Раді Вас бачити!

Розділ 3

- А який посуд брати? - задумливо спитала я, роздивляючись вміст кухонної шафки.

Єдине, що у Віриній квартирі було не з цього сторіччя - це кухня. Ну, і камін, як виявилося. З середньовічної вітальні я потрапила у вир скла, глянцевих поверхонь та надсучасної побутової техніки. Хоча і тут не обійшлося без мармуру та бронзи. Але це вже був не антикваріат, а останній писк моди: покриті античною патиною крани та чорна мармурова мийка.

- Потрібен стакан правильної форми з чистого скла без граней, вензелів чи іншого декору, - відгукнулась мені Віка, - Гранчаки не пропонувати!

Я закусила губу. Які там гранчаки? Серед кришталевих кубків зі срібними ніжками, високих бокалів для мерло та витягнутих фужерів з позолотою не знайшлося нічого підходящого. Я витягнула маленьку чарочку у формі черепа, з яких зазвичай п’ють текілу або ром, і стукнула по ній нігтем.

- Може взяти чашку для глінтвейну? Тільки тут невелика ручка, - запропонувала я.

- Ні, не підходить, - захитала головою Віка, - Невже немає ніякої простої склянки?

- Сама подивися, - кивнула я вказавши на вміст шафи. Дівчина недовірливо подивилася, і розчаровано похитала голово.

- Шкода, а такий задум був. Обручку знайшли, а склянку ні. Може це знак? Може доля не хоче до нас приходити?

Почувся навчання і чорна блискавка застрибнула на кухонну тумбу. Кіт подивився на нас великим бурштиновими очима, ніби чогось очікуючи.

- Фелікс! А ну геть звідси! – вигукнула Віка.

Кіт обурливо позіхнув продемонструвавши гострі ікла та потягнувся, виставивши кігті. Ми з подругою майже синхронно зробити пару кроків подалі від цього звіра. Якщо чорний пройдисвіт сідав на чиїсь речі, то без бою його зігнати могла тільки Віра. Інших людей він за людей не сприймав.

- Не треба так з ним, - прошепотіла я у вухо подрузі, - Він тут хазяїн, а ти кричиш на нього. Якби тебе виганяли з твоєї ж кухні, ти б як відреагувала?

- В мене немає власної кухні, я живу в гуртожитку, - нагадала дівчина, - Те, що він хазяїн, ще не дає йому право нас залякувати.

Я поглянула на доволі товстенького Фелікса і мені прийшла ідея:

- Слухай, в нього точно повинна бути модна поїлка. Судячи з Віриних смаків, він не буде їсти з дешевих пластикових мисок. Може подивимося?

- Ти здуріла? Він нас загризе, – прошепотіла дівчина.

- Це ти здуріла. Це звичайний домашній кіт, а не дикий тигр, який може когось загризти.

Сподіваюсь, мій голос прозвучав досить впевнено, бо сама я в свої слова не сильно вірила.

- Давай спробуємо відволікти смаколиком та перевіримо?

Діставши стік з котячими ласощами, я розірвала упаковку. Кіт зістрибнув з кухонної тумби, затанцював біля моїх ніг та швидко побіг в коридор.

- Ну, що я казала? – радісно спитала я, видавлюючи чорну пасту, за яку Фелікс був згоден забути про все на світі.

- Мій шок у шоці, - пурхнула Віка.

Годівницею та поїлкою Феліксу слугували скляні миски на металевих підставках. Саме такі, які нам були потрібні – прості та без декоративних надмірностей. Обережно витягнувши з під котячого носу поїлку з водою, я швидко відступила на пару кроків. Кіт не звернув на моє нахабство жодної уваги. Він був зайнятий важливою справою - уважно вилизував миску.

- Треба цим запастися, - задумливо прошепотіла Віка, дивлячись на котячі ласощі.

- Пішли ворожити, поки він не помітив, - похлопала я її по плечу, - Вже стемніло, а мені ще додому повертатися через все місто.

Поки ми крали котяче майно, Валя запалила ароматичні конуси, очистивши простір. Віра розставила свічки, поставила на вівтар дві мотанки – символ молодого сонця та Морени-зими, і задумливо тримала в руках обручку.

