Спочатку:
На сторінку книги
Дорогою до роботи Віка розмірковувала над словами Валентини. Третя дитина дійсно була б виходом, але ж не від чужої людини! Ну як вона зможе потім дивитися в очі тій же свекрусі, не кажучи вже про власного чоловіка. Та й узагалі, де взяти тої сміливості, щоб зробити такий рішучий крок? А щодо Андрія, то він уже точно не заслужив на таку підступність.
Віка прокинулася від думок, коли автобус зупинився на потрібній зупинці. Вона вийшла на вулицю і попрямувала до роботи.
У дверях її одразу зустрів усміхнений Павло, перегородивши дорогу:
— Ти сумувала за мною, красуне?
— То ти ще тут? Навіть не сподівалася тебе знову побачити, — кинула вона у відповідь і відштовхнула волонтера.
Але той не здавався.
— А я поки ще нікуди не збираюся. Чекатиму на наступний вантаж кілька днів. Тож ти все ще маєш шанс... — багатозначно підморгнув він.
Такі грубі залицяння були більше схожі на гру, ніж на домагання, тож Віка не ображалася.
Увесь день Павло увивався за нею, наче хвіст. Та з того була хоч якась користь — він допомагав тягати важкі коробки з товарами. Тож Віка нічого не мала проти. Волонтер постійно базікав, розважаючи дівчат. А ввечері, коли прийшов час іти додому, зголосився проводити її. Та тільки все марно, дівчина стрибнула до автобуса і лише помахала йому на прощання.
Увечері свекруха влаштувала допит невістці:
— То як? — багатозначно запитала вона.
Віка покосилася на дітей, що гралися неподалік.
— Але ж це не так швидко, як ви думаєте, мамо...
Свекруха похитала головою:
— Що за нісенітниці!!! Це лише п'ятнадцять хвилин часу потребує. А іноді й того менше.
— То ви що, пропонуєте мені в перший же день до незнайомця в ліжко стрибати?!
Валентина зніяковіла:
— Сьогодні був уже третій... час спливає, доню.
Віка похитала головою: слова свекрухи обурили її. Вона, напевно, тримає її за шльондру, що вештається під парканами!
— Мамо, але ж поки дитина не народиться, Андрія не звільнять. Ви ж це розумієте?
— Звичайно розумію. Та тільки під лежачий камінь вода не тече...
Невістка підвищила голос:
— А коли так, то уявіть, що може трапитися з ним за ці дев'ять місяців! Не приведи господи, мені потім доведеться одній трьох дітей підіймати. Про це ви не подумали?!
Валентина схопила її за плечі й затрясла щосили:
— Дитино, не кажи такого! Навіть не думай, бо притягнеш біду!
— Ось так!.. — непрохані сльози полилися по щоках Віки.
Свекруха обійняла невістку та пригорнула до себе:
— Доню, я вже казала і ще раз скажу: щоб там не сталося, я завжди буду поруч, бо це ж мої онуки.
Обидві жінки розчулилися.
Маленька Марічка звернула увагу на матір:
— Мамо, чому ти плачеш?
Віка витерла очі та взяла доньку на руки:
— Сумую за татом, моя люба. Ходімо йому листа малювати.
* * *
Зранку Віка з'явилася на роботі в поганому настрої. Сумні думки та тривога за чоловіка не дали зімкнути вночі очей. А тут ще свекруха тиснула на неї зі своєю ідеєю порятунку сина. Усе це докупи вкрай стомило жінку.
Павло крутився поруч і не давав проходу.
— Чому ти така сумна, красуне? — запитав він, заглядаючи їй у вічі.
— Відчепись, розумнику, не до тебе, — відповідала, навіть не дивлячись на нього.
Дівчина Ірина, що працювала разом із Вікою, все кидала погляди на Павла, та він ледве помічав її, все задивлявся на заміжню жінку. Якось вона запитала:
— Віко, чого ти женеш такого красеня? Дивись, як він на тебе задивляється.
— А навіщо він мені?! Як треба, то можеш собі його забирати.
