Раді Вас бачити!

Розділ 2

Те, що саме в цьому домі жила Віра, у людини, яка мала можливість бачити потаємне, не залишилося жодного сумніву: захисні руни та гліфи відчувалися ще зі входу в провулок. Є варіант, що ми помилилися, звернувши не туди, і потрапили на територію іншої відьми. В цьому місті багато моїх сестер по ремеслу. Більше, ніж ви можете уявити.

Не всі вони можуть літати, керувати погодою, передбачати майбутнє чи запалювати свічки одним поглядом, та це не змінює їх сутність. Валентина відчуває ритм землі, її сила пасивна. За логікою дівчина мала б працювати аграрієм чи садівником, але вона по іншому знайшла спосіб використати свій дар. Виявилося, що ритм грошових потоків мало чим відрізнявся від земляних. Не знаю, як це працює, та мені і не дано дізнатися. В мене є свої життєві бонуси.

Тим часом, ми з Вікою зайшли в двері під’їзду, та піднялися на другий і останній поверх будівлі. У Вірки точно є стиль. І гроші. Під’їзд був не просто старовинним, він зберіг свій первинний блиск старого міста: на стелі розходилися гіпсовими орнаментами розетки, сталеві ковані поручні переплітатися візерунками, а сходинки вимостили білим мармуром з сірими прожилками. Не тією плиткою з пресованої мармурової крихти і претензіями на розкіш, яку використовували в банках та дорогих магазинах, а справжній старовинний мармур! А вітражі на вікнах? Це ж диво якесь! Кожен раз, коли я тут з’явилася, то очей не могла відвести, від гри їх кольорів. На місяць оренди такого житла мені прийшлось би пахати на трьох роботах, а у Віри вона своя.

Продзвенів дзвінок, повертаючи мене до реальності. Двері відчинилися і перед нами постала хазяйка апартаментів у всій красі. Відьма була в своєму репертуарі: поверх рубінової атласної домашньої сукні був накинутий легкий шовковий халатик з мереживом. Очі та губи підфарбовані, погляд томний і загадковий, а темний водоспад довгих локонів був такий блискучий, що від шовку її халату не відрізнити. Ельвіра - володарка темряви відпочиває. Та це був лише стиль. Чорної магії Вірка ніколи не любила і не поважала ти, хто її практикує. Каже, що ковтнула гірку чарку в молодості і більше зась.

- Дівчата! Як я рада вас бачити! – голосно та бадьоро вигукнула хазяйка квартири.

Під її ногами прошипів чорний клубок шерсті і в коридор визирнув великий набундючений кіт. В цього кота завжди було напрочуд бандитський вираз обличчя. Так, саме обличчя, а не морди, бо так продемонструвати сто відтінків чорної неприязні звичайна котяча морда не може.

- Фелікс! Зайди в дім, негіднику! – вигукнула вона, - Дівчата, давайте швидше, бо він сьогодні просто невгамовний!

Обережно переступаючи через вовняну тваринку, яка дряпалася та кусалася без причини, ми просковзнули у квартиру. У повітрі вітав запах ялівцю, шепіт заклять, а тихе бурмотіння: «Хто не приніс печиво — той викликає духів сам», перебивали звуки платівки «Rumours» славетних «Fleetwood Mac». Люблю цей гурт. У музиці ми з Вірою маємо багато спільного.

- Валя вже прийшла? – схвильовано прошепотіла Віка, знімаючи з себе пуховик.

Я вгледілася в напівтемну кімнату і кивнула їй. Валька була доброю дівчиною, але надто суворою та вічно заклопотаною. Постійно весіла на телефоні по робочим питанням, розповідала як в неї ніяк не сходять звіти в екселі, а продажі ростуть не так швидко, як хотілося. Навіть на шабаш одягнула темно зелений брючний костюм з сорочкою, ніби тільки-но з наради директорів приїхала. А може так і є? Це ж я - бомженя без роботи, а люди і на свята працюють, і у вихідні, і іноді по ночам.

- Все купили? – спитала вона, не витрачаючи зайвий час на привітання.

- І тобі світлої ночі, сестро, - пробурмотіла я, звичайне для відьом вітання, - Купили, купили, дай хоч роззутися.

Поки я боролася зі шнурівкою своїх побитих життям високих мартінсов, дівчина вихопила в мене пакети та пильно почала розглядати вміст.

- Так, що тут у нас? Свічки: червоні, чорні, зелені і золоті - є. Правильно, що не взяли білих, я принесла. Вівтарна олія: гіркий полин, мандарин, лемонграс та сосна - піде. Я ще бергамоту захватила, можемо додати. Пахощі були тільки такі? Наг чампи не було? Ну, нічого, обійдемося, - пробурмотіла вона собі під носа, - Берегиньки-мотанки зробили?

