На вулиці несамовито завивала сирена, попереджаючи мирних жителів про небезпеку. Вдалині вже лунали вибухи, від яких тряслася земля. Валентина обіймала онуків, які щосили притискалися до неї. Діти міцно вчепилися в її спідницю, шукаючи захисту від кошмару, що навалився на них.
Їхній батько захищав свою Батьківщину на передовій, ризикуючи життям, а мати працювала від зорі до заходу сонця, намагаючись забезпечити сім'ю.
— Бабусю, ми зараз помремо? — запитав переляканий дитячий голосок.
Валентина глянула на чотирирічного онука, який звертався до неї, і серце стиснулося від болю. Наївне дитя навіть не уявляло собі значення цього слова, проте вже в такому юному віці зіткнулося із суворою дійсністю. Біда сіяла смерть усюди, не розбираючи віку.
— Ну що ти, Ромчику, з нами все буде добре! І з тобою, і з Марічкою! Ось зараз тривога закінчиться і будемо обідати, — намагалася заспокоїти хлопчика бабуся.
Але той тільки сильніше вчепився в її спідницю і сховав голову в обіймах.
— Не кажи дурниць, Ромку! Наш татко всіх ворогів постріляє! — зауважила дівчинка, яка була на два роки старша за брата.
— І то правда, — підхопила бабуся. — Ось бачиш, нічого нам боятися, любий.
Черговий вибух десь неподалік переконував у зворотному. Валентина відчула, як здригнулися діти.
— Ой!... — злякалося хлоп'я та заплющило оченята.
Бабуся поцілувала його в маківку та заспокійливо погладила по спинці:
— Не хвилюйся, Ромчику. То ж татко з гармати стріляє та ворогiв б'є.
Будь неладна ця проклята війна, що змусила тремтіти за життя маленьких онуків. А за власного сина, то що вже й казати...
«Господи, збережи життя моєму синові! — подумки благала жінка. — Не залиши малечу сиротами!»
— Де мама? Я до мами хочу! — заскиглила дитина, сльози виступили на її блакитних оченятах.
— Матуся працює, ти ж знаєш. Увечері прийде, трошки зачекай.
Нарешті вибухи припинилися, і сирена зачинила свою набридливу пащу.
Валентина підвелася на ноги, поправила посивіле за короткий час волосся.
— Ось уже все й закінчилося. Піду на кухню готувати, а ви з Марічкою візьміть олівці та намалюйте татка, як він по ворожих танках стріляє, — запропонувала бабуся.
В евакуації жилося нелегко. Доводилося тіснитися в маленькій кімнаті сільського будиночка, який вдалося насилу винайняти в цій місцевості. Добре, що сім'я попалася з розумінням і не задерла ціну до небес, як це робили деякі орендодавці, намагаючись отримати вигоду з людського горя. Що не кажи, а такі тяжкі випробування зближують людей, змушують проявляти співчуття та взаємну допомогу. Їхня власна домівка знаходилася в місті, яке постійно, протягом тривалого часу перебувало під ворожими обстрілами. От і вирішили Валентина з невісткою вивезти дітей якомога далі, у більш безпечне місце. Але й звідси було чути проклятущі гармати. За півтора року люди звикли жити в постійному стресі й уже не звертали увагу на сирени, але ж дітей лякали звуки боїв, що долинали навіть сюди.
Валентина начепила фартух і взялася варити борщ, адже все господарство було на ній. Невістка Віка працювала і не мала змоги доглядати за дітьми. Жінка згадала, як не ладнали вони з нею в минулому. Та це вже позаду, спільна біда все розставила на свої місця. Коли сина призвали на фронт, усі суперечки між нею та невісткою як рукою зняло. Валентина перебралася до них, щоб доглядати за онуками, бо садочки закрили, а Віка була змушена працювати. Та невдовзі вони й зовсім поїхали з міста, щоб захистити дітей.
