Раді Вас бачити!

Ну що, кілька днів він відверто з мене знущався, насолоджуючись купанням. Добре, хоч дівок його не бачила. Намилював він себе так повільно, наче він — Бог Спокуси. Він виходив із води, і краплі ліниво стікали по рельєфному тілу, змушуючи шкіру виблискувати під світлом магічних світильників. І найгірше: він щоразу завмирав перед дзеркалом, роздивляючись себе й грайливо підморгуючи власному відображенню.

Це що, театр спеціально для мене, чи він завжди був настільки прибацаним? Вже аж смішно на це неподобство дивитися. Я навіть «шипіти» перестала та вирішила затаїтися, аби він нарешті заспокоївся і перестав випробовувати мою психіку на міцність. До одного дня…

Якось зранку цей невгамовний з голим задом, вирішив поголитися. Він густо намастив обличчя піною і почав вправно водити лезом по шкірі, пильно дивлячись у дзеркало. Я аж застигла, спостерігаючи за цими впевненими рухами та за його темними очима, які дивилися ніби крізь саму мою душу.

Що ж ти гарний такий, дурнику? Краще б ти був якимось стариганем із хронічним алкоголізмом, мені б спокійніше було. А то ще закохаюся і буду тут мовчки страждати до наступного століття.

Він якраз проводив лезом біля кадика, максимально задерши підборіддя. Я затамувала подих. Його шия була такою беззахисною в цей момент…

Стефан раптом зойкнув та різко прибрав лезо від обличчя. Його рука здригнулася. Краплина крові полетіла прямо на дзеркало, а з маленької рани на шиї почала стікати тонка червона цівка. Він затис пальцями поріз та ошелешено почав оглядати дзеркало.

— Якого біса? — здивовано вигукнув він, дивлячись на дерево рами.

Що там трапилось? Мені зсередини нічого не видно, крім його переляканого обличчя.

— Чого вони світяться? — провів він закривавленими пальцями по рунах. Вони спалахнули блакитним світлом, поглинаючи його кров.

— Ти про що? — запитала я, забувши про обережність.

Стефан завмер. Його очі розширилися, а погляд нарешті сфокусувався не на власному відображенні, а ніби на моїх губах там, за склом. Він повільно, дуже повільно нахилився вперед, майже торкаючись носом холодної поверхні.

— Хто тут? — голос його став холодним, як лід під час зимового сонцестояння. Магічна сила в кімнаті згустилася так, що в мене заніміли кінчики пальців. Він мене чує! Чітко чує!

— Твоє сумління, — відгукнулася я, намагаючись надати голосу потойбічної глибини, хоча він все одно звучав як у ображеної відьми, яку занадто довго тримали в пасці. — Воно каже, що самомилування — це гріх. А ще — що чорні штори в спальні — це несмак. Ти що, в жалобі за власним розумом?

Стефан різко відсахнувся, ледь не послизнувшись на мокрій підлозі. В його вільній руці миттєво спалахнуло темне полум’я. Ой мамцю, ще спопелить зараз, скажений!

— Виходь, привиде, або я випалю цей будинок до фундаменту разом із тобою! — гаркнув він, і по стінах ванної пробігла магічна вібрація.

— Куди я вийду, бовдуре?! — не витримала я і щосили гахнула кулаком у скло, — Я тут прибита над твоєю раковиною! Тут дверей немає!

Стефан застиг із піднятою рукою. Вогонь у його долоні згас так само швидко, як і з’явився, залишивши лише тонкий запах озону. Він важко дихав, розглядаючи скло, яке щойно здригнулося від мого удару.

— Ти... ти жінка? — прошепотів він, і в його голосі вперше прозвучало не тільки роздратування, а й дика, неприхована цікавість.

— Ні, я кущ малини! — огризнулася я, не стримуючи емоцій. — Звісно, жінка! Відьма, якщо бути точною. Амелі мене звати. І я спостерігаю за твоїм голим задом уже кілька днів, тож ми вже майже родичі! Прикрийся вже, бо сил ніяких немає дивитися на цей сором!

— Чому ж сором? Ще ніхто досі не скаржився, — хмикнув він, а в його очах промайнула бісова іскорка задоволення. Але він все ж таки взяв рушник і лінивим рухом зав’язав його на стегнах. — Як ти туди потрапила, Амелі?

— Випадково! Хотіла помити цю демонську хріновину після ярмарку та порізала пальця. Кров потрапила на раму — і все, привіт, дзеркальний світ! Мене засмоктало сюди на цілих п’ятдесят років! — злісно вигукнула я, сподіваючись на бодай краплю співчуття.