Дівчина б із радістю забрала, якби Павло погодився. Та всі залицяння Ірини залишалися без відповіді.
— Ех, подруго, такими залицяльниками не розкидаються. Він же крім тебе нікого не бачить, — мрійливо зітхнула Ірина, — а шкода... я б не відмовилася.
— Легко казати, коло ти самотня і в пошуках. А я заміжня, до того ж кохаю свого чоловіка.
Ірина глянула на неї як на ненормальну:
— Ну то й що, що чоловік є?! Трохи розважитися ніколи не завадить! Головне, щоб не побачив, — підморгнула вона.
— Ох, Ірко, з такими поглядами на життя довго тобі доведеться чоловіка шукати, — усміхнулася Віка.
— Та й що? Я не поспішаю. Навколо стільки красунчиків, що важко обрати когось одного.
Ірина була не з місцевих, перебралася сюди якнайдалі від обстрілів. Та одразу здобула собі популярність серед чоловічого контингенту. Вільні погляди дівчини притягували увагу залицяльників, вони кружляли навколо неї, як бджоли біля меду. Пишнотіла веселунка з величезними блакитними очима була наче втіленням чоловічої мрії. Але одружуватися ніхто з них не поспішав. Та воно й не дивно, з такою поведінкою. Дівчині було вже двадцять п'ять, пора й дітей народити, а життя все не складалося.
— Ти, Віко, не так усе розумієш, — повчала вона, — Твоє тіло належить лише тобі, тож ти й вирішуй, що з ним робити й кому віддати.
На це сором'язлива Віка лише посміхнулася, не маючи наміру відповідати.
Після роботи волонтер уже чекав на неї біля виходу:
— То що, може сьогодні пішки прогуляємося?
— Щось не маю бажання.
Вона попрямувала до автобусної зупинки, але хлопець причепився за нею.
— Щось молода ти ще, щоб бажання не мати.
— От бовдур! Тобі б усе жартувати, — зітхнула вона на ходу.
Павло примружив одне око й подивився на Віку:
— Красуне, чого ти сьогодні така сумна? У тебе щось трапилося?
Вона зупинилася й подивилася у вічі:
— Чоловік у мене воює. От що трапилося!
— Ну так він живий поки що, чого сумувати.
— То ж бо й воно «поки що»... уже тричі тяжко поранений був, а тепер його знову на передову відправляють.
— Ну то й не ховай його наперед, красуне! Дасть Бог, усе буде добре.
— Авжеж. Тільки на це й сподіваюся! Тож не до жартів мені, Павло. Вибач.
Віка швидко попрощалася й побігла до автобуса, який щойно зупинився.
Павло подивився їй услід і розчаровано зітхнув. Ця вперта дівчина подобалася йому найбільше з усіх. Він буде не він, якщо не доб'ється її прихильності. Звісно, можна було задовольнитися Іринкою, яка кидала на хлопця багатозначні погляди, але легка здобич його не приваблювала. Такі, як вона, є всюди, а такі норовливі, як Віка, трапляються не часто. Павло любив жінок і вмів з ними поводитися, та й вони віддячували йому своєю увагою.
Ну і що з того, що Віка заміжня? Він одружуватися не збирається. А ось перемогти її впертість було б цікаво. Русява красуня з довгою косою подобалася Павлу тим більше, чим довше опиралася. Але він і не таких вмовляв! Тож потрібен лише час і його природна чарівність. І якщо з другою було все гаразд, то з першим були проблеми. Часу залишалося обмаль, потрібно вирушати у зворотному напрямку. Бо тільки волонтерство захищає його від призову.
Віка спостерігала за деревами, що проносилися за вікном автобуса, і розмірковувала над тим, що не може зрадити коханого чоловіка. Жінка була не готова до цього морально, навіть заради порятунку Андрія. Вона дивилася на Павла й усвідомлювала, що перед нею зовсім чужа людина. Як же можна довіритися незнайомому чоловікові?! Зрада навіть з благою метою так і залишається зрадою. Та як потім жити з таким тягарем на серці? Божевільній свекрусі ледь не вдалося її вмовити. Треба негайно викинути з голови цю маячню!
