Раді Вас бачити!

Розділ 2. Рі Да Рі

Дивний ліс, дерева, рослинність. Зі знайомого жодної травички, крім тієї фіолетової, що в сіреньких вважається священною. Вона росте тут під кожним кущем, як бур'ян у нас. Якби на мені були ледвізькі капці, вже б загрузла в них у дуже м'якому ґрунті, більше схожому на болото. Навіть земля наче інша, не чорна й родюча, а якась світло-коричнева. Ніколи не бачила нічого подібного, та й почуваюся дивно. Після завжди холодної Ледвіги тут справжнісіньке пекло. Піт струмком тече за комір, намул засох, і власне волосся здається важкою ношею, як і зимова ледвізька сукня. Мене обступили дівчатка з усіх боків, так що, здається, що захищають, а не дають утекти. 

Хлопчиків майже не видно, вони пересуваються по деревах, які тут просто величезні. Настільки великі, що навіть не видно вгорі неба, тільки безмежна зелень і руді хлопчаки, що пурхають по гілках, ніби птахи. Наші діти так точно не можуть, іноді вони стрибають на добрих п'ять метрів, якщо не більше.

Ми йшли цим лісом уже кілька годин, коли я зрозуміла, чому була саме така побудова. Спочатку стихли пташки, які всю дорогу дошкуляли хоч і гарним, але надокучливим співом. У нашому лісі куди тихіше, тут же весь час здається, що в кожному кущі, у гілках дерев і навіть у в'язкому ґрунті хтось є. Що довше йду лісом, то сильніше здається, що десь бачила подібне місце. Але ж це неможливо, де вдома я могла бачити ці густі зарості й такий незвичний для ока пейзаж? 

У той момент мені здалося, що один із хлопчаків перестрибнув з гілки на гілку прямо над моєю головою, але як виявилося, я сильно помилилася. Невисока дівчинка, що йшла перед мною, впала на землю з моторошним криком, повалена величезною твариною, яка чимось нагадувала велику кішку з чорною шерстю та фіолетовими плямами й трьома пухнастими хвостами. Здійнявся такий галас із криків дітей, що його заглушив тільки рев звіра і хрускіт роздроблених кісток, коли ця тварюка пішла на мене, наступивши на дівчинку в багнюці. Велетень щось заревів і з дерев на дивну тварюку посипався град зі стріл, який дивом не зачепив дівчинку на землі та мене. Тварина відстрибнула вбік, а на те місце, де вона до цього була, приземлилася сокира велетня, ледь не відрізавши мені ноги. Тварина сховалася в густих заростях, і на кілька миттєвостей усі затамували подих, прислухаючись і вдивляючись у зарості. 

Потім єдина жертва звіра почала захлинатися в багнюці. Повернула її на спину акуратно і зітхнула з полегшенням. Звір не встиг перерізати їй горло, але, судячи з висячої посинілої лівої руки, зламав кістки. Неприємно, звісно, і боляче, але жити буде. Злегка підіймаю її, змушуючи сісти, і обережно оглядаю руку. При штабі в медпункті й гірше бувало, іноді після бою був такий аврал, що я допомагала медсестрам. Іноді навіть зустрічалися солдати з відрубаними руками або ногами, навіть таких якось примудрялися відкачати, а тут елементарний перелом.

- Не хвилюйся, зараз обережно зафіксуємо руку, лікар ваш подивиться і вилікує тебе, - стираю бруд з її переляканого і спотвореного болем обличчя.

Через бруд на її шиї розтерлася бойова розмальовка, тож не можу прочитати, що там написано. Мені потрібні гілки та тканина, щоб зафіксувати кістку, бо дітлахи занадто налякані та не знають, що робити. Вони обступили нас навкруги, дивлячись на дівчинку, наче вона смертельно хвора. Розступилися лише для того, щоб пропустити велетня, він одразу скинув із плеча монстра в багнюку поруч із нами. Недобре так зітхнув, ледве торкнувшись зламаної руки дівчинки. Велетень схопив сокиру і крикнув на мене, немов наказуючи мені відпустити дівчинку і відійти. Із сумішшю переляку і здивування дивлюся на нього, дівчинка занила, і почала щось шепотіти, з відчаєм дивлячись на рудого старця. Що тут взагалі відбувається? Велетень погрожує мені сокирою, показує, щоб відійшла вбік і залишила дівчинку, але я, хоч убий, не розумію навіщо.

