Раді Вас бачити!

Травневий день за вікнами таксі добігав свого кінця. Місто дихало теплом, а небо розтікалося персиковою аквареллю. Авто м’яко ковзало крізь світлофори, і я стискала клатч у руках так, що побіліли кісточки пальців.

Думала про Машу. Єдину людину, яку можу назвати близькою. Ми разом пройшли через злидні, через запах ацетону й дешевої кави в маленькому кабінеті, який я колись відкрила на гроші, отримані за власну втрату.

Доля дивна. Вона роздає карти не тим, хто їх заслуговує. Маша ніколи не хотіла дітей — і має двох. А я… я досі прокидаюся іноді від порожнечі під серцем. Від спогаду про холод лікарняної палати, про його байдужий голос: «Ти зробиш це». Навіть мої клятви, що ніколи не потурбую його з приводу дитини, не переконали його. Він боявся, що його дружина колись дізнається і не хотів залишати слідів своєї невірності.

Ігор. Його ім’я досі мало присмак металу. Він подарував мені нову «Тойоту» за вбите життя. А я прокляла його в думках і продала машину того ж тижня. Вклала гроші у свій перший манікюрний кабінет. Маленький, затісний, але свій. Там, серед пилу і лаку, ми з Машкою вчилися сміятися знову. Ігоря я більше ніколи не бачила. Мов і не було його в моєму житті.

— Привіт! — голос подруги увірвався до салону, і я навіть не встигла підняти голову, як вона вже стисла мене в обіймах.

Ми бачимося рідко. Занадто рідко. Після народження дітей вона майже зникла з мого життя у коловороті буднів, підгузків, сімейних справ. Можливості вирватися у неї було мало, попри наявність няні.

Тимур не шкодував грошей на свою родину і дбав, щоб Маша не перетворилася на замордовану побутом жінку. Однак няня працювала лише до шостої вечора, а затримувалася за домовленістю лише один раз на тиждень, і ці вечори подруга проводила з чоловіком.

Тож нам залишалися лише короткі зустрічі, переважно в обід, бо до неї додому я не хотіла приходити без поважної причини. Там дитячий сміх, іграшки, запахи чужого щастя. Мені боляче. Вона знала. І ніколи не наполягала.

Але сьогодні — наш вечір. Один із небагатьох, коли ми — дві подруги, дві версії жінок, які колись мріяли про інше життя.

— Я не затримаюся надовго, — заторохтіла Марія, навіть не встигнувши сісти, — Тимур забере мене о дев’ятій.

— Маємо дві години — це вже краще, ніж зазвичай, — я посміхнулася їй, намагаючись не показати, як у мені розтягується ота звична самотня порожнеча.

— Ти як? — раптом вона зазирнула в мої очі, так, ніби шукала там не відповідь, а підтвердження власних здогадів. Мабуть, знову про нього. Про колишнього. І його сина.

— Не сьогодні, Маш, — зупинила її одразу, — сьогодні про мене. Не про нього.

— Я й бачу, — усміхнулася вона, поглядом ковзаючи по мені зверху донизу.

Усмішка вийшла весела, але очі не зрадили її — там, у глибині, тремтів неспокій.

— Нова сукня. До речі, виглядаєш феєрично. Полювати будеш?

Маша знала мене надто добре. Знала, що після розлучення часом я дозволяю собі короткі історії без обіцянок, без тепла, без ранку після. Не стосунки — просто фізіологія, спосіб нагадати собі, що тіло ще дихає.

— Навмисно — ні, — відповіла я, — але все можливо.

Таксі плавно загальмувало біля блискучої скляної споруди. Усередині нас зустріло прохолодне кондиціоноване повітря й аромат кави, парфумів і нових авто. Простір відлунював приглушеним гомоном — змішанням голосів, сміху, м’якої музики, що майже тонула у розмовах.

Силуети людей ніби розчинялися в розсіяному світлі. Лише авто на подіумах ловили на собі прожектори — чисті, бездоганні, мов тіла без жодної подряпини, без жодної історії.

Повільно пройшлися залою з Машкою. Я ковзала пальцями по блискучому металу, відчуваючи під долонею холод, а всередині — якусь дивну порожнечу.

Ми взяли по келиху шампанського — прохолодні бульбашки приємно дряпали язик, і з кожним ковтком здавалося, що тіло трохи легше відпускає напругу.

Пройшлися ще трохи, обговорюючи останні новини, вітаючись із знайомими — і вже стало нудно. Всі ці глянцеві посмішки, бездоганні зачіски, розмови про нові моделі… ніби хтось запустив фільм, який я бачила десятки разів.

Затишного місця не було. Диванчики зайняті, біля столиків — пари, що пильно спостерігали за власними відображеннями в склянках. Лише біля тимчасової барної стійки кілька високих стільців стояли вільні.

