Раді Вас бачити!

Після обіду всі все ж таки всілися за стіл, бо дійшло м’ясо. Аромат смаженого маринаду і диму все ще висів у повітрі — густий, теплий, такий домашній, що мене навіть трохи затягнуло в якусь забуту ностальгію. Я відчувала, як розпечена за день шкіра дрібно поколює, коли вітерець торкався плечей, і як тіло повільно втомлюється після сонця, сміху й постійного руху.

Спільні жарти й розмови продовжувалися без зупину. Навіть коли всі жували, вони примудрялися щось перекидати одне одному — короткі підколки, фрази, які я не завжди розуміла, бо це була їхня мова, їхні внутрішні жарти. Але я втягувалася. Мені було добре поруч із ними, ніби я ненадовго стала частиною чогось легкого, простого, майже безтурботного.

Трохи стихло лише тоді, коли всі наїлися й ліниво розвалилися у шезлонгах, щоб перетравити їжу. Чутно було лише тихе позіхання, шелест листя й легкі ковтки прохолодних напоїв. Моє тіло теж повільно віддалося втомі, а шкіра, охолола від тіні, зрідка всіялася приємними мурашками.

А коли сонце стало сідати, прийшов час вдягнутися, і всі потроху повернулися до столу. Повітря ставало густішим, прохолоднішим, з запахом хлорки з басейну й диму від згасаючого мангалу. Майже одразу почали грати в Крокодила, і простір вибухнув гучним сміхом.

І тоді я зрозуміла, чому не сміявся Богдан — бо його сміх був смішніший за жарти. Якийсь крякаючий чи квакаючий, з писком на кінці — абсолютно нереальний для його статури. Коли цей звук уперше прорвався, всі буквально попадали з криками. Артем, не здатний зупинити напад реготу, сповз на траву і катався по землі, хапаючись руками за живіт.

Вечір перетворився на квест — хто сильніше розсмішить Богдана. І кожна спроба, кожен жест, кожне криве обличчя працювало безвідмовно. Я тепер розуміла, чому він стримувався раніше — він би просто не дав нікому нічого робити, захлинаючись своїм власним сміхом.

Ми реготали, заглушаючи музику, витираючи сльози і прикриваючи роти руками, але це не допомагало — сміх проривався назовні, гарячий, щирий, неконтрольований.

Я пролила на себе келих просеко, а Артем почав голосно гикати і несилий був зупинитися, бо вода, що йому запропонували, пішла носом. Тоді Іван забрав Богдана в будинок, щоб ми заспокоїлися.

Я підвелася, щоб теж піти всередину і перевдягнутися.

— В робочий час Богдана суворо заборонено смішити, — пояснив Марк, коли я проходила повз. Його пальці обережно притримали мене за талію, ніби допомагаючи пройти між ним і столом. Від цього легкого дотику по спині пробіг дрібний струм.

— Коли в офісі починається такий балаган — роботі кінець, — додав він, усе ще посміхаючись.

Коли повернулася — усі вже заспокоїлися, а брати і Артем збиралися їхати, бо вже пів на одинадцяту. Іван не відпускав їх, поки не занесуть колонки в будинок, сам же чистив мангал. Помітила, що Злата добряче напідпитку — в загальному галасі я не помітила, коли вона встигла. Напевно, вона з Іваном та ще, може, Андрій пили більше за всіх, хоча п’яненькими виглядають лише Злата з Андрієм.

Хотіла пройти на своє місце, але Марк притягнув мене за талію, щоб посадити собі на коліна — легко, але впевнено — і я опинилася притиснута до його гарячого тіла. У мене перехопило подих… так просто, так м’яко він це робив, але з такою силою впливу на мене. Я обійняла його за шию, відчула під пальцями тепло шкіри, шовк волосся, знайомий запах.

Він тихо перемовлявся з Богданом про якість текстури, поклавши підборіддя на моє плече, а я мліла в його обіймах. Мої пальці ковзали вздовж його потилиці — і я побачила, як по його шиї пробігли мурахи. Ледь помітно, але я відчула це всім тілом.

Він несвідомо гладив моє оголене стегно, тепла долоня ковзала вгору-вниз, наче заспокоюючи. Його ніс торкався моєї шиї, і я ледь стримала тихе видихання — лоскотно, інтимно, занадто приємно.

Обернулась до Івана, що різко казав щось Златі так, щоб не почули інші. Він помітив мій погляд і останньою фразою відправив її спати. Та слухняно, але невдоволено, пішла, спіткнувшись на порозі. А Іван спочатку сховав очі за ковтком зі свого келиха, а потім подивився на нас. Подивився довго і прискіпливо. Вивчав кожен рух і подих.

