Раді Вас бачити!

На роботі довелося розвантажувати допомогу, що надійшла з-за кордону. Волонтери, що доставили вантаж, крутилися біля дівчат. Один смаглявий хлопець не зводив очей з Віки, яка рахувала і складала в пакети імпортні делікатеси та медикаменти. 

— Ну, що, красуню, нудно вам тут без чоловіків? — підморгнув він.

Молода жінка навіть не подивилася в його бік, але відповіла: 

— Та де там?! Ніколи нудьгувати. Коли наші чоловіки воюють, захищаючи рідну країну, дехто в тилу відсиджується та до їхніх жінок залицяється. Оце розвага!

Дівчата поруч, що чули її слова, розреготалися.

Молодик не очікував такої різкої відповіді, слова Віки зачепили його. 

— До твого відома, волонтери ризикують не менше за військових, коли  доправлять вантажі під обстрілами. Тож нічого мені цим очі колоти, — ображено заперечив він.

Молода жінка зміряла його знищувальним поглядом і посміхнулася:

— Тож допоможи мені той ящик дістати, герою!

Молодик застрибнув у кузов:

— До речі, я Павло, — буркнув він.

— А мені байдуже.

Більше він не чіплявся до неї, але потайки кидав погляди на норовливу красуню з довгою русявою косою. 

Виснажена роботою, Віка поверталася пішки додому із сусіднього селища. Автобус чомусь не приїхав, та й не дивно в такий час. Обстріли заважали руху громадського транспорту. Розклад часто змінювався, та інколи й зовсім скасовували рейси. Щоразу люди не знали, чи повернуться додому взагалі. Та й хто знав?! Усі звикли жити лише одним днем. Але годувати дітей все ж потрібно. Добре, що хоч Віка має на кого залишити малечу, дякувати Богові, що свекруха поруч. Свої батьки давно померли, тож допомоги чекати нема звідки.

Раптом Віка почула чиїсь кроки за спиною. Вона обернулася і побачила того самого волонтера, Павла, що залицявся до неї сьогодні.

— Чого тобі?

— Нічого. Провести тебе вирішив. Якщо ти не проти.

— А якщо проти, то підеш геть?

Молода жінка сама здивувалася своїм словам. Чого це вона на нього напала? Хлопець нічого ж поганого не зробив. Та й надворі вже темно, а йти пустирем наодинці не так вже й весело.

Волонтер промовчав на її нелюб'язне зауваження. Віка зменшила хід, посміхнулася й трохи пом'якшила тон: 

— То звідки ти такий узявся, Павло?

— Із Запоріжжя. Сюди іноді гуманітарку приводжу. А ти місцева?

— Та ні, ми в евакуації тут із сім'єю.

— То ти заміжня?

— Так. А що, це тобі заважає? — знову з викликом відповіла вона.

Павло посміхнувся:

— Мені ні! Головне, щоб тобі не завадило.

«Ох, який самовпевнений нахаба!» — промайнуло в голові молодої жінки.

— То як звати тебе, красуне? 

— Я Віка. 

Очі хлопця заблищали.

— А чоловік твій де?

— Зрозуміло де, нас із дітьми захищає, — знизала плечима Віка.

Павло здивувався:

— То в тебе ще й діти є?

— Так, є. Повний комплект: хлопчик і дівчинка, — з гордістю заявила вона.

— Та коли ви, дівчата, це встигаєте?! Тільки-но зустрінеш гарнюню, а виявляється вона вже з повним сімейним набором! 

Віка мимо волі розсміялася:

— А ти б гав не ловив! 

Павло замилувався її посмішкою. Його чорні очі засвітилися бажанням.

— Та я не поспішаю одружуватися. Поки ще погуляю...

— Таких дівчата обходять стороною, —  зауважила Віка. 

— І ти теж? — він багатозначно підняв одну брову.

— А до чого тут я, Павле? Мені ти взагалі не цікавий. 

«Отакої! Невже він мене спокушає?!»

— Не кажи гоп, поки не перескочиш! 

Віка зупинилася біля хати.

— Ось я вже й прийшла. Дякую, що провів додому.

Хлопець трохи розгубився, бо не очікував, що так скоро закінчиться їхня подорож:

— То що, навіть на каву не запросиш? — розчаровано вигукнув він.

Віка відчинила хвіртку та в півоберту відповіла:

— Кава — то ранковий напій, ловеласе!

— То ж я й на чай згоден! — пожвавився Павло.

— Не думаю, що моя свекруха буде тобі цікавою компанією.

Побачивши ступор залицяльника, Віка від душі розсміялася. «Цікаво, на що він розраховував? Що діти спатимуть поруч, поки він розважатиметься з їхньою матір'ю?! Оце вже нахаба!»

— Бувай, Павле! — кинула вона на прощання і зайшла у двір.

Ромчик із Марічкою зустріли матусю радісними криками. Вони навперебій ділилися новинами за день і показували свої малюнки. 