Син Андрій воював із самого початку ворожого вторгнення, захищаючи свою країну від ворога. Неможливо передати словами хвилювання матері за життя єдиного сина! Усі її думки вдень і вночі були про нього. Так сталося, що Андрію довелося воювати майже у всіх гарячих точках. Вона благала Господа Бога захистити сина від смерті. І він захищав. Та попри те син уже тричі був поранений, але щоразу мусив знову повертатися на фронт. Ось і зараз він перебував у шпиталі десь далеко звідси. Звісно, Валентина не казала онукам про батькове важке поранення, навіщо хвилювати малечу. Але ж серце її розривалося у хвилюванні за його життя. Це сталося вже втретє. Хто знає, чи буде в нього четвертий шанс вижити. «Треба з цим негайно щось робити...» Валентина чистила картоплю, але всі її думки були виключно про порятунок сина. За весь час він лише двічі приїжджав у відпустку побачити родину. Та останнього разу його психологічний стан викликав у матері занепокоєння. Звісно ж, жахи, які довелося побачити на передовій, не могли пройти повз, не залишивши свого сліду в душі. Ось тоді Валентина й вирішила, що потрібно рятувати сина.
Увечері повернулася з роботи стомлена невістка.
Вона обійняла діточок і пригорнула до себе.
— Як ви тут, мої солоденькі пташенята? Бабусю слухалися?
— Так, матусю. Подивися, що ми з Марічкою намалювали! — Ромчик простягнув малюнок:
— Дивись, це наш тато, він стріляє з гармати по ворожих танках, — пояснив хлопчик.
— Дуже гарно у вас вийшло, молодці! Треба покласти в конверт і відправити таткові.
— Чудова ідея! — зраділа Марічка й побігла з братом писати листа.
— О Господи, мамо, що ж це діється?! Діти вже замість зайченят та квіточок малюють зброю та вибухи, — поскаржилася вона свекрусі.
— Що поробиш, дитино, часи зараз такі... Як там Андрій? Дзвонив?
— Так, дзвонив. Почувається вже краще, каже, що скоро випишуть і знову на передову, — невесело відповіла Віка.
Валентина накривала на стіл, але зупинилася і подивилася на молоду, втомлену жінку:
— До речі, доню, хочу з тобою поговорити про це. Після вечері, як вкладеш дітей спати, маю розмову.
— Так, звичайно ж, мамо.
Пізно ввечері, коли два дитячі носики сопіли в ліжку, Віка вийшла на кухню. Валентина заварила чаю зі свіжої м'яти й поставила чашку невістці.
— Доню, ти вже вибач мені за те, що скажу, але маєш прислухатися до моєї поради, — почала вона.
— Про що ви, мамо?
— Андрія рятувати треба, бо четвертого шансу може вже й не бути, — багатозначно глянула на молоду жінку. — Ти згодна?
Віка сумно опустила голову на долоні й потерла стомлені очі:
— Звичайно ж, згодна. Але що ми можемо вдіяти?! Ви ж знаєте, як призвали, то мусиш тридцять шість місяців відслужити, хай там що.
— Так, знаю. Але ж ти розумієш, що його знову на передову зараз відправлять?
Невістка гірко посміхнулася й розвела руками:
— Ми можемо тільки молитися Богу, мамо...
Валентина уважно подивилася в очі молодій жінці.
— Помиляєшся, доню, дещо ми все ж таки здатні зробити.
— Що зробити? Кажіть уже, не тягніть...
— Дитину тобі треба народжувати! З трьома діточками його точно додому відправлять! Такий закон.
Невістка стомлено заплющила очі:
— Звісно, ви маєте рацію. Але це неможливо, для такої справи чоловік потрібен, а він на фронті.
Валентина відставила чашку і посунулася ближче до Віки:
— Дитинко, послухай мене уважно, — вкрадливо прошепотіла вона, — Для цього підійде будь-яка людина чоловічої статі.
