Раді Вас бачити!

Знову перевіряла пошту, як робила це щодня, з нервовим очікуванням. Я вже майже зневірилася. Вирішила, що так і не отримаю листа від банку про закриття кредиту. Заріклася на все життя брати кредит. Нехай навіть ситуація не терпить зволікань. Але попри всі красиві обіцянки я взяла лише десять тисяч, а повернула усі шістнадцять. Та ще й ніяк не можу отримати виписку про закриття тіла кредиту та виплати відсотків.

Очікування настільки втомило мене, що останні кілька днів перевіряла пошту радше механічно. Цього разу теж роздратовано витягла стопку рекламних проспектів. Чому в Німеччині можна просто написати «keine Werbung», і ніхто з рекламників навіть не сунеться до твоєї скриньки, а у нас що не пиши, однаково наштовхають стос папірців? Уже збиралася відправити купу нікому не потрібних флаєрів у сміттєпровід, як погляд зачепився за краєчок білого конверта. Невже банк таки спромігся надіслати обіцяну виписку?

Відклала зайве на підвіконня, витягнувши тільки конверт. Ні, адреса не банківська. Хто ж тоді мені пише? Із сумом мушу гранично чесно зізнатися (хоча б самій собі), що писати мені нікому. Здивовано моргнула, в одну мить розгубивши дратівливість.

Здивовано покрутивши конверт у руках, не виявила імені одержувача. Замість прізвища, імені та по батькові схвильованим почерком виведено «Коханій». Далі тільки адреса. Але адреса однозначно моя. Що за жарти? У наявність таємного шанувальника нізащо не повірю. Та й хто в наш час звичайні листи пише? Маніяки хіба що. А навіщо мені нездоровий чоловічок?

А раптом у конверті якийсь отруйний порошок? А я, дурна, взяла його в руки! Обережно зважила на долоні. Доторкнулася. Ні, здається, всередині лише аркуш паперу.

Видихнула з полегшенням. Напевно, треба сходити на пошту і повернути конверт. Але ж адреса вказана моя! Тоді я, ймовірно, маю повне право розкрити його і прочитати, хто там мені пише і що саме.

Я крокувала додому, машинально перевіряючи адресу на конверті знову і знову. Чи все правильно? Усе правильно - адреса, індекс, навіть номер квартири. Мій. Але чому без імені? Чому мені не написали, хто це? Чому він адресований мені, але не на моє ім'я? Лист прийшов за адресою, але він ніби не мій.

Удома поклала його на стіл у залі й зайнялася розпакуванням продуктів. По-перше, пельмені та морозиво вимагали негайно потрапити до в морозильної камери. По-друге, я банально злякалася. А раптом там якісь жахливі новини? Може, доля вирішила продовжити мою агонію і їй не здається, що з мене досить.

Однак, коли з розпакуванням і перевдяганням у теплий светр і домашні штани було покінчено, я сіла за стіл і втупилася в конверт, благопристойно склавши руки на колінах. Насправді просто намагалася вгамувати тремтіння.

Гаразд. Що я, власне, втрачаю? Якщо конверт не мені й сталася помилка в адресі, віднесу на пошту, перепрошу, і діло з кінцем. Якщо мені, то тим паче треба відкрити. Напис ліричний, але раптом щось термінове і важливе. Терпіти не можу невизначеність. А саме вона зараз майже відчутно зависла в повітрі переді мною.

Рваними рухами потягнулася до конверта на столі. Розкрила його по краю, щоб максимально зберегти написи. Тремтячою рукою вилучила з конверта пожовклий аркуш паперу. Насупилася.

Ми на таких листочках у клітинку в школі писали. Зараз, напевно, теж пишуть. Але цей явно несучасний. Або штучно зістарений. Тепер так модно: заперечувати все, що було до нас, але наслідувати це.

«Кохана моя, неповторна...»

Судомно втягнула носом повітря. Руслан так завжди говорив мені. Невже цей його лист знайшов мене? Але це неможливо. Він загинув п'ять років тому.

Образ коханого миттєво сплив у свідомості. Так чітко, ніби п'ять хвилин тому проводила його в поїздку, з якої він не повернувся.

