Спочатку:
На сторінку книги
Бог мій, як же боляче! Голова не може так боліти! Коли ж все скінчиться?
Я ще кілька разів впадала в забуття, але кожен раз приходила в себе від жорстокого головного болю. Здавалося, тільки він і тримав мене на білому світі... в повній темряві і безсиллі. Хотілося померти і більше не відчувати ні фізичного болю, ні болю душі від вчинку батька... що побажав мене вбити таким витонченим способом.
Я вирішила допомогти головному болю прикінчити мене. Потихеньку почала битися потилицею об стіну, на яку спиралася. Спочатку не сильно, набираючись рішучості для останнього, вбивчого удару. Нарешті, новий спалах болю так пропалив мій мозок, що я, схопившись за скроню, нахилилася і... скрикнувши від страху, болю і надії все швидко закінчити, врізалася головою в стіну ...
... і несподівано провалилася всередину, впавши на спину. Я згорнулася в клубок і обхопила руками голову. Удар виявився не таким сильним, як повинен був бути, але все-таки відчутним. Тепер боляче було і в потилиці.
— Бажання, — низький пронизливий голос пролунав зовсім поруч.
Ось. Вже і передсмертні галюцинації почалися. Значить, я вже на порозі вічності.
— Бажання! — прозвучало вже трохи роздратовано і вимогливо.
Яке ще бажання? Я вмираю від головного болю! Чорт, як же я хочу, щоб біль припинився…
— Бажання виконано. Два залишилося, — голос безпристрасно констатував…
...факт! Я з подивом зрозуміла, що біль зник! Зовсім!
Хороша галюцинація. Напевно, я вже в раю, раз тут бажання виконують. Мабуть, тут надзвичайно гарно.
— Хочу, щоб тут було світло!
— Ти вже одне бажання списала даремно, залишилося всього два, — засперечався все той же голос. На цей раз в ньому прослизнули легкі нотки обурення.
— Я ж сказала — хочу, щоб було ясно, як вдень! В чому проблема?
Якщо це не рай, я постараюся звідси вибратися. Зі світлом це вийде краще.
І світло з’явилося! Я опинилася в гарній кімнаті з задрапірованими чорною тканиною стінами, викладеною чорним мармуром підлогою і... мерехтливою сріблястою кулею, що відкидала відблиски на помпезну розкіш кімнати. Куля виконує бажання?
— Ти дивна. Бродиш по цьому поверху вже шість годин, кожного разу повертаючи біля сходів. Ти знала мої координати? — голос доносився виразно з кулі.
— Хто ти? Я просто хочу вибратися звідси. Я просто хочу жити!
До горла несподівано підкотив клубок. Голова не боліла, і вмирати перехотілося. І вихід, виявляється, був весь час поруч, а я повертала... Що за напасть?
— Цікаво... Ну, людино, у тебе ще одне бажання. Давай вже, задумайся — чого ти хочеш? Гори скарбів? Невимовну красу? Принца в чоловіки? Вічну молодість? Яка твоя мрія? — спокушала куля нудьгуючим тоном.
А що мені, власне, втрачати? Якщо це тільки в моїй свідомості — значить, вмираю і мені вже все одно, а в своїй свідомості я можу бути ким завгодно. Якщо ж це насправді... Що ж — все краще, ніж померти в невідомому місці. Отже, скарб ... Ну, була моя сім'я багатою — і що мені з цього? Батько мало не вбив і кинув помирати. Краса? І куди я дійду? Продадуть в рабство куди-небудь за кордон, а перед цим ще й покористуються всією юрмою перші ж зустрічні. Принц? Звичайно, лисий, кульгавий і косий. Та ще й зубожілий, напевно. Ні-і, такого щастя мені не треба. Та й заміж не поспішаю. Молодість? А раптом вийду заміж: спостерігати, як чоловік і діти старіють, а я залишаюся все такою ж? Звільніть мене від цього. Мрія? Хм... А у мене є мрія.
