Раді Вас бачити!

Цього разу все було не так прозаїчно.  Я не втрачала свідомість, але мене наче відрізало від усього світу. Напевно, це явище і називається телепортацією.  А втім, байдуже.  Мені дано шанс почати життя з самого початку.  І я ним скористаюся.  Розпорядитися б тільки подарунком з розумом.

 Зараз, тільки зір прийде в норму...  Хоча, чула — тут хтось був.  Напевно, хтось із слуг... Тільки чому мовчить... мовчать?  Мене помітили, це точно... Протерши очі, примружилась, намагаючись розгледіти хоча б щось. Вже почала розрізняти смутні тіні... троє.

 — Де я?

 Отакої! Це мій голос?  У старезної ворони і то мелодійніший.  Хоча звучить грізно.  Начебто.

 Одна з тіней підійшла ближче.  Щось знову прошелестіло в повітрі.  Стоп. Здається, вони спілкуються між собою. Прислухалася.  Точно — невиразні звуки стали складатися в слова.

 — ...навіщо ділитися?  Ми її перші знайшли, — мовила перша тінь.

 Правильно, я — ваша володарка, нема чого мене пред'являти будь-кому іншому.

 — Але це ж не за правилами.  Потрібно спочатку дізнатися, навіщо і звідки вона тут, — засперечалася інша тінь.

 Здається, їх насправді тут лише троє.

 — Це всього лише слабка людина.  Ще й світла, судячи з усього, або напівкровка.  Значить, її зникненню ніхто не здивується, — ворухнулася третя тінь з кровожерливими нотками в голосі.

 — Не поспішай. Потрібно спочатку дізнатися, як це сюди потрапило без нашого відома.  А потім можна ним і перекусити.  Не бійся, волохатий, тобі теж перепаде, — хмикнув один з них.

 Від обурення я навіть не звернула уваги, хто це запропонував.  Вони що?  Зжерти мене вирішили?!  Не так я собі все уявляла.  Може, Еррор помилився і не туди мене доставив?  Раптово накотила злість.  Не для цього я вижила і вибрала собі шлях без покори найсильнішим!  Від гніву в очах прояснилося.

 — Тільки пос-смійте мене спробувати на зуб — миттю виб'ю!  — загрозливо засичала я.

 Троє людей відсахнулися від мене.  Вони були вище приблизно на голову і одягнені в щось незрозуміле: найбільше схоже на светр, штани і накидку зверху.  Мерзнуть, чи що?  Канібали, чортові.  Зовсім дахами поїхали.  Але щось в них було неправильне.  Надто бліді.

  Десь ще жевріла надія, що це всього лише сон.  Хоча, краще вже такий сон, ніж моє колишнє життя. Але я відволіклася, а ці суб'єкти підійшли ближче.

 — Ти нас чуєш? — отямився один з них.

 — Ну, ви не особливо тихо говорити намагаєтеся.  Де я?  Я в замку?

 — Так, в замку.  Хто ти і що тут робиш?  Люди не здатні чути на тих частотах, на яких тільки що розмовляли ми.  Чому ж ти пахнеш людиною?  Якої ти раси?  — це вже другий вирішив подати голос.

Наступної секунди у мене перехопило подих, а шию подряпали... Чоловік тримав мене в міцному захваті.

 В голову закралася підозра, що та куля, чи бог, хто там зі мною розмовляв, підсунув мені свиню. Залишилося лише з'ясувати розмір передбачуваного хрюнделя і отримати з нього сальце.  У животі забурчало.  Даремно я про сальце подумала.  Три людини (на це дуже сподіваюся, може, у них просто екстравагантні гастрономічні пристрасті) здивовано втупилися на мене.  Я злегка зніяковіла.

 — Людина. Що вас бентежить?  Мене сюди відправив Еррор.  Сказав, що відтепер цей замок і землі належать мені, — я мимоволі почала тремтіти. Чи то від втоми, чи то від стресу, чи то… 

 Ну не можуть у людей так жадібно горіти очі!  Куди я потрапила?  Де моя валер’янка і антидепресанти, коли вони так потрібні?  Я нічого не розуміла.  А коли не розуміла — починала психувати.  Тихо, вдих-видих, інтуїція підказувала, що слабкість показувати не можна ні в якому разі. Упевненості б побільше...

 — Еррор? Тобто, Ерроральд?  Він просто знущається.  Прислав ЛЮДИНУ!  Володар Темних Земель — людина.  Це ж просто немислимо!  Та ще й жінка, практично дитина!  — почав голосно обурюватися, начебто, перший.