«Я стільки разів стояв біля твоїх дверей, сподіваючись, що вистачить сил зателефонувати. Але жодного разу не натиснув на дверний дзвінок...»

Точно не Руслан. У нас завжди були теплі, довірливі стосунки. Ми майже ніколи не сварилися. А якщо образи й виникали, то вирішували їх відкритим діалогом. Можливо, це Костя? Так, він би міг і під дверима стояти, і навіть підслуховувати. Шкода тільки, що для усвідомлення цього довелося вийти за нього заміж. Саме через нього змушена була брати кредит. Нова зазноба забажала половину нашого сімейного бізнесу. А він тільки мій, хоч і нажитий за час шлюбу. Довелося відкуповуватися, щоб зберегти справу всього життя. Вляпалася ж! І де були мої очі, коли заміж бігла з фатою, що майоріла? Посміхнулася, пригадавши таку фотографію в спільному альбомі.

Що ж, почитаємо, що ж він хоче цього разу.

«...не знав, що сказати тобі, і тому мовчав. Це мовчання стало тінню між нами, і я боюся, що вже занадто пізно спробувати все виправити. Ти не заслуговувала на те, щоб твоя любов була на другому плані, а я виявився зрадником. Ти так багато зробила для нас, а я зрадив твою довіру.

Я стояв поруч, але не бачив тебе. Я був із тобою, але не розумів, як багато ти значиш для мене. Можливо, я був слабким. Може, я просто боявся втратити все, що ми побудували, і думав, що легко зможу обійтися без тебе. Я помилявся. І якби я міг повернути час назад, я б зробив усе інакше. Я б відкрив тобі свою душу, розповів про все, перш ніж тобі довелося самій розбиратися з тим, що вже пішло.

Я стояв у темряві, коли ти потребувала світла. Я ховався від тебе, коли ти була готова відкрити своє серце. Тепер я бачу, як багато ти дала. Ти не залишала мене, незважаючи на мої помилки, незважаючи на біль, який я заподіяв. Ти сильна, неймовірна, і я вдячний за кожен момент, який ти мені подарувала. Я, напевно, не заслуговую на це, але прошу тебе, прийми мої вибачення. Я прошу тебе, пробач мене. Я не міг повернутися тоді, але якби у мене була можливість, я б усе змінив. Я б кохав тебе так, як ти того заслуговуєш. Пробач мене, будь ласка. Я пам'ятатиму тебе завжди, навіть якщо ти вирішиш не пам'ятати мене.

Твій, завжди...»

Зловивши себе на тому, що ридаю над цим посланням, покрутила в руках листок. Тут ім'я теж не значилося. Але Костя навряд чи здатен писати такі листи. Занадто суха він людина у спілкуванні.

Ех, шкода, що немає в мене серед знайомих нікого в поліції, щоб адресу пробити й дізнатися дані відправника. Що це я? Адже можна за цією адресою сходити.

Глянула на годинника, потім у вікно. Пізно вже. А нетерпіння так і підхльостує зсередини. Кручуся, як на гарячій сковорідці.

Пробачити Костю категорично не готова. Але мушу хоча б переконатися, що це він шкодує про свої вчинки, своє рішення. Або не він. Тоді хто ж? У мене й не було нікого більше. Тільки вкрадений небом Руслан і Костянтин, який підло зрадив.

Заварила собі кави й сіла перечитувати лист. Наревілася стільки, скільки не плакала за останні кілька років. Зокрема, поки металася розлюченою пантерою в пошуках грошей на відкуп. І коли ненавиділа Костю за підлість. І коли зневажала себе за дурість. А тепер ось ридаю над посланням невідомого з таким зворушливим зізнанням.

Вбила адресу відправника в гугл-карту. Погортала і так, і сяк. Не знаю я той район. І знайомих там немає ніяких. Гаразд уже, чого голову ламати? Ось зранку сходжу і дізнаюся все.

Покрутившись пів ночі в ліжку, заснула ближче до ранку. Будильник особливо дратував на тлі опухлих від недосипу очей. Сонна сова на постері навпроти ліжка з розумінням дивилася на мене одним відкритим оком і спокушала кухлем кави у своєму крилі.

