Раді Вас бачити!

Розділ 10. Привал

Я так втомилася від усього, від своїх пригод. Вони здаються тривалим, страшним і неспокійним сном, з якого я не можу вибратися. Шкода, все, що відбувається зі мною, не сон і навіть не марево. Усе тіло болить, м'язи ниють так, що навіть дихати боляче. Чіпляюся за морок, не хочу прокидатися. Я втомилася, страшенно втомилася. Ще трішечки подрімаю і тоді вже розплющу очі, щоб знову боротися з черговими труднощами.

- Вставай! - вимогливий оклик, від якого в'януть вуха, і болить голова.

Натужно стогну, зариваючись у сон з головою, і відвертаюся, закривши голову руками.

- Любава! - лунає ще одна різка вимога, і мені хочеться скиглити від несправедливості життя.

Зазвичай я завжди без проблем встаю, навіть рано вранці, але зараз так втомилася і не хочу прокидатися. Чому він просто не відстане від мене?! Хтось бере мене за руку, відбиваюся, мене відпускають.

- Маратик, відчепись! - бурмочу, перебуваючи все ще уві сні.

Сильні чоловічі руки підіймають мене, від подиву навіть відкриваю очі. Небо яскраве і безхмарне, дерева і щось ще, не встигаю помітити, що саме, але дуже скоро відчуваю. Мене раптом кидають у повітря, а точніше у воду. Від несподіванки кричу, як різана, поки не опускаюся на дно. Благо водойма мілка, тож одразу ж виринаю, злякано озираюся на всі боки, встаючи на ноги. Будь там глибше, я б потонула, плавати ж не вмію.

- Виспалася? - усміхається монстр із берега.

- Ти що зовсім здурів?! - кричу на нього на все горло, навіть б'ю по воді руками, щоб впоратись з гнівом.

Одяг прилип до тіла, через дурне волосся нічого не видно. Бруд потрапив в очі, а у вуха вода. Якого біса він творить?! Роздратовано відкидаю волосся назад, але краще не стає.

- Ти не хотіла вставати, я тебе розбудив, - сміється над мною цей самовдоволений гад.

Уже зібралася на нього кричати й лаятись, як помітила, що він голий. Як голий, у штанах мокрих, і більше на ньому нічого. Волосся вологе, зібрав його у хвіст за спиною. Варто визнати, вигляд дуже дивовижний, якби я була дурнішою, як наші звичайні сільські дівки, вже б на ньому висіла, розсунувши ноги. Мене ж вражає не його статура, а те що на ній. Багацько ж на ньому шрамів, особливо вражає той величезний, що на грудях. Рана вже майже загоїлася, наче пів року минуло, а не кілька тижнів. Їхня магія вражає, наші маги залікувати такі рани не здатні. Мабуть, мій непідробний інтерес до його вигляду помітили, він одразу повільно пройшовся по мені поглядом, затримавшись у районі грудей. Поспішно закриваю груди руками, дивлячись на нього з ненавистю.

- Яке розбудив?! - кричу на нього зло. - А якби я захлинулася?

- Я б тебе врятував, - усміхається монстр аж надто задоволено.

Недобре примружуюся, обіцяючи, що йому за це відімщу. Озираюся на всі боки. Ми десь біля озера в лісі, тут уже не так спекотно, як там, де живуть Рі Да Рі, але все одно незвично. Усе не таке як удома, за винятком очерету біля берега і каламутної води. Хоч вода в озері не рожевого кольору, і то добре.

- Де ми? - невдоволено озираюся, не поспішаючи вилазити з води.

- На півдорозі додому, Наяна втомилася летіти, тож влаштували привал.

- Додому? - чіпляюся за фразу. - До кого дому? Твого, чи мого? Де ми, чорт би тебе забрав, узагалі перебуваємо?!

Він мовчить, не посміхається, просто дивиться так, немов я сама маю відповісти на своє запитання.

- Відповідай! - вимагаю в нього.

- Умийся і йди в табір, - нарешті каже він, але зовсім не те, що мені хотілося почути.

Уже зібралася запитати який табір, коли згадала про дівчинку.

- Де дівчинка? - роблю кілька кроків до берега, але потім зупиняюся.

- Твоя донька спить, - каже він серйозно, але в очах бачу іронію.

- Вона не моя донька! - обурено кричу, і зло б'ю кулаками по воді.

Даремно це я, його погляд одразу ж уперся в мої груди, так що обличчя розчервонілося. Поспішно прикрила свою красоту, хто ж знав, що ця тканина так прилипне до шкіри, що все буде видно. От же монстр - збоченець! Ні, щоб відвернутися, а він раз у раз задивляється!