— П’ятдесят років? Нічого собі! — Стефан несподівано реготнув, відкидаючи голову назад. — То це дійсно пастка. Тепер я розумію, що це за дзеркало.

— Не бачу нічого смішного, ідіоте! — обурено відрізала я. — Ти хоч уявляєш, як це — сидіти замкненою в склі пів століття? Коли тебе ніхто не чує, коли життя навколо вирує, а ти залишаєшся лише глядачем? Ще й змушена дивитися, як усілякі збоченці творять перед тобою казна-що!

Стефан миттєво припинив сміятися. Він знову підійшов до скла, але тепер у його погляді не було агресії, лише холодний, професійний інтерес мага.

— Мій дід, Каспіан Фокс, був до нестями закоханий в одну відьму, але вона відшила його та вийшла заміж за відьмака, — тихо промовив Стефан, дивлячись на руни, що згасали. — Мабуть, він хотів її так спіймати та тримати при собі вічно. Але в нього нічого не вийшло — це дзеркало вкрали прямо з майстерні, як і два інших, які він готував для експериментів.

— Якщо ти все це знаєш, то витягни мене звідси! — гаркнула я, відчуваючи, як усередині все закипає. — Ти ж маг, ще й онук того маніяка! Це ж треба додуматися — засунути кохану людину в скло, аби тільки з іншим щасливою не була!

Стефан задумливо провів пальцем по порізу на шиї. Його кров на рамі вже підсохла, але руни продовжували пульсувати слабким світлом, наче серцебиття.

— Витягти тебе... — він криво посміхнувся, — Це не так просто, як виставити дівчину зі спальні. Пастка замкнена на крові й складних чарах зв’язку. Щоб її відкрити, мені знадобляться записи діда і дуже вагома причина ризикувати своєю головою.

— Ризикувати головою? Ти про що? — я здивовано притихла.

— Всі його таємні записи заховані в Старому Храмі Першої Відьми, — серйозно сказав чоловік. — А ти знаєш, що темним магам туди вхід заборонений.

— Що вони там роблять? Чому він сховав їх саме там? І як він туди потрапив? — я ледь не припала до скла з того боку.

— Можливо йому хтось допомагав. — відповів він, склавши руки на грудях і міцно стиснувши плечі. — А сховав тому, що хотів, аби жоден маг не зміг скористатися його кресленнями та винаходами, які можуть нашкодити відьмам. Після того, як вкрали це дзеркало, він до кінця життя не міг собі пробачити, що взагалі створив таку пастку. Боявся, що хтось невинний постраждає.

— Чому б просто не знищити ті креслення? — запитала я.

— Вони зачакловані від будь-якого руйнування. Дід сам наклав захист, а потім не зміг його зламати, — знизав Стефан плечима. — Та й якби він їх спалив, у тебе б взагалі не залишилося шансів вилізти. Ці записи — твій єдиний квиток у реальний світ.

Я замовкла. Сидіти тут вічність — гірше за пекло. Але записи існують! Це мій шанс.

— Тобто, — я нарешті вимовила це вголос, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття пригод, — Щоб мене витягти, мені треба провести тебе в Храм Першої Відьми?

— І як ти це зробиш? — похмуро запитав Стефан, потираючи поріз на шиї. — Тебе чую тільки я. Що я скажу відьмам, коли з’явлюся з дзеркалом у Храмі й почну рити землю? «Доброго дня, пані відьми, не звертайте уваги, я просто шукаю тут спадщину свого діда — темного мага»? Мене перетворять на садового гнома раніше, ніж я встигну дістати лопату.

Він мав рацію. Для всього світу я — тихе старе скло. Для відьом він — ворог на їхній території.

— Хто зараз Головна Відьма королівства? — запитала я. П’ятдесят років минуло, тітку Дорею міг уже хтось замінити.

— Дорея Міндрет, — коротко відповів він і чомусь скривився так, наче щойно з’їв лимон.

— Це моя тітка! — вигукнула я. — Можливо, вона допоможе? Хоча стосунки в нас були, м’яко кажучи, натягнуті, але, можливо, вона зрадіє, що рідна племінниця не померла остаточно? Навіть не уявляю реакцію рідних, коли вони дізнаються, де я була весь цей час.

— Якщо ти така сама злобна відьма без гальм, як твоя тітка, то витягувати тебе я не збираюся, — Стефан знову склав руки на грудях і суворо насупив брови.