Машина вирішила оголосити мені бойкот. І навіть любовно розчищений з даху сніг не переконав її завестися й прогрітися. Добре хоч таксі ніхто не скасовував.

Биту годину намагаючись додзвонитися, зрозуміла, що таксі таки ніхто не скасовував. Тому всі машини зайняті. Чудово, вирушу за адресою на громадському транспорті. Якщо втиснуся туди.

Недовірливо скривившись, зі щирим інтересом спостерігала за тим, як огрядна молода жінка старанно заштовхує животом, що випирав, пасажирів, які вже увійшли. Марно.

Двері маршрутки зачинилися, залишаючи її на тротуарі. Вона гнівно здула довгий мокрий чубок з чола. Смикаючись, поправила берет із помпоном і шарф пухкої ручної в'язки.

- От нахаби! - поскаржилася мені.

Просто тому, що на зупинці більше не знайшлося дурнів, які бажали їхати кудись у годину-пік. Я зі співчутливою посмішкою кивнула, сподіваючись, що на цьому душевні розмови завершаться. Наївна.

- Що за люди пішли! - вона довірливо наблизила до мене своє обличчя.

Здається, розмова обіцяє бути довгою і душевною. М-м, приємний парфум. Але говорити я все одно не налаштована. Якщо не розгадаю свою загадку якомога швидше, збожеволію від цікавості.

- Спочатку з роботи звільнили. Потім виявилося, що це з ласки колишнього, - пробурчала жінка, знайшовши в моїй особі випадкову попутницю, яка має забрати із собою душевний біль.

Я придивилася.

- Ви уявляєте, як буває, - поскаржилася вона. - А тепер ще й на співбесіду потрапити не можу.

- Навіть не здогадуєтеся, наскільки я уявляю, - хмикнула розуміюче.

Вона примружилася й з підозрою глянула на мене. Очевидно, шукала в моїх словах сарказм. Не знайшовши насмішки на свою адресу, розчаровано зітхнула й попрямувала на лавку. Ну так, здивувати мене такою історією не вдасться, я й сама можу розповісти світові. Тільки навіщо тиражувати біль, якщо треба зосередитися на світлих моментах? Ось знайду зараз відправника, з'ясую все і поїду з чистою совістю підписувати вигідний контракт. Головне тепер — не запізнитися, зі зламаною машиною.

Зі щасливою посмішкою заскочила в наступну маршрутку, дякуючи небесам за розуміння на адресу моєї скромної персони. Уже вкотре помічаю, що терпіння таки винагороджується.

Здивована і поникла дама залишилася мерзнути на зупинці, кидаючи мені в спину злісні погляди зневіреної людини. Впізнаю такий, бачила в дзеркалі в перші місяці після зради Кості.

Серед будинків довелося ще поблукати по хрусткому снігу, що засліплював білосніжністю. Звук різав слух так само сильно, якби хтось водив нігтем по склу. Добре хоч одягла зручне взуття. Ось зараз прийду і висловлю Кості все, що думаю про такого роду жарти. Розкаявся він. Як же! Мабуть, кинула його довгонога Жизель. Ось і проситься назад. А я тоді навіщо йду? Поспівчувати, чи що, вирішила? Чи позловтішатися?

Зупинилася перед потрібним під'їздом, ошелешена своїми думками. Ну написав він мені зізнання. А хто ще, якщо не він? І що ж? Одразу ж побігла миритися або пробачати? Маячня та й годі.

Але цікавість уже підштовхувала п'яту точку до джерела нових неприємностей. До того ж, старенька з кишеньковим песиком люб'язно відчинила двері, виходячи на прогулянку, і впустила мене. Обернулася подякувати, і ледь стримала сміх. Крихітка плюхнулася в сніг, жалісно гавкнула й зникла в білій безодні. Прямо як я в життєвих труднощах. Тільки її господиня підбере і додому понесе відігріватися. А мене вже ніхто не обігріє.

Із цими думками вперто потяглася до ліфта, який неквапливо потягнув на восьмий поверх. Ніби давав час одуматися, поїхати вниз і забути про цей інцидент.

Ага, ось і квартира тридцять два. Треба тільки набратися сміливості й подзвонити. А то стою, як Костя у своєму листі, десь у тіні. Але за мною гріхів не водиться. Значить, і боятися мені нічого.

