Раді Вас бачити!

Від Ані Господи, що за життя у мене? Чому? Чому? Саме у мене виходить знаходити ключики до скриньок із секретами, моральних виродків? А все так добре починалося, я була безмежно щаслива, коли одна із найвідоміших клінік в Україні, запросила мене, нікому не відому психологиню, на роботу. Звичайно, спочатку мені ніхто не сказав, що моїм завданням буде спілкування із незвичними пацієнтами і що найскладніші випадки буду розбирати саме я... Я годинами, ГОДИНАМИ... слухала того Кабана, він виявився ще той кнур, але мені вдалося зробити те, що не могли інші психологи, саме тому мій керівник, впевнився, що це моя місія в житті. Але моєї думки ніхто не питав. І тепер у мене є нова ціль, нове завдання: Безсмертний Матвій Андрійович. Читаю його досьє, де все наскільки ідеально, що я не одразу вірю в те, що цей чоловік може бути зрадником, але можливо, за таким ідеальним життям і ховається небезпечний злочинець. І саме це мені потрібно визначити і вивести цього ідеального красунчика, на чисту воду. Коли цей вередливий пацієн, прийшов на перший сеанс, я навіть не підозрювала, що мені доведеться всіма правдами і неправдами дізнаватися, що це фрукт. Так, як би це не було дивно, але на перший сеанс він прийшов, як звичайний пацієн, який потребує допомоги, вів він себе, як остання скотина і я навіть зраділа, що він більше не прийде, не люблю коли люди із явними проблемами, ставляться зневажливо до мене чи моєї праці. Але доля розпорядилася інакше... Мій керівник, не власник клініки, а той який вирішив, що в мене є талант втиратися в довіру, налаштовувати на відверту розмову, відкритість, все давно спланував. Він повільно, але впевнено заманював Матвій в мої тенета. Жінка на яку Матвій вилив свою злість, виявилася підставною особою, а її історія вигадка. І саме це спрацювало, а далі ще простіше, Богданович уже давно користується послугами приватної охоронної фірми і звичайно, якщо комусь потрібна буде допомога психолога вони звернуться до нього. І ось тут був мій вихід, але виступила я так собі, але це не моя провина. Я просто не знала, всього і просто відпустила підступного злочинця. Але життя непередбачуване і випадкова зустріч в кав'ярні біля мого дому, знову повертається до мене удачу, я навіть не слухаю їхньої балаканини, єдине що мені потрібно це щоб Матвій прийшов ще на один сеанс, один. І о Боги, він справді вирішив записатися. Дивним, навіть дратівливим виявилося те, що ми випадково почали перетинатися у моєму районі. "А раптом він все знає" — кружляла нав'язлива думка в голові... До другого сеансу я готувалася, складала чіткий план дій, уважно вичитувала досьє, щоб знайти ниточки за які можна буде тягнути. Коли Матвій заходить, я не дивлюся на нього перші дві секунди, даючи собі час налаштуватися. " Я професіонал, я професіонал" — повторюю я про себе, як мантру. Помічаю, що він сідає не так, як минулого разу, спина напружена, очі відкриті, і в них — відкритий виклик. Це мене трохи дратує, але водночас змушує внутрішньо напружитися, зібратися. — Аня, а можна трішки дізнатися про вас? Я ледь помітно зводжу брови. " Ну звичайно, його цікавить моя біографія, не те що він клятий зрадник, а хто я." Хоча відмовити — означає підсилити його опір, я знаю цей прийом. — Що саме вас цікавить? — уточнюю я, даючи йому шанс зупинитися. Але цей чоловік не зупиняється, навпаки він переходить на "ти" — навмисно, з викликом в погляді. "Не піддавайся. Це провокація, такі як він гарні маніпулятори" Тому я роблю глибокий вдих і видих і починаю говорити, викладаю факти. Народилася. Навчалася. Розлучення. Переїзд. Розповідаючи уважно вивчаю його реалізації і помічаю, що він дивиться на мене не як пацієнт. Я знаю цей погляд, я навчилася його впізнавати ще в інтернатурі. "Це