- Уже пізно відпиратися, Мі Му Ре, вона стала твоєю, коли ти ризикнула заради неї своїм життям, - монстр обертається, щоб сховатися в очереті.

- Та її просто б затоптали! Я їй життя врятувала, а не удочерила! - кричу зло, а потім розумію що він дав мені нове дурне прізвисько. - Стій, як ти мене назвав?

Монстр, звісно ж, не відповів, знову проігнорував моє запитання, зате дав помилуватися на свою спину. На спині в нього шрамів немає, якщо не враховувати того, що залишився від кинджала, який пройшов наскрізь. Схоже, він не звик комусь підставляти свою спину.

- Наяна! - крикнув монстр, майже зникнувши з поля зору. - Поквап її.

Не розумію сенс його фрази, до того ж кинутої моєю мовою, поки оса розміром зі слона не приземляється у воду, перестрибнувши монстра. Мене облило хвилею, тож довелося пірнути, щоб не захлинутися. Даремно я це зробила, під водою одразу ж побачила здоровенні оченята тварини, вона схопила мене за руку і висмикнула з води. Я думала, відразу ж відпустить, або руку відгризе, а ні, закинула собі на спину. Приземлення було, м'яко кажучи, важким, та ще й одразу довелося схопитися за шию Наяни, а то вона помчала озером із шаленою швидкістю. Перші кілька хвилин я верещала, поки нічого не могла розгледіти крізь бризки, а потім навіть втягнулася. Оса розміром зі слона намотувала кола озером і, судячи з усього, була щаслива попустувати у воді. Набравшись сміливості, я навіть відпустила її шию і, розкинувши руки в сторони, радісно заверещала. Мені здалося, що я лечу, а ні, це змія мене не так зрозуміла, і з води показалися широкі крила. Ледве встигла знову схопитися за шию, коли Наяна різко злетіла, все вище і вище. Від страху я заплющила очі й вчепилася в її шию щосили, але це не допомогло. Мене зразу знудило, голова запаморочилася, нагадуючи, що з висотою я не дружу. Наяна нібито відчула, що не треба мене більше лякати та почала спускатися. Спускатися з такою швидкістю, що мені здалося, ми падаємо. Друга зустріч із водою виявилася нітрохи не м'якшою за першу, щоправда, цього разу мене з води витягнула змія і викинула на мілководдя. На рідний берег я виповзла навкарачки, подумки проклинаючи все на світі. По шльопала босими ногами по пухкій землі крізь очерет, сподіваюся, на мені не було чобіт, коли він вирішив мене викупати. Дійшла до багаття і впала на коліна, простягаючи руки до тепла. Руки тремтять, як і вся сама, за те я просто щаслива, тому що залишилась жива.

- Я тебе вб'ю! - обіцяю, почувши його кроки неподалік.

- Ти вже намагалася, у тебе не вийшло, - відповідає він з іронією і кидає біля багаття здорову тушу.

Відступаю, вразившись її розмірами. Десь я бачила подібну тварюку, злегка недовірливо примружилася.

- Це гаргунзі, божественна тварина Рі Да Рі, - відповідає на моє німе запитання монстр, сідаючи на повалене дерево і встромляючи свій меч у землю поруч.

От коли я питала, він мені нічого не відповів. Звідки він узяв свій меч? Хіба його не забрав король велетнів? Це питання відпадає саме собою, коли помічаю, що він весь у крові, але абсолютно цілий. Схоже, поки мене розважала Наяна, його розважала ця гаргунзі.

- Ну, і? - вичікувально дивиться на мене монстр.

- Що «ну, і»? - боязко на нього кошуся, закривши руками груди.

- Готуй, давай, - киває він на тушу біля мене.

- Що готуй? - перепитую злегка розгублено.

- Те, що я приніс, вибирати не доводиться, - він втомлено знизує плечима.

- З якого дива я маю тобі щось готувати? - обурююся під гучне бурчання власного живота.

- З такої, що ти моя дружина, - відповідає він так, немов цю відповідь було заготовлено.

- Я не...

- Годі, Му Ре, не кажи те, про що потім можеш пошкодувати, - лукаво усміхається він, чим змушує примружитися.

Таке враження, що тільки й чекає, щоб на все горло закричала, що не його дружина. Є в мене підозри, як він мене покарати за це зібрався. Замовкаю і, відвернувшись, притискаю руки до грудей міцніше. В них шалено колотить серце, мені навіть здається, що ще трохи та він почує цей стукіт.