Чому вони не допомагають їй і не заспокоюють? Вона ж ще дитина, налякане й поранене дитя, яке потребує допомоги. Не наважуюся послухатися велетня і заперечно хитаю головою, коли він знову махає своєю сокирою. Якщо вони не хочуть, або не знають, як їй допомогти, то я допоможу. Не дарма ж стільки разів допомагала медсестрам при штабі. Мені потрібні палички, щоб зафіксувати руку, стріли для цього цілком підійдуть. Щоб обмотати стріли навколо, потрібна тканина, але нічого під руками не знаходиться. Ганчірки дівчат не підходять, тож відриваю рукави від сукні. Мені навіть полегшало, стало не так спекотно. Малеча чомусь шепочеться, показуючи на бліду шкіру моїх рук, на тлі їхніх засмаглих облич. Коли жила в селі, теж часто ходила влітку засмагла, як вони, але в останні роки було не до сонячних ванн. Зафіксувати руку вийшло не з першої спроби, дівчинка намагалася не плакати, але за кожного неправильного руху скрикувала. Поки що зійде, пов'язала бандаж їй на шию, щоб зайвий раз рукою не ворушила та особисто поставила на ноги. Вона злякано подивилася на своїх родичів. 

Велетень несхвально махнув головою, а потім схопив мого монстра, закинув собі на плече, опустивши зброю. Він пішов уперед, як раніше, діти ж деякий час дивилися на дівчинку як на прокажену, потім повернулися в стрій. Дівчинка злякано озирнулася на мене і, зробивши крок, ледь не звалилася знову. Діти зупинилися, хлопчаки зверху щось зло закричали. Бідна дівчинка ще й ногу підвернула. Які жорстокі діти, ніхто їй допомогти не хоче. Навпаки дівчатка зло штовхають, проходячи повз, як і мене, щоб квапилася. Так не піде, вона просто не зможе йти в такому стані. Зупиняю бідолашну дівчину, а потім жестами намагаюся показати, щоб забиралася мені на спину. Після затримки та злих окриків інших дітей вона все ж таки слухається, і я обережно підіймаю її. Важить, як моя старша сестричка, які ж у них діти худі, немов самі лише кістки та шкіра. Що в них за виховання, якщо вони не допомагають пораненим і дають дітям зброю? Теж монстри, ніяк інакше.

Про своє рішення я пошкодувала вже хвилин за двадцять, коли піт раз у раз норовив потрапити в очі, а від болю в спині наверталися сльози. Восени мені часто доводилося тягати на спині мішки з картоплею, бо нікому було більше, тож такий біль мені дуже знайомий. Маленька дівчинка на мішок картоплі не тягне, але й мішок картоплі з поля до підвалу тягнути потрібно було куди менше. Рухаюся далі суто через упертість і через думку, що на місці цієї дівчини могла б бути одна із сестер. Не розумію я цих рудих, поводяться дивно, замість того, щоб допомогти, нібито добити збиралися. Ні, можливо, я не так їх зрозуміла все-таки коли не знаєш мови, складно про щось точно судити. От був би монстр при свідомості...

Якби він був притомний, ми б узагалі в таку безглузду ситуацію не потрапили, він би ще на березі мене обезголовив. Тепер же точно зробить це, коли волосся своє побачить. Може, треба було дати велетню відрізати йому голову? Він же паразит живучий, не сумніваюся, що і в цьому випадку виживе. Нічому його життя не вчить, і нічого йому зробити ніхто не може, як у приказці про те, що у воді не тоне, у вогні не горить. Добре монстрові, на плечі у велетня бовтається, тягаря не носить, по бруду не пробирається. Довго вже бовтається, велетень ним як ганчіркою махає, можна подумати, що сіренький і не живий зовсім. Він так взагалі дихає, а? Що там за гидота в голках була і чому йому не стає краще, якщо вже ми пов'язані?

