Спочатку:
На сторінку книги
Артурові вже було сімнадцять. Цього року він переходив в одинадцятий клас. Ще рік і він покине це затишне місце і порухається рікою життя в напрямку свого раю, долаючи різні труднощі на своєму шляху, як ріка котра котить свої води крізь різні перешкоди до самого моря аби там злитися з тисячами таких самих рік в єдине ціле і стати чимось іншим, залишаючи технічно при тому свою матерію.
Артур добре вчився. Хоча оцінки йому ставили середні. Аби не вивищувався над іншими. Бо ж як то буде виглядати, як простий хлопець буде мати кращі результати аніж ті, чиї батьки в якихось кріслах, мають знайомства з керівництвом школи і дуже часто відвідують кабінет директора.
Втім, ні для самого Артура ні для його родичів це не було ані несподіванкою ані проблемою. Вдома його ніхто ніколи не питав за оцінки. Питання стояло інакше. З ким він дружить. З ким ділиться своїми думками. Втім, відповідь вони і самі знали – ні з ким. Це було водночас і погано і дуже добре.
– Ти, синочку, не спіши розкривати перед людьми душу. – говорила йому все бабуся Дарина. – Спочатку добре придивися до них. У всі часи були різні люди з різними поглядами і різними бажаннями. От і гляди добре. Аби тебе хто не звів. Бо є такі, що можуть тобі здаватися добрими. А насправді вони є злі. Лише під маскою. Так аби занапастити молоду людину. Тож пильнуй добре.
І хлопець пильнував. Старався не бути ні з ким занадто добрим і ні з ким занадто холодним. Дружив з усіма. Але тримав усіх на відстані.