- Поклади у воду, - сказала Віка, поставивши скляну миску на вівтар.

- Ви це у Фелікса відібрали? – посміхнулася жінка, - Де антисептик з аптечкою, ви знаєте.

- Він був пиріжечком та дозволив на взяти її в оренду, - посміхнулася я у відповідь, - Підкупили його котячими ласощами.

- Ну, дивіться, - похитала головою жінка, - Він поки зайнятий, але рано чи пізно прийде по свою річ.

- Нам не треба багато часу, - прошепотіла Віка, поставивши дві свічки поруч з мискою. Дівчина то наближала їх, то віддаляла, воліючи добитися якогось ефекту.

- Що вона робить? – прошепотіла Валя, зачаровано дивлячись на її рухи.

- Ловить фокус, - пояснила я, - Свічки повинні стояти так, щоб в середині обручки сходилися промені світла. Вони з тінями сформують картинку, в якій можна побачити майбутнє.

- Готово! – нарешті вигукнула дівчина, - Хто буде першою?

- Я! – одразу вигукнула Валя.

- Тільки після мене. Обручка моя, отже я і буду першою ворожити, - заперечила Віра.

Всі погодливо закивали. Жінка не тільки була власницею обручки, а і хазяйкою шабашу. Отже, треба було віддати шану. Прибравши довге чорне волосся за плечі, вона нахилилася та зашепотіла, потрохи повертаючи скляну миски по ходу сонця:

«Тінь моя, тінь земна,

Веди мене крізь забуття.

Тінь мовчазна, ти мудра й глибока,

Розкрий майбутнє, дай мені ока.

Відкрий дорогу, покажи шлях,

Що чекає в прийдешніх снах»

В блакитних очах відьми виблискувало мерехтливе світло. Зіниці розширилися, ніби вона побачила бажане, а не вустах заграла загадкова посмішка достойна Джоконди.

- Ну, що там? Щось є? – схвильовано прошепотіла Валя,

- Ажеж є, - посміхнулася Віка, - Ти ж бачиш, що вона очей відвести не може.

- Все я можу, - прошепотіла Віра, але очей не відвела, пильно вглядаючись у воду.

- Ну, все! Дай і мені глянути, - вигукнула Валя, - В тебе обручка в шухляді лежить багато років. Можеш хоч всі святки дивитися в неї, як в дзеркало.

Віра нарешті відвела погляд від скляної миски, скептично поглянула на подругу та мовчки торкнулася пальцями води. По водній поверхні пішли хвилі, розігнавши тіні.

- Дивись, невгамовна, - прошепотіла вона. Валентину двічі просити не було потреби. Вони вхопилася за миску і несамовито зашепотіла замовляння.

Час йшов, свічки блимали, але у Вальки щось не виходило. Вона крутила миску то вправо, то вліво, щоб добитися потрібного ефекту, ніби це був штурвал корабля. Або тіні відмовилися їй відповідати, або показували не те, що вона хотіла побачити.

- Валь, ну це ж не рулетка в казино. Якщо випало зеро, то, як не крути крути - нічого іншого вони не покажуть, - покривила вустами Віра.

- Ну і грець з ними! – ображено вигукнула подруга, - Ще на Щедрий вечір спробуємо, тільки іншим методом. Я підготуюся!

Дівчина войовниче потрясла у повітрі кулаком, пригрозивши невидимий долі та відійшла від вівтаря.

- Твоя черга, - прошепотіла мені Віка. Я підійшла, закрила очі і прошепотіла:

«Обручка світла, коло єдине,

Покажи мені долю, та серце людини.

Доля хай слово своє промовляє,

Обручка майбутнє мені відкриває»

Пролунав дверний дзвінок. Я підскочила, підбивши ногою вівтарний столик. Він захитався, вода пішла колами та виплеснулася на вівтар.

- Кого там чорти принесли? – знервовано прошепотіла Віра. Відповіддю їй послугували голоси колядників:

«Коляд, коляд, коляда!

Холод взимку не біда.

Двері швидше відчиніть,

Нас до себе запустіть!»

