Раді Вас бачити!

Рішуче налаштована Віка з'явилася на роботі наступного дня. Цього разу вона не гримала на Павла і давала йому змогу допомагати собі. Павло пожвавився, відчувши такі зміни в її настрої. Він розпушив хвоста, наче павич, бігаючи навколо неї.

Ірина із заздрістю поглядала на гарну, струнку Віку. «І чому саме їй щастить? Такого красеня підчепила!», — думала вона.

— А що, подруго, бачу, ти дослухалася до моїх порад? 

— Про що це ти, Ірко?

— Та вже не придурюйся, — підморгнула вона, натякаючи на щось непристойне.

— Тьху на тебе! Таке скажеш! — відмахнулася Віка.

Та Ірина лише посміхнулася.

Коли прийшов час їхати додому, почалася сильна злива. Небо ніби прорвало згори, і на землю впали тони води. По дорогах розлилися стрімкі потоки, змиваючи пил із тротуарів.

— Оце так дощ! Як же тепер до зупинки дістатися? Ні тобі парасольки, ні дощовика з собою... —  бідкалася Віка.

— Зачекай-но тут, зараз організую! — попередив Павло і зник.

За п'ять хвилин біля входу зупинилася автівка. Волонтер відчинив дверцята:

— Ну, що стоїш? Швидко сідай усередину! 

Віка заскочила в салон.

— Чия ж це машина? Де ти її надибав? — запитала вона, витираючи з обличчя воду. 

— Моя, я на ній волонтерю.

— Це ж треба! 

Вона озирнулася навколо. Усюди валявся одяг і порожні коробки з-під їжі.

— А чому в тебе такий безлад?

— Та я тут живу, тому не прибрано. Вибач, гостей не чекав.

Віка здивувалася:

— Ти ніби на  безхатька не схожий.

Він посміхнувся:

— А я, як равлик: усе своє вожу з собою.

Павло виїхав на дорогу.

— І давно ти так живеш, на колесах? 

• Уже десь рік. Звик.                                                         

     Згодом Павло звернув на ґрунтову дорогу.

— Та куди ж ти їдеш?! 

— Так швидше, напрямки, — відповів той, не звертаючи уваги на її заперечення.

— А як дорогу розмиє? — хвилювалася Віка.

Він подивився на неї й весело підморгнув:

— Не хвилюйся, красуне! Впораюся!

Павло старанно намагався оминати великі калюжі, що утворилися завдяки зливі. Але з часом дорога ставала дедалі гіршою.  

— Даремно ми сюди повернули, — непокоїлася вона.

Та виявилося, що її хвилювання були недаремними: невдовзі машина все ж загрузла в багнюці.

— От дідько! — вилаявся Павло, намагаючись вибратися з пастки. 

Він тиснув на газ, викручував колесо керма на всі боки, але цим тільки ускладнив становище.

— Усе! Приїхали! 

— Господи, що ж тепер робити?! На мене діти вдома чекають! — сплеснула руками Віка.

— Не галасуй, красуне, зараз щось вигадаємо.

Павло вийшов із машини, щоб оцінити ступінь тяжкості становища. Під проливним дощем його чорняве волосся та одяг вмить намокли. Він зазирнув у вікно:

— Доведеться штовхати!

Віка одразу ж із готовністю схопилася за ручку дверцят.

— Та ні! Куди ж ти? — зупинив її волонтер. — Я мав на увазі, що ти сядеш за кермо, а я підштовхну. 

Вона розгубилася.

— Ти керувати вмієш?

— Так, трошки… Чоловік навчив.

— То перелазь на місце водія, — шум дощу перекривав його слова.

Віка слухняно сіла за кермо і потрошку дала газу. Павла одразу ж обдало багнюкою. Але машина навіть не зрушила з місця. Вони намагалися кілька разів ще, але натомість колеса загрузли ще глибше.

— Усе! Глуши двигун. Ми застрягли, — звернувся до неї хлопець, скидаючи забруднений одяг.

Промоклий і напівголий, він сів у салон машини. Віка сором'язливо відвела погляд від його оголеного торса.

— Чого це ти зніяковіла? — посміхнувся він. — Невже інших чоловіків не бачила, крім свого?

— Не бачила, — зізналася вона.