— Мамо, дивись, це наша сім'я! — гордовито повідомив хлопчик. — Тут є тато, він тримає тебе за руку, поруч я, далі Марічка з бабусею...

Віка навіть розчулилася, дивлячись на творчість свого чотирирічного сина. У ці нелегкі часи як ніколи має цінність сім'я. Саме підтримка рідних набула головного значення.

Мати обійняла сина та пригорнула до себе:

—  Зателефонуймо таткові, згодні?

Марічка і Ромчик застрибали та заплескали в долоні.

Віка взяла слухавку, набрала номер чоловіка й перевела на гучний зв'язок. 

— Алло, Люба?

•  Андрійчику, ми разом із дітьми тобі телефонуємо. 

— Татку! Татку! Коли ти додому приїдеш? — навперебій загомоніли донька із сином.

— Як ти почуваєшся, синку? — втрутилася Валентина.

— Ох, ви мої любі! Як же я за вами скучив! — зрадів батько.

— Татку, татку, ти там ворогів б'єш? 

— А як же! 

— З танка? — не вгамовувався хлопчик.

— Ні, Ромчику, з автомата.

— А... А я тобі танка намалював... 

— То й добре! Можу з танка теж стріляти, — підтримав дитину батько.

— Тату, ти вже отримав мого листа з малюнком?

— Поки що ні. Може пошта запізнюється. Напевно, завтра отримаю, синку.

— Татусю, ми з Ромчиком уже нічого не боїмося! Правда, Ромко? Навіть не плачемо, коли бомби летять, бабуся тобі підтвердить, — похвалилася донька, — Бо ми знаємо, що ти нас захищаєш.

— Ох, донечко, — тільки й вимовив розчулений батько, — звісно ж захищаю! Бо ви мій єдиний скарб!

У Віки від цих слів потекли сльози. Вона схлипнула.

— Люба, ти чого це там рюмсаєш? — почув Андрій. — Усе буде добре! Я тобі обіцяю!

У розмову вступила Валентина:

— Синку, коли тебе відправлять... — вона навмисне не називала того слова при дітях, бо не хотіла, щоб вони знали про поранення батька.

— Наступного тижня обіцяють, мамо. Медкомісія має бути в понеділок.

— Господи, це ж так скоро! — здригнулася Валентина. — А хіба навіть додому не відпустять на кілька днів?

— Та я ж щойно був у відпустці минулого місяця, тож навряд чи це можливо знову.

Мати замислилася, бо це зводило нанівець увесь план порятунку сина. Якщо вдасться вмовити невістку, то як же пояснити її вагітність? Та на  лихий кінець можна підтасувати місяць туди-сюди, враховуючи минулу відпустку Андрія. Так, Валентина не полишила цієї ідеї, навпаки день від дня дедалі більше переконувалася у вірності свого рішення. 

Перед вечерею до них завітала сусідка, яка і здала цей будинок в оренду, переїхавши до своїх батьків. 

— Заходьте, будь ласка, Ганно Степанівно, ми завжди вам раді! — привіталася Валентина.

— Та я от зайшла спитати, може вам потрібно чого? Та от яєць свіжих вашим діточкам принесла. Ой, Віко, добрий вечір! Я сьогодні тебе бачила, але не стала турбувати, бо ти була не сама. Всю дорогу за тобою йшла, та ти мене не помітила, бо розмовляла з тим молодиком. 

Валентина здивовано подивилася на невістку.

— А, — недбало махнула рукою Віка та посміхнулася, — то з роботи один волонтер причепився та все не вірив, що я заміжня. Аж поки не запропонувала з моєю свекрухою чаю попити. 

— От нахаба! — сплеснула руками сусідка, — Та ті зальотні волонтери постійно до наших дівок чіпляються, тільки й дивись, щоб не обрюхатили. А він собі далі поїде і який з нього попит?! Ну... то піду я вже, не буду заважати вечеряти.

Уся ця історія з яйцями була скоріше схожа на привід, щоб попліткувати, ніж на справжню турботу. Коли сусідка пішла, Валентина кинулася до Віки й вхопила її за руку:

— Доню, тож справжній шанс! Сама доля нам дає знак! 

Невістка зневажливо пирхнула:

— Та не зважайте ви, мамо, на її балачки. То зовсім ні про що. Так, причепа якийсь плентався поряд.  

Валентина присіла поруч:

— Я тобі не про те! До біса її! 

Віка здивовано поглянула на свекруху:

— А до чого ж тоді?

— Я про дитину... — натхненно заговорила вона.

Молода жінка відкинулася на стілець і стомлено закинула голову.

— Знову ви за своє!.. 

Валентина не відставала:

— Доню, ось i чоловік намалювався! Треба терміново діяти, бо впустимо шанс! Ти придивилася, він повноцінний? Не пиячить часом? Бо нам здорові гени потрібні.

— Мамо, та що я вам, свиня, щоб мене на злучку до кабана возити?! — обурилася невістка, — Та й як ви собі це уявляєте? Під кущами з ним лягати?