Здавалося б, мені теж має бути погано, або я маю відключитися, як і він, а я ось ще своїх чергових викрадачів на спині катаю. Так існує цей зв'язок, чи ні? Нічого не розумію, так само як історію з їхньою мовою. Як це працює? Монстр напевно знає, але не розповість, сенс розповідати, якщо він мене вб'є за першої ж нагоди. Я ж звичайна кухарка, чому все це на мою долю випало? Ферер, нехай йому каша завжди буде пересоленою! Навіть з того світу його дістану, мерзоту цю безсовісну. Дівчатками моїми мені погрожував, та хто так робить?! Я б ще зрозуміла, якби так монстр зробив, на те він відповідно і...

Ловлю себе на думці, що вже якийсь час дивлюся виключно на нерівне волосся монстра, яке маячить вдалині. Підтискаю губи, з болем приймаючи просту істину: я за нього хвилююся. І що зі мною не так? Річ у тім, що тільки я монстра тут розумію і знаю, чи причина цієї тривоги більш ганебна? Якось і знати тепер не хочеться, головне, щоб він уже прокинувся, але так, щоб не зміг задушити мене. Хоча б до того часу, поки ми від цих рудих не виберемося. 

Ми дійшли до якоїсь ледве помітної печери в скелі та тепер уже єдиною групою в повній темряві пішли нею кудись. Кілька разів я мало не звалилася разом зі своєю ношею, благо діти не дали. Варто було темряві закінчитися, я мало не осліпла. Яскраве світло і ясна погода мало не позбавили мене зору, і не тільки його. Ми вийшли на виступ на високій горі, з якого вся долина була як на долоні. Численні глиняні будинки з плоскими стінами біля річища річки в густих заростях і величезна статуя, схожа на обличчя людини, на протилежній горі. Схоже на храм, може усипальницю, але дух просто захоплює. В моїй батьківщині щось подібне знайдеться лише в столиці, та й то важко порівняти цю пишність зі свідченням марнославства короля. 

Дітвора потягла мене спеціальною стежкою, але побачивши мету, я ледве пересувала ногами, безбожно відставши від велетня. Ми опускалися все нижче в долину, під численними поглядами місцевих. Звичайні селяни, навіть не всі руді, але дуже цікаві. На зріст більшість із мене, але деякі чоловіки дуже високі з понівеченими обличчями й тілами. Ми спустилися вниз стежкою, і я почала помічати дивацтво, у тутешніх людей був нормальний одяг, а не шкіряний як у дітвори та велетня. До того ж їхній одяг чимось змахує на вбрання сіреньких, проте не настільки пафосний. 

Найдивніше для мене, що жінки тут вбрані так само як чоловіки, нерідко на вишуканому поясі носять зброю. Наскільки ж їхній світ жорстокий, якщо вже жінка має носити із собою засіб захисту? Це місце чимось скидається на невеличке містечко недалеко від Світозари, ми туди іноді на ярмарок їздили. Багато людей і всі дивляться на тебе з неприязню, наче ти їх обікрасти хочеш. Спина страшенно ниє, але ніхто не поспішає забрати в мене поранену дівчинку. Які вони всі тут черстві, чи це їхня національна особливість? Ми закінчили спускатися і пройшли до ринку, де людей було ще більше і при нашій появі вони розступилися та опустили голови в чемному поклоні. Щось дивне тут відбувається, але не можу зрозуміти, що. Чому мені здалося, що ці дивні люди починали бити поклони лише тоді, коли велетень проходив повз, а не перед ним? Поклоняються дітям? Тоді чому ніхто не хоче подбати про дівчисько в мене на спині?

Що ближче підбиралися до храму зі страшною пикою, то неспокійніше мені було, не кажучи вже про те, що спина ось-ось відвалиться. При вході до храму на нас чекали ще кілька велетнів, але набагато молодших і сильніших за старого з сокирою. Схоже, діти їх бояться, бо перестали посміхатися і встали в стрій, і взагалі настрій різко змінився. Мурашки пішли по шкірі від поглядів цих страшних чоловіків: нереально величезні й теж на мене дивляться так, що хочеться заритися під землю. Вони щось дуже нешанобливо сказали старому велетню, а потім пропустили нас, точніше мене з дівчинкою і старого з монстром на плечі. Діти залишилися біля входу разом із велетнями, дивлячись на нас немов востаннє. 