— Сідаємо тут? — спитала я.

— Куди ж подінемось, — зітхнула Маша, вмощуючись на високий стілець.

Барна поверхня біля дзеркальної стіни, майже в кутку автосалону, давала ілюзію приватності, бо окрім офіціантів сюди ніхто не підходив. У відображенні я бачила себе — темна сукня, оголені плечі, келих у руці. І відчувала, як повільно повертається той стан, у якому я стаю небезпечно спокійною.

— Як там Ганна Львівна почувається? — спитала я, відпиваючи ковток шампанського. У самої в голосі відчувалася легка іронія — бо тема ця завжди була пекучою. Свекруха, що досі підливала лайна в шлюбне життя Марії, часто давала привід перемити їй кістки.

— Слава Богу, навідується рідше, — відповіла Маша, граючись келихом. — І то вже полегшення. Гадаю, новий сусід додав фарб у її сіру буденність.

— Що? — я підняла брови. — Ти серйозно? — я здивувалася, бо дуже добре знайома з цією жіночкою. Майже вісім років вона дошкуляє Марії.

Рафінована інтелігентка Ганна Львівна, для якої світ завжди ділився на «гідних» і «інших». Вона майже знепритомніла, коли її єдиний син — Тимурчик, її сонечко, притяг в якості нареченої Машку.

На думку свекрухи, та не заслуговувала навіть права подавати їй чай. Як так? В професорській родині судді та викладача кафедри всесвітньої літератури — ясночолої Ганни Львівни, з’явилася невістка з освітою технікуму і пилкою в руках, яка знала безліч відтінків лаку для нігтів, але не відрізняла Бодлера від Бальзака.

У їх родині це виглядало як катастрофа вселенського масштабу. Її Тимурчик з двома освітами, одна з яких закордонна, і власною мережею ресторанів, звісно, міг претендувати на більш вдалу партію. Вони, звісно, уявляли собі наречену з роду княгинь або хоча б доньку судді. А натомість отримали «дівку з села», як Ганна Львівна висловилася при мені колись, не здогадуючись, що я тоді ледь не вилила чай їй в обличчя.

Але Тимурчик був іншої думки і наполіг на своєму, тому вираз обличчя Ганни Львівни на їх весіллі зіпсував усе молоко в радіусі десяти кілометрів. Вона ще довго знущалася над Машкою, не оминаючи жодної нагоди опустити ту перед оточенням за рахунок браку освіти.

Ганна Львівна не здавалася навіть після народження дітей. При кожній зустрічі примудрялася вколоти, дорікнути, запитати щось, що звучало як образа, загорнута в етикет.

Але Тимур завжди стояв поруч. Не грубо, не криком — просто твердо, йдучи по тонкому лезу між дружиною та матір’ю. І цим, мабуть, утримав Машу від того, щоб не зламатися. За це я його поважала.

Я дивилася на неї зараз — у світлі барної лампи, з трохи розтріпаним волоссям і блиском в очах — і думала, що вона перемогла. Не показово, не театрально, а тихо, по-жіночому, вперто.

І десь глибоко всередині — відчула легкий укол заздрості. Не через її чоловіка, не через дітей. Через те, що комусь із нас усе ж випало хоч трохи тепла.

— А то! — продовжила Маша, — позавчора несподівано з’ясувалося, що вони разом вже не в перше їдуть до нього на дачу.

— Неочікувано, — вигукнула я, — невже після шістдесяти ще ягоди у сідницях визрівають? Може, вона ще таємно відвідує секс-шоп? — засміялися разом з Марією.

Наш сміх прорізав простір автосалону, привертаючи зайву увагу. Я впевнилася в цьому, оглядаючи присутніх у відображенні дзеркальної стіни, навпроти якої сиділа. Люди оберталися — хтось з цікавістю, хтось із роздратуванням, а мені байдуже. Цей вечір мав бути легким. Без зайвих розмов про минуле, без болю. Лише я, Маша і келих шампанського, який я навіть не п’ю по-справжньому.

Я зробила крихітний ковток, залишаючи більше на губах, ніж у горлі. Алкоголь — моя заборонена територія. Мати вже довела, до чого може дійти безконтрольність.

Втрата влади над собою мене лякала, і десь на потилиці завжди стукала думка, що маю генетичну пам’ять і велику вірогідність стати алкоголіком. Навіть зараз, серед цього штучного світла, музики й дорогих парфумів, я відчувала, як десь на дні черепа тихо цокає невидимий годинник: обережно, ти можеш стати нею. Як сьогодні, я зазвичай робила вигляд, що п’ю щось, але ніколи більше келиха не дозволяла собі.

Аж раптом вихопила серед присутніх одну постать.