Раді Вас бачити!

Ненавиджу хворіти, а щей влітку, така чудова пора року, потрібно жити і насолоджуватися кожним днем, а я як на зло, простудилася... Відповідно з роботи мене відправили на лікарняний, щоб пацієнтів не заражала, мене це навіть втішило, хоча думка про те, що цього тижня ми не зустрінемося із Матвієм і я не дізнаюся хто він, мучила мене. Мені надсилали нові дані, але я все менше дивилася на них, бо бачила в них брехню... Як мій бос може помилятися? Чи мене перевіряють? Але якщо це перевірка, то що саме я маю зробити? Сказати босові, що звіти брехливі і невідповідні, чи встояти перед спокусливим чоловіком, перед його залицяннями? Показати, що я першокласний спеціаліст. Я люблю розгадувати загадки, але це справжня головоломка і чим довше я її буду розгадувати, тим більше болітиме моя голова. У роздумах і лихоманці я провалялася декілька днів. Прокидаюся від настирливого дзвінка у двері. Першим ділом заглянула у вічко: "Який невідомий, можливо помилився адресою?" Але коли я відкрила двері, хлопець мило посміхнувся і протягнув мені пакунок: — Це від пацієнта, який хоче вибачитися за зірваний сеанс — пробурмотів. Я ледь не розсміялася йому в обличчя, так і повірила, жоден із моїх пацієнтів не знає моєї адреси, звичайно окрім Матвія. Взяла пакунок і зачинила двері, заглянула в пакунок, кава і десерт, він запам’ятав, який десерт я їла тоді в кав’ярні. Незважаючи на втому, день пройшов вдало я навіть подивилася фільм, приготувала їсти, навела порядок в квартирі, тіло все ще ломило від температури, але звідкись з'явилася енергія. Вперше, я прокинулася без будильника і щойно вийшла з душу у двері подзвонили. Я глянула у вічко — там стояв Матвій, з двома стаканами кави. Я відчинила, хоч і розуміла, що це помилка, тонка тканина халата прилипала до ще вологого тіла, підкреслюючи все, що не варто було показувати. — Матвій, що ти тут робиш? — я почула свій голос, він звучав нервово... — І тобі привіт,— він ковзнув поглядом по моєму тілу і знову глянув в очі — ти не вийшла пити каву, тому я вирішив принести її сам. Як почуваєшся? "Як я почуваюся? Херово і це не через простуду, а через тебе, через те, що ти припхався, увесь такий хороший, турботливий, якому хочеться довіритися, відкритися, а я не можу..." — Дякую… мені вже трохи краще, — я зав’язала халат тісніше, але відчула, що це лише підкреслило мої груди і він це побачив... — Але сьогодні так спекотно… Навіть виходити нікуди не хочеться, а ще голова болить і мабуть температура. Насправді температура вже спала. Боліло інше — папка з "доказами", серце, яке відмовлялося їм вірити, і бажання, якого я не мала права відчувати. Взяла каву і пакетик, кашлянула для пристойності й почала зачиняти двері. — До зустрічі, — кинула я вже крізь щілину. А коли двері клацнули, я притулилася до них лобом і закрила очі. Він стояв по той бік і я хотіла відчинити, хотіла сказати: "Заходь, будь-ласка, залишся, доведи мені, що досьє брехня". Але я не відчинила, навпаки зробила крок назад, потім другий і пішла на кухню. Розгнівалася на себе за цю слабкість і перша думка була викинути десерт і каву, але кому я зроблю гірше? Тому сіла за стіл і почала смакувати, "як мало людині потрібно для щастя", посміхнулася сама собі, а за секунду в голову полізли інші думки: Ми ніколи не будемо разом, бо навіть якщо він невинний — він мій пацієнт, а я його психолог. Крапка. Із роздумів мене витягнув телефонний дзвінок: — Аня, ти чому не звітуєш, що "об'єкт" навідується до тебе? — звичайно, босові про все донесли, дивно що він ще вчора не подзвонив — Це шанс, потрібно його розвести на відвертість, Аня я знаю в тебе все вийде, трішки флірту і він буде на все готовий...