Раді Вас бачити!

Двигун натужно загудів. Затім тьохнув, булькнув й геть заглохнув. Чоловік легко вдарив по керму.

— Йосип драний! — він повернув голову назад й гукнув. — Все, шановне панство! Приїхали.

З позашляховика кольору хакі вилізло ще двоє: дівчина й хлопець. Обидва стали коло водія й з сумними поглядами уперли руки в боки. На фоні вцілілого лісного масиву на Харківщині бідолашний покоцаний автомобіль виглядав навіть не так пристойно, як би хай то буде машина непутящого самогубці, котрий заїхав в ліс в’язати собі шибеник подалі від очей людських.

Не бажаючи вірити, що через випробування триклятих рашистів авто перетворилась на металобрухт, хлопець підняв пом’ятий капот. Цупко пробігся очима. Здивовано насупив світлі брови.

— Та норм все наче, Професоре… — він постукав по машині, звертаючись до неї: — Міцик, ти шо? Тебе на пенсію я не відпускав.

Професор, дужий командир під п’ятдесят років, підійшов до хлопчини та поклав міцну руку на плече.

— Відпускав ти його, Пшенице, чи ні, а дозволу твого вирішили не питати…

Дівчина теж звернулась до хлопця:

— Пшенице, взагалі нічого не вдієш?

Юнак обурливо сіпнувся:

— Та, шо я тобі тут владнаю, Руто? — він вказав обома руками на автомобіль: — Коли воно цілісіньке і проблеми я не бачу.

Професор поскрипів нігтями по щетині.

— Чуєш, хлопче, може тре ще разок глянути? Ти в нас тямущий по машинах. Й не таке розбирав…

Юнак ще раз заліз під капот, потім під машину. Перевірив електроніку. Та через деякий час, піднімаючись, задумливо проговорив:

— Чого Міцик не фуричить, я й гадки не маю…

Невідомо на що сподіваючись, Рута обійшла машину по колу. Теж обдивилась її. На чолі проступила мімічна зморшка. З дронами дівчина справлялась добре. Хоча й ніколи не думала, що її, дипломовану фольклористку, життя пов’яже з військовою технікою. Вона закінчила магістратуру з відзнакою в Харківській Державній Академії Культури. Пройшла аспірантуру. Збиралась дисертацію писати.

І на тобі… Двадцять четверте лютого змінило кожного. Окрім одного. Що тоді писала всі курсові й дипломні під керівництвом Професора. Що зараз разом з ним освоювала дрони й вчилась виживати в умовах фронту.

Рута не побачила нічого нового, окрім подряпин та вм’ятин. Сказала ледь вище шепоту:

— І який дідько його гальмує?

Професор почув її буркотіння.

— Дідько під назвою «фронт»… Ви ж знаєте, як техніка тут летить.

Юнак підтримав чоловіка:

— Та то кабзда! Летить, як фанера над Парижем. — він сердито пробурчав. — Краще б окупантські ракети так ламались, чесне слово!

Професор і Рута переглянулись.

— Що робитимемо? — запитала дівчина: — Буквально ще трохи й позиції наших.

— Слушність говориш. — в такт її словам й власним думкам закивав чоловік. — Стояти й чекати на іншу машину сенсу немає. Тим паче коли свій автомеханік є…

— То? — запитали одночасно Пшениця й Рута.

Професор втомлено відповів:

— Значить через ліс перейдемо. — він скомандував Пшениці: — Діставай мапи. Там наші мали скинути безпечні шляхи.

Пшениця на хвилину сховався в салоні й виліз звідти зі старим смартфоном в броньованому чохлі. Самовпевнено підняв підборіддя.

— Не дарма Коляна зарядив.

Почувши чергове ім’я для техніки, Професор і Рута за малим не стримали регіт.

— Діти! — похитав головою Професор й плеснув в долоні. — Беремо речі з машини й рушаймо. Нашим треба дронів та консерви передати.

