Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 1
- І що? Думаєш вийде? – схвильовано запитала Віка, пробираючись крізь бурхливий потік людей на вулиці.
З несамовитим завзяттям, люди неслися з пакунками, більшість з яких повинні були стати для когось подарунками, зеленими пухнастими ялинки та пакетами продуктів. Низенькій Вікторії завжди не щастило в натовпі. Ніхто її не помічав, вона вже двічі отримала стусанів сосновими гілками і тепер терла обличчя після занадто близького знайомства з різдвяними красунями.
- Ти завжди хвилюєшся через дурниці. Звичайно вийде! - відповіла я роздивляючись зграю колядників, які чомусь саме сьогодні вирішили почати свій сезонний заробіток. Ще й в мене на шляху.
Різдвяна пора в мегаполісі, це окреме коло пекла. Буквально кожен раптово прокидається від зимової сплячки, усвідомивши, що скоро Різдво, злазить зі своєї теплої канапи і воліє якнайшвидше закупитися подарунками та харчами для дванадцяти страв різдвяного столу. Особливо я ненавиділа бувати в цей час в центрі. Історичний центр з його вузькими вулицями, великою кількістю закладів та заповненими автівками узбіччями доріг не був пристосований до такої кількості людей. Ось і зараз, в мене не вийшло пробитися крізь колядників. Як і тендітну Віку, мене ніхто не помітив і прийшлося на них гиркнути:
- Хлопці, ану розійдіться! Не бачити, що дівчата пройти не можуть?!
Віка здригнулася від мого крику. Білобородий дебелий хлопчина перелякано поправив хутровий овечий капелюх та голосно заспівав:
Добрий вечір тобі, пане господарю: радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
- Та ще не встиг народитися. Дай пройти! - відмахнулася я.
Хлопчина широко посміхнувся, зняв шапку та зробив жартівливий уклін:
- Чого така вродлива і така зла?
- Блазень, - пирхнула я, схопила Віку за руку і ми таки пройшли крізь костюмовану юрбу, - Думають, якщо презентують етнічний фольклор, то їм все можна!
- А мені він сподобався. Гарненький хлопчик, - почервоніла подруга, вивертаючи голову, щоб ще раз глянути на бородатого здорованя, - Кажуть, коли колядники співають, навіть нечисть ховається під піччю, бо боїться світла їхніх голосів. Але є й інша легенда: відьми, що літають на мітлах у зимову ніч, іноді підспівують колядникам, аби замаскуватися серед людей. Якщо почуєш дивний дисонанс у хорі — не дивуйся, може то сусідська відьма вирішила і трохи «поколядувати» з небес.
- Обов’язково підспівай йому, коли будеш пролітати на мітлі над центром. Треба ж легенду підтримувати, - бовкнула я, - Ото він здивується.
- Ти точно з глузду з’їхала, Ніка, - округлила очі подруга, - Над містом літати заборонено. Якщо стара відьма дізнається, то нас покарають, а може й позбавить сил.
- Ніхто нас в нас сили забрати не може, це стара байка, - відмахнулася я, - Якби таке було можливим, то Віра вже давно б відьмою не була. Ти чула її оповідки, що вона робила в молодості?
- Забрати може й ні, - задумливо пробелькотіла позаду Віка, - Але, Вероніка, я читала в бабусиній книзі, що є один обряд, щоб зв’язати силу відьми. Там треба зробити воскову ляльку, дістати три волосини з голови відьми, взяти клубок ниток та ..
- От, лишенько! Та я пожартувала, про політ, – не витримала я, - Ти не про те думаєш! Краще скажи: нам зараз направо чи наліво? Вічно плутаюсь в цих кварталах. Всі будинки схожі, ще й снігом присипані. Віра не могла вибрати собі житло в нормальному спальному районі де є широкі дороги та дома мають чіткі вивіски з адресами?
- Ти ж знаєш її. Вірусі подобаються дома з історією, - знизала плечима Віка, - Щоб домовий дух жив за старою дубовою шафою, дерев’яні двері мали великі шпарини для ключів, через які можна зазирнути в минуле, та обов’язково справжні каміни з трубами.
Я глибоко видихнула, збираючи волю в кулак. Лаїтися в святкові дні було поганою прикметою, можна чорта накликати на свою голову. Це точно буде зайвим. Я ще від невдалого виклику духа не відійшла. Тим паче не треба таке робити на одну з кращих подруг, яка мала особливий естетичний смак до життя.
- Зимове сонцестояння — час, коли магія не питає дозволу, а просто приходить, як і кохання, - несподівано промовила Віка позаду мене.
Я різко розвернулася, насупивши ніс. Зазвичай, карі очі Вікторії побіліли і вицвіли, перетворившись на дві снігові кульки. Ну, що ти зробиш з цими провидцями? Їх попросиш дорогу знайти, а вони тобі всяку потойбічну лабуду понавіщуюють.
Розбиратися в їх примарних видіннях можна довго та нудно, хоч плач. Тому цього року ми з дівчатами вирішили обрати перевірені часом способи - ворожіння на тінях. В час інтернету, гаджетів та стрічок новин телеграм-каналів, знайти газети було не просто. Ніхто їх не виписував. А глянцеві журнали по типу «GQ», «Vogue», «Harper's BAZAAR» та «Forbes», які купували переважно для престижу або через яскраві фото не підходили. Ламінована бумага горить не так, як звичайна і окрім диму з них ніякого сенсу. Занепад друкованої преси почав мене засмучувати.