просто чудово, моя мишка в пастці" — Ну що, Матвію, тепер твоя черга. Сподіваюся, ти робив записи? Можемо обговорити твої проблеми. — Чесно? Я нічого не записував. Я ледь стримую роздратування. "Що він собі думає, що прийшов сюди того, щоб грати в ігри? Я не для того вчилася вісім років, щоб бути об'єктом твоєї цікавості." Але я мовчу, тому що бачу, він хоче піти, але залишається. І цей його внутрішній конфлікт змушує мене завмерти. Він дивиться на мене так, ніби шукає щось. "Не там шукаєш, чортяка" — Чому ж тоді ти прийшов сюди, якщо не віриш, що це допоможе? Мій голос стає жорсткішим, я відчуваю, як професійна маска тріскає по краях. " Аня, візьми себе в руки. Він — провокатор, але ти маєш бути сильнішою." — Ох, Аня… Він відводить очі і цей рух — не виклик, а втома — збиває мене. У моїй голові проноситься думка: Він не просто грається, він все знає. Я роблю глибокий вдих. — Матвій… Вимовляю його ім'я, і голос мимоволі стає м'якшим, втрачає ту сталеву оболонку. " Головне не видати себе, я фахівець, я професіонал" — Я розумію, як важко довіряти, але якщо є щось, що болить… розкажіть, я справді хочу допомогти. Коли він просить перейти на "ти", кажучи, що йому так легше, я завмираю. Усі мої знання, вся супервізія, всі настанови кричать мені: "Стоп" — Гаразд, Матвій, якщо це допоможе тобі розкритися — давай на "ти". І як не дивно це спрацьовує і він починає говорити, але в його розповіді не має нічого, за що можна зачепитися, хіба стало зрозумілим його ставлення до психологів. Радити запивати душевний біль? Що то за спеціаліст такий? Я бачу перед собою не "зломленого, скаліченого чоловіка", як він себе називає. Я бачу того, хто вдало вміє маскуватися, маніпулювати і створювати ілюзію. "Але зі мною це не спрацює, я знаю, я бачу тебе наскрізь, мерзенний хробак." Стук у двері б'є набатним дзвоном. Я здригаюся — цього разу не професійно, а по-людськи. Алілуя, час вийшов.

Форум психологів — це мій дебют у новому амплуа, я хочу здобути звання доктора психологічних наук і роблю для цього все і цей форум для мене дуже важливий. Брючний костюм — це завжди історія про броню, захищеність, в кінці кінців комфорт. Я відчуваю пекучий, гострий біль не фізичний, а той який видає чійсь погляд, не озираюся, а навпаки, посміхаючись колегам і розповідаю про нову методику роботи з тривожними станами. Я жестикулюю вільно, розкуто, щирість і відкритість—це моя зброя і люди купуються на це. Але всередині все стискається від роздратування, боковим зором помічаю його. Матвій Безсмертний. Охоронець. Чоловік, який має звичку з’являтися там, де я найменше хочу його бачити. І завжди дивитися так, ніби я — його власність, останнім часом ці зустрічі мене лякають. " Що він вбіса, тут робить? Невже він переслідує мене?" Оголошують мій виступ. На сцені я забуваю про все. Про його погляд, про липку увагу. Я тут, у своєму просторі, у своїй силі. Але коли я спускаюся, коли світло гасне і починається офіційна частина, він знову тут. З двома келихами шампанського. Такий впевнений, такий... Милий. Але я знаю, що це лише маска, прикриття... — Привіт, Аня, чудова доповідь. Я беру келих, намагаючись не показати, роздратування. "Ооо, Матвій. І що ти тут робиш? Чому ти постійно виникаєш там, де я намагаюся бути просто собою?" — Ооо, Матвій! А ви... що тут робите? — голос звучить привітно. Я навіть сама вірю на мить, що рада його бачити. — Я тут по роботі. Виявляється, психологам теж потрібна охорона. "Охорона, так я і повірила, брехун." Я пояснюю колегам, хто він. Називаю його ім'я, його агентство. І чомусь у моєму голосі з'являються нотки вибачення. За що? За те, що він тут? А можливо, за те, хто він? Чоловіки тиснуть йому руки, а я ловлю себе на думці, що не можу дихати вільно, поки він поруч. Грає повільна