Раді Вас бачити!

Валера підійшов до підготовки серйозно, ніби не побачення планував, а запуск космічного корабля. Він вивчив відгуки про ресторани, перечитав п'ять статей про те, які квіти вибрати, і навіть потренувався перед дзеркалом казати: «Ти сьогодні особливо прекрасна» — з інтонацією, в якій вгадувалися і пристрасть, і захоплення, але без натяку на солодкуватість. Бо, виявляється, сказати просто, що прекрасна, не можна. Інакше дама серця образиться, що нібито в інші дні була не такою гарною. Ох, і складно все у жінок!

Він склав список страв, які подобаються його Наді. І вибрав ресторан, де готували «ту саму пасту», після якої вона одного разу мрійливо зітхнула: «Я могла б їсти це вічно». Зателефонував туди тричі, уточнив бронь, перевірив, щоб біля вікна, щоб свічки, щоб без сюрпризів.

Сюрприз, звісно, був. Але поки що тільки від нього. Він купив абсолютно розкішний букет, у якому не було жодної випадкової деталі: білі троянди — тому що чистота почуттів, евкаліпт — тому що стильно і зі смаком, трохи гіпсофіли — ну просто тому, що красиво.

Таксі він теж замовив заздалегідь, щоб не чекати й не мерзнути. Весна, звісно. Але ж вечір же! Вибрав машину комфортнішу, тому що ну свято ж! Виніс цим мозок диспетчеру таксі. Тепер нещасна знала в усіх подробицях вподобання неповторної Надійки. І навіть хотіла хоч краєм ока поглянути на цю «Міс досконалість», заради якої так старається її нервовий кавалер. Навіть погоду перевірив: плюс вісімнадцять, без опадів. Загалом, план був бездоганний, як фраза «я так і знав» після програшу улюбленої команди.

Валера знав: цей вечір запам'ятається їм обом на все життя. От тільки як саме, поки що не підозрював.

Першого удару по його ретельно продуманому плану було завдано ще до початку святкування їхньої першої річниці — саме тоді, коли Валера з урочистим виглядом вийшов із таксі, розправив плечі, вдихнув запах свого бездоганно підібраного букета і... втупився поглядом у величезну, безжалісну табличку:

«Закрито на ремонт. Вибачте за незручності».

Вибачте?! Вибачте?! Та йому зараз не вибачення потрібні, а столик біля вікна, свічки й та сама паста! Він, між іншим, забронював усе це за тиждень! І навіть аванс вніс. Хто б знав, чого йому коштувало зробити все це потай від коханої, з якою вже кілька місяців живуть разом!

Кілька секунд Валера просто стояв, нервово хапаючи повітря ротом, як викинутий на берег карась. Потім машинально перевірив телефон, хоча прекрасно знав, що ресторан йому не дзвонив. Може, на пошту написали? Так він їм не залишав свій мейл. Перевірив бронь у повідомленнях. Так, усе правильно, п'ятниця, 19:00. А табличка висить. І двері зачинені.

Так. Без паніки. Він судомно почав шукати в телефоні альтернативні варіанти. Але в п'ятницю ввечері знайти вільний столик у гарному ресторані було приблизно так само реально, як виграти в лотерею, не купуючи квитка.

Найгірше сприймався співчутливий погляд таксиста і підбадьорлива посмішка Надії. Ніби він — лузер, який неодмінно впаде в калюжу без їхньої підтримки. Ну а хто ж він? Гаразд. Ті, хто запізнилися потрапити до веж-близнюків, теж засмучувалися, доки не почули новини.

— Надюша, а давай тоді прогуляємося містом і виберемо будь-яке кафе чи ресторан, який тобі сподобається? —  запитав винувато.

Дівчина покірно кивнула, розуміючи, що Валерчиної провини в такому форс-мажорі немає, адже він старався, готувався. Це коханий думав, що вона його зусиль не помічає. А вона бачила. І серце від цього радісно співало, поки готувала йому свої сюрпризи. Теж таємно, зрозуміло. Щоправда, набагато скромніші.

Таксист довіз їх до головної вулиці, отримав оплату за тарифом і був такий. Букет перекочував, звісно ж, до рук Надії. Для неї ж куплений.

Дівчина покірно тягла дорогий елегантний віник, гордо демонструючи його усім перехожим, що проводжали пару заздрісними поглядами. Усе б нічого, але...

— Валерочко, ти тільки не ображайся, милий, але що в цьому букеті? Крім троянд... —  акуратно поцікавилася, вкотре за їхній короткий шлях почухавши кисть.

— Ну-у, —  здивовано пробурмотів молодий чоловік, — троянди, так. Евкаліпт і...

• Ох, —  винувато простогнала його супутниця. — Я повинна була сказати тобі, що в мене алергія на нього.