Рута підняла очі до неба — ні хмаринки. А на пекучому сонці, здавалося б, сам чорт немилосердний підкидав дров у багаття, переплутавши небесне світило з пеклом. Але неабияк радувало, що розкидисте гілля дерев могло сховати від розпеченого жовтого диска та спертого пилом повітря.

Пшениця дістав рюкзаки та роздав. Перед тим, як вручити один Руті зрівняв по вазі. Й віддав той, що легший.

Юнаком він був хоробрим, впертим, іноді завзятим. Ніколи не демонстрував страху й слабкості, але про дівчат в роті піклувався як міг. І думав за інших більше ніж за себе.

Рута накинула й попрохала:

— Пшенице, пов’яжи, будь ласка, вишиту хустину мені на ліву руку.

Хлопчина здивувався. Але нічого не став питати. Зробив так, як попросила дівчина.

Закрили автомобіль й наблизились до входу в ліс. Коло нього похилила своє плакуче гілля верба. Під нею побачили яму.

Командир зщурився й сказав:

— Я іду дивитись. Що робити в екстреному випадку знаєте.

Хлопець з дівчиною синхронно кивнули. Чоловік пішов. Спочатку перевірив на наявність розтяжок чи мін. Наблизився до ями. Він знітився. Зсутулився. За давньою звичкою перехрестився.

Спостерігаючи за ним, Рута звернулась:

— Дозволите підійти?

Командир понуро махнув рукою.

— Дозволяю.

В ямі Рута та Пшениця побачили три тіла припорошені землею. Їх скинули одне на одне, як мішки зі сміттям. Обличчя роздивитись трохи вдалося. Молода родина — тато, мама і немовля. Маленьке личко закривала просочена кров’ю та вологою землею ковдра. Дитина лежала на грудях у матері. Хто зна, чи ті потвори спеціально вклали так, чи випадково скинули. В головах батька й матері виднілись чорні цятки від кулі.

Пшениця скривився й процідив.

— Суки! Вбити немовля! Це ж якою скотиною треба бути?!

Рута стояла спокійно. За рік служби вона звикла бачити мертві тіла. Навіть дітей. Це більше не викликало в неї істерику, сльози. Вона вже давно не задавалась питанням, за що. На обличчі застигла холодна лють. Бажання забрати у тих нелюдів плату сповна посилилось! Вона прошепотіла:

— Щоб їх в болото завело!

Професор трухнув головою, наче виганяючи побачене.

— Що ж, шановне панство… Час рушати.

Вони опинились серед височезних розкидистих дерев. Пшениця передав мапу командиру. Кілька хвилин йшли мовчки. Говорити не хотілося — після побаченого душа припала гниттям. Гілля вкрило від сонця, тишу порушував скрип листя та травинок під ногами.

Стежка наче й знайома, а здавалося тяглася нескінченно. Під форму просочився холод.

Безхмарне небо посіріло. Подув вітерець. Раптом професор наткнувся на верхню частину тіла. Він завмер у півкроці й гукнув:

— Руто, Пшенице. Тут обережними будьте. І монокуляри краще одягніть.

Вони крикнули у відповідь:

— Добре.

— Зараз.

Пшениця через деякий час порівнявся з командиром.

— Хто там?

Професор з відразою мовив:

— Та так, окупантська почвара сконала.

Рута підняла монокуляр й з байдужістю глянула на застелені полудою очі. Потім знову насунула та рушила за побратимами.

Стало ще темніше. Закумкали жаби. Це здалося дивним. Мапа показувала пристойну відстань до води. Вона знаходилась аж за позиціями.

— Пішли звідси, — обхопила себе руками дівчина. — Темніє, як перед дощем.

Йшли знову, наче, як і без кінця. Стежки глузували з військових, плутали їх. Заводили казна-куди. А вони й не помічали.

Пшениця опинився поряд із Рутою та вказав очима на хустину.

— Нашо тобі ця хустина вишита тре? Скільки не їздили, ти завжди її в’яжеш.

— Не завжди, — відповіла дівчина. — Тіко, якщо в ліс йдемо.

— А сенс? — не заспокоювався він. — Талісман, чи як?