— Хочу вміти гарно співати.
Цікаво, чи зможе?
— Ти це серйозно? Відкинути такі привабливі бажання і обрати... співати?
Цікаво, у кулі може бути нервовий тик? В його голосі з'явилися зацікавлені нотки.
— Так. Щоб, коли переповнюють емоції, була можливість виплеснути їх назовні, поділитися ними з ким-небудь, — та що там пояснювати. Я сама не знаю, як це висловити — просто завжди, з самого дитинства, дуже хотіла цього, забиваючись в кут і шкодуючи саму себе.
— Що ж, нехай буде так. Ти дуже кумедна. Рідко хто знаходить цей артефакт. І за останні кілька століть ти — перша з такими дрібними бажаннями. Найцікавіше — ти хотіла їх виконання більше, ніж інша людина бажає скарбів. Ти не жадібна, не мстива, твої думки чисті з самої твоєї появи тут. Навіть і не подумала помститися батькові за смерть. Це яка ж витримка, і я... — з запалом говорила куля, але я далі вже не чула.
Смерть. Значить, я мертва. І вже точно не вдома. Я померла там, на сходах. Сподіваюся, мене хоч поховають як належить, і мати зронив хоч одну сльозинку... Але як я сюди потрапила?
— Чому я тут? — перебила я кулю.
— У мене є гіпотеза. У момент смерті ти думала про якусь незакінчену справу?
— Домалювати малюнок, — згадала я свою останню думку.
— Ось, ти повинна була стати примарою. Але твоя цікавість послужила каталізатором. Ти повинна була далі лежати в темряві і не намагатися кудись йти. Ти перетворювалася на привид. Зазвичай це справа кількох хвилин, але ти встала і пішла із зони перетворення. Оскільки ця зона знаходиться в безвимірі, вона оточена стихійними порталами. Через один з них ти і потрапила сюди. Взагалі, від такого болю ти повинна була лежати пластом або, в крайньому випадку, відключитися вже тут, в перші ж хвилини твого перебування в замку. Та твоя жага до життя… Рідко таке побачиш, — з захопленням підмітив господар замку.
— Колись ця жага мала б прокинутися, на жаль, запізно… — прошепотіла відчужено і трохи пафосно, але мені було не до того, щоб ретельно підбирати слова.
— Цікаво... підходить за всіма параметрами... і такий варіант я ще не пробував… Та ні, дурня! Хоча… Що я втрачаю? — незрозуміло забурмотіла куля на межі чутності.
— І що тепер? Куди мені йти: на реінкарнацію, в світ примар, третирувати живих або просто розчинитися в навколишньому середовищі? — сумно уточнила я.
— Ти мені подобаєшся. Я зроблю тобі подарунок. Від себе. Буде тобі і свобода, і благополуччя, і пригоди, і можливість нормально жити, не животіти в злиднях... І принца, може, коли-небудь знайдеш, — зважилася куля.
Здається, все не так погано складається. Може ще й правда поживу?
— Расизмом не страждаєш?
— Ні, — розгублено пробурмотіла я.
— Дуже добре, координати поставив. Вектор налаштував. На місці все дізнаєшся. Тільки заспівай щось наостанок, тепер-то ти вмієш, — попросила куля.
— Стривай. Невже за весь час, що ти тут, ніхто з померлих не спробував теж встати або хоча б відповзти? В житті не повірю! Скільки людей вмирають на війні. Сильних духом, загартованих хлопців, а доповзла тільки я? Темниш, — зважилася висловити те, що крутилося в голові.
— Та тут, як би, така справа... Приблизно в тридцяти відсотках випадків так і відбувається. Іноді біля них дійсно відкриваються ці портали. Але вони просто не можуть сюди пройти. Це можливо тільки для живих, — зам'ялася куля.
— Так може...
