хто?
Він зітхнув, відводячи погляд у темряву за межами балкона. — Я не можу сказати зараз. Потрібно спершу вижити. Потім ти зрозумієш усе.
Я кивнула, і всередині мене виросла рішучість. Я вже не могла повернутися назад у звичайне життя. Те, що сталося, змінило мене назавжди. Темрява всередині мене вже не лякала, бо я знала: тепер у мене є він. І разом ми зможемо боротися навіть із найстрашнішим.
Але десь далеко в нічній темряві, де ще мерехтіли рідкісні вогники міста, хтось спостерігав за нами. Його посмішка була холодною і впевненою: гра тільки починалася.
Наступного дня місто здавалося неймовірно спокійним, але всередині мене панував хаос. Я не могла позбутися відчуття, що нас спостерігають, а кожна тінь могла ожити будь-якої миті. Він мовчав більшу частину дороги, а я відчувала його напруженість, яка передавалася і мені.
— Я повинен показати тобі правду, — нарешті сказав він, коли ми опинилися у покинутому складі на околиці міста. — Ти повинна знати, з чим ми маємо справу.
Я прислухалася, відчуваючи, як страх і цікавість змішуються всередині мене.
— Тіні… вони не просто створіння страху, — почав він, — вони народжені людиною, але керовані кимось іншим. Хтось спостерігає за нами довше, ніж ти можеш уявити. І їхня мета — контролювати людей через те, що вони бояться найбільше.
Я відчула холодок. — І хто цей хтось?
Він підняв руку, показуючи стару книгу, що лежала на столі. Її сторінки були пожовклі, а шрифти нагадували давні рукописи.
— Ця книга — ключ. Вона належала людині, яка відкрила, як перетворювати страх на силу. І зараз ця сила шукає нову жертву. Нас. — Його очі блищали від рішучості. — Ми повинні знайти спосіб зупинити його, перш ніж він використає нас повністю.
Я відчула, як тремтіння страху змінилося на рішучість. Вперше я зрозуміла: боротьба з тінями — це не лише питання виживання. Це була гра розуму, волі та сили серця.
І деінде у темряві, серед тихих шепотів нічного міста, хтось спостерігав за нами, задоволено посміхаючись. Він знав: ми зробили перший крок у його гру — і тепер відступати неможливо.
Ми відкрили книгу, і сторінки, здавалося, шепотіли нам власні таємниці. Символи й креслення зливалися в хаотичний потік, але він знав, куди дивитися.
— Тут записано, як тіні прикріплюються до страху людини, — пояснював він, вказуючи на старий текст. — І головне — як їх контролює той, хто вміє використовувати цю силу.
Я схопила одну сторінку, на якій були креслення облич людей, і відчула холодок. — Це… ми?
Він кивнув. — Вони спостерігають. І чим більше ми боїмося, тим сильніші стають. Ми не можемо дозволити страху керувати нами.
Раптом у складі задрижала підлога. Ми обидва прислухалися. З темряви промайнув силует, але цього разу він рухався швидше, рішучіше.
— Перший тест, — прошепотів він. — Тепер ми дізнаємося, хто сильніший: ми чи тіні.
Я відчула, як серце стискає холод, але страх вже не паралізував мене. Я відчула його руку на своїй, і в цю мить зрозуміла: ми протистоїмо не просто темряві, а всьому, що вона символізує.
Силует кинувся вперед, і я кинулася на захист, відчуваючи, як моя рішучість перетворює страх у силу. Він стояв поруч, підтримуючи мене, і разом ми зробили крок у невідомість.
І тоді я зрозуміла: боротьба тільки починається, і наступний крок може змінити все.
Силуети з темряви знову наблизилися, і цього разу вони не відступали. Я відчула, як холодний подих тремтить на шкірі, а серце б’ється шалено. Але тепер страх був іншим — він більше не паралізував, він перетворювався на енергію, яку я відчувала всередині.
— Тримайся близько! — крикнув він, і ми одночасно кинулися вперед, як одна команда.
Перший силует накинувся на нас, і я відчула його холодні руки на плечі. Але замість того, щоб відсахнутися, я випрямилася і сконцентрувала всю силу, що накопичилася всередині. Тінь відступила, ніби від удару невидимого щита.
— Це працює, — прошепотів він, і я побачила в його очах здивування і захоплення. — Ти дійсно можеш боротися зі страхом.
Тоді ще кілька силуетів рвонуло на нас одночасно. Я відчула, як тремтіння страху змінилося на рішучість, а руки самі реагували на рухи тіней. Він поруч — і я більше не відчуваю себе самотньою.
Коли остання тінь розсіялася, ми обидва важко дихали. Я відчула, що всередині мене щось змінилося. Страх уже не був моїм ворогом.
— Це тільки початок, — промовив він тихо, притискаючи мене до себе. — Але тепер ми знаємо, що можемо протистояти їм.
Я кивнула, відчуваючи, як вперше за довгий час відчуваю силу. І попри втому, всередині зароджувалася сміливість. Бо тепер ми готові до того, що чекає далі.
Ми сіли біля старого столу, відкривши книгу на сторінках, які раніше не наважувалися переглянути. Символи і креслення наче оживали під поглядом, і я відчула, що вони прагнуть розповісти щось важливе.
— Тут записано, хто керує тінями, — прошепотів він. Його пальці ковзали по сторінках, ніби відчуваючи приховану магію. — Це не просто сила страху. Це хтось, хто давно вчиться на людських слабкостях. Хтось, хто бачить і знає більше, ніж ми можемо уявити.
Я відчула холодок: — І хто ж це?
Він підняв очі на мене, і в його погляді блищав страх, який він не хотів показувати:
— Його ім’я давно забуто, але його мета — зламати нас, використати наші найглибші страхи, щоб зробити нас слабкими. Він контролює тіні і чекає, коли ми самі впадемо в пастку.
Я озирнулася навколо, відчуваючи, як темрява, що нас оточує, стає густішою. Раптом сторінки книги тихо зашурхотіли, і я побачила перше справжнє попередження: креслення людських фігур, з яких стирчали темні шипи, як відображення страхів, що зростають у силі.
— Якщо ми не розгадаємо його таємницю, він знищить нас зсередини, — додав він, стискаючи мою руку. — Наступний крок буде найнебезпечніший.
Я відчула, як холод прокотився по спині, але разом з ним з’явилося відчуття рішучості. Ми вже зробили перший крок. Наступний може змінити все.