Марк не помітив — Аліна саме почала щось пояснювати йому про роботу, і я не розуміла жодного слова з тієї технічної тарабарщини. Але Іван… його погляд був важким. Непроникним. Він щось знав або здогадувався.

Мені стало ніяково, навіть гаряче під грудьми. Я тихо злізла з колін Марка й відійшла покурити.

Через хвилину Іван став поруч, запалив і собі. Ми мовчали, і це мовчання було гучнішим за слова. Я майже фізично відчувала, як у ньому киплять думки — важкі, чіткі, колючі, готові вирватися.

Я не хотіла цього. Не хотіла чути, що він бачить. Але уникнути — теж не могла.

— Він уже просив тебе поїхати з ним до Канади? — раптом сказав він зовсім не тим тоном, який я очікувала.

Я обернулася і подивилася просто в сірі холодні очі чоловіка, що бачить і розуміє більше, ніж хочеш показати.

— Ні. Та і з чого б він таке пропонував? — я відповіла чесно. Мене навіть трохи смішило це припущення. Але всередині щось стислося.

— Він попросить, — сказав Іван, відводячи погляд.

Я мовчала. Не знала, що відповісти. Чи треба щось відповідати. Але він знову повернувся до мене — погляд, від якого неможливо сховатися.

— Це нічого не змінить, — сказала я прямо. І сама не зрозуміла — це обіцянка чи самозахист.

— Він попросить… — повторив Іван і потушив недопалок.

А потім просто пішов, залишивши мене в коконі сигаретного диму і перемішаних думок про те, навіщо була ця розмова.

Я побачила, як Марк поглядом шукає мене, і повернулася до столу, вже відчуваючи прохолоду ночі, що вкриває шкіру сиротами. Він зустрів мене на півдорозі.

— Все нормально? — спитав, придивляючись до мого обличчя так, ніби боявся пропустити щось важливе. Його гарячі долоні ковзнули по моїх руках, зігріваючи.

— Все дуже добре, — відповіла йому зі щирою усмішкою, бо так і було.

Він всадив мене, а сам зник в будинку. Мені стало порожньо на хвилину, але він повернувся — з горнятком гарячого чаю і пледом. Накрив мене, посунув мої ноги собі на коліна. Дбайливо, ніжно. Майже небезпечно ніжно.

Я інстинктивно подивилася на Івана, і той лише посміхнувся одним кутиком губ, ніби хотів сказати: «Я правий в своїх здогадках».

Розмови потроху стихли, і Аліна теж побажала всім «Доброї ночі», а Богдан слідом пробубонів:

— У мене катка о пів на дванадцяту, — і теж пішов.

Іван забрав Андрія, що встиг добряче накидатися і ледве переставляв ноги:

— Ходімо в люлю, — вмовляв його і, підтримуючи, повів спати.

Я сховала в холодильник залишки їжі і завантажила посудомийку, поки Марк з адвокатом занесли все з альтанки. Оля вимила келихи і потім разом з чоловіком теж побажали нам доброї ночі.

Обернулася до Марка — він стояв, спершись плечем на стіну, стежив за кожним моїм кроком. Його погляд… він такий, ніби вловлював не рухи, а те, що я думала між ними. І від того всередині стислося, наче мене оголили не його очі, а сам факт того, що він мене читає.

— Ходімо ще раз купатися, — сказав він несподівано, майже буденно. Та я знала: в його буденності завжди захована провокація.

— Холодно ж, — спробувала звучати логічно, рівно, але вийшло слабко.

— Вода тепла, — він злегка прикусив нижню губу, і це видало справжню причину пропозиції куди більше, ніж слова.

Його погляд на мені — важкий, липкий, повільний. Наче він уже вирішив усе за мене.

Біля басейну він вимкнув світло, кинув на бортик два рушники і скомандував:

— Роздягайся.

— У мене купальник в кімнаті залишився, — раптом згадала.

— Він не потрібний, — його посмішка повільна, нахабна, небезпечна. — Голенька пірнай.

— Раптом хтось побачить… — я озирнулася на будинок. Альтанка справді прикривала нас, але це не заспокоювало, а навпаки — розбурхувало.

— Я не дозволю, — і без жодної паузи він уже пірнув, розрізавши воду тілом. Гучний сплеск віддав резонансом у мене в грудях.

Винирнув й одразу подивився на мене, наче запрошував в якусь свою територію, куди ніхто, крім мене, доступу не має.

— Ти ж приставати будеш, — пробурмотіла, намагаючись хоч трохи зберегти дистанцію.

— Авжеж, — він простягнув руку, мокру, теплу, з тою нахабною впевненістю, від якої завжди підгинаються коліна. — Інакше нецікаво.