Дзвоню. Тиша тисне на вуха, огортаючи тривогою.

На роботі, може? Міг же він, зрештою, влаштуватися на роботу. Тим паче, з моїми відступними «по-хорошому». Чи таки викачала з нього красуня мої гроші, помахала рукою і поїхала на захід сонця з новим ковбоєм? Навіть шкода його стало, заочно.

Але тут двері відчинилися. На порозі виникла немолода жінка, при погляді на яку серце моє поринуло кудись у п'яти.

Вона дивилася на мене відверто заплаканими очима розгублено й сумно, неуважно поправляючи чорну пов'язку на голові.

- А... Костя вдома? - запитала, запинаючись.

- Немає його більше, - відрізала невідома.

Вичікувально подивилася на мене. А в мене всі слова вмить вилетіли з голови.

- А де він? - запитала і нерозумно кліпаю віями.

- Несмішний жарт, милочко, - ображено буркнула незнайомка і з гуркотом зачинила перед моїм носом двері.

Оце так поворот. Що ж таке могло трапитися з Костиком за той рік, що ми не бачилися? І як він опинився в цій старій нещасній квартирці?

Замислившись, проігнорувала ліфт, крокуючи вниз сходами. Невже Костик мені цей лист перед смертю написав? А пошта не спрацювала, запізнилася. Виходить, я людину прощення позбавила. Нехай і не зі зла. Якби був живий, то, звісно, немає йому прощення. Але в такій ситуації...

- А ви до кого приходили, панночко? - гукнула старенька з песиком.

Малявка тряслася всім тілом і благально дивилася на господиню.

- До Кості, - кивнула механічно, занурена в роздуми.

- Ось як, - загадково промовила жінка, погладжуючи песика. - Запізнилася ти, голубонько.

- Запізнилася, - кивнула я, і збиралася вже йти далі, як раптом мене осінила ідея. - Послухайте!

Вона тут же зацікавлено обернулася. Собаченя на її руках докірливо глянуло в мій бік.

- Ви, напевно, знаєте, коли він... Коли це сталося.

Співрозмовниця величаво кивнула, але промовчала. Хоче більше подробиць? Та будь ласка! Мені не шкода!

- Можливо, ви знаєте, де його поховали?

- А вам навіщо? - підозріло примружившись, запитала.

- Я його дружина. Колишня, - відповіла нехитро.

Брови старенької зметнулися вгору, чіпкий погляд пройшовся по мені не гірше за рентген.

- Ми понад рік не бачилися після розлучення.

Тепер вона й рота відкрила. Ну звісно, новий привід для пліток. Оселився він тут, мабуть, із розлучницею. А тут я на порозі. Невідомо навіщо.

Придивилася до мене уважніше і з явним сумнівом у голосі, назвала кладовище.

Телефон, що задзвонив, явив на дисплеї робочий номер моєї приймальні. От же ж! Я вже запізнююся на зустріч!

Квапливо подякувавши і попрощавшись, помчала до виходу з під'їзду. На ходу плутано вигадувала разом із моєю вірною секретаркою причину, через яку запізнилася. Не казати ж їй, що пережиту компанією кризу я пробачила раптово померлому Кості. Просто тому, що про мертвих або добре, або ніяк. От нехай ніяк і буде. Усе, його історія скінчилася.

Маршрутка і тут вирішила порадувати мене, підкотивши до бордюру майже порожньою. Неабияк обдавши бризками талого снігу майже шляхетного коричневого кольору, натужно пирхнула і відчинилася, заохочуючи вивчити її багатий внутрішній світ із запахом бензину і нав'язливої хвої в ароматизаторі біля водійського сидіння.

Доїхали рекордно швидко, зі швидкістю черепахи-легкоатлетки зі стажем. Бути першою серед останніх не надто звичне явище для мене. З іншого боку, ніхто не віддавив мені ноги, і це вже щастя. Та й костюм на роботі є змінний.

Влетіла змокла у власну приймальню з винуватим виглядом. Секретарка зустріла пониклим поглядом, з якого стало зрозуміло, що на зустріч я все ж таки запізнилася.