Валентина присунулася ближче:

— Навіщо під кущами? Я з дітьми з дому піду на цей час, то можна і в хаті!.. 

— Тож ви точно здуріли! Та мені ніхто, крім Андрія, не потрібен! Я кохаю його! Розумієте? Хоч ви досі в це не вірите… — з відчаю вона махнула рукою. 

— Чого ж це не розумію? Ще й як розумію! Та коли так кохаєш, як кажеш, то зроби це заради нього!

Віка втупилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. А та продовжила:

— Цим ти вбережеш собі чоловіка, дітям батька, а мені сина! От і подумай, чи варто воно маленької брехні заради великої мети? 

Сказавши останні слова, Валентина вийшла з хати. Вона притулилася до стіни будинку і глибоко вдихнула свіже повітря. Треба було дати час невістці оговтатися. Промова вийшла переконливою. Але чи погодиться на це Віка? Вони з Андрієм і справді кохають одне одного. Та тільки яка з того користь, якщо він загине?!

Не зважати на кохання неможливо. Це найсильніша сила у світі, заради якої людина здатна на все. Валентина поринула у спогади про власну молодість і своє почуття, яке вона пронесла крізь життя, аж до самої смерті чоловіка. Вона замислилася, чи змогла б тоді зрадити його навіть заради високої мети? Чи здатна була заплющити очі й вчинити так, як радить невістці? Зараз важко про це судити. Навряд чи в неї вистачило б духу. Але то були інші часи й інша ситуація. Та зараз це питання життя й смерті. Віка має зрозуміти! Якщо хоче бути щасливою, то має погодитися. Адже заради кохання можна зробите все.

Так, звісно, щоб переступити через себе, потрібна неабияка воля. Та й із сумлінням треба домовлятися. Але ж життя Андрія того варте! Від цього рішення залежить щастя всієї родини!

Валентина подивилася в нічне небо й звернулася про допомогу до Бога, вкладаючи в слова молитви всю свою душу. Сльози покотилися по щоках, жінка стала на коліна і, прикривши очі, подумки благала Всевишнього захистити Андрія та напоумити невістку. Коли раптом подув легкий вітерець і підняв її сиве волосся, Валентина зрозуміла, що її молитва почута. Вона обтерла сльози і повернулася до хати. 

За вечерею онуки багато розмовляли про батька, фантазували про його героїчні подвиги. Цього разу мати мовчала, лише багатозначно поглядала на невістку. Але та відводила очі, не бажаючи зустрітися поглядом. Воно й не дивно, адже дуже вже делікатна тема.

Вночі Віці не спалося. Незважаючи на втому, сон не йшов до неї. Думки заважали. У головi застрягли слова свекрухи про порятунок чоловіка, батька і сина. Так, звісно, мати плекає егоїстичну надію вберегти свого єдиного синочка від передчасної смерті. То можна зрозуміти. Але ж вона хоче зробити це її руками, тобто її сумлінням. А як потім Андрію у вічі дивитися? Та Віка взагалі за всі роки подружнього життя навіть ніколи не подивилася на іншого, не те, щоб зраджувати. 

Та все ж таки слова свекрухи запали в душу і поступово пускали коріння. Віка на мить уявила, що станеться з нею, якщо Андрій раптово загине... як вона проживе решту життя наодинці, виховуючи двох дітей. Господи! Тільки від цих думок мурахи побігли шкірою, вона здригнулася. А уявивши сльози осиротілих діточок і зовсім занепала духом. Тож, виявляється, мала рацію стара, коли вигадала свій план порятунку. Жахливо-підступний план, але дієвий.

Прокинувшись уранці, Віка вийшла на кухню. Послужлива свекруха вже приготувала запашну каву і поставила перед нею чашку.

— Доброго ранку, доню! То що, ти подумала? — очі жінки плекали надію. 

Звісно, як мати вона розуміла Валентину. Але як невістка — ні.

Віка тяжко вдихнула і схопилася за голову.

— Мамо, то це ж важкий гріх! Хіба я можу взяти таку відповідальність на свої плечі?

Валентина миттю вловила в голосі молодої жінки невпевненість. «То ж вона майже погодилася!» — серце матері підстрибнуло в грудях. Вона кинулася перед Вікою на коліна та відчайдушно заговорила:

— Доню, але ж ти будеш не сама! Я допоможу тобі всім, чим тільки зможу! На руках носитиму, якщо збережеш мого сина від загибелі! Про цей гріх знатимемо тільки ми з тобою. То буде наша спільна таємниця. 

Віка навіть прикрила долонею рот.

— А якщо Андрій здогадається? Шило ж у мішку не сховаєш! — зі сльозами на очах вимовила вона.

— То неможливо, дитинко. Але навіть якщо таке станеться, я не відмовлюся від тебе! А дитину вирощу як рідну, хай там що, — Валентина приклала руку до серця. — Клянуся тобі життям власного сина!