Цього разу все було не так прозаїчно. Я не втрачала свідомість, але мене наче відрізало від усього світу. Напевно, це явище і називається телепортацією. А втім, байдуже. Мені дано шанс почати життя з самого початку. І я ним скористаюся. Розпорядитися б тільки подарунком з розумом.
Зараз, тільки зір прийде в норму... Хоча, чула — тут хтось був. Напевно, хтось із слуг... Тільки чому мовчить... мовчать? Мене помітили, це точно... Протерши очі, примружилась, намагаючись розгледіти хоча б щось. Вже почала розрізняти смутні тіні... троє.
— Де я?
Отакої! Це мій голос? У старезної ворони і то мелодійніший. Хоча звучить грізно. Начебто.
Одна з тіней підійшла ближче. Щось знову прошелестіло в повітрі. Стоп. Здається, вони спілкуються між собою. Прислухалася. Точно — невиразні звуки стали складатися в слова.
— ...навіщо ділитися? Ми її перші знайшли, — мовила перша тінь.
Правильно, я — ваша володарка, нема чого мене пред'являти будь-кому іншому.
— Але це ж не за правилами. Потрібно спочатку дізнатися, навіщо і звідки вона тут, — засперечалася інша тінь.
Здається, їх насправді тут лише троє.
— Це всього лише слабка людина. Ще й світла, судячи з усього, або напівкровка. Значить, її зникненню ніхто не здивується, — ворухнулася третя тінь з кровожерливими нотками в голосі.
— Не поспішай. Потрібно спочатку дізнатися, як це сюди потрапило без нашого відома. А потім можна ним і перекусити. Не бійся, волохатий, тобі теж перепаде, — хмикнув один з них.
Від обурення я навіть не звернула уваги, хто це запропонував. Вони що? Зжерти мене вирішили?! Не так я собі все уявляла. Може, Еррор помилився і не туди мене доставив? Раптово накотила злість. Не для цього я вижила і вибрала собі шлях без покори найсильнішим! Від гніву в очах прояснилося.
— Тільки пос-смійте мене спробувати на зуб — миттю виб'ю! — загрозливо засичала я.
Троє людей відсахнулися від мене. Вони були вище приблизно на голову і одягнені в щось незрозуміле: найбільше схоже на светр, штани і накидку зверху. Мерзнуть, чи що? Канібали, чортові. Зовсім дахами поїхали. Але щось в них було неправильне. Надто бліді.
Десь ще жевріла надія, що це всього лише сон. Хоча, краще вже такий сон, ніж моє колишнє життя. Але я відволіклася, а ці суб'єкти підійшли ближче.
— Ти нас чуєш? — отямився один з них.
— Ну, ви не особливо тихо говорити намагаєтеся. Де я? Я в замку?
— Так, в замку. Хто ти і що тут робиш? Люди не здатні чути на тих частотах, на яких тільки що розмовляли ми. Чому ж ти пахнеш людиною? Якої ти раси? — це вже другий вирішив подати голос.
Наступної секунди у мене перехопило подих, а шию подряпали... Чоловік тримав мене в міцному захваті.
В голову закралася підозра, що та куля, чи бог, хто там зі мною розмовляв, підсунув мені свиню. Залишилося лише з'ясувати розмір передбачуваного хрюнделя і отримати з нього сальце. У животі забурчало. Даремно я про сальце подумала. Три людини (на це дуже сподіваюся, може, у них просто екстравагантні гастрономічні пристрасті) здивовано втупилися на мене. Я злегка зніяковіла.
— Людина. Що вас бентежить? Мене сюди відправив Еррор. Сказав, що відтепер цей замок і землі належать мені, — я мимоволі почала тремтіти. Чи то від втоми, чи то від стресу, чи то…
Ну не можуть у людей так жадібно горіти очі! Куди я потрапила? Де моя валер’янка і антидепресанти, коли вони так потрібні? Я нічого не розуміла. А коли не розуміла — починала психувати. Тихо, вдих-видих, інтуїція підказувала, що слабкість показувати не можна ні в якому разі. Упевненості б побільше...
— Еррор? Тобто, Ерроральд? Він просто знущається. Прислав ЛЮДИНУ! Володар Темних Земель — людина. Це ж просто немислимо! Та ще й жінка, практично дитина! — почав голосно обурюватися, начебто, перший.