Щось мені все більше моторошно, та ще й монстр висить ганчіркою, нема на кого більше сподіватися. Як соромно визнавати, що я на нього сподіваюся. Ми перетнули зал, потім пройшли по розписаному дивними малюнками коридору. Ще велетні, їх багато, у позолоченій або посрібленій броні, хоча з бронею монстра не порівняти, тільки декоративні наплічники та кілька плит на грудях і стегнах. Навряд чи ця броня має практичне застосування, скоріше вже вона суто естетична, як парадна форма наших генералів.

Дівчинка на спині совалася, я зрозуміла, що вона хоче злізти та відпустила її. Ох, як мені полегшало, не змогла стримати стогін полегшення й одразу почала розтирати занімілу спину. Напевно з мого боку це було не дуже гарно, судячи з того, з яким подивом руденькі втупилися на мене. Ще трохи і їхні величезні очі вилізуть з орбіт. Не розумію, якщо в них діти звичайні, та й нормальні люди є, то звідки взялися ось ці велетні? Може це дві раси, які існують разом? Мимоволі подивилася на триметрового монстра поруч і не втрималася від відрази, через думку як вони взагалі дітей роблять. Є два варіанти: або шкури та стегнові пластини мало що приховують, або це просто небезпечно і неприємно для жінок. До речі так, жінок велетнів щось я не тут бачила. Думаю, і так зрозуміло, якими очима я дивилася на цих величезних рудих недолюдей.

Старець зняв із плеча монстра і кинув під ноги велетню, що сидів на величезному золотому троні. Я його й не помітила одразу, надто багато тут велетнів, один за іншого страшніший. Дівчинка шкандибала до трону, низько опустивши голову і притискаючи перев'язану руку до грудей, а потім із відчайдушним криком звалилася на коліна поруч із монстром і заплакала. Хтось із велетнів вхопив мене за косу, так що довелося виривати її з лап, і змусив стати перед троном, за дівчинкою. Тільки опинившись тут, подивилася на їхнього короля. Метра три зросту, плечистий рудий велетень, з довгою бородою і вусами та з поголеними скронями, волосся зав'язане в руду косу із золотими шпильками. Одяг схожий на вишиту золотом рясу сіреньких, але з червоної тканини та без рукавів. 

Я його одразу впізнала, хоч і не бачила наживо ніколи раніше. Це ж той страшний велетень зі спогадів хлопчика, точніше, зі спогадів Артала. Як дивно називати його не монстром, навіть подумки. Навіть у спогадах цей велетень залишив про себе незабутнє враження, не те, що виживу. У тому, що він тут король по праву не виникало сумнівів. У мене волосся на потилиці дибки встало, при тому, що воно забруднене засохлим мулом. Він не звертає на мене уваги, дивиться виключно на монстра на підлозі, а потім підіймається на ноги, чим змушує мене відстрибнути та натрапити на старця. Мене оглянули глузливим поглядом, але нічого не сказали. Серце шалено б'ється у вухах, а саму мене калатає від страху. Король рудих велетнів встав із трону і вимовив не дуже розбірливу фразу з неприємним глузуванням. Потім він просто нагнувся і підняв монстра за шию так, наче збирається задушити власними руками.

- Не чіпайте його! - скрикнула, коли обличчя короля змінилося на жахливу гримасу.

Не знаю, що на мене найшло, але я буквально вирвала монстра з рук короля. За ідеєю я мала його втримати, але він виявився занадто важким. Звалилася на коліна, притискаючи до себе монстра за голову і плечі. Перед очима картинки з його спогадів, які наводять жах. На нас спрямували зброю одразу з півдесятка велетнів, тож лезо одного з мечів ледь не врізалося мені в скроню. Мене трясе, але я не смію відвести погляд від короля велетнів, міцно притискаючи голову монстра до грудей, дряпаючи нігтями його шию.

"Прокинься! Благаю тебе, прокинься!" - хочеться крикнути мені цьому нахабному головнокомандувачу, але язик зрадницьки не слухається, як і монстр у принципі.

Король запитав у старця, хто я, це було зрозуміло з міміки й інтересу до моєї персони. Хоч убити одразу не наказав і то добре.

