Раді Вас бачити!

На ранок всесвіт вирішив підготувати їй неочікувані змінні, починаючи з незрозумілого повідомлення. 

І дивної поведінки Діо. 

– Ти чого? – запитала вона, активуючи нейрочип для його розуміння, коли той вкотре шарпнув її за одяг, наче хотів вкусити. 

Кіт відповів лише тоді, коли вона дала йому хабар у вигляді смачнішого корму, який був лише для особливої нагоди. Або тоді, коли хотіла у нього щось дізнатися як зараз. 

– Навколо вас чужорідна енергія, – промуркотів він, вимиваючись після сніданку. 

– То може в лабораторії…– почала вона, але запнулася. 

Діо так просто не сказав би такі гучні слова. Та й чи не йому як коту розуміти усю цю маячню краще. Це була ще одна тема у яку заглиблюватися вона не вважала за потрібне. 

А відкривши останні повідомлення її чекала ще більша несподіванка. 

Слова Діо ще більше підсилили тривогу, тому на зібранні вона була, наче десь не тут і половину слів прослухала. Не добре. Дедлайн близько, а вона навіть не знає як його виконати. 

– Подруго, що з тобою сьогодні? – першою помітила, що шось не так Велері. 

Вона лиш важко зітхнула і більш глухо ніж хотіла звернулася натомість до друга. 

– Аше, ти писав мені сьогодні?

Він глянув на неї без звичної усмішки і відрізав ображено. 

– Ти ж навіть не відповідала скільки ми б до тебе не телефонували. 

– І справді, – додала Вел, спохмурнівши, – о, то лише в Тео дивом вийшло. 

Вона подивилася на них вражено і дещо налякано, а потім простягнула телефон. 

– Невже тебе зламали? – запитала, глянувши на друга. 

Уся ця ситуація з кожною хвилиною подобалася їй усе менше. 

– Жартуєш? Це ж неможливо, – самовпевнено відповів Аш, але це не було порожнім хвалькуванням. 

Усі замовкли, роздумуючи над цим. Нарешті Тео як найбільш раціональна людина серед них неочікувано сказав. 

– А якщо відписати, – і на їхні здивовані погляди продовжив, – ні, я серйозно, варто ж дізнатися, що від тебе хочуть. Можливо це справді просто помилка, – хоча з його виразу обличчя було зрозуміло він не йме цьому віри. 

Вел хотіла було заперечити, але під поглядом свого хлопця замовкла. Той здавалося уже загорівся бажанням дізнатися, хто ж це настільки нахабний, щоб зробити щось таке. 

Поруч з друзями вона відчула себе спокійніше і сміливіше, тому написала стандартне. 

“Ви помилилися номером” 

І вони стали чекати. Час тягнувся довго, але нарешті відповідь була отримана. 

“Якщо ви Елексіона Мельник, то ви саме та кого я шукаю” 

Вона ледь не відкинула телефон, але стрималася. Звідки тому, хто це написав відоме її справжнє прізвище, яке вона давно змінила, виконуючи останню волю батьків. 

"Якщо ми зникнемо не дай іншим дізнатися, хто ти насправді."

Елевонда. Але ж це найбільш поширене прізвище в Україні, хоча це ж на наш час і не ясно, де вона живе. 

Серце забилося частіше і вона закрила телефон рукою. А тоді байдуже відписала. 

“Ви помиляєтеся. Моє прізвище Вельмеш.”

“Але ж ім'я Елексіона, вибачте, за те що переплутав” 

Та від цього повідомлення вона внутрішньо напружилася ще більше. Тон був дивним, майже насмішливим чи то саркастичним. 

– Ну що там? – почула вона від друзів, які з очікуванням дивилися на неї. 

Заглядати в її телефон не наважувалися, але дізнатися була надзвичайно цікаво. 

– Поки нічого важливого, – почала було вона і запнулася, коли побачила, що текст набирають. 

А потім знову стирають. 

Можна подумати, що тобі там цілі мемуари хочуть написати, а потім виявляється, що це усього лиш одне коротке речення. 

“Мені потрібна ваша допомога, якщо ви справді та ким я вас вважаю. А за це я можу надати вам інформацію про батьків” 

– Він сказав, що знає щось про моїх батьків, але за це просить послугу натомість, – чи то похолола чи навпаки відчула піднесення вона. 