- Зробили, вони в рюкзаку, - відмахнулася від схибленої на контролю відьми Віка, та витягла з мого шкіряного рюкзака дві зроблені з відрізків тканини ляльки. Валентина нарешті заспокоїлася і обняла мене:

- Світлої ночі, сестро. Тебе так не вистачало минулої повні. Вже краще себе почуваєш?

Я мовчки кивнула, воліючи не згадувати болючий розрив з Антоном. Валя не розуміла мене, лише радила працювати над відносинами, ходити до психолога чи поскаржитися його старій відьмі матері. Та я вирішила інакше.

Наше сумісне проживання втратило будь-який сенс і треба було ставити остаточну крапку. За кілька років відносин, як і у інших пар, в нас постало питання – робити великий крок вперед чи два кроки назад.

Коли я відчула, що вперед він рухатися не готовий – я розрізала цей Дамоклів вузол і з’їхала з його зручного по всім міркам сучасного житла у маленьку квартирку в панельці на краю міста. Добиратися будь-куди стало великою проблемою, але весь сусідній лісок став мені розрадою. Краще жити так, ніж бути пташкою в золотій клітці без яких-небудь перспектив.

- Не біда, ми тобі сьогодні нового наворожимо, - прошепотіла вона мені у вухо.

- Люба! Ти змінила зачіску? Я в захваті! – вражено вигукнула Віра, провівши рукою по моєму волоссю.

Драма розриву класично закінчилася для мене в перукарні, де мої русяві коси перетворили на чорне каре. Дівчина з розумінням похлопала мене по спині і повела за собою.

При наявності певної уяви, квартиру Віри можна було сплутати з готичним собором. Замість звичних шпалер стіни вкривало натуральне каміння, на стелі були підкреслені дерев'яні балки з кованими люстрами на сталевих ланцюгах, а під ногами тихо поскрипували темні дошки з натурального дубу. Всі меблі були з позаминулого сторіччя. Вирази «вінтаж» та «ретро», були не гідні цих апартаментів. Тільки «раритет» та «антикваріат». Можу заприсягтися, що такий самий столик на гнутих ніжках у формі левів, який зараз повинен був слугувати вівтарем, я бачила в історичному музеї. Тільки в цього вигляд був кращим і позолота не така затерта.

Біля вікна стояла пишно вбрана ялинка. Нічого дивного - традиція прикрашати ялинку має глибокі корені. Ще в язичницькі часи вічнозелені дерева вважалися священними, бо не втрачали листя навіть взимку. Вони символізували стійкість, життя та захист, і ми використовуємо їх саме для цього. Ялинка слугує нам вірним оберегом в темні зимові ночі.

З приходом християнства ялинка отримала нове значення — світло Христове, що приходить у темряву світу, а її прикраси стали уособленням дарів, радості та духовного багатства. Віра це змінила, виразивши свою непохитну любов до готичної культури. Серед мішури та сяючих ліхтариків висіли пентаграми, кажани у святкових капелюшках, червоні Крампуси з довгими язиками та хтивими посмішками, і образи рогатого бога з об’єктивно виразними.. скажемо так – символами плодючості.

Різьблений столик, Віра вкрила ритуальною скатертиною. Немов з нічного неба, мені підморгували вишиті золотими нитками зірки та сонце з місяцем. По центру в світлі мерехтливих свічок виблискувала пентаграма – символ гармонії п'яти елементів. Вівтар прикрасили вічнозеленими рослинами, шишками, падубом, гілками сосни та плющу. Як і ритуальний стіл, вся чимала квартира Віри втопала в прикрасах, створюючи неповторний образ містичного свята.

У цієї відьми завжди все було підкреслено театральним, ніби зараз з’являться папараці та будуть робити фотосесію для обкладинки магічного «Vanity Fair». Коли ми збиралися в моїй старій квартирі, то замість ритуальної скатертини був звичайний відрізок темно синьої тканини, а пентаграму я викладала з сухих гілок калини. У Віки в гуртожитку взагалі вівтар розклали на табуреті з нульовою атрибутикою. І нічого – все приходило, як по нотам.

Відпочатку, ми домовилися збиратися по черзі в домівці кожної з нашого маленької компанії. Але останнім часом я була у підвішаному стані з житлом, а після пари появ екстраординарної Вірки у гуртожитку Вікторії, комендант забила тривогу. Їй чомусь не сподобалося, що зріла, напрочуд вродлива жінка навідує когось з її підопічних. Ще й з компанією дивних дівчат та купою чорних свічок. Тому, останнім часом ми збиралися або в готичній казці Віри, або в кришталевому акваріумі новобудови ЖК Валі. Все краще ніж на вулиці.