— О?! То ти в нас вважай незаймана!  

Павло дістав із заднього сидіння рушник і витер голову. Віка спостерігала в дзеркалі заднього огляду, як краплинки води стікали по його смаглявій шкірі. Від цього видовища трохи перехопило подих. Та вона швидко себе опанувала. 

— Казала ж тобі, Павло, що застрягнемо! І чого ми тільки сюди поперлися!!! — скаржилася жінка. — Хто знає тепер, як довго нам тут сидіти доведеться?

Та хлопець лише посміхався й хитро поглядав на неї:

— А хіба тобі не до вподоби моя компанія, красуне?

У голові Віки закралася думка, що все це було підлаштовано навмисне. Он як поглядає, хитрун! Недарма він не відставав від неї останніми днями. Вона злякалася. Хто знає, чим може закінчитися ця пригода? Хоча... їй і карти в руки, як то кажуть. Що б там не трапилося, та воно зійдеться з її метою. Чи не з благословення власної свекрухи вона мала завагітніти від будь-якого чоловіка? То ж ось i шанс випав. Та от тільки не знала вона, з чого почати. Але Павло виявився не з боягузів: він швидко перейшов в атаку.

— Красуню, твоє волосся геть намокло. Ти б розпустила косу, хай поки сохне, — запропонував він і потягнувся до неї, щоб допомогти. Віка одразу зіткнулася вбік, бо не очікувала на таке. 

— Не чіпай, я сама.

— Ну, сама так сама... — хлопець відкинувся на сидіння і вмостився зручніше, опускаючи його спинку.

Тим часом Віка розпустила мокру косу, довге русяве волосся розсипалося і вкрило плечі. 

— Ось так вже краще, — схвалив Павло. — Ти б ще мокру кофтинку зняла, бо застудишся й захворієш.

Але вона мовчала й уперто дивилася на дощ у вікно машини. Потоки води безперервно текли по склу, просочуючись навіть усередину. 

Павло знову простягнув руки:

— Давай я допоможу...

— Облиш! — затримала його пальці.

Але він наполегливо продовжив розстібати ґудзики на блузці. Його рука впевненим рухом ковзнула за пазуху.

Ось воно! Те саме, чого вона так боялася, і чого несамовито бажала її свекруха! Її власне тіло зрадницьки раділо чоловічим дотикам. Віка ненавиділа себе за це! Ненавиділа, але не зупинила Павла. Рішення прийнято, тож нічого тепер задкувати. Вона подумки звернулася до Бога: «Господи, пробач мені цей гріх! Не заради втіхи, а для порятунку батька своїх дітей роблю це!» Потім заплющила очі й віддалася Павловим ласкам.

Це було дивно і незвично, адже Віка не відчувала задоволення, навпаки, вважала себе жертвою. А ще зрадницею. Павло був лагідним, але ж вона його ненавиділа в цей час, його і себе заодно. Як вона дійшла до такого? Коли переступила ту заборонену межу, що розділяла порядність від падіння? Та вже пізно сумувати, справу зроблено.

Тим часом дощ ущух, уже вечоріло. Віка лежала в обіймах Павла. Він зазирнув їй у вічі, відкинув прилипле волосся з обличчя жінки й запитав:

— Тобі сподобалося, красуне? 

Вона нічого не відповіла, бо терзала своє серце думками та запізнілим покаянням. Не піднімаючи очей, жінка натягнула одяг. 

— Чому не дивишся на мене, Віко?

Вона гірко посміхнулася:

— Нарешті ти звернувся до мене на ім'я...

— Хіба тобі не до вподоби бути красунею, сонечко? — здивувався Павло і поцілував її в шию.

Вона нервово відсунулася:

— Ах, облиш! Краще подумай, як нам звідси вибратися. На мене діти вдома чекають.

Раптом з'явилося світло фар на дорозі позаду. Його відблиск відбивався в дзеркалах автомобіля.

— А ось і наш порятунок! — підвівся Павло й увімкнув аварійну.

Віка подумки подякувала Богові за слушну можливість.

Вантажівка зупинилася, водій причепив трос і допоміг витягнути машину з багнюки.

— Велика вам подяка, шановний, — розчулилася вдячна Віка.