Ми з Вікою трохи подумали, і знайшли вихід. Похід у великий мол по сусідству все виправив. Великі магазини буквально засипали перехожих друкованими газетками зі святковими знижками. Не зовсім те, що треба. Вогонь буде кольоровим, та й дим тхне фарбою, та хоча б згорить нормально.
Я злегка потрусила подругу за плечи, і вона оговталася від своєї примарної подорожі у майбутнє. Колись я пробувала жартувати, що зазвичай чарівну кулю з магазину приколів треба потрусити, щоб отримати передбачення, а Віку треба потрусити, щоб це припинити.
Подрузі таке порівняння не подобалося. На її погляд - це принижувало благородне мистецтво віщування, і з часом жарт втратив свою актуальність. Подруг в мене не багато, тому втрачати одну з них через мій чорний язик – дурість. Моїх подруг можна перелічити на пальцях однієї руки: Вікторія, Віра і Валентина.
Чому у всіх нас ім’я починається на «В», спитаєте ви? Можливо, це якась відсилка на те, що слово відьма теж починається з цієї літери? Авжеж ні, звичайна випадковість. Хоча великі жінки нашого роду постійно кажуть, що випадковостей не існує, але так воно і було.
Ми четверо якось зустрілися на одному шабаші, яке проводила наша община під виглядом етнічного фестивалю на місцевій лисій горі. Віра була старша за нас, поважна жінка зі смаком до вінтажного мерло, театру та готичного стилю. Віка вчилася в універі на вчителя української мови, мала мінливу вдачу та великі окуляри. Валя працювала у великій фірмі і ще до тридцяти років встигла стати керівником відділу. Ну і я, яка все ще шукала себе в житті.
Ми були різними, мали протилежні погляди на життя, різні смаки на чоловіків та моду, і все таки потоваришували. Магія примхлива річ. Вона може поєднати людей, які у звичайному житті навряд чи би колись заговорили один з одним.
- Досить мене трести, голова паморочиться, - пробелькотіла подруга, - Я знову щось не те сказала?
- Марила про магію, зимове сонцестояння та кохання, - відповіла я відпускаючи її, - Нічого особливого.
- Як це нічого? Це ж знак! – радісно вигукнула дівчина, - Ми йдемо віщувати на зимове сонцестояння на хлопців! Може я якісь імена називала?
- Ні, все було як завжди туманно, - відмахнулася я, - Пішли, бо в мене вже литки замерзли стовбичити тут з тобою. Дубак на вулиці, а де живе Віра ми так і не знаємо.
- А ось мені не холодно. Може тобі треба почати одягатися по погоді? Не в нічний клуб йдемо, - пурхнула подруга та попрямувала далі вулицею.
Я поглянула на замотану в довгий, чимось віддалено схожий на поховальний саван, пуховик, Віки. Потім оцінила свою куцу, але дуже модну дублянку з білим хутром і цокнула язиком. Коли я почну одягатися як вона, то попрошу виконати заповіт Тараса Григоровича: поховати мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій. Бо інакше, як в останню путь, таку одежину я ніколи на себе не вдягну. Подруга лише посміхнулася, зловивши мій погляд, і кивнула в один з провулків:
- Нам туди.
- Ти впевнена? – недовірливо спитала я, - Біля Віри наче був якийсь бар чи кафе з неоновою вивіскою.
- Він закрився минулого місяця, ось вивіску і зняли. Треба було не пропускати шабаш на повню, тоді б знала, - в’їдливо відповіла Вікторія і гордо пішла в провулок.
Ну, що ж - каюсь. Я пропустила щомісячні збори на повний місяць. В мене були серйозні дорослі справи – я лікувала своє розбите серце, шукала нове житло та перевозила речі. Та сьогодні ця відмазка не спрацювала би.
Сьогодні найтемніша ніч року. Відьми по всьому світі збираються на шабаш, щоб зустріти народження нового сонця. Ми запалюємо свічки, щоб підморгнути світлу, і варимо зілля з кориці та глінтвейну (бо чесно, хто витримає магію без вина?). А головний ритуал? Танці навколо казана, де замість жаби плаває мандаринка. Ми жартуємо, що сонце повертається не тому, що так вирішила космічна механіка, а тому що воно боїться пропустити нашу вечірку. Як же обійтися без ворожіння в цей час?
Цієї ночі, на передодні зимових свят світ ніби завмирає між минулим і майбутнім. Це час, коли тиша стає глибшою, а кожен знак — промовистішим. Саме тому наші предки вірили: різдвяні гадання відкривають завісу над долею, дозволяють зазирнути у приховане й почути голос власної душі. Це не лише гра чи цікавість. У давніх обрядах кожен символ: свічка, зерно, вода чи дзеркало — ставав провідником між світом видимим і невидимим. Через них людина шукала відповіді на найважливіші питання: про любов, шлях у житті, гармонію з собою.
В даному випадку всіх нас цікавила тема кохання. Віра розійшлася зі своїм заможним кавалером. Я нарешті з’їхала від пройдисвіта, який зіпсував мені щонайменше літр крові. Валентині набридли службові романи, які ні до чого не приводили, а Вікторія взагалі давно не мала хлопця. Тому, цієї зими тема була актуальна, як ніколи.
- У, відмачина клятий! Говорила мені мама - не заводь відносини з чаклунами, бо після них тільки гірку оковиту пити, - подумала я, згадавши цього куцобородого пройдисвіта.
Ну, стережіться! Відьми виходять на шлях пошуку суджених. Подобається це комусь, чи ні!