— Ні, ти точно там померла. Я відчуваю. Не знаю, як так сталося. Можливо, збій в системі. Дуже вже вдалий для тебе збій. У будь-якому випадку, яка різниця? Ти тут, тобі дали ще один шанс на життя. Так чого копатися в цьому? — задумливо відповів він.
— І то правда. А на рахунок бажань... Невже ти кожному, хто сюди пройде, дійсно виконуєш будь-які три бажання? — не повірила я.
— Ну-у, дістатися сюди дуже важко, свого часу про це подбав. А бажання виконую — тільки я бачу всі помисли героя, який сюди прийшов. Бачу його минуле. Можу спрогнозувати приблизне майбутнє. Виходячи з цього, виконую бажання, — в голосі явно прозвучала насмішка.
— Наприклад?
— Був випадок, коли сюди потрапив суб'єкт, який для цього дуже багато хитрував і підставив багатьох хороших нелюдів. Зажадав зробити себе найталановитішим, стати улюбленцем жінок і бути правителем, — мрійливо промовила куля.
— А ти що? — зацікавилася, впевнена, що все було не так-то просто.
— А що я? Все так і зробив. Бажання клієнта — закон, — серйозно відповів куля.
— Та ну? — не повірила я.
— Ну так. Талановитішого за нього нікого немає. Він може вкусити себе за лікоть, уявляєш? Талант! І жінки йому проходу не дають. Правда, у віці, в якому зазвичай на онуків дивляться, не злазячи з печі, так зате які досвідчені! І на рахунок правління я теж подбав. В одній зі шкіл для сільських дітей в його маленькому світі була потрібна людина, яка править балом. А конкретніше — організовує випускні. Причому на безкоштовній основі, за свій рахунок. Ще й благодійником його зробив, як бонус. Ось як! — задоволено розповіла куля.
Я щиро розсміялася. На душі стало трохи легше. Може, все не так вже й погано? Нове життя, нові правила. Я тихо пораділа, що не загадала нічого з перерахованого кулею.
— А ти хто взагалі? Розумний артефакт, одухотворена сутність або ще хтось, хто просто розмовляє зі мною через деяке пристосування у вигляді кулі? — зацікавилася я.
— Ооо, це довга і нецікава історія. Якщо доля — коли-небудь дізнаєшся. Тобі скоро йти. А ти мені так і не заспівала, — ухилилася від відповіді куля.
Я задумалась. Що б заспівати? В голові суцільний сумбур. Хотілося б заспівати щось таке, що передає те, що діється зараз в душі. Але як це передати? Хоча, є дещо. І я заспівала:
І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:
Відки взявся я — не знаю; чим прийдеться закінчить
Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,
Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона:
Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?
І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?
Біг мій вічний — тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!
Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.
Кажуть, що природа — мати держить нас, як їм там тре,
А в кінці мене цілого знов до себе відбере.
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув
А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!
Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти
(сл. І.Франко, музика «Один в каное»)
— Красиво... Заради однієї цієї пісні варто твоє бажання виконати.
— Як тебе звати? — вирішила поцікавитися я.
— Називай мене Еррор. Може, ще й побачимося коли-небудь. Ти дійсно кумедна. Отже, ти знаходишся в світі під назвою Ельгарц. Там тебе чекає замок зі слугами і землі з твоїми підданими. Наведи порядок, створи свою імперію — живи так, як хочеться тобі, встановлюй свої закони, воюй або налагоди відносини з сусідами. Тільки... не бійся там нічого, — з цими словами в мою сторону потягнулася незрозуміла хмара чорного диму.
Не бійся? Що він хотів цим сказати? І чому замок пустує без спадкоємців і керуючих, без графа або герцога в кінці кінців? Чому куля іншим не запропонувала цей замок? Не вірю, що я обрана або найідеальніша кандидатура. Тут явно відчувається підступ...
Додумати я не встигла.
Мене огорнув чорний дим.