- От же ж! - обурилася вголос. - Зроби мені кави, будь ласка. Промерзла як... Немає такого порівняння навіть. А я переодягнуся поки що, - красномовно глянула на свої брудні штани.

Секретарка виконавчо кивнула, не ставши розпитувати. Розумничка. Спершу розпорядження начальства, потім дружні запитання.

На кілька хвилин підвисла, дивлячись їй услід. Схаменулася, метнулася до гардероба в кабінеті в пошуках костюма на зміну. До її повернення, вже в чистому одязі, сиділа на робочому місці, намагаючись додзвонитися до компаньйона, який зірвався.

Вона подивилася на мене зі співчуттям, прекрасно знаючи, як багато сил і часу я вклала в майбутню угоду.

Телефон відповідав спершу парою довгих, а потім короткими гудками. Ну так, я б теж не захотіла мати справ із необов'язковими людьми. Як тоді розраховувати на них у веденні спільних справ?

- Давно він поїхав? - запитала приречено.

Не знаю навіть, навіщо трую собі душу. Але навіть якщо контракт зірвався, я маю додзвонитися і вибачитися. Інакше постраждати може не тільки цей контракт, а й моя ділова репутація в принципі. А там, дивись, і з партнером налагодиться все, і нова дата підписання намітитися. Ну так, оптимістка, каюсь.

- Давно, - з винуватим виглядом відповіла підлегла. - Сказав, у нього є важлива сімейна справа, і він не може в приймальні розсиджуватися.

Я розуміюче кивнула. Задумливо глянула на тацю в її руках із кавою, що диміла в моїй улюбленій чашці. Поруч дбайливо покладено печиво на тарілочці.

- А викличи-но мені таксі, - раптом попросила її.

Не хочу навіть думати, навіщо мені це знадобилося. Але якщо для Кості було так важливо отримати моє прощення, що навіть навчився проникливі листи писати й переступив свою гординю, то що мені вартує бодай посмертно його пробачити?

- Куди будете їхати? - чемно поцікавилася співрозмовниця, уже набираючи номер. - Розумієте, вони зараз відсоток додають. Через погодні умови не всі вийшли на роботу. А що далі їхати, то...

Я розуміюче кивнула і приголомшила:

- На цвинтар.

- Вибачте? - заїкаючись, уточнила вона, відводячи телефон від вуха.

- На цвинтар їхати. Не питай, - махнула рукою, не в змозі зараз втілити в слова те, що сталося.

І потім! Це ж глибоко особисте. Те, що в обідню перерву ми могли б у каталозі обирати разом косметику, зовсім не означає, що я готова ділитися настільки непублічними подіями мого життя.

Таксі прибуло лише через півтори години. За цей час я встигла поплакати, згадуючи ті щасливі моменти, які були в нас із Костянтином. Поки він не проявив себе останнім негідником. Потім прокрутила в голові моторошний душевний біль від того, що застала його в нашій спальні з тією дівицею. Довелося продавати квартиру. Навіть зміна ліжка не дала мені можливості спати спокійно в тій кімнаті, де... Де... Де... Та Господи! Ну переспав він із нею. Що розводити сентименти! Але ж справа не в самому ліжку, а в тому, що чоловік, якому довіряла, у своїй свідомості, в душі знайшов місце для підлості. Так легко зруйнував крихкий місток довіри.

Але знайшов же мене і за новою адресою. Значить, і його мучили ті спогади. Ех, Костя-Костя...

На кладовищі не без зусиль знайшла невелику адміністративну будівлю. Увійшла в приймальню, не втрималася від дурнуватої посмішки впізнавання на все обличчя. Та сама пухка дамочка в безглуздому береті, пихкала над стопкою документів і швидкозшивачем.

Прокашлялася, привертаючи її увагу.

- Ну що там? - не надто привітно буркнула вона.

- Та я ось шукаю одну людину, - пробурмотіла, розгубившись.

- Сідайте, почекайте, - не дивлячись, відгукнулася.

- Я поспішаю, - відверто насупилася я.

- Чого ж поспішати? Людина вже нікуди не втече, - усміхнулася дамочка, і нарешті підняла погляд.

