Валентина прокинулася рано, приготувала собі каву і вийшла на подвір'я. Їй подобалося зустрічати сонце в ранковій тиші, вдихати свіже повітря, насичене ароматами трав. Влітку так приємно посидіти на ґанку і послухати пісні пташок. Вона насолоджувалася природою, якої їй так не вистачало у великому місті. Раптом вона побачила сусідку, яка прямувала до неї через город.
— Доброго ранку, Валентино! А я тільки-но корову здоїла та вас побачила. Ось принесла вам парного молочка до кави, пригощайтеся, — вона простягнула глечик.
Жінка з радістю прийняла частування і вдихнула аромат:
— Ммм... яке ж добро! Навіть із пінкою! Дякую вам, Ганно Степанівно!
— На здоров'я! — посміхнулася сусідка, — Це вам не магазинні помиї, що ви купуєте в місті. Знаєте, я коли глечик мию, то воду виливаю собаці в миску. Так скажу вам, що то має кращий колір за молоко з пакетів.
— І не кажіть, не порівняєш! — підтвердила жінка. — То може кави зі мною вип'єте?
— А що, можна і кави. Трошки перепочину з вами та піду курей годувати, — сусідка присіла поруч.
Валентина пішла до хати і швидко приготувала напій.
— А де ж ваша невістка? Ще спить? — запитала гостя, відсьорбуючи запашну каву.
— Так. Сьогодні вихідний, нехай відсипається.
Ганна Степанівна відпила з чашки й продовжила:
— Я вчора бачила, як ïï машина привезла.
Новина здивувала Валентину, адже Віка не обмовилася про це ані словом...
Сусідка вловила розгубленість жінки. Вона багатозначно подивилася на неї й додала пошепки:
— Дивіться, Валентино, щоб ваша невістка вам чужу дитину в подолі не принесла, доки син країну захищає!
— Та що ви таке говорите, Ганно Степанівно? Вони з Андрієм кохають одне одного. Наша Віка мені як донька! Немає про що хвилюватися.
— Ага.... Ага... — сусідка косо подивилася на неї... — Ну коли так, то піду вже. Дякую за каву, — вона підвелася, хапаючись за спину. — Але ж я вас попередила...
Валентина зайшла до хати й задумливо подивилася в бік кімнати: «Невже Віка нарешті зважилася? Напевно... Інакше чому не зізналася, що її підвезли? Радісна мати боялася навіть питати про таке! Якщо невістка все ж прислухалася до поради й вирішила завагітніти, то нічого лякати її допитами, з часом усе з'ясується.
* * *
Прокинувшись вранці, Віка насилу розплющила очі й згадала, що сьогодні вихідний. Тож можна повалятися в ліжку довше. Марічка з Ромчиком ще мирно сопіли поруч, немає потреби підриватися перед світанком. Аж тут двері до кімнати прочинилися й зазирнула свекруха:
— То ти не спиш, доню? На ось, парного молочка випий. Сусідка принесла, — вона тихенько зайшла всередину й простягла чашку.
Віка здивувалася, з чого це мати така турботлива раптом?
— Дякую, може, я потім, хочу ще полежати трохи...
Та Валентина наполягала:
— Пий, поки тепленьке, ще й пінка не осіла! А потім спи собі.
Невістка підозріло скосилася на жінку, але відмовлятися не стала.
Парне молоко виявилося напрочуд смачним. Не звикли вони у великому місті до такої розкоші. Вона подякувала й повернула чашку.
— Ну ось і добре! А тепер відпочивай, доню. Поспішати нікуди, — лагідно мовила Валентина й вийшла з кімнати.