- Нарі Арталсі, - відповів старий із несхваленням.

Дружина монстра? Усе одно звучить краще, ніж дружина ворога, так у нас ще менше шансів буде на виживання. Якщо чоловічок мій зараз не прокинеться і не врятує нас, я йому потім не тільки волосся відріжу! Грав такого собі славного воїна, а на ділі я його вже вдруге від смерті рятую. Але ж він про це навіть не дізнається, скотина, і все одно як прокинеться, прибити захоче! Невдячна це справа - рятувати монстра, але з ним навіть у стані вантажу набагато спокійніше, ніж наодинці з цими страшними велетнями.

- Нарі? - задумливо протягнув король велетнів, а потім дуже гидко засміявся.

Таке враження, що він знає всю історію наших взаємин із безсовісним монстром. Мені ось зовсім не смішно, навпаки трусить від страху і втоми. Він перестав сміятися так само різко, як почав, і простягнув руку вбік, немов щось наказуючи собі подати. Коли ж один із хлопчаків приніс йому меч монстра, у мене пішли мурашки по спині. Король узяв у руки меч і висловив якусь гнівну тираду, з якої я все одно нічого не зрозуміла.

- Я не розумію! - крикнула на нього, після того, як набридло, що на мене кричать, а я не можу зрозуміти за що.

Велетень зітхнув через ніс, не приховуючи своєї злості від того, що я його перебила. Стискаю губи, розуміючи, що маю рятувати свою шкуру, але якось гордість не дає змоги плазувати перед виродком, який знущається з дітей. Старий заговорив, довго й нудно пояснюючи щось своєму королю, наприкінці показуючи на бліду, як сама смерть, дівчинку. Король насупився, дивлячись на бідне дитя, і якось дуже страшно змахнув мечем у її бік. Ось же справжній виродок, ледве встигла заховати її за собою, щоб не покалічив. Як підсумок однією рукою утримую монстра, іншою перелякану дівчинку. З переляку я не дуже дивилася за її рукою, і, найімовірніше, заподіяла їй біль, від того дівчинка і плаче, або від жаху, що не дивно.

- Та як вам не соромно дітей-то залякувати! - зрештою, здали в мене нерви. - Вона ж просто дитина!

Ніби в покарання за мою довірливість, ця дитина схопила мене ззаду за шию і приставила до горла кинджал і все це однією єдиною рукою. Нічого собі у них "вдячні" дітки. Якби вона була моєю сестрою, частіше б її ременем порола! Невдячна!

- Айне! - крикнув старець несхвально, а далі підвищивши голос, продовжив повчати дівчинку незрозуміло чому.

Треба віддати належне старому велетню, дівчина відпустила мене і, під моїм вельми холодним поглядом, піднялася і підійшла до короля, щоб він міг оглянути бандаж, який я змайструвала на її зламану руку. Король, дивлячись на мене, запитав про щось, але я, звісно, не зрозуміла. Старець крикнув, і в зал увійшла жінка з яскравим рудим волоссям і таким великим животом, що я фахово вирішила, що в неї двійня, до того ж вона ось-ось розродиться. Живіт опустився, і вона ледве пересувається. Дуже худа, висока і з вузькими стегнами, шансів, що народить сама дуже мало, якщо взагалі є. 

Дівчинка викрикнула щось схоже на "ма" і, підбігши до жінки, впала перед нею на коліна. Цікаво, а їй вона горло перерізати не збирається? Незнайомка стурбовано подивилася на руку дівчинки та звернулася до короля з вимогливими нотками. Їхня королева? Король не горів бажанням відповідати й тоді заговорив старець, врешті звернувшись уже до дівчинки з якимось дорученням. Вона пошкандибала кудись до виходу, а потім доволі швидко повернулася з сувоєм і гусячим пером, вручила його старцеві. Він вивів кілька символів, потім простягнув сувій мені разом із пером. Пройшлася поглядом по тексту і злегка засмутилася. Усього одне запитання і жодних пояснень та інформації.

"Ти лікар?" - свідчив напис, і, судячи з усього, від моєї відповіді залежить моє життя.