Професор жартома припустив.

— Раптом страдчу похрестити треба.

Рута всміхнулась.

— Взагалі тому й ношу. Як до прабаби на Полтавщину їздила, то вона завжди мені наказувала вишиту хустину на руку в’язати. Раптом що, душу звільнити.

— Ха-ха! — залився Пшениця. — Казки!

Дівчина умиротворено посміхнулась:

— Казки-не казки, а з хустиною спокійніше.

Юнак схопився:

— Професоре, ви ж ці казки вивчали?

— Вивчав років зо двадцять, — підтвердив той. — А що?

Хлопець розвів руками.

— Ну так це ж казки!

Професор поблажливо похитав головою.

— Ви хрещені?

— Ще від народження, — знизала плечима Рута.

Пшениця закашлявся:

— У тебе там святий отець під пологовим чергував?

Рута втомлено прицмокнула язиком:

— Та прабаба мене похрестила тільки я народилась. Вже пізніше Хрестини й в церкві справили.

— Щоб ви знали! — гордовито задрав голову хлопчина. — Це безглуздий обряд придуманий людьми, — він підняв вказівний палець. — Релігія має бути вибором! І хрещення також.

Професор повторив запитання.

— Ти хрещений, Пшенице?

— Ну так. — хмикнув хлопець. — А шо?

— А то! — голосно зазначив професор: — Сильно вумний.

Командир з солдатом переговорювались й сперечались. А Рута спогадами відлетіла до хати прабаби, де пахло полином. В солом’янику лежали тканина й нитки. В скриньці зберігались сорочки. На стіні коло образів висіли вишиті вручну хустини, а коло них стояли скручені обереги із соломи. З ранку пахло молоком та свіженькими пиріжками.

Туп-туп-туп.

Рута отямилась. Навколишня темрява видирала очі. Вітер гув, гілля дерев стогнало. Поступово зір зфокусувався й почав розрізняти форми й силуети. Монокуляр працював і вона побачила Пшеницю, котрий зачаровано крокував до розтяжки.

— Стій, матінко б тебе! — закричала вона.

Омана спала з очей юнака. Він відскочив. Злякався, уявивши, що могло б статись. Слідом за дівчиною на Пшеницю гиркнув Професор.

— Ти здурів, хлопче! Під ноги дивись! Двохсоті мені не потрібні!

Після цих слів командир замовк і пішов в сторону.

Туп-туп-туп.

Свідомість наче прояснилась. Рута і Пшениця побачили, що Професор ось-ось наступить на міну. Обидва крикнули.

— Крок назад! Міна!

Командир вчасно зупинився. Тільки зараз всі звернули увагу на те, що смартфон з мапою вимкнувся. Пшениця вихопив гаджет. Спробував його включити, але екран засвітився на мить. Потім смартфон зашипів й остаточно потух. Кумкання стало голоснішим. Згодом з нього виник моторошний шепіт.

— Боляче… Горить… Страшно…

Вітер дужче загув. Волосся на руках дибки стало. Голову здавило невідомим металевим кільцем.

Туп-туп-туп.

На землі заблищали дитячі сліди. Серед дерев замерехтів маленький силует. Хотілося кинутись шукати бідолашне, але щоразу сліди вели до міни чи розтяжки.

Туп-туп-туп.

Моторошний шепіт розривав скроні.

— Прожени їх… Вони боляче ро***ь… Жени…

Рута схопилась за голову. Проскиглила:

— Йох його в собачий льох! Що ж це таке?!

По щоках вперше за довгий проміжок часу покотились сльози. До ніг в’язкою щільною доріжкою потекла кров. Професор й Пшениця зігнулись. Писк. Тонкий, щемливий. Болючий…

Дівчина згадала прабабу. Її розповіді про страдч. Рута й подумати не могла, що доведеться звернутися до того, кого вважала казкою.

— Не губи. Свої. Ми шкоди не заподіємо.