 Я ж стояла і нічого не розуміла.  Які темні землі?  Мені обіцяли просто замок і купку слуг.  Може, якесь невеличке селище, але не це!  Звідкись прийшло розуміння, що тут я не мала права здаватися слабкою.  Вони всі тут розуміють лише мову сили.  З огляду на те, що я дійсно всього лише слабка людина, повинна змусити їх повірити, що володарюю по праву…  Та ні, маячня якась! 

 — Я в це не вірю.  Пропоную її просто вбити без з'ясування обставин.

 А ось цього я запам'ятаю!

 — Не за правилами.  Ми зобов'язані їх дотримуватися.  Потрібно покликати Седрика, щоб він її перевірив, — і з цими словами один з них зник.

 Вірніше, не зовсім зник, скоріше — дуже швидко вийшов.  Але ця швидкість була явно нелюдською.  Це привело мене в стан, близький до шокового, серце закалатало швидше.

 Без зайвих пояснень я зрозуміла, що переді мною нелюдські істоти.  Один з них вампір — це факт.  Він щойно злизав краплю крові з моєї скроні.  Еррор мене вилікував, але наслідки не прибрав.  Судячи по відчуттям, я була вся в пилу і бруду, густо перемішаному з моєю кров'ю, що нещодавно сочилася з рани на голові.  Раптом прийшло розуміння, що це суто особисте, і кожна крапля моєї крові має ще й вище значення.  Знову накотилася лють, яка допомогла мені моментально вивільнитися з рук вампіра.

 — Ти відповіси за кожну краплю, взяту без моєї с-сгоди!  — знову вирвалося це дивне шипіння, але вампіра вразило.

 Шкода, що іншого не пройняло.  Він спробував кинутися на мене, швидко перетворившись.  Це виглядало захоплююче моторошно.  Я не знала, якої він раси.  Його тіло покрилося мерехтливою ​​білою лускою, отруйною навіть на вигляд, зіниці стали вертикальними, тіло набуло неймовірної гнучкості, а пальці увінчалися загнутими кігтями.  Він встиг дряпнути мою руку перш, ніж кровосос його зупинив.

— Стій, раптом вона не бреше?  — стурбовано шепнув вампір.

 — Ти їй віриш, Дей?!  Вона всього лише людина!  — спробував вирватися «білявий».

 — Ми зобов'язані дочекатися Седрика, — наполіг на своєму той, кого назвали Дей.

 Після його слів я раптово заспокоїлася і довірилася кульці.  Подумалося, що вона чи, скоріше, він, не обдурив.  Йому це робити нема чого.  Зате стало зрозумілим його питання про мою належність до расистів.  Вампіри так вампіри — не зомбі, і на тому спасибі. Сумніваюся, що у володарів належить пити кров.

  Я озирнулася — обстановка виглядала розкішно.  Все під шаром пилу, але було видно і дорогу оббивку крісел, і витіюваті візерунки на стінах, і, скоріше за все, мармурову підлогу, і різьблений столик біля... еммм... напевно, це камін.

 — Боїшся? — вампір дивився на мене трохи здивовано.  Ще б пак! Мене з'їсти збиралися, а я крісла роздивляюсь.

 — Ні, — абсолютно байдуже відгукнулася, не перериваючи огляду.  Згадала про ранку на руці.  Чорт, схоже, він отруйний.  Краї підозріло почервоніли. 

— А ти, біленький, ще довго будеш розплачуватися за свої дії.

 Я зловтішно розреготалася. Схоже, вже починалася істерика.

 — Вона не може бути Спадкоємицею!  Не може... просто — не може, — судомно бурмотів «біленький».

 Цікаво — чого б це?  Але розберуся з цим пізніше.  Я підійшла до крісла і присіла на підлокітник.  В кімнаті було темнувато.  Знов. 

Як же ця темрява вже дістала! Хочу світла.  Багато-багато світла, а то скоро зовсім стану кротом!

  Спалахнув камін.  Чоловіки ошелешено перевели погляд з нього на мене і назад.  Та що ви, хлопці, сама в шоці!

 — Ти — маг? — насторожено подивився на мене один з них.

 — Ні, не маг. Вона — володарка цього замку.  На ній печатка бога.  Вона — нова Спадкоємиця, — пролунав голос від дверей.

 Там стояла... людина?  Не думала, що крізь людей можна бачити навколишні предмети.

 — Седрик. Полтергейст.  Керуючий цього замку, до ваших послуг, леррі, — вклонився він мені.

 Це навіть не свиня, а справжнісінький мамонт з доважком у вигляді тонни гів... кхм ... органічних відходів.