— Якби я не вирішив зрізати шлях, то ви б могли тут аж до ранку сидіти, бо ніхто сюди після дощу не полізе, — зауважив водій вантажівки.

Павло повернувся на головну, асфальтовану дорогу і попрямував до села, де жила Віка.

Їхали здебільшого мовчки. Жінка відвернулася і дивилася в бокове вікно. Павло час від часу спостерігав за нею.

— Чого насупилася, красуне? — не витримав він.

У відповідь вона лише знизала плечима.

— Невже шкодуєш про те, що сталося? — голос його був добрий і приємний, ніби пестив вуха.

Віка повернулася до Павла:

— А ти як думаєш?! Я ж заміжня жінка...

Він узяв її руку  до своїх долонь і поцілував.

— Не варто шкодувати про те, що вже зроблено. Немає сенсу. Назад усе одно не повернеш. Але ж нам було добре разом. Чи не так?

Та Віка все одно шкодувала. Докори сумління мучили душу. Як же вона тепер в очі свекрусі подивиться? Байдуже, що саме вона наполягала на перелюбі. А діти? Вона щойно зрадила їхнього батька... Бідний Андрій! Він не заслуговує на таку брехню. Навіть якщо це було скоєно з благою метою, зрада все одно залишається зрадою...

Павло зупинив машину біля будинку.

— Приїхали, красуне! 

Віка відірвалася від своїх думок і почала відчиняти дверцята.

— Зачекай! А поцілунок на прощання? — схопив він її за руку.

— Облиш! Вже достатньо націлувалися! — вирвалася жінка й вийшла з автомобіля.

Коли волонтер поїхав, Віка не захотіла одразу заходити до хати. Їй треба було побути на самоті та опанувати свої почуття. Вона сіла на лавку під парканом і зателефонувала чоловікові.

— Привіт, люба! Як ти? — почула в слухавці рідний голос і залилася сльозами.

— Усе добре, Андрійчику, за нас не хвилюйся. Як почуваєшся? Рана вже не турбує?

— Мене тут добре підлатали, тож практично забув про неї. 

Жінка потайки витирала гіркі сльози, що котилися щоками. Їй так хотілося почути голос коханого чоловіка, щоб хоч на мить удати, що нічого страшного не сталося. Але ж то був лише самообман. 

— Вікусю, ти плачеш? — отямився Андрій. — Щось трапилося?

Мабуть, він почув її схлипи. 

— Та ні, все добре... просто шалено за тобою скучила і не хочу, щоб ти вкотре повертався на передову.

— Але ж я мушу, кохана... Та ти не хвилюйся, усе буде добре, як ти i казала. Бог зберіг мене стільки разів, тож вбереже і наступного. 

Вони ще поворкували трошки, мов голуб'ята. Пора було йти до дітей.

Віка глибоко вдихнула й відчинила двері.

— Мамо! Матусю! — закричали навперебій Ромчик із Марічкою і наввипередки кинулися до неї. 

Вона обійняла своїх діточок й уткнулася в їхні маківки носом.

Назустріч вийшла схвильована свекруха:

— Віко, я вже хвилюватися почала, що тебе довго немає. Гадала, як же ти по такій зливі додому доберешся?

— Довелося чекати, поки дощ закінчиться, — відповіла невістка, не підводячи очей. 

— Сідай-но, гаряченького поїж. Напевно, змерзла.

Валентина почала метушитися на кухні та збирати вечерю на стіл.

— Не хвилюйтеся, мамо, я не голодна. 

— То вечеряти не будеш? — здивувалася свекруха.

— Ні, дякую. Піду одразу в ліжко, щось сил немає.

— Та чи ти не захворіла, люба? — захвилювалася мати, торкаючись її чола.

— Усе добре, лише шалено втомилася. День був довгий.

— Ну то йди відпочивай, доню! А діточок я сама вкладу.

Віка подякувала за турботу і пройшла до ванної кімнати. Почуття огиди до самої себе не давало спокою. Потрібно позбутися цього бруду! Вона довго стояла під душем, намагаючись змити з себе залишки зради. Та де там?! Якщо тіло ще вдалося відтерти мочалкою, то душу відмити неможливо!

Віка знову заснула лише під ранок. Сльози каяття та накопичена втома за кілька безсонних ночей зробили свою справу.