Валера в розпачі втупився на кохану. Потім перевів погляд на чергове фіаско. Зле глянув на ні в чому не винні гіпсофіли. Хотів було передати букетище до рук дівчини, що проходила повз. Але передаровувати подарунки коханої жінки — нижче падати нікуди. Навіть із поважної причини. Тому букет попрямував до смітника, що стояв поруч. А що? Красиво, і пахне тепер приємно, а не недопалками.

— Навіщо ж так? —  здивувалася Надя.  — Я б...

А що б вона, справді, зробила? Терпіла дискомфорт, викликаний алергічною реакцією? Але ж він би не дізнався тоді про це. І наступного разу радісно знову привіз би саме такий букет. Так і все життя можна провести в удаванні. Ні вже, чесність у стосунках починається з малого. Хоча дивитися на засмученого Валерку було боляче й сумно. Але жаліти не можна. Образиться. Адже чоловік. Старався.

На цьому низка невдач не закінчилася.

Валера, нарешті, знайшов кафе —  маленьке, але симпатичне, з теплим світлом і запахом свіжої випічки. Вони тільки-но сіли за столик біля вікна (не біля того, звісно, що він забронював, але хоч якесь вікно!), як до них підбіг офіціант. Молодий, скуйовджений, явно не з тих, хто любить свою роботу. Судячи з губної помади на краєчку комірця, набагато більше йому подобається хтось з офіціанток, від якої його відірвала їхня поява.

— Чай? Кава? Що-небудь одразу?

— Нам, будь ласка, чорний чай і...

— Добре! — бадьоро перебив офіціант і зразу ж зник.

Гаразд, Валера списав це на вечірню завантаженість. Він видихнув, подивився на Надю: вона посміхалася, і, можливо, ще можна було врятувати вечір. Усе-таки вони сидять разом, свічки на столі горять (щоправда, криво), музика грає (хоча якийсь хіт дев’яностих, але хай там як).

— Кохана, пробач, що так вийшло в наш із тобою день, —  засмучено почав чоловік, простягаючи руку до Наді через стіл.

І тут офіціант повернувся. У руках у нього була таця, на якій стояли чашки із чаєм, що димів. Усе виглядало цілком невинно доти, доки ця таця не почала нахилятися в бік Валери.

Він побачив, як гарячий напій повільно, але невідворотно втрачає рівновагу. Офіціант зрозумів це одночасно з ним і спробував зробити різкий маневр. Маневр не вдався. Наступної миті палючий чай опинився у Валери на колінах.

— А-а-а-а!.. —  Валера підстрибнув так, ніби його вдарило струмом.

— Ой, вибачте! — скрикнув офіціант.

— Усе гаразд?!  — Надя злякано схопила серветки.

— Так! Звичайно! Чудово! — прохрипів Валера, піднімаючись. Штани вже промокли, на стегні відчувалося щось середнє між теплом і чистим болем, а офіціант тим часом безпорадно крутив у руках порожню чашку.

— Вам новий чай? — невпевнено запитав він.

Валера зітхнув, зціпив зуби, зловив погляд Наді, у якому явно читалося стримане бажання розсміятися, і видав:

— Так. Але давайте я сам його заберу.

Надя подивилася на Валеру, потім на його промоклі штани, потім знову на Валеру. Губи її здригнулися — вона явно боролася з бажанням розреготатися.

— Давай так,  — нарешті сказала вона, нахиляючись до нього змовницьки. —  Ми оплачуємо цей... дивовижний чай, беремо що-небудь на винос і йдемо гуляти. У парк.

— У парк?  — Валера моргнув, намагаючись збагнути, який ще несподіваний поворот чекає на нього далі.

— У той самий, —  посміхнулася Надя.  — Де ти впустив на мене морозиво в перший день знайомства.

Валера насупився.

— По-перше, це був нещасний випадок, а по-друге... —  Він загубився і раптом відчув, як усередині щось клацає. Теплий, затишний спогад постав у голові: літній вечір, сміх, морозиво, що розтануло, її іскристі очі...

Він подивився на Надю, на її улюблену родимку на щоці, на світло в очах, на легку усмішку, в якій читалося: «Я з тобою, і мені байдуже, що відбувається навколо».

І раптово йому теж стало байдуже.

— Ну гаразд, — хмикнув він, дістаючи гаманець. — Але цього разу морозиво впустиш ти. Цей день має закінчитися феєрично, разом із неприємностями.

Парк зустрів їх м'яким світлом ліхтарів, легким вітерцем і свіжим запахом листя. Валера нарешті розслабився: ось вона, нормальна частина вечора. Вони сиділи на їхній улюбленій лавці, Надя сміялася над чимось, що він сказав (чи над ним, але не важливо), чай у паперових стаканчиках приємно зігрівав руки.

І тут щось плюхнуло Валері на ніс.

Він кліпнув очима. Подивився на небо. Воно було чистим... секунд десять тому.