Від грубого жарту я втратила дар мови. Пораділа, що на моєму місці не опинилася вбита горем мати або свіжоспечена вдова, яка щиро оплакує дорогого чоловіка.

- А, це ви? - незадоволено протягнула рожевощока мадам, сідаючи на свій стілець.

Потім вона придивилася до мене і дещо пом'якшала.

- Вибачте, день не задався від самого ранку, а життя від самого початку, - усміхнулася пампушка іронічно.

- Розумію, - кивнула більше з ввічливості, оскільки насправді вважаю такий підхід неприпустимим у поліції, у медиків і на кладовищі. Біда інших не терпить іронії, яким би сильним не був імунітет до чужого болю.

- Навряд чи, - хмикнула вона, оглянувши мій костюм, чобітки й пальто.

Грішна, каюся. Люблю дорогий брендовий одяг. Не заради пилу в очі, але заради якості. Якщо одного разу почнеш на собі заощаджувати, всі наслідуватимуть твій приклад і стануть заощаджувати на тобі.

- Не в грошах щастя, - видала сентенцію, маючи намір якнайшвидше отримати бажану відповідь.

- Кого хоч шукаєте? - приречено зітхнула співрозмовниця, розкриваючи товстелезний журнал.

Треба ж! У століття глобальної цифровізації такі ще ведуть? З іншого боку, надійно ж. Жодне вимкнення світла не страшне. І вірус Петя не зжере.

- Сьогодні дев'ять днів, як помер, - чомусь сумно промовила я, схиляючись над її журналом.

Назвала прізвище та ім'я. Вона вишукала потрібну дату і стала повільно водити пальцем по рядках. Боже мій, це стільки людей помирає щодня?

- Немає такого, - похитала головою, невдоволено стиснувши губи. Мовляв, я її від серйозної роботи по дрібницях відволікаю.

- Не може бути, - вперлася я. - Мені точно відомо, що він похований на цьому цвинтарі. - Ви просто перший день працюєте, от і не знайшли з незвички ще. Це ж нове місце ваше, так?

Вона несміливо кивнула.

- Нехай у вас усе ладиться на новому місці, - побажала абсолютно щиро.

Потім озирнулася, зрозумівши абсурдність сказаного. Але слово - не горобець, уже не повернеш. Однак дамочка надихнулася підтримкою і почала з подвоєним завзяттям шукати Костю в списку.

- Немає такого, - уже майже винувато повідомила мені. - З таким прізвищем ось Петро є якийсь. А Костянтин є один, але прізвище інше.

- Так їх переплутали, напевно! - радісно вигукнула, заглядаючи в журнал. - Може таке бути?

Вона із сумнівом глянула на мене. Ну так, я б теж засумнівалася в душевному здоров'ї тітки, радісної від знахідки небіжчика. Поклала в журнал сто баксів. Завжди безпомилково працює.

- А можете номерки черкнути мені і Петра з потрібним прізвищем, і Кості?

- Ну, може, і плутанина трапилася, - закивала вона, тут же ховаючи зелений папірець. - Кажуть, мою попередницю саме за це і звільнили.

- Ну ось, бачите! Пишіть! - рішучіше натиснула я.

Обмінявшись на прощання посмішками подруг по нещастю, випурхнула на вулицю. Будівля адміністративна, а запах могильний. Їм, напевно, так само звично, як патологоанатомам влаштовувати перекус між розтинами. Мені - ні.

Шуканий номер секції знайшла не відразу. Намагаючись дихати глибше під численними поглядами упокоєних із надгробків, пробиралася вперто до мети. Ну, Костику, ти мене навіть посмертно мучиш! Знаєш же, гад, як я кладовищ боюся.

Ну ось, триста тридцять один. Триста тридцять два. А ось і триста тридцять...

- Руслане? - вигукнула, не втримавшись, горло стиснуло спазмом, на очі навернулися непрохані сльози.

Коханий мій, найрідніша людина. Як же я сумую за ним! Можливо, сама винна, що не склалося з Костею. Тому, що завжди любила тільки його, мого Руслана.

Чоловік обернувся, удостоївши мене здивованим поглядом.

- Ми знайомі? - уточнив холодно, з тінню відстороненої цікавості в голосі.