Залишившись наодинці, невістка намагалася зрозуміти незвичну поведінку свекрухи: «Що це було?» Зазвичай мати завжди доброзичлива до неї, але ж цього ранку поводилася якось дивно. «З чого б це?», — міркувала вона. Аж раптом спогади вчорашнього падіння повернулися з новою силою. Віка заплющила очі та з головою накрилася ковдрою: «Що ж я накоїла?!» Вмить докори сумління скрутили душу. Хотілося сховатися якнайдалі від усіх, але насамперед від себе самої. Пам'ять малювала сцени одна огидніша за іншу. І як тепер з'явитися на роботі? У неї ж на обличчі все буде написано! А той волонтер, як навмисне, біля неї шмигає. Ох, матінко Божа!.. Павло... Та чи наважиться вона подивитися йому в очі після всього? Це добре, що вихідні попереду, буде час опанувати своє сумління. Та чи це можливо взагалі?..
Згодом прокинулися діти, тому Віка теж підвелася з ліжка, бо треба було йти сніданок готувати. Вона завжди смажила оладки щосуботи та щонеділі, даючи можливість свекрусі відпочити від кухні. Але коли вони вийшли з кімнати, виявилося, що сніданок уже стоїть на столі!
— Мамо! Та навіщо ж ви так рано підвелися? Сьогодні моя черга, чи забули?
— Ні, люба, не забула, та вирішила дати тобі змогу поспати довше, — відповіла Валентина, наливаючи чай. — Ти вчора така стомлена була, та ще й промокла під дощем... тож я хвилювалася, щоб не захворіла часом.
Невістка лише подякувала за турботу й сіла до столу. Після сніданку Віка зібралася помити посуд, але Валентина знову випередила її.
Удень вона вирішила пришити ґудзика, що ненароком відірвався, до штанів сина. Та жінка вихопила голку з рук.
— Що ти таке надумала, доню? Сьогодні ж субота. Гріх шити!
Незвично... щоб не сказати — дивно. Раніше свекруха ніколи не була забобонною. Невiстка задумалася: «Щось мати сьогодні сама на себе не схожа...»
Раптом вона здогадалася! Свекруха, мабуть, побачила вчора, як її машина додому підвезла, тож усе зрозуміла... Ох, Божечки!.. Від цієї здогадки легше не стало, навпаки — сором спалював душу зсередини. Тепер Віка ховала очі, боячись подивитися на матір свого зрадженого чоловіка. Хоча чого соромитися? Чи не сама Валентина підбила її на цей безглуздий вчинок? Хоча... ідея врятувати Андрія набувала дедалі більшого значення. Після загибелі бойового товариша він зовсім зник, спогади спільного минулого не давали спокою, він заглушив біль алкоголем. Не можна допустити, щоб туга за другом завадила обережності в бою.
Та все одно Віка шкодувала, що зважилася на таке. Та що вже краяти серце? Як казав Павло, якщо неможливо виправити скоєного, то вже нема сенсу шкодувати.
Але як би Віка не хотіла відтермінувати момент, а все одно настав понеділок. Довелося, згнітивши серце, з'явитися на роботі. Від страху здавалося, що всі погляди звернені на неї. Жінка ховала очі під час зустрічі зі співробітниками. Недарма кажуть, що «на злодієві й шапка горить». Варто було Віці побачити Павла, як вона залилася густим рум'янцем.
— Привіт, красуне! Не забула мене за вихідні? — поцікавився він, вганяючи її в ще більшу фарбу.
— Тебе не позбутися, як геморою, — відповіла на ходу.
Він розреготався, схоже, зовсім не образившись.
Ірина, яка тишком спостерігала за ними, вловила момент і підійшла до волонтера, коли він був один.
— Що, Пашко, відшила тебе наша скромниця? — махнула головою в бік Віки.
— Ще не вечір... — багатозначно посміхнувся він.
— А я б от не відмовила такому красеню, — грайливо вимовила Ірина, хитнувши стегнами.
Волонтер лише скосив на неї байдужий погляд:
— Знаєш, Ірко, мені більше до душі вперті скромниці.
Вона здивувалася:
— Так з ними ж роботи більше, тільки час витрачати даремно!
Хлопець задумливо подивився на Віку, яка працювала віддалік.
— Роботи може й більше, зате задоволення від перемоги ні з чим не порівняти...
