Раді Вас бачити!

Матвій. — Привіт, Влад. Щось трапилося серйозне, якщо ти покликав мене до себе? — запитую в свого Командира(це його позивний) і друга. Він мовчки вказав на крісло навпроти, розуміючи що розмова буде довга, я впав у крісло. — Ну, в чому справа?— не витримав я, зводячи брови в запитальній дузі. Влад глибоко зітхнув, ніби збирався з думками. — Матвію, годі це приховувати. Останній рік ти геть не схожий на себе — роздратований, неуважний, вибухаєш через дрібниці. Це все через Віку? Випила всі соки... — Влад, стоп! – я різко перебив його. — Мені просто потрібен час, і все владнається. Завжди так було! Чотири роки разом — це тобі не квіточки збирати... — Матвій, — спокійно перебиває Влад —думаю, тобі потрібно звернутися до психолога, я навіть знаю такого... — Я не буду ні з ким, ти чуєш, ні з ким обговорювати свої проблеми! А вже тим паче з якимось психологом–шарлатаном, який лише чекає, щоб здерти з мене гроші за свої дурні, нікому не потрібні поради! Так, мені боляче. Але я не піду ні перед ким розкривати свою душу! Влад слухав, не перебиваючи, але його погляд був твердим, і непохитним. Він схрестив руки на грудях і сказав спокійно, але так, що кожне слово викарбувалося в моїй підсвідомості. — Ми дружимо десять років, я бачив тебе в різних станах, але таким – ніколи. А той інцидент з клієнтом минулого тижня... це була остання крапля. Це вже не порада, Матвій, це наказ. Ти підеш на один прийом, до Ганни Федірівни, і якщо після цього ти мені доведеш, що вона – шарлатанка, я від тебя відчеплюся. А ще я особисто простежу, щоб ти переступив поріг її кабінету, а якщо будеш брикатися, то візьму тебе за руку і заведу у кабінет. — Добре — це все, що я зміг сказати. Сперечатися з Владом – марна трата сил. Він завжди мав тисячу аргументів, а його залізна воля могла зламати будь-який опір. Це я зрозумів, ще там, на війні, коли ми виживали плече до плеча, в його голові народжувалися найбожевільніші ідеї. А ми їх – виконували, бо він був нашим стратегом, нашим Командиром. Такий позивний, ми з моїм шкільним другом придумали ще в окопах, і вона прилипла намертво. Зараз у нас з ним власна охоронна справа. Влад – мозок операції, а я часто на виїздах. Мені ще потрібна та гострота відчуттів, адреналін у крові. Ми рідко сперечаємось, тай навіщо? Я і так знаю – він дотисне. — Давай номер, я якось... запишуся. — пробуркотів я, вже змирившись. — Я вже записав. — Влад зробив тонку посмішку. — Завтра, 17:00 Клініка "Лілея"— Він простягнув мені вирізаний з блокнота клаптик паперу з адресою, я навіть не здивувався, він справді добре мене знає... Наступного дня я вже стояв у холі розкішної приватної клініки. — Мені до Ганни Федірівни, на п'яту. — мій голос пролунав грубо. Адміністраторка, сяюча білявка, підняла на мене ідеально підведені очі. — Третій кабінет, праворуч. Я кивнув і попрямував у зазначеному напрямку, відчуваючи, як серце важко б'ється об ребра. Наче перед вилазкою в тил ворога. Підходжу до кабінету, не стукаю, а просто рішуче відчиняю двері та переступаю поріг. За столом сидить... дівчина, занадто молода, занадто... несерйозна. — І ось ця, має поставити мене "на шлях істинний"? – блискавкою пролітає в голові зневажлива думка. Вона різко відриває погляд від ноутбука. Її очі – зелені, заворожуючі, впиваються в мене в них немає ні злості, ні паніки, лише спокійна, незворушна увага. Ніби вона не просто дивиться, а сканує мене, читає щось понад моїм образом. — Доброго дня. Ви, як я розумію, Матвій?.. Як вас по-батькові? – її голос спокійний, але в ньому немає тієї штучної солодкості, як у дівчини на ресепшені. Вона підводиться, підходить ближче. — Просто Матвій. — мої слова звучать грубіше, ніж я планував. — Я — Ганна Федорівна. Але для клієнтів – просто Аня. — вона ледь помітно посміхається, але її погляд не теплішає. Він залишається проникливим, важким, мені здається, ніби він пронизує мене наскрізь, і від цього виникає бажання відвести очі. Вона мовчки показує на кушетку. Я, не очікуючи, підкорено сідаю. — Ну що, задавайте свої дурноваті запитання. — видихаю я, відчуваючи, як наростає роздратування. Але мій тон, здається, ніяк не діє на неї, вона залишається незворушною, спокійною. — Лягайте, будь-ласка. Так буде зручніше розслабитися. — просить вона, але це звучить як наказ. — О, зашибісь! – не стримуюсь я. — Я проїхав півміста, щоб просто полежати, сподіваюся, ваша канапка