Раді Вас бачити!

Ця історія могла б стати художньою, та стане першою у моєму житті сповіддю, яка не звучала ще в жодному інтерв’ю будь-якому виданню. Я не розповідатиму про все своє життя, сповнене безліччю подій та емоцій. Але поділюся тим, що має і вам надати сил…

Ця історія могла б стати художньою, та стане першою у моєму житті сповіддю, яка не звучала ще в жодному інтерв’ю будь-якому виданню. Я не розповідатиму про все своє життя, сповнене безліччю подій та емоцій. Але поділюся тим, що має і вам надати сил…

Того вечора я сиділа в маленькому темному коридорі й слухала власне серце, яке то скаженіло бігло вдалечінь, то різко зупинялося на місці та наче задумливо озиралося. Фьють, і пролетіли двадцять сім років шляху до заповітної мрії та мети життя. Наче короткометражна кінострічка довжиною у дві хвилини. Стільки всього зроблено. Крок за кроком. Кожен з яких давався не легко. Не приносив ані шалених, ані просто грошей або величезної слави. Але дарував безцінний обмін любовʼю з тими, для кого працювала майже все своє життя, що легко могло обірватися будь-якої хвилини. Що ж тепер?

• Коли я виросту, стану письменницею, - повторювала вперто колись шестирічна дівчинка на всі запитання дорослих про майбутню професію.
• Хочеш бути відомою? - посміхалися вони поблажливо, зверхньо, а іноді й доброзичливо.
• Хочу бути улюбленим автором, - хитала головою. - Хочу спокою. Буду жити в маленькому будинку з кипою книг і писати нові від світанку до сходу сонця…

Та більше на здивовані погляди співрозмовників пояснити не мала можливості. Це тепер, вже сама доросла, могла б. Адже спокій приносить лише відчуття, що герої, які товчуться у свідомості в очікуванні своєї черги на літературне життя і ніколи не відпускають аж до самого написання кожної нової книги, нарешті написані. Майже всі вони трохи дивакувато мандрують в наступні книги, повʼязуючи окремі, самостійні історії так, наче то ціле місто або навіть країна цілком живих, звичайних людей. Наче вони живуть десь по сусідству зі мною, і я можу зазирнути до них в гості. А потім, з їхнього дозволу, розповісти історії людям. Адже кожен читач – то гість, що зазирнув у чуже життя. З дозволу та за запрошенням автора.

От і зараз вони скупчилися в передпокої розуму і тиснули аж до головного болю. А я не мала сил поворухнутися. 

Місто давно вже заснуло. Окрім тривоги за вікном, не долинуло жодних звуків. А вона більше не турбувала, сприймалася як фоновий звук до звичайного життя. Навіть галасливих сусідів, які зазвичай продовжують свій повсякденний клопіт, з’ясовують стосунки до пізнього вечора або ночі, не даючи нормально працювати, й тих не чутно. Тільки настінний годинник в кімнаті дратівливо цокав "Тік-Так... Тік-Так..." І серце цокало в такт йому. Якого дідька тут сидіти, якщо працювати тепер неможливо? Але продовжувала вперто сидіти на місці й шукати той момент в житті, коли щось зламалося, дало тріщину і стало схожим на велику дупу. Мабуть, у кожної людини в житті є цей момент. Його зазвичай пропускаєш, адже колесо крутиться без зупинки, і білочки повинні бігти.

• Ви маєте розуміти, що стреси, перенавантаження вам заборонені. Ніякої більше роботи 24/7! Ніяких надто яскравих емоцій. З AV-блокадою живуть. Навіть без кардіостимуляторів живуть. Це не лікується. Тільки спостерігати. Але завершитися все може в одну мить. І ніхто не знає, коли саме станеться останній синкоп...

Цок. Цок. Тік. Так. Значить, треба просто встигнути більше. Працювати над книгами більше. Віддати більше душі.

