Раді Вас бачити!

Розділ 3. У чужому сні

Так, раз, два, тягнемо! Впираюся ногами в стіну і підлогу, а руками з усієї сили тягну на себе решітку. Стогну від натуги, а решітка рухається максимум на пару сантиметрів.

- Ну, давай же, давай! - гарчу крізь зуби, але руки вже гудуть від зусиль, а долоні спітніли.

Доводиться відпустити та звалитися на кам'яну підлогу, важко дихаючи. Це прогрес, зрушила решітку на товщину двох пальців! Ось ці два пальці й можуть утекти, а я поки що ні. Скільки ж часу і сил знадобиться на те, щоб відсунути цю решітку так, щоб я пролізла? Мимоволі зітхаю, вочевидь сил знадобиться значно більше, ніж монстру, щоб прокинутися. З усіх в'язниць, у яких я побувала, ця найгірша. А підвал замку і в'язницею назвати складно, звичайне підвальне приміщення, де раніше тримали мішки з борошном. Тепло, сухо, сіно і лежаки для зручності, поруч спокійно можна було піти в туалет - найкраща в'язниця. Потім за ступенем комфорту, та й за історією - ледвізька темниця. Волога, холодна, зі стінами, вкритими мохом, і повною відсутністю світла. Замість соломи матрац із клопами, але й там було краще, ніж тут. Стіни з глини або з чогось дуже схожого, у стіні навпроти маленькі прямокутні віконця, майже біля самої стелі. Лежака, чи бодай сіна немає, тільки холодна підлога. Але найгірше, що й компанія в цій в'язниці не найкраща. Повертаю голову, щоб подивитися на монстра в кутку камери, і відчуваю щось дивне для подібної ситуації. Мені шкода цього сіренького, при тому, що думка задушити його уві сні раз у раз з'являється в голові. Це все через нього, абсолютно все! Зло підтискаю губи та відвертаюся, вважаючи за краще дивитися на стелю. Тепер розумію, чим розлютила рудих велетнів: не тим що ганчірку їхню порвала, а тим, що спробувала до їхньої королеви чіплятися. Я б теж не хотіла, щоб до моїх сестер чіплялася людина, яка має такий вигляд, як я зараз. Волосся в засохлому бруді, тепер більше схоже на довгий хвіст собаки. У тих місцях, куди влучили в мене голки, шкіра почервоніла і страшенно свербить.

Важко зітхаю, не життя, а мука. Коли вже моїм пригодам прийде кінець? І як вони закінчаться? Проблеми тягнуть донизу непіднімним тягарем, повертаюся до ґрат і просовую руку в щілину. Відчуваю пальцями протяг, що гуляє коридором і примарну свободу. Ще недавно мені здавалося, що моя історія закінчилася, але в мою долю знову втрутилися. Я так втомилася від біганини, спроб вижити й особливо від нього. Руки тремтять від перенапруги, як і повіки, безсовісно морить у сон, хоча сонце ще досить яскраво світить. Треба спробувати ще раз зрушити решітку, але спершу дозволяю собі на мить заплющити очі й розслабитися.

Розплющую очі різко, від звуку, що нагадує стогін. Сонце вже низько, вечоріє, здається, я банально заснула. Почуваюся ще гірше, ніж до сну, зазвичай, коли посплю, мені відразу стає краще. Дивний звук повторюється і його джерелом є монстр. Він лежить на боці, хоча його абсолютно точно кидали обличчям донизу. Немов підтверджуючи мої слова, він підіймає руку і торкається місця на спині, куди влучила йому голка.

"Треба бігти!" - кричать усі думки, і я буквально втискаюся в ґрати спиною. Шкода, але бігти-то якраз і нікуди. Монстр несподівано проводить рукою по шиї й роздирає її до крові. У нього, що гарячка почалася? Ні, воно звісно свербить, але щоб до такої міри?! Хапаю його зап'ястя, коли він знову спробував роздерти себе до крові.

- Що ти робиш?! - кричу на нього, про всяк випадок хапаючи й друге зап’ястя, тим самим перевертаючи з боку на спину.

Він має поганий вигляд: під очима чорні кола і погляд якийсь затуманений. Такий погляд буває тільки в одурманеної людини. Якось я не очікувала, що монстру буде так погано від цієї штуки. Може рецепт у велетнів запитати? Певно, дієва штука, так і війну з нею виграти можна. І чому я думаю про це саме зараз? Важко дихає, і він теплий, що для сіреньких явно невластиве. Придушую тривогу і перевіряю, чи є жар так, як це б зробила сестричці. Мої губи торкаються його чола, і одразу розумію, що в нього справді жар, навіть за звичайними людськими мірками. Хочу одразу ж відсторонитися, але раптом безвольний і слабкий до цього монстр стискає моє зап'ястя і тягне назад. Встигаю лише пискнути, коли сухі гарячі губи торкаються моїх у наче поцілунку. Чому на кшталт? Бо тільки від його поцілунків перед очима темніє.

