Спочатку:
На сторінку книги
Я сиділа і малювала в своєму звичайному притулку - на сходах за великою діжкою з пальмою. Мені наснився чудовий сон. В якому я живу зовсім одна, і нікого більше. Ну, гаразд, не зовсім так. Зізнаюся, мені приснилося, що живу в фантазійному світі, в красивому особняку на березі моря. І нікому нічого не винна.
Ніхто не зможе мене там дістати, а значить, ніхто не зможе скривдити. Ось і намагалася зобразити на папері фарбами міні-замок, майданчик якого нависає над морем. А я стою біля парапету і дивлюся кудись у далечінь. Ну, при цьому ще вбрана в розкішне середньовічне плаття. А над особняком (хоча більше схоже на замок), пролітає дракон.
Грюкнули двері - батько повернувся. Добре б він мене тут не помітив. Хіба я багато прошу? Хто б тільки знав, як мені остогидло зображати бездушну ляльку день у день! Але надії пропали дарма.
- Златославо! Я скільки разів говорив тобі: не с-смій с-сидіти під сходами, як жебрачка! Іди с-сюди, негайно! - відразу почав шипіти батько.
Він рідко, коли підвищував голос - в основному сичав. Це було настільки неприємно, а може, і просто страшно, що я завжди беззастережно його слухалася. Краще б кричав.
Він уже піднявся по сходах і зупинився майже в кінці сходинок. Я обережно вилізла і нерішуче підійшла до нього, дбайливо притискаючи до себе улюблену папку з малюнками. У тому числі і з незавершеним.
За останній рік його ставлення до мене змінилося суттєво. Здається, що він став мене раптом ненавидіти. Не раз отримувала від нього удари по обличчю практично ні за що. Несильні, але від того ще більш образливі.
Ні, з кулака вдарити він собі ніколи не дозволить. Що не заважало йому відважувати мені важкі ляпаси, від яких я падала, або трясти, боляче стискаючи плечі, а потім відкидаючи від себе, як щось неприємне. Зазвичай я від цього натикалася на меблі, набиваючи собі синці та садна.
Моє ім'я взагалі окрема історія. Де він його викопав? «Злату - слава». Ідіотизм цілковитий. Як можна поклонятися грошам, використовуючи ім'я дитини?! Але, мабуть, можна. Мій багатий тато тому приклад. Я більше любила скорочений варіант - Злата.
У батька сьогодні, мабуть, настрій гірше нікуди. Сподіваюся, він закінчить «моє виховання» швидко. Головне, не піддатися емоціям і нічим не спровокувати на ще більшу агресію.
- Ну, чого ж ти баришся, пршивко?! Я не яс-сно висловлююс-сь? - ось і шиплячі нотки прорізалися.
Невже мені страшно? Я думала, що за цей час у мене вже немає цього почуття, також, як і сліз. Не можна плакати і боятися, не можна - не така вже й слабачка. Зрештою, було б все настільки жахливо - давно пішла б. А раз продовжую тут залишатися - не так вже й погано мені тут. Напевно.
- Ти думаєш, що можеш робити все так, як тобі вздумаєтьс-ся? Ігнорувати мої накази? Забула, що зобов'язана мені народженням, а? Відповідай, коли з тобою розмовляють!
А ось і перший ляпас.
Не сильний, але образливий. Хоча які образи? Хіба я ще не звикла? Наївна душа, все сподіваюся, що батько одного разу зміниться, і ми всією сім'єю будемо жити довго і щасливо...
Мати при перших звуках його невдоволення зникла у себе в кімнаті, щоб потім якщо що повідомити, що нічого не бачила і не чула, а я все вигадую...
- Ні, тату, що ти! Я не хотіла тебе образити, я... - почала судорожно виправдовуватися я. Аж самій стало гидко від того, наскільки жалібним став мій голос.
- Що це ти у себе ховаєш? Дай сюди! - з цими словами батько вихопив у мене папку з моєю безглуздою дитячою фантазією на останньому листку.
- Це що ще за дурниця?! Та ти зовсім на голову хвора, малювати таке безглуздя?! Я за це платив гроші, віддаючи тебе в художню школу? - і батько почав рвати все малюнки, які були в папці.
Наче червона пелена стала перед очима. Я вже звикла до його несправедливих звинувачень і погроз, але малюнки - це єдине, що у мене залишалося в цьому світі, щоб не зійти з розуму від самотності. Майнула думка, що даремно я не випила хоча б антидепресант. І я кинулася захищати свої реліквії, не думаючи про наслідки. Мовчки почала видирати у батька з рук свою папку, прагнучи врятувати хоч щось. І зовсім забула, що в правій руці все ще стискала пензлик з невисохлою фарбою.
Батько не очікував від мене такого пориву, і кілька миттєвостей ми просто перетягували папку один у одного. З пензлика зірвалася синя крапля фарби і впала на білосніжний рукав його сорочки.
- Та як ти посміла мені суперечити?! Ти розумієш, що наробила? Це одна з моїх найкращих сорочок! Ти за це поплатишся, дрянь малолітня! - він з усієї сили заліпив мені ляпаса.
Я не встояла на ногах. Даремно ми сперечалися на сходах. Дуже даремно... Я скотилася з сходового прольоту і сильно вдарилася скронею об край мармурової сходинки. Здається, щось хруснуло. У стрімко підступаючій темряві встигла побачити в своїх руках папку. І на ній - краплі крові.
Шкода, зіпсувався малюнок... Але я перемалюю…
Це була моя остання думка. Я слабо посміхнулася, уявляючи, що тепер мене ніхто не чіпатиме, напевно, цілий тиждень, і я встигну закінчити цю картину.
Ще встигла почути вигук батька: «От чорт! І куди ж її тепер... », але здивування вже не було.
Я заснула.
І мені майже не було боляче… Вже не було.
