Спочатку:
На сторінку книги
— Я купила Соні буквар. Тепер не знаю, хто з нас двох побачить психотерапевта першою, — сказала Тіна і кинула книжку на стіл.
— Покажи, — озвалася Ксенія, однією рукою розливаючи просеко по чашках з мультиками.
— Я вже боюсь, — сказала Марта.
— Буква «П». І ось це.
Вона розгорнула буквар на літері «П». Зі шпарини серед медових сот визирала символічна психоделічна істота. Навколо роїлися гігантські бджоли, поруч висіли краплі надто прозорого... меду? Решту картинки займали квіточки екзотичних видів. В око впадала підозріла форма отвору, чи дуже промовиста, принаймні, про те, чим була зайнята голова художника.
— Ваші варіанти?
Марта:
— Піхва. Пасіка. Паніка.
Ксенія:
— Пиздець.
Настя:
— Повернення до витоків.
Юля:
— Підсвідомість Фройда плаче в кутку.
Тіна:
— Соня сказала: «Мамо, ця дірка схожа на ротик!» — а я думаю, треба віддати дитину бабусі на виховання.
Настя захихотіла, заплутавшись у пледі. Марта вже на повному серйозі гортала скріншоти у себе в телефоні:
— Чекайте. Я бачила цей малюнок на сторінці сексологині, яка писала про сором і підсвідомість. Це, типу, вхід у світ.
— Ну, світ через піхву, — погодилась Тіна. — Але що роблять там бджоли?
— Запилюють логіку, — відповіла Ксенія і зробила великий ковток.
Марта клацнула пультом і на великому екрані з'явилась заставка: «Засідання Клубу. Запис прямої трансляції. Тема: Жіноче тіло як поле бою.»
— Буде вечірка — буде Клуб, — сказала вона. — Ми ж не просто зібралися жерти спаржу і ображати буквар.
Тіна зручно всілась серед подушок із наступним бокалом і промовила:
— Наспраді то був Прополіс.
***
Бліда жінк на екрані виглядала рішуче. Сиділа вона рівно, тримала келих, але жодного ковтка так і не зробила. За її спиною унапів тіні виднілися полички з книгами і світильник, схожий на лімфовузол.
— Мені дмухнули в піхву. Під час кунілінгусу.
— Прямо дмухнули? — перепитв модератор.
— Саме так, — сказала та. — Як на свічку. Пфф.
Марта захихотіла. Ксенія стисла келих. Тіна витяглась уперед.
— А я згадала, що в мережі писали: це може призвести до смерті. Я сиділа гола, із ним між ніг, і думала: оце зараз я помру.
— І що зробили ви?
— Я загуглила. Тоді ж, прямо під ним. Пишуть, що повітряна емболія — рідкість, але кому від того легше? І коли він побачив мій екран, я сказала: «Якщо я здохну — знай, що це був ти.»
На екрані було видно, як жінка нарешті посміхнулась.
— А він образився. Сказав, що я вбила момент. І взагалі — «не розумію романтики».
Марта зірвалась зі свого крісла і пішла по ще одну пляшку.
— Отак завжди, — буркнула вона. — Дмухне в піхву — ти винна. Закінчиш — занадто голосно. Не закінчиш — фригідна.
Ксенія мовчала. Її обличчя змінилось, на мить майнув переляк, наче впізнала себе в чужому фейлі. Вона взяла телефон, покрутила в руці, потім поклала.
— Все нормально? — спитала Тіна.
— У нас в тілі вени, — відповіла та, як ніби це була цитата з трактату. — І страх. І гугл.
***
Третя пляшка вина пішла майже без слів. Вже не лили — доливали. Якось помінялися шкарпетками, тепер сиділи врізних. У кутку хропіла Юля, десь на підлозі Настя шукала зарядку для свічки. У кімнаті лишились троє, що ще тримались вертикально: Тіна, Ксенія й Марта.
— Він сказав, що стиль у мене гарний, — буркнула Ксенія. — А потім додав: — Але загалом поверхнево. Є куди рости.
— Ну от, — зітхнула Тіна. — Спочатку похвалив, а тоді надав по лобі. Класика.
— Як ШІ, — сказала Ксенія. — Завжди хвалить. Навіть коли гівно. «Гарна робота! Але…» І все, що після «але», — отам ти живеш.
Марта розвалилась на подушці, як королева диванного борделю.
— А на онліфансі всім байдуже до стилю. Там ти не «поверхнева», там ти «соковита».
— Я? Онліфанс? Та в мене взагалі...
— Тонке личко, витончена фігура, ти виглядаєш як підліток у свої двадцять один, — перебила її Марта. — Тебе там просто з руками й ногами.
Ксенія вирячилась.
— Ти щойно так описала, наче на мене клюнуть педофіли.
Марта моргнула.
— Саме так. Ну так же краще, ніж на дітей?
Кілька секунд тиші. А потім Ксенія зареготала. Тіна теж. І вже за мить усі лежали на килимі, регочучи до сліз.
— Боже, Марта, — задихалась Тіна, — ти буквально знайшла вищу місію для онліфансу.
— Я завжди мріяла бути волонтеркою. Просто по-своєму.
***
Хтось нав'язливо дзвонив у двері. Надто впевнено, як людина, що вважає, ніби її чекають, і не мають права так довго не відчиняти.
— Хтось щось замовив? Інших варіантів нема. Хіба що розчарування з доставкою, — буркнула Марта, не встаючи.
Тіна підійшла. Подивилась у вічко. Зітхнула. Відкрила.
На порозі стояв Ілля з пакетом «Сільпо» в руках, з якого виглядали пельмені, сметана і щось у фользі.
— Привіт, — сказав він. — Я просто подумав...
— Ага, — кивнула Тіна. — Ти подумав. Це вже досягнення.
— Я просто хочу поговорити.
— І ти взяв пельмені?
— Ну, я думав, може, ви не їли ще...
— Ми їли. Але пельмені лишай, — озвалась Ксенія з дивана. — Вони ні в чому не винні.
Марта вже підійшла ближче, забрала пакет з рук.
Ілля подивився на Тіну, потім на всіх одночасно.
— Мені просто... сумно. Я подумав, ми могли б... почати спочатку.
— Ага. Бо дитина підросла і стало не так страшно, що ти звалив одразу після пологів? — сказала Тіна спокійно.
— Я... змінився. Тоді... було складно.
— Пельмені ми лишаємо, сметану можеш забрати. — Тіна не любила сметану.
— Ні! — гукнули з кімнати.
— Ні, сметану теж залишаємо, — слухняно передумала Тіна. — Гуляй.
Марта вже повернулась із пакетом і подушкою.
— В мене є пельмені й подушка. Обирай, що летітиме перше.
Ілля стояв ще секунду. Потім знову глянув на Тіну, але вона вже зачиняла двері, лиш встиг забрати носа.
Мовчання тривало кілька секунд. Потім Ксенія:
— А пельмені які?
— Зі свининою, — відповіла Марта. — Підігріваю.
— За чоловіка зі смаком, — підняла чашку Тіна.
— І за те, що ми беремо собі найкраще, — додала Ксенія. — У холодильнику.