— Я не злобна! — обурилася я. — Я взагалі була наймилішою дівчиною в окрузі… поки не починала чаклувати.

— А що не так з твоїми чарами? — Стефан здивовано підняв брову.

— Ну як тобі сказати… з ними все гаразд, магія в мені вирує. Тільки от з мого рота завжди вилітало не те заклинання, про яке я думала. Це почалося після смерті бабусі — вона була Головною Відьмою понад сто років. Можливо, стрес так позначився на мені. До того в мене все виходило ідеально.

— Вперше таке чую. Може, на тобі прокляття? — запитав він, підходячи ближче до скла, ніби намагаючись розгледіти мою ауру крізь пил десятиліть.

— Та ні… нас же тисячу разів перевіряли перед входом до Академії. Щоб ніхто ніякої «зарази» в аудиторії не приніс, — відповіла я сухо. — Я просто… магічно нестабільна.

— Це дивно. Але мені байдуже. Мене не влаштовує, що ти сидиш у дзеркалі мого діда й підглядаєш за мною. Отже, треба продумати, як здихатися тебе, — розмірковував цей грубіян, накидаючи на плечі халат.

— Це мене не влаштовує дивитися на твої збочення щодня! Гіршого власника в мене ще не було! — ображено вигукнула я, схрестивши руки на грудях.

— Очі б заплющила, збоченко. Нащо дивитися? Ще й шипіла там щось під ніс, — він похмуро поглянув на «мене», тобто на гладку поверхню скла.

— Я не шипіла! Я горло надривала, щоб сказати все, що я про тебе думаю! — моє обурення вже зашкалювало.

— Що, зовсім не сподобалося? — хмикнув він, і в його голосі прорізалися нотки самовпевненого самця. — Скільки тобі років, Амелі?

— У дзеркало я потрапила у двадцять два. П’ятдесят років просиділа тут... ось і рахуй, — грубо відповіла я. Стефан коротко присвиснув.

— У тебе що, не було чоловіка? Тому ти так гостро реагуєш на мої розваги? — він почав усміхатися, явно провокуючи мене на відвертість.

— Тебе це не стосується! — відрізала я, відчуваючи, як до щік підступає жар. — Думай краще, як потрапити до Храму, а то почну непристойні пісні співати щоразу, коли ти дівок приводитимеш. Побачимо, як у тебе тоді зі «спокусою» складеться.

— Я можу спустити тебе в підвал, — відповів він глузливим тоном. — Можеш там волати щурам, скільки заманеться.

— Мене підвалом не залякаєш, я вже там кілька років співала... тим самим щурам, — насуплено відповіла я, і в голосі мимоволі проковзнув сум.

— Добре, не буду. Аж шкода тебе стало, — зітхнув він, і його погляд раптом пом’якшав. — Амелі... а ти гарна була?

Я оторопіла від такого питання. Нащо йому це знати? Щоб порівнювати мене зі своїми одноразовими блондинками?

— Чому «була»? Я завжди гарна! — обурено пирхнула я.

— Опиши себе, — попросив він з дивною, майже щирою усмішкою.

— Будеш уявляти мене у своїх збоченнях? — запитала я підозріло. Стефан закотив очі.

— Ні, дурненька. Якщо я піду до твоєї тітки, мені треба буде щось про тебе розповісти, щоб вона повірила, — викрутився цей гад. Хоча я бачила — бреше й не червоніє.

— Ну добре. У мене довге хвилясте каштанове волосся, карі очі, невелика родимка над верхньою губою зліва... Метр шістдесят п’ять, п’ятдесят п’ять кілограмів... була.

Мені стало важко згадувати деталі. За п’ятдесят років у порожнечі обриси власного тіла почали стиратися з пам’яті, наче старий малюнок під дощем.

— Струнка красуня, я впевнений, — промовив він тихо, наближаючись до дзеркала. — А груди? Великі? — додав цей безсоромник, знову повертаючись до своєї звичної манери.

— Точно збоченець! — я замахнулася, щоб дати йому ляпаса через скло. — Нормальні в мене груди! Не такі, як у твоїх краль.

Я відчула, що сили мене покидають. Розмова, яка тривала понад п’ять хвилин — це занадто багато для того, хто мовчав пів століття. Говорити сама до себе не так виснажливо.

— Все, відчепися, я втомилася. Йди міркуй, як визволити мене, — пробурмотіла я, занурюючись у рятівний сон.