- Вибачте, я помилилася, - пробурмотіла, витираючи сльози і відводячи погляд.

Ось тільки він стоїть усередині потрібної мені секції. Тому піти ніяк не можу. Може, якийсь його друг?

- Та ні, все правильно. Мене звати Руслан.

- Але не той, - схлипнула я, входячи і прикриваючи за собою хвіртку.

На свіжій могилці встановили хрест, з усіх боків обкладений квітами. Глянула на напис.

1949-2024. Не зрозуміла. Що за дурниця? Костянтин. Але це все, що збігалося з відомим мені Костею. Тільки ім'я.

- Не розумію, - пробурмотіла розгублено, опускаючись на холодну лавку.

Чоловік дбайливо схилився до мене.

- Вам погано?

- Ще гірше. Огидно.

- Можливо, хочете поговорити? - зі щирою участю запитав він, змахуючи сніг і вмощуючись поруч зі мною.

Я мовчала, тому погляд його повернувся до землі, що осідає, зі свіжим хрестом.

- Він вам хто? - запитала тихо, торкаючись його ліктя.

- Батько, - задумливо протягнув він, повертаючись до мене обличчям.

Глянула в його очі, і загубилася в них. Навіть колір очей точно такий самий, який був у Руслана. Мимоволі потягнулася рукою до його щоки в бажанні доторкнутися, погладити. Відсмикнула руку, схаменувшись. Він здивовано поглянув на мене, хмурячись.

- А вам він хто? - кивнув у бік свіжої могили.

Щось у його погляді підказувало мені, що з батьком у нього були не найтепліші стосунки.

- Я навіть не знаю, як вам сказати, - розгубилася.

Прямо глянула йому в очі. Він заохочував говорити чесно. Напевно, тому полізла у свою сумочку, дістала конверт із листом і простягнула йому.

- Ось. Усі ці дивацтва почалися вчора. І до цієї хвилини я намагаюся зрозуміти, що відбувається.

Він обережно взяв до рук конверт, прочитав адресу.

- Звідки це у вас?

- Кажу ж, отримала вчора свіжу пошту.

- Але чому ви розкрили чужий лист?

- Чому це чужий? - обурилася, тут же перестаючи плакати. - Прийшов на мою адресу.

- Ну а текст вас не збентежив? - примружився дивний тип, який шалено вабив своїм глибоким поглядом і неймовірною схожістю з Русланом.

- Ні краплі, - знизала плечима, остаточно гублячись.

- Не розумію, - пробурмотів він.

- Ось і я не розумію. Я отримую лист на мою адресу. Значить, він мені. Читаю його. А там вибачення. За стилем не його. Але за сюжетом, вибачте, пише мій колишній чоловік. На конверті немає імен. І я вирушаю за адресою відправника. Прошу покликати Костю...

- Зачекайте! Якого Костю? - пожвавлюється мій співрозмовник.

- Ну як же! Колишнього чоловіка! - невинно плескаю віями.

Щоправда, думаю в цей момент зовсім не про прощення для Кості, нехай і посмертно. А про цього неповторного чоловіка навпроти. Вірніше, я думала, що неповторного. Але ж він як дві краплі води схожий на Руслана, яким я марила довгий час і після його загибелі.

- Нісенітниця якась, - хмуриться він.

- Поясніть мені. Може, і я скажу, що нісенітниця, - наполегливо попросила, намагаючись розібратися в тому, що відбувається.

- Це могила мого батька.

- Так, я вже зрозуміла це, - киваю зацікавлено.

- І це лист мого батька.

- Вибачте?

- Лист мого батька до моєї матері. Він живе... Жив за цією адресою. А вона ось за цією. Розумієте?

- Ні, - похитала головою. - Ви що ж, хочете сказати, що?

- Я хочу сказати, що цей лист сильно запізнився. Тому, що мама померла рік тому. Я продав її квартиру і поїхав у довгострокове відрядження. Не знаю, коли там батько його писав, але мама явно не встигла його пробачити. Та й узагалі, таке не пробачається.

- О, так, - ствердно закивала.

- Вибачте, - він винувато глянув на мене, з теплотою в погляді. - Судячи з вашої реакції, ви добре знаєте, як це.