Знову вирішив покарати мене видіннями? І що цього разу він мені покаже? Поле бою, щоб мене залякати? Ні? Може тоді видіння з дитинства, щоб мене розжалобити? Ні? Це вже все було?! А що тоді? Що ще здатен придумати монстр? Немає в ньому нічого людського, чесне слово!

От не треба було до нього взагалі лізти, розвів мене, як дурепу. Погано йому, ага, звісно! Що з ним трапитися може? Монстр же! А я за нього ще переживала, жаліла його бідненького, життя врятувала! Навіщо?! Треба було своїми руками задушити!

Різкий удар у груди, і вони вибухають болем, так що дихання перехоплює, але не в мене. Я знову бачу і відчуваю те, що нібито бачив і відчував він. Нібито, бо досі не вірю цим спогадам, вони можуть бути просто вивертом, вигадкою. Розплющую очі й бачу те, що він, а саме Маратика. Неочікувано, однак, дивно відчувати тепло від його руки в мене на грудях. Не смикаюся вбік виключно тому, що все це відчуваю не я. Це ж монстр відчуває тупий біль у грудях, який повільно застигає під рукою Маратика. Що це він таке там робить? Навіть дивитися гидко. От знала ж, що якісь у них дивні стосунки: завжди разом, у начальника і підлеглого грають. 

Маратик прибирає руку з грудей, і монстр затамовує подих, щоб не закричати від болю. Навіть у цьому мареві біль такий, що перед очима кружляє самовдоволена пика заступника. Відчуваю злість і бажання перерахувати ідеальні зуби Маратика кулаком. Не впевнена чиє це бажання: моє чи ні, але руки так і сверблять.

- Так буде краще, - каже він із такою впевненістю, що одразу виникає бажання його струсити, як слід, щоб уся ця дурість зникла.

- Для кого? - кидаю, незграбно зіштовхуючи зі столу рукавицю на підлогу. - Для тебе?

Злість монстра очевидна, але при цьому він говорить спокійно, немов зараз і не відчуває всього цього. Ледве пересуваючи ногами, доходить до крісла перед каміном і я нарешті впізнаю це приміщення, це ж їдальня в покоях монстра в замку, ще до пожежі. Коли саме була ця розмова і чому монстр мені її показує? Навіщо йому це все? Питання без відповіді.

Монстр сідає в крісло, біль поступово затихає, як за помахом чарівної палички. Якийсь час він ніби прислухається до чогось, а потім підіймає на заступника тяжкий погляд.

- Маратсі, - з докором вимовляє монстр.

Під поглядом монстра Маратик зіщулюється і сіріє, а на його лобі з'являється піт. Оце так погляд! Пам'ятається, на мене він так само дивився, тоді хотілося бігти, якомога далі з криком "врятуйте". Спробувала запам'ятати, як він пику страшно скорчив, раптом потім так само навчуся людей поглядом лякати. Може самого монстра навіть злякаю, або того ж Ферера. Навіть заздрісно якось стало, он як Маратик занервував.

- У мене не було вибору, - почав виправдовуватися заступник, - мені потрібно було утримати твою іскру в тілі, це був найнадійніший спосіб.

Він би ще говорив, але монстр різко нахилився і вперся ліктями в коліна, а долоні з'єднав і стиснув так, що пальці захрустіли. Як же сильно посірів заступник, сховавши руки за спиною, але підібгав губи. Відчуваю зловтіху і майже гордість, коли бачу, як він удає, що не боїться мене. Мене? Чорт, от же монстр зараза! Плутає мене!

- Зв'язати мене з цією селючкою - це найкращий спосіб?!! - не приховує огиди й іронії в голосі монстр.

Це що вони про мене говорять?! Селючкою? СЕЛЮЧКОЮ?! Та хто йому право-то дав мене так називати?!

- Обирати кращу кандидатуру, не було часу, - так само виправдовується заступник, от тільки тепер я помічаю його брехню.

- Маратсі, я не шаман, але моїх знань достатньо, - монстр недобре примружується, ще міцніше стиснувши руки. - Ти б міг просто вбити її, але замість цього зв'язав мене з нею.

От же мерзотник! Та як вони обидва сміють моїм життям розпоряджатися?! Монстр схопився на ноги, попри те, що його ще хитає. Злість змушує кров шалено розганяти серце і важко дихати. Точніше не мене, а монстра, але і я відчуваю те саме.

- Цей спосіб був раціональнішим, - прикрився розумними слівцями Маратик, але погляд опустив, явно щось приховуючи. – Особливо враховуючи наші домисли.

- Раціональнішим було б спочатку довідатися, хто вона така, а потім уже пов'язувати наші іскри, - уже менш спокійно сказав монстр, не приховуючи ступінь свого невдоволення.

