Спочатку:
На сторінку книги
У Клубі невдоволених жінок панує свій порядок:
На перше завжди вино.
На друге — продажі, що в кого є.
На третє виступи.
Далі хаос із попередніх трьох пунктів з додаванням будь-чого.
Цього вечора на третє — та, кого називали «тихою». Вона ходила майже від початку, завжди сідала в самому куті, ближче до виходу. Говорила мало, більше кивала.
І раптом вийшла.
По сцені пливе тепле світло. Вона тримається за трибуну обома руками, ніби кермо машини, яка ось-ось зірветься з гальм.
Голос жінки тремтить. Схоже, від люті.
— Я не можу кінчити з чоловіками. Жодного разу, окрім… одного в дев’яносто сьомому. І то, можливо, була судома.
Головуючий клубу — гладко виголений, в окулярах, із голосом телевізійного психотерапевта— нахиляється вперед:
— Давайте разом поміркуємо. Що вам заважає кінчати з чоловіками?
Жінка мовчить. Потім заявляє, впритул наблизившись до мікрофону:
— Чоловіки.
Пауза, усмішки. Хтось реготнув, хтось тихо клацає пальцями замість оплесків.
— Без чоловіків я кінчаю швидко.