У мозку творилася така каша, що розібрати щось конкретне було неможливо. Надто багато всього одразу. 

Тео і Вел напружилися у їхніх очах читалося, що вони не хочуть аби вона ризикувала собою. Та реакція Аша відрізнялася. 

– Як на мене варто принаймні дізнатися, що відомо цій людині, а тоді вже вирішити, – зазначив він те про що сама думала. 

Адже не кожного разу зустрічаєш когось кому відомо щось настільке важливо. Швидко відписала. 

Відповідь не прийшла одразу. 

Тому всі вирішили зайнятися поточними завданнями. Аш і Вел про щось сперечалися і вона вже навіть починала хвилюватися за їхні стосунки. 

Їй робити поки було нічого, тому вона переглядала інші свої проєкти.

– Та скільки можна, – прошипіла вона, обертаючись до Тео, який продовжував пропалювати її поглядом. 

Він вперше промовчав, наче хотів, щоб вона прочитала його думки. 

Чекайте думки? 

Вона активувала чип, який дозволяв це робити і зосередилася на екрані перед нею. 

Спочатку потрібно озвучити свою думку і тоді вона з'явиться на екрані, щоб її міг побачити співрозмовник. Єдиний мінус на далекій відстані це могло діяти з перешкодами. 

“І що вже не так?” – запитала вона невдоволено, визначившись з текстом. 

А потім побачила довгий предовгий текст, який простіше було назвати багато букв, які ліньки читати. 

Мабуть, тому він надав ще й коротшу версію. 

“Лексі, не можна довіряти незнайомим людям, навіть, якщо вони висувають умови від яких здається не можна відмовитися. Будь обережна, будь ласка”

Вона знала, що він говорить правду, але не могла нічого з собою зробити. Адже можливо, її батьки досі живі і навіть, якщо це безглуздо – продовжить у це вірити. 

“Твоя правда, Тео, але кому як не тобі знати, що це означає для мене” 

Він знав. Лише своїм друзям змогла розповісти усе як є і вони підтримували її у тому, щоб щось знайти. Але ні в кого з них не вийшло, які б зв'язки не мали. 

Тео підійшов ближче і тихо промовив. 

– Гаразд, але якщо ця людина буде небезпечною одразу мені скажи? – попросив він дещо вимогливо. 

Вона кивнула з ледь помітною усмішкою. Ніколи не зрозуміє чому інші про неї турбуються, хоч не певна, що взагалі на це заслуговує. 

Коли усе, що можливо було зроблено, вони попрощалися і вирушили по своїх будинках. Нагодувала кота і взявши його на руки пішла на ліжко, щоб дочекатися відповіді. 

За звичкою прогортала стрічку новин у якій як завжди не було нічого цікавого. 

Після цього зайшла в останню прочитану манхву і побачивши оновлення почала щасливо читати. 

Кіт мирно спав поруч. 

Час за читанням як завжди пролетів непомітно, вона й не зрозуміла як на годиннику вже була шоста година вечора. 

І дізналася вона про це від Діо, який прокинувся і невдоволено дивився на неї. 

– Вибач, ходімо. Мені теж варто повечеряти.

І що з нею не так останнім часом? 

– Хрумай, – сказала насипавши коту корм і доливши чистої води. 

Далі поставила чайник і заглянула в холодильник, аби побачити, що в неї є. 

– Так лінечки щось готувати, – пробурмотіла вона і діставши салат і кашу вирішила просто їх розігріти. 

Чайник закипів. Зробила собі трав'яного чаю в пакетику і відчула якийсь дивний смуток. Кожного дня одне й теж. Нудно одним словом. 

Елевонда. Дорогенька моя персонажка, ти ж біду на себе накличеш такими словами і це навіть без мене як авторки.

Тому вона й завела собі кота, думала, що так їй стане менш самотньо. Діо вона щиро любила і завжди була рада бачити цю нахабну котячу мордочку. Хоча от йому як мейн куну не дуже подобалося, коли вона починала його занадто вже гладити. 

Та в який момент її улюбленець теж став частиною рутини, власне як і зустрічі з друзями? Здавалося, що вона просто рухається за течією без жодного бажання вибратися на берег. 