того варта. Вона не відповідає на провокацію. Її обличчя залишається спокійним, але очі. Мені ніяково від її вбивчого погляду і це без перебільшення, мені здається, якби можна було вбивати поглядом, я б давно уже здох. — Заплющте очі, Матвій. Я несподівано для себе самого підкорююся, світ зникає. Раптом я відчуваю легке торкання, вона бере мою руку в свою. — Ви можете розповісти мені все, що вас турбує. – її голос тепер звучить інакше. Тихий глибокий, він не йде ззовні, а ніби виникає, всередині моєї голови. — Якщо ви прийшли. Значить, вам є що сказати, ви вже готові говорити про свої проблеми. Я мовчу, борючись із собою. — Матвій, – вона говорить майже пошепки, – я не зможу допомогти, поки ви не почнете говорити. Вона має справді заспокійливий голос. Такий м'який, обволікаючий... — Ви знаєте, у мене просто... паршиво на душі, до сих пір. Після того, як Віка... Вона просто взяла і поїхала, навіть не пояснивши нічого. Просто залишила повітряний поцілунок у повідомленні та зникла. — роблю глибокий вдих,— зараз я вже знаю правду, про те, що вона давно була з іншим і коли йому запропонували роботу за кордоном, вона просто спакувала валізи і поїхала з ним. Мене це вибило з колії. Адже у нас були роки стосунків. Я дарував їй квіти просто так, виконував її найдивніші примхи, цілував її тіло, любив її... І дурний думав, що цього достатньо. Виявляється, ні. — раптом мій голос стає жорсткішим, — і тепер у мене часто зривається дах, навіть на роботі. Три дні тому... я накричав на клієнтку, так, я знаю, що це непрофесійно. Але коли вона почала виказувати свої вимоги — забезпечити її непомітний проїзд до коханця — у мене щось всередині перемкнулося. Я не просто розлютився, я хотів її буквально викинути з машини! Замість цього почав читати нотації, кричати на неї, вона, звичайно, відповіла тим же: "Я плачу вам гроші!". Мої хлопці ледь встигли мене відтягнути... — Замовкаю на мить. — Але розумієте... Все те, що я кричав тій жінці, насправді я хотів сказати своїй Віці. Але вона навіть не дала мені шансу. Перші два місяці я ще сподівався, шукав її, писав... А потім вирішив поїхати до Відня. Приїхав, знайшов її будинок, двері відчинив якийсь незнайомий чоловік, а потім з'явилась вона, швидко розповіла все, на порозі,і просто зачинила двері. І все. — Видих здається занадто гучним у кімнаті — Повернувшись додому, я з головою зарився в роботу. Дні й ночі злилися в одну безкінечну гонитву. Інколи у мене з'являлися жінки, але це був лише механічний секс — спроба заглушити біль, що розривав груди, але він не відступав. Аня не перебиває. Вона просто слухає, і її рука все ще лежить на моїй — тепла, спокійна. І я, зазвичай замкнений, чомусь продовжую говорити саме з нею, чи сам із собою... — Півроку я не можу зібратися докупи. Роблю дурні помилки, на які раніше ніколи не був здатний. Останній інцидент з тією клієнткою... Мій партнер дуже розлютився, саме тому я тут. Він просто відправив мене сюди, сказавши, що мені потрібна допомога. Я раптом замовкаю, ніби спіймавши себе на чомусь, і відкриваю очі, на душі спокійніше. Кабінет набуває чітких обрисів. — Те, що ви описуєте — класична реакція на травму зради. Вам не "зірвало дах", ви зіткнулися з тригером: жінка, яка використовує іншого чоловіка так само, як Віка використала вас. Ваша лють була спрямована не на клієнтку, а на той образ, який вона уособлювала. Зцілення починається не тоді, коли ви забудете Віку, а коли перестанете дозволяти їй керувати вашими реакціями сьогодні.— Аня замовкає, ніби обережно підбирає слова, і легенько стискає мою руку. — Я думаю, що зможу вам допомогти, але, мабуть, на наступному сеансі. На жаль, ваш час на сьогодні закінчився, чомусь вас записали лише на півгодини. Вона підводиться і йде до столу. Її рухи плавні, не поспішаючи. — Коли вам буде зручно прийти? Наступного тижня у мене вільні вівторок, четвер або п’ятниця... — Дякую, — я кажу майже автоматично, відчуваючи раптовий опір. — Але думаю, що мені не потрібен інший сеанс. Я вже все розказав. Вона не наполягає, просто підходить і простягає мені свою візитку, білий папірець з ім'ям і номером. — Якщо передумаєте — подзвоніть. Я беру візитку, розумом розумію, що вона мені не знадобиться, але чомусь не кидаю її в смітник біля дверей, а ховаю в кишеню. — До побачення, Матвію. — До побачення. — кажу я і виходжу в коридор, двері за моєю спиною зачиняються майже безшумно.