- Прекрасно, - кивнула з готовністю. - У сенсі, прекрасно знаю.

Подумки подякувала і пробачила Костю за всі його гріхи посмертно. За одне тільки те, що на мене зараз дивився немов би ожилий Руслан. Серце від цього так калатало в грудях, що думки розліталися.

Я розуміла чудово, що це не він. Але цей погляд, ці плечі. Навіть рухи і манера говорити до болю знайомі.

- Отже, ваш батько каявся? - запитала для підтримання розмови.

- Мене це ніколи не хвилювало. Поки не зателефонували повідомити про поховання. Не знаю навіть, як знайшли мій номер телефону.

- У наш час це не важко, - знизала плечима, одразу ж згадавши пампушечку з приймальні.

Він кивнув погоджуючись.

- Імовірно. Але їм пощастило. Тому, що я тільки нещодавно повернувся з Німеччини, де працював увесь цей рік. Партнер по бізнесу полетів на підписання важливого договору. А мене попросив підмінити його в місцевих реаліях. Тож я зміг тільки оплатити поховання. Ну і відвідати його на дев'ять днів. Як би там не було, і завдяки йому теж я народився.

Кивнула, не знаючи, що сказати і не зводячи захопленого погляду з нього. Напевно, подумає, що я якась дурепа. Але я хоч надивлюся. Нехай навіть це самообман.

- А контракт? - запитала я. - Підписали вдало?

- Ні, - він байдуже знизав плечима, втупившись знову на хрест.

- Чому? - щиро занепокоїлася.

- Та власниця контори виявилася клушею якоюсь, - без особливого засмучення констатував факт чоловік моєї мрії, впиваючись поглядом у мій розгублений вираз обличчя. - Уявляєте, запізнилася на підписання...

Я важко ковтнула слину, категорично відмовляючись вірити в таку кількість збігів на один квадратний метр мого життя.

- Скажіть, а як називається контора, з якою ви мали співпрацювати? - запитала ледь чутно, боячись його відповіді.

Моє дівоче прізвище пролунало з його вуст як вибух феєрверку, змусивши мене реготати, як божевільну.

Розумію, що тут не місце для такого сміху. Та й ситуація загалом аж ніяк не смішна. Але мене так розбирало, що хвилин п'ять не могла зупинитися.

Руслан спершу оторопіло дивився на мене. Потім піддався чарівності моменту і всієї безглуздості ситуації, усміхнувся.

- Це я, - крізь сміх, що поступово вщухає, провила, витираючи сльози тепер уже радості. - Це я - та сама клуша, яка запізнилася на підписання. Тому що шукала Костю, який надіслав мені цього листа, а потім тягнулася в сонній маршрутці. Тому що саме сьогодні моя машина вирішила заглохнути остаточно...

Помітивши, що я тремчу, він, здається, вирішив, що вся справа в морозному повітрі, яке гуляло відкритим простором, немов у себе вдома. Моторошно підвиваючи, протяги навіювали мурашки по всьому тілу.

- Як вас звати? - запитав з посмішкою, демонструючи ямочки на щоках, від яких не виходило відвести погляду.

У мого Руслана таких не було. Здається, «копія» виявилася навіть харизматичнішою за оригінал.

- Софія, - відповіла з безглуздою посмішкою.

- Ви, здається, зовсім замерзли, Софія. А причина у вас виявилася настільки поважна, що я готовий обговорити нову дату підписання контракту за чашкою кави. Що скажете?

Заворожено дивлячись на нього, кивнула, піднімаючись із лавки, приймаючи його руку допомоги.

- Чудова ідея.

- Вибачте, а з мого боку буде нахабством попросити вас запросити мене до квартири? Хочу подивитися...

- Розумію, - вхопилася за запропонований ним лікоть, щоб не впасти, пробираючись до виходу з кладовища. - Ви сумуєте за мамою?

Він мовчки кивнув. А я готова була запросити його хоч просто зараз. Хоч на край світу.

- А давайте каву поп'ємо вдома, - запропонувала обережно.

Руслан радісно погодився і повів мене до своєї машини, щоб приїхати сьогодні в гості й залишитися зі мною назавжди.