- Може і справді запустити? – спитала Валя, - Колядники це до добра. Особливо, якщо першим хлопець заколядує.

- Та ну їх! – вигукнула я, - Бачили ми їх, коли сюди йшли. Стояли стовпами, не пройти, не проїхати.

- Але пару цікавих хлопців я там побачила. А один з них взагалі перед тобой шапку зняв та вклонився, - замріяно прошепотіла Віка. Відкинувши думки про колядників, я трохи покрутила миску і вгледілася в обручку.

- Ну, не тільки у Валі сьогодні зеро, - подумала я і заклякла. Тіні повільно сплелися у чорно-білу фотографію юнака. Світло від свічок замерехтіло, образ почав рухатися, зняв хутряну шапку і поклонився мені.

- Дідько! – вигукнула я.

- Що там? Що ти побачила? Не чортихайся! – перебиваючи одна одну, шепотіли дівчата поруч.

- Не може такого бути, - відрізала я, примруживши очі, - Це все через твої дурні згадки про тих колядників, Віка. Просила ж не говорити під руку, коли я чаклую!

- А я тут до чого? Це ж тіні показали, а не я! – обурилася подруга, - А кого ти побачила? Руденького з маланкою, чорнявого, який в чорта перевдягнувся чи того білявого здорованя, схожого на вікінга?

Інші дівчата зацікавлено дивилися на мене, очікуючи відповіді.

- І як ти тільки всіх встигла розгледіти? – задала я риторичне питання, - Не важливо. Це дурня, а не ворожіння. Валя правду казала - методі так собі.

- Ну, не знаю, не знаю, - похитала головою Віра надувши пухлі червоні губки, - Мені доволі достовірно показало.

Світло електричних ламп заблимало та зникло. Електричний камін востаннє показав імітацію справжнього вогнища та потух, через відсутність живлення. Готична вітальня Віри занурилася в темряву. Лише вівтарні свічки мерехтіли бадьорим яскравим світлом.

- Стара будівля та погана проводка, - розвела руками Віра, - Знову пробки вибило через новий електрокамін. Позбулася проблем з дровами, та з’явилися нові – з електрикою. Зараз все поправимо.

Жінка взяла з вівтаря запалену свічку і попрямувала до лічильника. Вхідні двері тихо скрипнули, сповіщаючи нас, що Віра вийшла з квартири.

- Відсутність світла ворожінню не завадить, - впевнено сказала Віка, підійшла до вівтаря, але її випередили.

Чорна хутрова блискавка з загрозливим нявчанням вистрибнула на вівтар і перекинула миску з водою на Віку. Дівчина зойкнула, відступили на пару кроків і спіткнулася об Валю, яка сиділа на підлозі. Обидві дівчини впали, вигукуючи прокляття на вусату морду Фелікса. Чорний кіт грайливо підстрибнув, надихнувшись попереднім успіхом, махнув кремезною лапою і в повітрі заблищало щось золоте. Зрозумівши, що знайшов нову іграшку, кіт стрибнув за нею у темряву.

- Лови його! Я ще судженого не побачила! – заверещала з Віка, з підлоги.

Я стрибнула за котом, боляче вдарившись об підлогу, але не встигла. Кіт вхопив зубами золоту обручку, вислизнув з моїх рук та чкурнув що було сил.

Знайти чорного кота в темній кімнаті, не проста справа. Але, як я вже казала - в мене є свої життєві бонуси. Закривши очі, я глибоко видихнула. Вікторія бачила майбутнє, Віру більше цікавило минуле, а в мене був інший зір. Я могла бачити невидиме. Так чи інакше, всі відьми могли бачити привидів, духів та нечисту силу, але не так, як я. Для мене вони були чимось більш реальним, ніж легкий сірий дим чи блукаючі тіні. Потойбічні створіння вібрували енергією та відчувалися, немов живі.

За легендою, коти живуть в сімох світах одночасно, тому і складають компанію відьмам частіше, ніж це роблять інші живі істоти. А отже, вони також випромінюють потойбічну енергію. Я вгледілася в темряву і побачила виразний котячий слід, який вів в сторону коридору.