Кажуть, якщо знаєш останню годину, робиш більше помилок. Я завжди вважала інакше. Знаєш – отже правильно використаєш час, розплануєш його. А от що робити, якщо знаєш, що останньою може бути будь-яка хвилина, або попереду ціле життя? І при цьому фонтануєш ідеями нових соціальних проєктів. Починати їх чи ні? Як би ви зробили?

Хай йому грець! А як тепер встигнути, з новими обставинами? Добре, що хоч із благодійними проєктами та туром по рідній області й частково країні встигла. Всі тиражі попередніх книг роздарила тим бібліотекам, які про такі подарунки просили. Нікого не підвела з читачів, які на мене чекали в кожному крихітному містечку або великому місті.

Дивне відчуття, наче знову маленька перед обличчям нового випробування. Чи здолаю його?

• Така ще маленька, тендітна, - із захватом промовив старий "класичний" єврей, приймаючи до літературного обʼєднання за сім років після вперше промовленої вголос мети. - А розмірковує, як стара, досвідчена людина... Дайте-но ще раз перечитати...

І він перечитав сам, потім вголос решті обʼєднання. Потім перечитали статті й художню прозу читачі місцевих періодичних видань, в яких працювала штатно й позаштатно. Потім перечитали цілими родинами перші видані книги для сімейного читання широкий загал і бібліотекарі. І їх не просто так згадую окремо, бо ж це ціла гільдія чарівників, які бережуть терабайти безцінної інформації, історії. Створюють художній та творчій простір.

Тоді ж Мама міцно стиснула долоню своєї донечки. А та мовчала. І дивилася з захопленням і надією широко відкритими очима на поважного колегу похилого віку. Бо мала занадто багато слів, які хотілося вимовити та написати. З усім своїм юнацьким максималізмом, звісно. І разом з тим, хотілося бути на самоті. Тільки з єдиною близькою людиною, яка лишалася зі мною у найскладніші моменти, коли відверталися, зраджували всі.

І ще, мабуть, зі своїм болем родом з дитинства. Бо він обмежував. Але він відкривав і двері в інші світи.

• Я не видаватиму книгу з такою назвою! - на середині верстки промовила видавець ще через роки, читаючи на обкладинці "Мракобісся: початок".
• Але ж це про душу. Про вибір кожного з нас, на якому ми боці: світла чи темряви, - вмовляла тоді молода авторка, готуючи до виходу у світ свою чергову книгу. Точно знаючи власний вибір.
• Ні, не видаватиму.
• Чому?
• Я релігійна. Я віруюча! Та Боже, просто ні! Для дітей твої книги видаватиму, цю – ні й не вмовляй.

Відчай, бо ця книга була зі мною довгі сім років постійного редагування. Зараз дивлюся на неї та думаю, що могла б написати краще. Десь розгорнути тему більше, десь описати простіше, доступніше те, з чим з незнання так багато людей граються. Й дарма…

Пошуки іншого видавця, попри всі містичні перепони, здавалися нескінченними. Але привели в інше видавництво. Господар якого - тезка головного героя. Нічого не буває раптово, просто так. 

Якщо вже так містичні факти, що оточують нас щохвилини, лякають навіть видавців, то й нехай. Відмовитися від них? Ні. Бо містика - то не жахи. А світобудова. Сховати її в обкладинці історій кохання та психологічних романів? О, так. Чому б і ні? Тоді з’являється ціла низка романів, які перетинаються між собою, живуть своїм життям. Від «Не в красі щастя» до «Адреналінового кохання» і того роману, що зараз пишу. Їх стає дедалі більше…

Але ж чому це відбувається зі мною зараз? За що або для чого? Саме з такого ракурсу звикла дивитися на події у власному житті, аби вчасно скоригувати свій шлях "воїна світла". Бо ж іноді й вони опиняються не на своєму полі.