Ірина лише нерозуміюче знизала плечима:
— Ну, якщо тобі там не обломиться, то приходь, втішу.
Павло нічого не відповів і попрямував до Віки. Підійшовши ближче, він шепнув:
— Сьогодні я відвезу тебе додому, тож не поспішай на автобус.
Віка навіть дар мовлення втратила від такої безцеремонності.
— Ще чого!
«Та що це він собі уявив?! За кого він мене приймає?!» — обурилася вона.
- Завтра я їду. Тож хотів ось попрощатися як слід, — додав Павло.
Вона вже зібралася відмовитися, але деякі міркування її зупинили. Якщо переступила межу, то нема чого озиратися. Раз вже зважилася врятувати чоловіка, то треба йти до кінця. А раптом не вийшло завагітніти з першого разу? Звичайно, з першими двома дітьми виходило моментально, варто було лише кинути оберігатися, але ж вона була молодшою. А якщо не спрацює, що тоді? Доведеться шукати іншого? Так вона, чого доброго, на шльондру перетвориться. Краще вже закріпити результат із Павлом. Подумавши, Віка кивнула у відповідь.
Після закінчення робочого дня волонтер чекав її в машині за рогом. Віка не хотіла світити їхні стосунки. Одна справа безневинний флірт на роботі, і зовсім інша — спільні поїздки поза нею.
Цього разу Павло підготувався заздалегідь: купив вина і шоколаду.
— Стандартний джентльменський набір? — усміхнулася вона.
Хлопець обеззброювано посміхнувся:
— Ну, щось по типу того.
Він звернув з основної дороги й зупинив машину в посадці, ґрунтовно сховавши її серед дерев.
— Тут нас ніхто не побачить, — багатозначно блиснув темними очима, глянувши на супутницю.
Віку навіть пересмикнуло від цих слів. До чого вона докотилася? Ховатися по посадках і обійматися в машині здавалося верхом падіння. Напевно, саме так Ірина проводить час, закручуючи численні інтрижки. Тим часом Павло дістав пластикові стаканчики і штопор, збираючись відкрити пляшку. Віка подумала, що алкоголь не найкращий супутник під час зачаття дитини.
— Павле, я не п'ю вино.
Він здивовано підняв на неї очі:
— Вибач, красуне, не знав твої смаки. Але тепер уже пізно щось змінювати. Може все-таки як виняток?
— Ні, ти не зрозумів. Я взагалі не п'ю.
— Що? Зовсім?
Вона ствердно кивнула.
— Ніколи? — не міг повірити хлопець.
— Я спиртне на дух не переношу. І тобі не раджу за кермом.
Спантеличений Павло опустив руки.
— Я хотів як краще. На прощання...
Віка заперечно похитала головою, демонструючи категоричну відмову.
— Ну тоді пригощайся шоколадкою, — схаменувся він.
— Дякую, не хочу, — упиралася супутниця.
Павло допитливо зазирнув їй в очі:
— Красуня, що з тобою сьогодні? Знову не в дусі?
Віка розмірковувала над своїм падінням. Як сказати, що вона ненавиділа його за те, що він заманив її минулого разу й скористався ситуацією під час дощу. А з іншого боку, чи не вона використовувала його у своїх цілях? Чи не їй підвернувся зручний випадок завагітніти для порятунку чоловіка? То чого тоді хлопця звинувачувати? Він не винен.
— Усе зі мною гаразд, просто солодкого не хочеться, — збрехала вона.
— Ну тоді дітям забери.
— Ще чого не вистачало! Залиш для наступної жертви! — вибухнула вона.
Подумати тільки, цей Казанова посмів образити святе, запропонувавши брудні атрибути спокушання!
— Тобі не догодиш, — образився він, прибираючи пластикові стаканчики і штопор у бардачок.
Віка схаменулася, що перегнула палицю.
— Ти не сердься, — перепросила вона. — Я просто не хочу вплутувати сюди дітей.
Він полегшено видихнув і посміхнувся.