музика і мені протягує руку Сергій, високий брюнет, колега з Києва. — Потанцюємо? Я посміхаюся і кладу долоню в його руку, відчуваючи, як полегшення розливається тілом. Ми рухаємося повільно, і я дозволяю собі розслабитися. Музика веде, тіло слухається, і я на мить забуваю про важкий погляд, хоча відчуття, що мене сканують, не зникає. Сергій майже увесь танець говорить, жартує я сміюся, закидаю голову. І раптом ловлю себе на думці: а чи бачить він зараз, яка я? "Аня, ти що геть здуріла, ти не повинна про нього думати, він зрадник" — одразу картаю себе. Але коли музика затихає, а Сергій іде до бару, Матвій виростає поруч, ніби з-під землі. — Дозволиш? І це зовсім навіть не запитання. Це вимога, загорнута у ввічливість. Я киваю, нічого не станеться від одного танцю, навіть із цим мерзотником. — А ти добре танцюєш, — кажу я з легкою насмішкою, бо в думках лише нецензурна лексика і прокльони в його сторону. — Я ще багато чого вмію робити... добре. Його погляд падає на мої губи і це такий відвертий, такий нахабний жест, що я хочу виказати по цій зухвалій пиці, але не тут і не зараз... Він отримає те на що заслуговує. — Не сумніваюся! — відповідаю я, і в цей момент він стискає мою руку сильніше. Коли музика закінчується, я одразу втікаю, боюся не стриматися і наговорити дурниць. — Мені потрібно поговорити з дуже важливим для мене психологом, — кажу я, і це правда. Євген Коваль, людина, чиї роботи змінили моє професійне життя, я чекала цієї зустрічі місяцями. Я йду до нього, простягаю руку, і він цілує її — так по-старомодному, так шанобливо, що я мимоволі посміхаюся. Ми говоримо про науку, про дослідження, про те, як важливо залишатися людяним у нашій роботі. І раптом поруч виростає Матвій. Він тисне руку Тимофію Богдановичу, потім іншим, і лише потім — Євгену. Боже, для чого, чи для кого цей театр. — Безсмертний Матвій Андрійович. Він представляється, і я бачу, як змінюється обличчя Євгена, спочатку подив, потім зацікавленість. "Ти не міг почекати п'ять хвилин? Ти не міг дати мені просто поговорити з людиною, яка для мене важлива?" Євген повністю переключається на Матвія і я вирішую, що мені більше не має що тут робити, виходжу провітрити голову. На терасі я бачу Маю, вона стоїть у напівтемряві, тримаючи келих, і в її очах горить той вогник, який я знаю надто добре. Ця жінка, робить помилку за помилкою, не розумію навіщо її здався одружений, молода, красива, успішна, але така наївна, вірить що Вадим розлучить. Ніякі мої вмовляння і аргументи не діють, вона мов сліпе кошеня. Бачу, як із тіні виходить Матвій, усміхається своєю самовпевненою усмішкою, і я розумію: він чув. Усе чув. — Що, дівчата, сумуєте? Як довго він там стояв? — Надіюся, те, що ти почув, залишиться між нами? — кажу я, дивлячись йому прямо в очі. Мая сміється, кличе Вадима, і я стискаю її руку в останній спробі зупинити, не їдь, не роби цього. Але вона виривається і йде. — Ну що, давай я складю тобі компанію. Його рука знову на моїй талії, я напружуюся, але не відштовхую, тому що не хочу показувати, як сильно він мене вибішує. Ми танцюємо. Знову. Він притискає мене ближче, і я відчуваю, як повільно закипає роздратування. Його губи торкаються мого вуха. — Ти не проти поїхати в спокійніше місце? І ось воно, те, чого я чекала. Я відхиляюся, дивлюся йому в очі. І бачу там упевненість, він навіть не сумнівається, що я скажу "так". "Ти не знаєш з ким зв'язався, мій хлопчик, я тобі точно не по зубах" — Я не можу... У мене тут ще є справи, — кажу я надто швидко, щоб це виглядало як брехня, щоб запутати його. В цей момент музика затихає, і на моє плече лягає рука — це мій бос, з яким я домовлялася про зустріч. Я киваю йому, кидаю на Матвія швидкий погляд — вибач, так склалися обставини — і йду. Іду, не озираючись.