Ось тут Маратик винувато опустив голову, до того ж одразу, немов не заперечує своєї провини. Монстр прийняв це як належне, а я ось щось засумнівалася. Наскільки я знаю заступника, він би не став так робити. Та й хіба вони не від самого початку знали, хто я така і що прийшла по карти? Ця історія була однією великою підставою, і в те, що заступник дізнався про це лише після інциденту з нічною гостею, слабо віриться. До речі, а що воно таке ця "іскра"? Таке відчуття що душа, але від такого порівняння якось моторошно. Може мені краще й не знати, що воно таке?

- Арталсі, знаю, що ти не бачиш у цьому "зв'язку" користі, - раптом заявляє заступник, - але варто тобі скористатися ним і...

- Заткнися, - одна команда, і Маратик закриває рота на півслові й похмуро підтискає губи.

Це як він мною радить скористатися, а? Чортові сірі збоченці! А я-то думаю, що там було в тій клятій комірчині, а тут ось воно що! Покористуватися він мною вирішив?! Так я ним скористаюся, ще і як! Ось тільки випустіть мене хто-небудь із цього марева, і я йому наваляю. Яка там жалість, до кого? До нього?! Він у мене десять порцій трави їхньої святої з'їсть, а потім буду в нього голки кидати отруєні!

- Ти забув хто я, Маратсі? - злегка загрозливо нависає над заступником монстр. - Цей зв'язок можна легко припинити, і найпростіший спосіб ми з тобою знаємо.

Погляд Маратика раптово став дуже ворожим, він міцно стиснув зуби, викрививши при цьому своє прекрасне личко. Чекаю довгі миті, поки монстр скаже, що це за спосіб, але він, як на зло, мовчить.

- Усала...

Маратик почав було говорити, але монстр його перебив, нібито наперед знаючи, що той скаже.

- Усала може котитися до Рі Да Рі, вона ніколи не буде однією з Гу Ре, інакше б повелитель не заручив нас, - холодно і злегка байдуже заявив монстр, спираючись на спинку стільця.

Моя голова поки що не встигає опрацювати все почуте, але щось мені підказує, Усалу ненавидять мало не всі сіренькі. У принципі є за що ненавидіти, навіть за що вбити, але вона чомусь усе ще жива.

- Артал! - зло вигукує Маратик, а в моїй голові одразу це переклалося, як "монстр".

Це що означає? Його ім'я й означає монстр їхньою мовою? Хто ж так дитину називає, який нелюд? Не дивно, що він і виріс таким.

Монстр хапає Маратика за плече, притягує до себе, так що я спочатку сприймаю це за обійми. Рука монстра стискає шию заступника, а голос стає спокійним, і від цього ще більш моторошним.

- Тобі ніколи не стати повелителем, поки я живий.

Нічого собі заява, мене вона шокувала не менше, ніж Маратика. Той ще більше занервував і сам вирвався з "обіймів" головнокомандувача. Він мав сказати, що ні про що подібне і не думав, виправдатися хоч якось, але він не зробив цього. Відчуваю гордість, не мою, а монстра. Чим тут пишатися, не розумію: твій заступник хоче твоєї смерті? Він не у своєму розумі, точно кажу! Але я, мабуть, теж, стільки разів його шкуру рятувала, тоді як він мною "покористуватися" збирався.

- Це не твої слова, - багатозначно і зло заявляє Маратик.

- Саме так, - погоджується з ним монстр, чим мене остаточно заплутав.

Вони замовкли, монстр відійшов, налив собі їхнього дивного вина і почав його пити в кріслі перед каміном. Мені навіть здалося, що Маратик пішов, але він залишився.

- То що робити з дівчиною? - уже майже біля дверей подав голос він.

- Стеж за нею, дізнаєшся, що їй потрібно, тоді й вирішимо її долю.

- Як забажаєте, головнокомандувач, - перейшов на офіційну мову Маратик, зробив уклін і вийшов за двері.

Я завмерла в очікуванні, що видіння закінчиться, але воно не закінчилося. Монстр нагнувся і взяв зі столу свій клинок, покрутив його в руках, не виймаючи з піхов. Про що він думає, я знати не знаю, але в грудях якесь в'язке і неприємне відчуття. Він торкнувся руків'я й натиснув на неї збоку, так що вона відкрилася, показуючи маленьку схованку. У ній не було нічого, крім засохлої крові та маленької підвіски, схожої на кинджал, тієї самої, яку мені не варто було чіпати. Почуття монстра якось раптом нахлинули з головою, він затамував подих, дивлячись на цю прокляту штуку, а потім різко зачинив схованку і прикрив очі.

- Та я, напевно, збожеволів, - промовив він ледве чутно і відкинув зброю, стараючись навіть не дивитись на неї. Його почуття в цю мить я б описала страхом, але не таким від якого трясуться коліна, а той від якого все всередині скручується у вузол. Страхом, що заповітна мрія так і залишиться просто мрією.