— А-а. Ну, це інша справа.
Жінка оцінююче глянула на його зовнішність.
— Послухай, Павле, у тебе діти є?
Він задумався і знизав плечима:
— Не знаю... Не цікавився.
От як можна так безвідповідально ставитися до серйозних речей? Очевидно, для цього ловеласа не існувало нічого святого в житті, окрім самого себе коханого.
Павло перервав її роздуми ніжними дотиками до грудей. Подих моментально перехопило. Ох, як же Віка ненавиділа своє тіло за зрадницькі інстинкти! Душа її не знала спокою від сорому й докорів сумління, тоді як фізичне єство мліло від сумнівного задоволення. Гормони робили свою справу.
Спокусник розпустив її довге волосся, милуючись побаченим: — Яка ж ти красива!
Віка мимоволі посміхнулася, почувши комплімент. Все-таки це не добре ненавидіти батька своєї майбутньої дитини, заради малюка вона має бути налаштована позитивно. У цьому Павло допоміг їй, запустивши руку під спідницю. Жінка охнула і віддалася на його милість.
Після Віка лежала в його обіймах. Він переплітав пальці їхніх рук і шепотів їй на вушко:
— Не забувай мене, красуне!
Але це було якраз те, про що вона мріяла забути. Хоча навряд чи це вийде, якщо народиться дитина і своїм виглядом щодня нагадуватиме волонтера.
— Павле, а ти часто буваєш у наших краях?
— Чесно кажучи, потрапив сюди вперше. Але ніколи не знаєш, яка робота підвернеться. А чому питаєш?
— Та ось думаю, чи судилося нам ще зустрітися.
— Усе може бути, красуне, — усміхнувся він і поцілував її у вухо, від чого в голові задзвеніло.
Віка підскочила, невдоволено трясучи головою.
Павло від душі розсміявся, дивлячись на її реакцію:
— Це тобі мій прощальний подарунок!
— Усе, нам пора. Вези мене додому!
— Як скажеш, — грайливо відповів він.
На вимогу Віки Павло зупинив машину трохи не доїжджаючи до її будинку. Вона розсудила, що нема чого зайвий раз давати привід свекрусі для розпитувань. Попрощавшись остаточно, вони розійшлися. «Ну ось і все, справу зроблено, — полегшено зітхнула вона, — тепер залишається лише чекати на результат!»
— Віка? — її роздуми перервав окрик сусідки, яка виходила з хвіртки будинку, навпроти якого зупинялася машина.
— Добрий вечір, Ганно Степанівно! — привіталася молода жінка.
— А я дивлюся, ти це чи не ти?
— Додому ось повертаюся з роботи. Як ваші справи?
— Та я в куми була. Дивлюсь, хто ж це до неї на машині завітав? А виявилося, ти.
Віка розгубилася. Вічно ця всюдисуща сусідка суне свого носа не у свої справи.
— Мене підвезли співробітники.
— Так а чого ж не до самого будинку? Бензину не вистачило, чи що? — пожартувала пліткарка.
Віка виявилася не готовою до такого запитання, тому відповіла перше, що спало на думку:
— Це я в темряві випадково переплутала, Ганно Степанівно.
Сусідка здивовано подивилася на небо, де тільки починало сутеніти.
— Ага. Ну так... Ну так... З ким не буває.
Удома Віку зустріла родина теплими обіймами.
— Мамо, мамо... А чому ти так довго?
— Затрималася на роботі, мої милі! — вона взяла на руки сина й притиснула до себе доньку.
Валентина тут же поспішила назустріч і забрала з рук Ромчика.
— Він уже важкий, не треба тобі його підіймати, — діловито зауважила вона.
— Мамо, не перебільшуйте, йому всього чотири!
— Він у нас он який карапуз виріс, на всі п'ять виглядає.
Віка лише посміхнулася і вирішила не акцентувати на цьому уваги, розуміючи думки свекрухи. Хто знає, може, вона матиме рацію, і скоро вони дізнаються про вагітність?..