— Ти це відчуваєш? — запитала Надя, витягнувши долоню.

— Ні, — швидко відповів Валера.

Але Всесвіт був невблаганний. Наступної миті краплі посипалися з усіх боків, спершу рідкісні, боязкі, ніби природа сама не впевнена, чи варто псувати цей вечір. А потім... злива.

— Та ти знущаєшся... — пробурмотів Валера, дивлячись, як за секунди їхній романтичний куточок перетворюється на водний атракціон.

— Біжімо! — зойкнула Надя, схопивши його за руку.

І вони понеслися. Сміючись, перечіплюючись, намагаючись прикритися порожніми стаканчиками, які тут же розлетілися доріжкою. Валера, мокрий наскрізь, із зіпсутою зачіскою, з одягом, що лип до ніг, раптом зрозумів, що йому... добре.

Начхати на ресторан, на сюрпризи, на мокрі штани — все, що їм було потрібно, вже сталося.

— Надюш, — важко дихаючи, видав Валера, коли вони забігли під найближче укриття. — Запам'ятай цей день. Тому що я більше ніколи нічого не буду планувати.

Надя стрибнула.

— Чудово. Тоді наступне побачення планую я.

Валера втомлено подивився на неї.

— І як ми зустрінемо наш особистий апокаліпсис?

Надя раптом розсміялася й сказала:

— Це, напевно, найкумедніше побачення в моєму житті! З тобою ніколи не засумуєш. Головне, що ти старався. А вечерю ми можемо замовити додому.

— Звучить, як чудовий план, — промуркотів Валерій, накриваючи їх обох безнадійно зіпсованим піджаком і набираючи номер таксі.

— Це і є чудовий план, — підморгнула дівчина, з любов'ю і ніжністю дивлячись на коханого чоловіка.

Промоклі, але щасливі, вони нарешті дісталися дому. Валера стягнув куртку, потрусив її, зганяючи воду, ніби це щось могло змінити, і подивився на Надю: вона променилася радістю.

— Ну й вечір... — промовив він, хитаючи головою.

— Ідеальний, — усміхнулася вона, проходячи вглиб квартири.

— Якщо під «ідеальним» ти маєш на увазі чайний душ і пробіжку під зливою, то так, — пробурмотів він, роззуваючись.

Але, піднявши голову, він раптом застиг.

У кімнаті горіли свічки. На столі — красиво складені серветки, пляшка вина, дві тарілки. Поруч — розсип пелюсток, м'яке світло гірлянди, тиха романтична музика.

Валера повільно обернувся до Наді.

— Почекай... Це що?

Вона посміхнулася ще ширше, трохи сором'язливо, але з пустотливими іскорками в очах.

— Ну... Я подумала, що ти, напевно, щось підготував, але раптом з’являться проблеми.

— Проблеми?! — хмикнув він, згадуючи зачинений ресторан, окріп на штанях і на додачу дощ.

— Тому я вирішила зробити запасний варіант, — Надя підійшла ближче, взяла його за руку. — У будь-якому разі, мені було важливо просто провести цей вечір із тобою.

Валера подивився на неї. На дівчину, заради якої він продумував цей день до дрібниць... і яка сама подбала про нього, коли все пішло шкереберть.

Він зітхнув, усміхнувся і притягнув її до себе.

— Але як ти встигла? — пробурмотів він у її волосся.

— Приготувала все заздалегідь, — спокусливо повела плечем. — А тепер, поки ти був у душі, витягла і розставила по місцях. О! Доставлення їжі дзвонить. Ходімо відкривати?

Надя розсміялася, він поцілував її у скроню, і в цю мить Валера зрозумів: усе справді пройшло ідеально. Просто не за його планом.

Забравши їхні замовлення у кур'єра (без пригод навіть!), Валера повернувся до кімнати і зачаровано дивився, як Надя запалює ще одну свічку, лукаво підморгує йому, розливаючи вино. Безтурботно накидає зверху пармезан на пасту, яку приготувала заздалегідь. У її кожному русі було щось таке природне, тепле, рідне, що він раптом зрозумів: ідеальні побачення — це зовсім не ті, де все йде за планом. Не ті, де ресторан чекав на них вчасно, офіціант був би уважним, а дощ слухняно не починався. І навіть не ті, де сюрпризи точно відповідають очікуванням. А ті, де поруч людина, яка вміє сміятися навіть над невдачами. Людина, яка не закочує очі, а пропонує втекти в парк. Яка замість скарг просто бере тебе за руку і тягне під дощ. Яка сама підготувала запасний варіант, бо в глибині душі завжди знає, що вечір буде не за ідеальним сценарієм, а для них двох.

Валера підняв келих і, дивлячись у її сяйливі очі, усміхнувся:

— За найкраще побачення у моєму житті.

— Ага, — усміхнулася Надя,  легко вдаряючи своїм келихом його келих. — До наступного апокаліпсиса.