Треба просто йти спати. Ранок буде мудріший за ніч. Чи, можливо, сісти писати. Як в ту ніч, коли народилося "Королівство Діабетія" після вручення нагороди за перемогу в конкурсі країни серед статей про діабет. Тоді мою статтю медичні колеги самі надіслали на конкурс, в якому згодом перемогла. Потайки надіслали. Бо всі знали, що ніколи принципово не брала участі у конкурсах. Змагання - це не про книги,  на мою думку. Бо тоді це буде змагання душ авторів. Адже справжні автори пишуть серцем, душею й мозком разом, а не чимось одним. 

Саме так, на церемонії нагородження, вперше дізналася про казкотерапію і гостру потребу в таких казках серед батьків дітей з діабетом.

Зараз же писати не могла. Світ наче зруйнувався місяць тому, коли одного зимового ранку раптом зрозуміла, що лише бачу, як ворушаться губи близьких. І жодного слова не чутно. Тиша. Вакуум. Біль. І страх всю першу добу. Як працювати над проєктами далі? Адже не тільки свої маю, а й привела інших авторів. Отже відповідаю за них, за їхні злети й падіння. Хай би як не кидали інші, ці люди світлі та потребують підтримки. Читачі повинні дізнатися про них. Ще більше!

• Я ж сильна, - промовила тихо сама собі. - Хіба не здолаю і це?

Я читатиму і свої книги, і кількох інших талановитих авторів, які вірять в мене, чекають на моє повернення до роботи. Читатиму так, як можу чути зараз – одним вухом, спотворено.

Сльози зрадницьки набігли вперше за майже два роки. Раніше здавалося, що втратила цю можливість з першими вибухами. Посміхнулася собі крізь солону вологу. Вирішила, що то буде цінний досвід для майбутньої книги. Але ж як тепер читати їх, як створювати аудіокниги, якщо сама не чую?

Ще з першими книгами, що виходили друком у видавництвах, задумала соціальний проєкт. Записувала на студії радіо власні книги. Для тих, хто не бачить. Бо ж не зі слів сторонніх знала, як важко людині з вадами зору без книг. Власна мама тоді стрімко втрачала зір. Попереду ще були операції. Вони рятували око, але... Мій чудовий бета-рідер…

Та лише три роки тому я ризикнула створити перші власні канали в ютубі для всіх, хто любить книги, але може їх тільки слухати. І читала вголос. Не професійно читати, а наче ми всі зібралися в одній кімнаті, я відкрила книгу, яку до цього жодного разу не бачила, і почала читати вголос. Від усього серця, поступово вдосконалюючи техніку. Чужі книги, незнайомі тексти, без попереднього читання. Власні книги. Менше емоцій, кажете? Без них емпат загине. Нехай життя буде насиченим. Скільки б там його не було...

Тож пропускала через серце власні книги двічі: поки писала, а потім, коли читала аудіокнигу. Без кінця записувала, монтувала й викладала у вільному доступі. Для всіх, кому книги не доступні через проблеми зору, брак коштів, часу тощо.

Але тепер вже не у студії. А всі три роки - в маленькому, вузькому коридорі квартири в старенькій пʼятиповерхівці. Вночі. Коли нарешті є тиша. Адже стіни тонкі й чутно кожен шерех. Стоячи. Бо місця замало. Слідкуючи, щоб жоден зайвий звук не потрапив у запис. І так щоночі. Записати аудіокнигу, написати кілька глав нової книги, відредагувати, змонтувати, трохи поспати…

Лікарі переводили один до одного, радилися між собою, що робити зі мною. А слух дедалі ставав гіршим. Чи було страшно після першої доби? Вже ні. Але було сумно. Бо під питанням опинялася справа всього життя. Хоч як пафосно це звучить, але так і є.