Або наче вона втрапила у часову петлю, яка ніяк не завершиться? 

І саме у цей момент телефон засвітився і це здалося їй знаком. 

Можливо вона зможе розповісти про це комусь. І тому неочікувано для самої себе вона відписала. 

“Як вас звати? Це несправедливо, що ви знаєте, хто я, а мені навіть невідомо чоловік ви чи жінка” 

У момент, коли ти падаєш у своє власну прірву схопитися за соломинку не така вже й погана ідея. 

Цього разу відповідь прийшла одразу. 

“Можете називати мене Никодим, скорочено Нік”

Вона навіть не стримувала сміх. Уперше за довгий час вона сміялася довго й щиро. Цікаво чим думали його батьки, коли так називали свою дитину, якій потім з таким іменем жити. 

Хоча її було не набагато краще, мабуть, тому що змінила навмисно аби ніхто не дізнався. 

Інколи вона втомлювалася приховувати, та це зроблено лише заради її безпеки. 

“Ви смієтеся? Впевнений, що так. Ніхто, не міг стримати усмішку, коли чув” 

Шкода, що вона не може сказати, що інакша і не відреагувала як усі. 

“Ваша правда. Змушена погодитися, але скільки вам років”

“Близько сорока”

Неочікувано. Думала він ухилиться, а тут…Ну або скаже неправду, що йому років двадцять з гаком. 

“Моторошненько. Але звідки ви взяли інформацію про моїх батьків?”

Правду кажучи, вона зовсім не боялася. Тільки дивилися на екран, де був файл, який досі не відкрила. 

Що вона там побачить? Те що вона хоче побачити чи те, що змусить її таки впасти. 

Вона ж трималася увесь цей час тільки тому, що вірила – вони живі і ніяк інакше. 

“ З перевіреного джерела, тому не хвилюйтеся все достовірно. І так ви можете відкрити” 

Та все ж я вирішила дочекатися ранку, щоб розповісти іншим. Усе ж так буде спокійніше і їй і іншим. 

Спала вона погано і як тільки продзвенів будильник написала в групу. 

“П'ять хвилин” 

“Я вже лечу до тебе” 

“Чекай на нас” 

Думаю очевидно, хто що написав. 

Елевонда. Не знаю, що там мені було очевидно, але тепер це взагалі не так. Хоча ні, перше Тео, друге – Аш і третє від Вел. 

Вже через якихось декілька хвилин вона почула повідомлення від системи будинку про те, що під дверима троє людей. 

Вони швидко пройшли в мій будинок і ми розташувавшись на кухні, нарешті відкрили той файл. 

Обличчя Тео похололо, очі Вел наповнилися сльозами, а Аш стиснув долоні. 

– Що сталося? – з нерозумінням запитала вона глянувши на друзів. 

Там щось погане написано? Чому в них така дивна реакція. 

– З твоїми батьками усе гаразд, – сказала вони та голоси не звучали радісно. 

– Я зараз, – вперше вона побачила Тео роздратованим, зазвичай узагалі не проявляв емоцій. 

Але тепер він вилетів з приміщення так, наче збирався когось вбити. 

– Я за ним, – сказав Аш з напруженим виглядом обличчя і також побіг вниз. 

Здивовано глянула на Вел сподіваючись, що принаймні подруга щось пояснить. Вона хвильку промовчала, а тоді нарешті відповіла, не витримавши її пильного погляду. 

– Саме цей документ вони й шукали. Але їм сказали, що його давно знищили, – вона гріла руки об чашку і мабуть, лише те, що вона не любила діяти імпульсивно зупиняло її від того, щоб побігти вниз. 

Терпінню Вел вона завжди заздрила, бо сама була її прямою протилежністю. 

Взявши свій телефон прочитала те, що було написано у тому документі. 

“Адріана і Дем'ян Мельник знаходяться за координатами РЗ 23. РБ 14. АС18 ЧП 24. Повернення у попередню реальність на даний момент не можливе” 

Єдине, що за реальність Б? Вона не знала жодної назва якої починалася на таку букву. І що за абревіатура АС. Про таку вона теж на жаль чула вперше. 

Але більш головним було те, що вона знала – її батьки точно живі, адже рік документа був сьогоднішньою датою.