Я ж стояла і нічого не розуміла. Які темні землі? Мені обіцяли просто замок і купку слуг. Може, якесь невеличке селище, але не це! Звідкись прийшло розуміння, що тут я не мала права здаватися слабкою. Вони всі тут розуміють лише мову сили. З огляду на те, що я дійсно всього лише слабка людина, повинна змусити їх повірити, що володарюю по праву… Та ні, маячня якась!
— Я в це не вірю. Пропоную її просто вбити без з'ясування обставин.
А ось цього я запам'ятаю!
— Не за правилами. Ми зобов'язані їх дотримуватися. Потрібно покликати Седрика, щоб він її перевірив, — і з цими словами один з них зник.
Вірніше, не зовсім зник, скоріше — дуже швидко вийшов. Але ця швидкість була явно нелюдською. Це привело мене в стан, близький до шокового, серце закалатало швидше.
Без зайвих пояснень я зрозуміла, що переді мною нелюдські істоти. Один з них вампір — це факт. Він щойно злизав краплю крові з моєї скроні. Еррор мене вилікував, але наслідки не прибрав. Судячи по відчуттям, я була вся в пилу і бруду, густо перемішаному з моєю кров'ю, що нещодавно сочилася з рани на голові. Раптом прийшло розуміння, що це суто особисте, і кожна крапля моєї крові має ще й вище значення. Знову накотилася лють, яка допомогла мені моментально вивільнитися з рук вампіра.
— Ти відповіси за кожну краплю, взяту без моєї с-сгоди! — знову вирвалося це дивне шипіння, але вампіра вразило.
Шкода, що іншого не пройняло. Він спробував кинутися на мене, швидко перетворившись. Це виглядало захоплююче моторошно. Я не знала, якої він раси. Його тіло покрилося мерехтливою білою лускою, отруйною навіть на вигляд, зіниці стали вертикальними, тіло набуло неймовірної гнучкості, а пальці увінчалися загнутими кігтями. Він встиг дряпнути мою руку перш, ніж кровосос його зупинив.
— Стій, раптом вона не бреше? — стурбовано шепнув вампір.
— Ти їй віриш, Дей?! Вона всього лише людина! — спробував вирватися «білявий».
— Ми зобов'язані дочекатися Седрика, — наполіг на своєму той, кого назвали Дей.
Після його слів я раптово заспокоїлася і довірилася кульці. Подумалося, що вона чи, скоріше, він, не обдурив. Йому це робити нема чого. Зате стало зрозумілим його питання про мою належність до расистів. Вампіри так вампіри — не зомбі, і на тому спасибі. Сумніваюся, що у володарів належить пити кров.
Я озирнулася — обстановка виглядала розкішно. Все під шаром пилу, але було видно і дорогу оббивку крісел, і витіюваті візерунки на стінах, і, скоріше за все, мармурову підлогу, і різьблений столик біля... еммм... напевно, це камін.
— Боїшся? — вампір дивився на мене трохи здивовано. Ще б пак! Мене з'їсти збиралися, а я крісла роздивляюсь.
— Ні, — абсолютно байдуже відгукнулася, не перериваючи огляду. Згадала про ранку на руці. Чорт, схоже, він отруйний. Краї підозріло почервоніли.
— А ти, біленький, ще довго будеш розплачуватися за свої дії.
Я зловтішно розреготалася. Схоже, вже починалася істерика.
— Вона не може бути Спадкоємицею! Не може... просто — не може, — судомно бурмотів «біленький».
Цікаво — чого б це? Але розберуся з цим пізніше. Я підійшла до крісла і присіла на підлокітник. В кімнаті було темнувато. Знов.
Як же ця темрява вже дістала! Хочу світла. Багато-багато світла, а то скоро зовсім стану кротом!
Спалахнув камін. Чоловіки ошелешено перевели погляд з нього на мене і назад. Та що ви, хлопці, сама в шоці!
— Ти — маг? — насторожено подивився на мене один з них.
— Ні, не маг. Вона — володарка цього замку. На ній печатка бога. Вона — нова Спадкоємиця, — пролунав голос від дверей.
Там стояла... людина? Не думала, що крізь людей можна бачити навколишні предмети.
— Седрик. Полтергейст. Керуючий цього замку, до ваших послуг, леррі, — вклонився він мені.
Це навіть не свиня, а справжнісінький мамонт з доважком у вигляді тонни гів... кхм ... органічних відходів.