Жмені пігулок змінювалися іншими, обстеження розширювалися, повторювалися, поглиблювалися. Дійшовши вже до професорів Києва і потихеньку втрачаючи надію на одужання, почала шукати інших людей, які б читали мої книги для слухачів, які чекали на новинки. Та виявилося, що інші голоси мої слухачі не сприймають, вони чекають саме на мене в етері. І я знову розплакалася. Тепер від щастя. Адже це тисячі людей з усіх куточків країни та навіть світу. Ці люди щодня писали мені про власні проблеми та вдячність за підтримку їм. Зі мною вони перестали відчувати себе на самоті перед душевним болем, зрадами, хворобами, обстрілами, вимкненнями світла, відсутністю води, невідомістю... Вечорами вони збиралися біля своїх гаджетів, вмикали мій канал і чекали на нові історії. Чи можу я підвести їх? Обманути очікування?

Та, виявляється, отосклероз не лікується. Тільки операція. Як і AV-блокада. Оперувати, спостерігати. Все. Невже то вирок? Бо оперувати мене навряд чи хтось візьметься. Може ж просто на столі спрацювати той самий синкоп. Або відгукнуться інші фактори. Існує тільки можливість відтермінувати розвиток хвороби, що забирає слух повністю. Слуховий апарат, звісно. Враховуючи мою роботу та певні аспекти здоров’я, протезист підбирає апарат саме для мене. Але коштує він як пів року - рік моєї роботи, якщо геть не їсти весь цей час, не одягатися, не оплачувати рахунки за житло, і таке інше. Це ж неможливо. Здається, що то глухий кут. Про це і пишу своїм слухачам, готуючись прощатися. Неможливо монтувати аудіокниги, коли ти не чуєш, що взагалі прочитала.

І знаєте що?.. Коли я писала книгу «Дива не продаються», навіть уявити не могла, що ця назва виявиться пророцькою. Того ж дня я отримую безліч коментарів з теплими словами підтримки та наполегливими порадами відкривати збір. Ніколи раніше не робила цього, намагаючись всі свої проблеми вирішувати самостійно. Та час тікав проти мене, і я наважилася. Зібрати вдалося на аналог трохи дешевше. І благодійність у нашій країні теж оподатковується чомусь для того, хто потребує її. Та ця сповідь про інше. Від Закарпаття до Харкова, від Чернігова до Одеси, від Америки до Італії… Коментарі підтримки сипалися чи не щохвилини. Хто міг, підтримував збір. Дехто й неодноразово за ті доленосні для мене кілька днів. Мені писали на пошту, дзвонили, турбувалися й… чекали повернення аудіокниг. Здається, самі в такі моменти приходить розуміння, чи своєю справою ти займаєшся. Всі ж ми час від часу маємо такі сумніви. Я – не виключення. Мене ці сумніви точать, мабуть, щодня.

Я без кінця дякувала кожному і кожній з тих, хто вчасно підтримав і словом, і справою. А потім до слухачів доєдналися і мої колеги. І це щемливе почуття всередині мене помножилося на тисячу. Що там кажуть про конкуренцію? Не знаю про таке! Адже й автори, й інші читці також підтримали мене.

Чи засмучена я через цей біль і відчай, через які довелося пройти? Чи щаслива від неоціненної підтримки?

Тепер я знаю достатньо про втрату слуху й слухові апарати, щоб одного разу ви зустріли в моїй книзі таку героїню. Адже писати треба тільки те, що відчуваєш, про що достеменно відомо. Інакше і сюжет, і герої виявляються плоскими, картонними.

Тепер я знаю, що справа мого життя, дійсно, потрібна моїм читачам і слухачам. Адже і їх вона рятує. Що можна не тільки надавати, а й приймати допомогу. Іноді це складніше.

Тепер я знаю, що точно-точно не існує глухих кутів. Треба просто зробити глибокий вдих, замінити батарейку в апараті та йти записувати чергові глави для нової аудіокниги. Що я й зроблю знову, цієї ночі.

І ще тепер я знаю, що коли у вас настане важкий момент у житті, ви згадаєте про мене, зробите глибокий вдих і знайдете вихід. Бо сильні. Кохані. Необхідні. Та на своєму місці. Де б і ким би не були…

З незмінною повагою до своїх читачів,

Ангеліна Кріхелі