— він сміється і кладе слухавку. Яка дурня, невже мій бос не бачить правди, Матвій не винен і я це доведу... Коли спека трохи спала я пішла на пляж. Я знала, що він стежить за мною, мені повідомили. Я роздяглася, пішла в море, пливла, відчуваючи, як вода огортає тіло, як сонце пече спину і знала, що він дивиться. Я навіть уявляла, що він відчуває і як би я себе не обманювала ці думки були занадто приємними. Коли вийшла з води, лягла на лежак, відкрила книгу, але жодне слово не доходило до моєї свідомості. Я думала про те, як далеко він, чи підійде? І що я скажу, якщо підійде? Але він не підійшов, я провела на пляжі годину, потім викликала таксі і поїхала. А в дзеркалі заднього виду бачила, як його машина рушила слідом. Я психолог, яка втрачає професійну об’єктивність через пацієнта. Наступні два дні повторювалися, він приїжджав увечері, я виходила, йшла на пляж, купалася, читала, грала свою роль і знала, що він спостерігає. А потім настала субота. Я прийшла на пляж, розклала речі, лягла, заплющила очі і раптом почула його голос: — Аня? Привіт. Ти тут… сама? Я зняла окуляри, зиркнула на нього, поруч із ним — вагіина жінка і чоловік, мабуть його друзі. — Матвій? Як бачиш, сама, — я обвела рукою пусті лежаки, намагаючись, щоб мій голос звучав байдуже. Його друзі пішли до води, він усміхнувся кутиком губ і стягнув футболку. Я відвернула погляд, але не встигла: засмагле тіло, легкі шрами, м’язи, які рухалися природно й сильно, з таким чоловіком хотілося дихати. Боже, зупини мене. Він ліг поруч і мені захотілося присунутися ближче... — Як самопочуття? — запитав він. — Краще, але ще турбує кашель і відчуття слабкості. — Знову брехня... Він пішов у воду, а я залишилася, дивилася на нього, не могла відвести погляд, тому перевернулася на живіт, закрила очі, намагаючись заспокоїти пульс, що шаленів у скронях. Раптом холодні краплі впали мені на спину — від лопаток до попереку, я різко підскочила, обернулася, побачила його — мокрого, з краплями води на грудях. — Матвій, ти що, здурів?! — вийшло трохи кокетливо, хоча яка уже різниця, ми і так переступили усі можливі межі лікарської етики. — Хотів підняти настрій. — Він стояв наді мною мокрий, з усмішкою, в якій було більше темряви, ніж жартів. Його друзі повернулися і розмова перекинулася на безпечні теми. Надія кинула жарт, що я "добре вправляю Матвію мізки". Я посміхнулася, але всередині все тремтіло. Щоб приховати збентеження, я встала і пішла у воду. — Поплаваємо разом? Він підійшов максимально близько, а я зробила крок назад і дно раптом провалилося під ногами, хвиля накрила мене з головою. Злякана винирнула і кинулася до нього в обіцми, його руки обхопили моє тіло, притиснули до себе. Я відчула його груди, його живіт і його… бажання. Це не правильно, я не маю права. Швидко відштовхнулася, розірвала цей зв’язок, вийшла з води, не озираючись і почала збирати речі. — Було приємно познайомитися, — звернулася до його друзів. — Куди поспішаєш? — його голос тривожив все в середині — Побудь ще, я всіх завезу. — Матвій, дякую я вже викликала таксі. До зустрічі. — Мій голос був холодним, я навмисне зробила його холодним. Вдома, зачинивши двері, я сповзла по стіні на підлогу. Сльози котилися самі, я хотіла його так сильно, що боліло десь глибоко всередині. Я знову відкрила папку і передивилася невідповідності. Дати, які не сходилися, фото, які були надто ідеальними, ніби поставленими. Докази, які кричали занадто голосно, ніби хтось хотів, щоб їм повірили беззаперечно. Його підставляють і я, замість того, щоб допомогти, тікаю від нього, вдаючи холодну, боючись власних почуттів. Я підвелася і підійшла до дзеркала подивилася на своє відображення. — Ти не можеш бути з ним, Аню, — сказала я собі вголос. — Навіть якщо він не зрадник, навіть якщо він герой, навіть якщо він любить тебе. Ти — його лікар і це ніколи не зміниться. Я повинна його ненавидіти, але щось зовсім не виходить...