- А що це? – зацікавлена спитала Віра, розвіюючи різдвяні чари своєї квартири.

- В якому сенсі? Це ж для ворожіння на тінях, – не зрозуміла я, дивлячись на акційні газети в її руках, - Підпалювати, а потім дивитися що покажуть тіні на стіні. Ми так завжди з мамою робили.

- Тільки не моєму домі, - рішуче відрізала Віра, - Ти хочеш щоб спалахнула вся ця краса? А якщо і не спалахне, то я від диму буду тиждень хату провітрювати.

- Так в тебе наче камін є, - пробурмотіла я, - Гадала, що там можна спалити.

- Ні, я встановила собі електричний, - відмахнулася відьма, - Вигляд майже такий самий, а з дровами возитися не треба.

- А як тоді ворожити на тінях без тіней? – вигукнула я.

- Може зробимо спіритичний сеанс? – замріяно прошепотіла Валя, - Викличемо когось з духів. В цій квартирі може буде багато охочих поспілкуватися. Старе місто, як ніяк.

- Ніяк, - відрізала я, - Валя, я ще від минулого нашого сеансу не відійшла. Викликати духів — це як писати листа в пекло без зворотної адреси. Ви можете чекати відповіді, але не факт, що вона буде ввічливою. Духи, як правило, не мають манер. Вони не питають, чи ви готові. Вони просто приходять. І якщо ви сподівались на ніжну бесіду з прабабусею, приготуйтеся до того, що замість неї з’явиться пан з порожніми очима, який шепоче прокляття на старослов’янській.

В нас саме так і сталося. Викликали прародичку Віки, а прийшов якийсь жахливий старигань з чорними очима і почав кричати щось незрозуміле на забутій мові. Вся ця дія була доповнена спецефектами у вигляді вибухів лампочек та горілої електропроводки.

- Звісно, атмосфера — це все, - продовжила я, - Дорога скатертина, черепи, кристали, квіти та дзеркало з вензелями… Але пам’ятайте: чим естетичніше ваш вівтар, тим більше шансів, що дух вирішить залишитися. Назавжди. У вашому домі. У вашому сні. У вашому бокалі вина.

- Я не хочу, щоб у моєму бокалі вина хтось залишався, - знервовано похитала головою Віра.

- А я ледь змогла позбутися його у моїх снах! – розлючено завершила я.

- Було б добре, якби ти змогла його зрозуміти та допомогти, - не здавалася Валентина.

- Звичайно! Ось, тільки запишусь на курси старослов’янської і одразу побіжу допомагати всім покидькам, які ганяються за мною уві сні з іржавим серпом, - обурилася я, - Валя, існують двері, які краще не відчиняти. Особливо, якщо ви романтична душа з любов’ю до чорних свічок, латинських заклинань і винних плям у формі пентаграм. Тож перш ніж малювати зірку на дзеркалі, подумай: чи готові ми до гостя, який не знає слова «прощавай»?

- Добре, добре, він і справді був моторошним типом, - нарешті погодилася відьма, - Тоді давайте думати, як будемо ворожити. Може вареників наліпимо і зробимо по класиці – «прийди доля до мене вечеряти»?

- В мене є пельмені в морозилці, - знизала плечима Віра, - Але їх Фелікс з’їсть раніше, ніж вони приведуть до когось її долю.

Кіт почув своє ім’я, і з нявчанням почав ластитися до хазяйки. Чорний розбійник дивовижним чином міг вмить перетворитися на палкого коханця, який був без тями від Віри. Точніше, від її холодильника.

- В мене є ідея, - прошепотіла Віка, - Але для цього потрібна обручка. Бажано вінчальна, але і звичайна може спрацювати.

- Дами, хтось колись виходив заміж? – скептично спитала я.

Всі розгублено подивилися одна на одну. Мовчання затягнулося, свічки тріщали на вівтарі, а годинник відбивав сердечний ритм, нагнітаючи атмосферу. Віра нарешті здалася. Жінка гротескно підійшла до туалетного столика з косметикою, залізла в одну з шухлядок і витягла щось золоте.

Обручка була дешевою, тонкою і вочевидь старою. Саме не старовинною, з історією, як все в цій квартирі, а просто побляклою і занедбаною. Хоча, певно я помилялася. Якщо ця відьма її зберігла, то історія там була. Просто ми про неї ще не знаємо.

- Віра? – підняла фарбовану чорну бров Валя.

- Помилки молодості, - прошепотіла жінка, розглядаючи прикрасу на світлі настільної лампи, - Мені воно щастя не принесло. Може комусь з вас пощастить більше?

- Тоді до діла! – плеснула в руки Віка, - Ууу, доля! Тримайся! Зараз ми тебе про тебе все дізнаємося!