— Теж мені, здивували! До чого це?
Мати простягнула долоню через стіл і вхопила невістчину руку:
— Тобі треба завагітніти будь-що від стороннього чоловіка!
Віка висмикнула руку і з жахом подивилася на свекруху:
— Мамо, та чи ви у своєму глузді?!! — відсахнулася вона.
Але Валентина серйозно дивилася прямо у вічі невістці:
— Дитинко, послухай, адже ти бачила стан мого сина? Він був сам не свій, коли приїжджав востаннє. Чи ти знала, що військовим на передовій дають алкоголь для того, щоб притупити страх?
— Та ну?! То все плітки.
— Хтозна, може й так. А якщо ні?.. Ти розумієш, які наслідки можуть бути? Тільки уяви, з якими відхиленнями може народитися дитина від такого батька? А тобі ж її потім усе життя ростити! — Валентина говорила так переконливо, що невістка відвела очі, розуміючи, що та має рацію.
— Так що краще, донечко, знайди здорового чоловіка та завагітній від нього. А я тобі й слова не скажу!
— Ви, мабуть, погано почуваєтеся, мамо?! Та я навіть слухати цю маячню не хочу! — обурилася невістка. — Втомилася дуже, піду спати й вам раджу.
Віка підвелася зі стільця й, втомлено тримаючись за спину, пішла в кімнату до дітей, що мирно сопіли носиками. Вона обійняла двох янголяток, поправила ковдру і вляглася поруч. Але заплющити очі довго не вдавалося. Слова свекрухи запали в голову. Як не крути, вона мала рацію в тому, що третя дитина справді б не завадила. Тоді й чоловік повернеться, бо вже не вистачало сил на хвилювання за його життя. Та де ж тій дитині взятися, коли вони не бачаться зовсім. А останнього разу навіть близькості нормально не вийшло. Вони намагалися, але... Та воно й не дивно, враховуючи те, що довелося пережити чоловікові за цi півтора року.
«Це ж треба, що вигадала мати?! Зовсім здуріла стара! Ця тривала бійня не на життя, а на смерть ще й не до такого доведе. Люди вже не витримують. Але ж чоловіка рятувати треба, бо це диво, що він досі живий. Тільки подумати, за час служби побував у всіх гарячих точках! I за що йому таке випробування?!» — мiркувала Вікторiя.
Зрештою, очі Віки заплющилися самі собою, стомлена жінка провалилася в глибокий сон. Цієї ночі їй наснився чоловік...
Зранку збираючись на роботу, невістка зловила на собі пильний погляд свекрухи.
— Мамо, чого ви так на мене дивитеся?
Валентина схилила голову набік:
— Чи ти подумала над моєю пропозицією, доню?
— Тьху на вас! Знову ви за своє! — вилаялася Віка й вибігла з хати на подвір'я.
Свекруха сіла на стілець і стомлено впустила голову на руки. Що ж робити? Як умовити цю вперту невістку послухатись мудрої поради? Звісно ж, вона розуміла, що на таке не легко зважитися. Але ж мета того варта! Чи не варте життя чоловіка деяких зусиль? Чи не варте щастя і спокій дітей вагомого рішення? Щодо неї самої, то Валентина землю гризти готова, аби запобігти загибелі власного сина. А вже в чому, а в доречності свого рішення вона не сумнівалася. Але якби ж то залежало від неї?! Ну то нічого, краплина камінь точить, то ж і вона колись достукається до невістки.
Дорогою на роботу Віка не могла заспокоїтися, з голови не йшли слова свекрухи. Та як в неї тільки язик повернувся таке запропонувати?! Вона ж, Віка, за все подружнє життя ніколи не зраджувала чоловіка. То чого мати вирішила, що вона на таке здатна?! «Знову за своє стара... й досі вважає, що я не гідна її синочка!» — думалося Вікторії.