Чудово, одні проблеми від моєї жалісливості, треба було не допомагати, монстру так точно. Зло штовхнула його вбік, щоб було зручніше писати у відповідь. Він, звісно ж, звалився на підлогу марною купою м'язів. Узяла перо в руку і застигла, так і не вирішивши, що саме ним написати, щоб мене одразу ж не прирізали. Обернулася до старця, як до найадекватнішого, і ткнула пальцем у сувій на символ, що означав слово "лікар", а потім показала на дівчинку і негативно похитала головою. Здається, їм злегка не сподобалося, деякі велетні щось зло закричали, тож довелося швидко показати на їхню королеву рукою і ствердно закивати. Повитухи вони ж частково лікарі, нехай і спеціалізуються тільки на одному аспекті життя. Старець запитально зігнув брову, здається, мені не вірять. Як описати це все їхньою мовою без поняття, тож доведеться на ділі показати. 

Обернулася до їхньої королеви, але одразу зрозуміла, що мені її й торкнутися не дозволять, тож почала її розглядати, заодно зазначивши, як їй має бути важко: носити такий великий живіт без бандажа. До речі, а це ідея! Розвернулася в пошуках тканини для бандажа та одразу помітила слушний, у вигляді різнобарвної ганчірки, що висіла на стіні за троном. Брудна тканина, шторка для помпезного декору залу, не сумніваюся, на тлі золотого трону вона лише очі всім муляла.

- Зараз я Вам допоможу, - зраділа, що хоч так заслужу прихильність королеви.

Прослизнула повз велетнів і швидким рухом зірвала зі стіни ганчірку. Усі ахнули, скільки на ній пилу було, я навіть закашлялася. Велетні попрямували до мене, можливо навіть допомогти, по спині поплескати сокирами, мечами та іншими гострими штуками. У мене від нервування руки почали трястися як у п'янчуги. Розірвала ганчірку надвоє за допомогою зубів, під скрик королеви. Вона що, народжує? Кинулася до неї та мало не напоролася на меч монстра, ледве встигла ухилитися. Схоже, породіллю мені оглянути поки що не дають. Гаразд, прикинула, як треба бандаж надійніше прив'язати, і за допомогою вузликів побудувала такий, щоб живіт витримав і навантаження на спину послабив. Вийшло непогано, коли закінчила рвати зубами цю ганчірку, зуби вже боліли, але що поробиш. Простягнула бандаж їхній королеві, а вона чи то не зрозуміла для чого він, чи то погребувала.

Весь час, поки я працювала, велетні про щось голосно сперечалися, але коли я спробувала пояснити на собі, для чого ця штука потрібна, замовкли. Може, я не так пояснюю? Усі вони дивляться на мене, як на диво, або як на божевільну, яких, до речі, у нас на вогнищах спалюють. Треба було просто написати, що я не лікар. Де там цей згорток? Розвернулася, шукаючи поглядом його на підлозі, бо встигла впустити його разом із пером. У той же момент королю, мабуть, набридла моя пантоміма, і він так гаркнув, що я підскочила і впустила бандаж для його дружини. Старець взявся його заспокоювати, але судячи з перекошеного обличчя, їхній правитель не відрізняється терпінням. Два велетні схопили мене під руки та потягли за собою, з такою швидкістю, що, якби вони навіть дали мені йти, я б за ними не встигала. Бандаж я все ж примудрилася вручила хоча б дівчинці, але не особливо налаштувалася, що це мені допоможе. Злегка заспокоювало лише те, що монстра теж потягли за мною в незрозумілому напрямку. Якщо ж помру, то він теж отримає по заслугах.

 В'язниця, ще одна, хоча б не в підвалі й то добре. Камери не з металу, а з височенного каменю, нереально тонка робота. Зважилася подати голос, тільки коли в камеру закинули монстра, а потім мене зібралися закинути туди ж.

- А можна мені іншу камеру, а? - верещу, впираючись об одвірок. - Ну, он скільки порожніх камер поруч, ну можна мені окремо?!

Сили явно не на моєму боці, зрештою мене штовхнули на монстра, а кам'яні двері зачинили на засув, тож ніяк його не відсунеш. Напевно, через це на камерах немає замків, вони просто не потрібні.

- Він же вб'є мене, коли прокинеться! - кричу, дивлячись на бездушних велетнів, які й не думали мені допомагати.