- От, лихо! – вигукнула я, ледь втримавшись від лайки, - Сподіваюсь Віра зачинила двері, коли виходила в під’їзд.

На моє розчарування, причинені металеві двері Фелікса не зупинили. З розбігу він вдарився в них і висковзнув в шпарину.

- Віра нас зі світу зживе, якщо її улюблений котик загубиться чи захворіє, - перелякано подумала я, схопивши першу-ліпшу одежину з вішалки.

В коридорі лунав гамір, сміх, голосні пісні колядників та крики Віри, яка несамовито кликала Фелікса.

- Під’їзд має бути зачиненим, - як мантру повторювала я собі, перестрибуючи через кілька сходинок за раз.

Дідько! Ну що за невезіння? Кляті колядники коли заходили, не закрили його повністю і кіт запросто вислизнув на вулицю. Хто їх взагалі пустив сюди? Не могли ж вони вичікувати біля входу, поки хтось вийде. Вивалившись на вулиці, я підсковзнулась на слизькому мармуровому ганку і збила когось з ніг.

- Що за день сьогодні? – пробутів чоловічий голос, - Дівчата то кричать на мене, то падають, ніби з небес.

- Зимове сонцестояння, - автоматично відповіла я, піднімаючись з землі.

Піді мною лежав той самий колядник, якого Віка порівняла з вікінгом. Хутряна шапка з’їхала, сніг запорошил біляве волосся, а попри все на обличчі з'явилася посмішка. В руках він міцно тримав переляканого Фелікса.

- Ти зловив його! – радісно вигукнула я, дивлячись на ображену котячу морду.

Кляті Вірини капці! Купила би нормальні, а не шкіряній підошві, може і ковзанки би не було. Хлопчина широко посміхнувся, та підвівся, міцно тримаючи в руках кота. Відчувши силу, чорний Фелікс знову прикинувся пиріжечком, гучно замуркотівши.

- Це також мабуть ваше. Тримайте, - сказав хлопчина, простягнувши на долоні Вірину обручку, - Якщо загубите - чоловік не зрадіє.

- Немає ніякого чоловіка. Це обручка подруги, - пробелькотіла я, дивлячись на його скуйовджена солом’яну бороду.

Хлопчина був високий, і я діставала йому тільки до підборіддя. Вікторія, хоч і мала зір мінус п’ять на кожне око, та все, що треба - бачила. Хлопець і справді виявився доволі вродливим.

- Це ж справжнє Різдвяне диво! – пролунало звідкись.

Я різко обернулася і побачила на ганку своїх подруг, які ледь стримували посмішки, та кричали: «Скажи йому так!». Хлопчина почервонів і почав посміхатися ще ширше. Коли вже їх жарти кокусають їх за язики?

- Ти вже погодилася? – розсміялася Валя.

- Ні, це навряд чи, - похитала головою Віка, - Їй тільки один шлях – виконувати заповіт Тараса Григоровича.

- Якого ще Тараса Григоровича? – не зрозумів хлопець.

Я здивовано поглянула на моїх дурнуватих подруг і зрозуміла: в пітьмі я схопила пуховик Віки, який на диво виявився м’яким та теплим.

- Шевченко, - відрізала я, - Не звертай увагу, це вони так жартують.

- Дівчата, не будемо заважати збуватися святковому ворожінню,, - не стримуючи сміх, сказала Віра, забравши в колядника кота та обручку.

- Якого ворожіння? - зацікавлено спитав він, дивлячись на жінку.

Не довго думаючи, швидкими рухами, я зробила сніжку та жбурнула їй в спину. Віра розреготалася, як роблять кіношні відьми, коли варять зелені шмарклі, які видають за чар-зілля, і вони з дівчатами зникли за дверима під’їзду.

Я поглянула в усміхнене обличчя хлопця і глибоко вдихнула. Як не дивно, найтемніша ніч закінчується світанком — а світанок завжди любить тих, хто вміє сміятися. Цього хлопчину я бачила у тінях, чи ні – яка різниця? Поки не спробуєш, не дізнаєшся, чи то твоя доля.

Багато людей вважають, що чорні коти приносять невдачу, та вони помиляються. Чорні коти, це завжди любов.