Й крізь шепіт й писк залунало жалобне прохання:

— Христа… Дай мені Христа…

Рута різко розплющила очі й одним рухом підняла монокуляр. Перед нею стояла маленька дівчинка. Тоненьке волоссячко прилипло до замизканого кров’ю та багнюкою чола. На брудному обличчі виділялись великі блакитні оченята. Дитя повторило.

— Дай мені Христа…

Дівчина второпала.

— Христа… Точно!

Борючись з сильним головним болем, тремтячими руками кинулась безладно відв’язувати вишиту хустину. Вузол не піддавався. Пшениця затягнув занадто туго. Власне тіло не слухалось. Його тягнуло до загибелі. Однак Рута знайшла в собі сили підповзти до побратима.

— Поможи розв’язати.

Пшениця зло загарчав:

— То зав’яжи, то розв’яжи. Не до хустинок твоїх зараз!

Рута легенько штовхнула його:

— В себе прийди, довбню. Інакше всі тут поляжемо! Роби як я кажу!

Парубок розв’язав хустину й Рута ледь впіймала її. Руки геть не тримали. Вони боліли, тіло ламало. У вухах знов пролунало:

— Христа… Дай ім’я мені…

Дівчина схлипуючи відповіла:

— Зараз, маля. Почекай зовсім трошки…

— Болить… Пече…

Тонкий жалісний голосочок знов перетворювався на давучкий шепіт. Рута підповзла до страдчі. Повільно піднялась на ноги. Притиснула до грудей хустину. Зашепотіла:

— Іван та Марія… — голову знов здавило, проте дівчина продовжила говорити: — Похрещу тебе в ім’я Отця, Сина і… — голос перехопило. — І Святого Духа. І будеш ти Василиною. — трохи голосніше: — Амінь!

Й кинула на дівчинку вишиту хустину так, щоб полотно накрило дитячу голову. Шепіт зник. Вітер більше не дмух та не здіймав листя під ногами. Скроні не розчавлювало невидимим кільцем.

Пшениця й Професор прийшли до тями. А Рута, навпаки, знесилено й важко дихаючи опустилась на землю. Командир підійшов до неї й присів поряд.

— Руто, жива?

— Жива… — як зачарована відповіла дівчина.

— Підмога треба? — командир допоміг піднятись. — Йти зможеш?

Рута повільно відпустила руку професора, щоб впевнитись, чи стоїть на ногах, тільки потім з таким самим відстороненим поглядом відповіла:

— Не треба. Сама йти зможу.

Пшениця судомно ковтнув слину й прохрипів:

— Народ, гляньте!

Рута з Професором відволіклись й помітили навпроти них білий згусток. Дівчина придивилась — згусток мав форму ангелика. Можна було розрізнити голову, навіть руки і якусь подобу крилець.

Навкруги посвітлішало.

Згусток, ледь торкаючись землі поплив вперед. Потім зупинився й подивився на військових. Дівчина здогадалась.

— Вона хоче, щоб ми слідували за нею.

Пшениця нервово замотав головою.

— Нє-нє-нє. Мені одного разу вистачило. Ну його.

Професор зітхнув:

— Я сам не можу це пояснити. Але краще йдемо. Ходити в лісі, повному мін та розтяжок таке собі.

Серце калатало. Ноги стали ватними. Та хай там як, всі втрьох прийняли рішення йти за білим згустком.

З кожним кроком все більш світлішало. Небо розвиднялось, а сонце більше не палило нещадно. Стежка враз стала короткою й не заплутаною. Ангелик не летів стрімголов. Плив поманеньку, іноді зупинявся, щоб почекати на солдатів.

Рута, Професор й Пшениця вийшли звідти, звідки почали свою дорогу. До плачущої верби. Ангелик покружляв ще та поплив до ями. Завмер над тілом немовляти й стрімко здійнявся в небо. Хмари розсіялись зовсім. Сонце засвітило яскравіше. Сам по собі увімкнувся старий смартфон з мапами та завівся автомобіль. Дорога без зайвих зупинок вивела до побратимів.

А зверху вбитого немовляти лежала вишита хустина Рути…

Серпень 2024