Увечері Віка зателефонувала Андрію, та його настрій їй не сподобався. Чоловік був явно чимось пригнічений. Спочатку жінка списала це на сум за сім'єю, але потім з'ясувалося, що загинув його бойовий товариш.
— Уявляєш, Вікусю, ми ж з ним із самого початку, пліч-о-пліч... А тепер його більше немає...
— Андрійчику, любий! Я дуже співчуваю! — вона навіть не могла знайти потрібних слів, щоб утішити його горе. Та й хіба взагалі існують такі слова, які мають здатність заглушити біль втрати?
— Люба, я не хотів тебе засмучувати, вибач...
— Не треба просити вибачення, коханий. Ми ж разом i в горі, і в радості... пам'ятаєш?
— Так. Але мене знову відправляють на передок, — він помовчав, опановуючи свої емоції... — Вікусю... Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб ти знала... ні, щоб запам'ятала назавжди, що я кохаю тебе понад життя!
Сльози градом покотилися з її очей від почутого зізнання.
— Та про що ти таке говориш, Андрійку?! Все буде добре, я молюся за тебе вдень і вночі! Не впадай у відчай, коханий.
* * *
Після розмови з дружиною Андрій сидів на лікарняному ліжку і згадував загиблого друга. Спогади про Дмитра, про їхнє спільне минуле не полишали його та лягли на серце тяжким болем. Андрій з Дмитром були знайомі від самого початку ворожого вторгнення і пішли захищати країну разом, тож так і вийшло, що потрапили до одного загону. Стільки всього довелося пережити разом... у яких тільки складних ситуаціях вони не опинялися, але завжди виручали одне одного з біди. Не вберіг себе Дмитро, поки сам він загоював бойове поранення в шпиталі. З них обох саме Андрію частіше діставалися ворожі кулі. Дмитра ж вони обходили стороною, мов заговорений був. Це ж треба такому статися, що саме його наздогнала смерть. І що тепер буде з його сім'єю? Як овдовіла дружина впорається з вихованням близнюків? А вони ж зараз у Німеччині, навіть поховати Дмитра не зможуть.
Ще з самого початку вони домовилися з Дмитром обмінятися контактами дружин про всяк випадок.
Він набрав номер і зателефонував жінці загиблого друга:
— Юлю, це Андрій.
— Так. Я слухаю... — голос жінки тремтів від ледь стримуваних сліз.
— Я дуже співчуваю вашому горю... Вибач, не зберіг твого чоловіка, не вийшло...
У слухавці чулися лише тяжкі схлипи.
— Юлю, хочу тобі сказати, що завжди підтримаю тебе і дітей, поки буду живий. Ти завжди можеш розраховувати на мене!
— Дякую, Андрію... — тільки й почулося у відповідь.
Воно й не дивно, страшне горе сталося, не до розмов. Такі рани ще довго не загояться. Господи, як перенесуть цю втрату його батьки, навіть уявляти не хотілося. Та потрібно жити далі. І не просто жити, а захистити країну, свою сім'ю та дітей... за себе і за Дмитра.
«Немає більше бойового товариша, ні з ким поділити тривогу і хвилювання, нікому підтримувати в бою», — краяв собі серце Андрій. Відчай поселився в душі чоловіка. Йому здавалося, що невдовзі настане і його черга.
* * *
Вночі знову було чути бій. Працювало наше ППО, від вибухів дзвеніли шибки у вікнах. Віка пригорнула до себе діточок, що мирно спали, попри стрілянину.
Після телефонної розмови з чоловіком Віці знову не спалося. Та й хіба можна заснути під обстрілами?! Усвідомлення, що кохана людина в такій небезпеці, бентежило душу. Ні, потрібно щось робити. Психічний стан Андрія дуже непокоїв дружину. Він зневірився і впав духом, що дуже небезпечно в бою. Треба витягати чоловіка звідти, якнайшвидше! Свекруха мала рацію, дитина — то єдиний вихід.
