Раді Вас бачити!

У домі, де стіни стогнуть,

Де привиди порятунку чекають,

Не може жити птаха блакитна —

Їй судилося канути в забуття.

1.1

Анна сиділа у своєму затишному кабінеті, переглядаючи документи, коли задзвонив телефон. На столі лежала чашка давно охололої кави, поруч — блокнот із кількома незавершеними записами та рахунок за ремонт автомобіля, який вона відкладала вже третій тиждень.

Вона глянула на екран.

Віктор.

Чоловіка вона знала не надто добре — кілька разів зустрічала його на світських заходах, де він незмінно опинявся в центрі уваги. Відомий бізнесмен, власник кількох компаній, людина, яка вміла говорити спокійно навіть тоді, коли навколо все сипалося. Принаймні, так він хотів виглядати.

Анна прийняла виклик.

— Добрий вечір, Вікторе. Щось трапилося?

На іншому кінці запала коротка пауза.

— Анно, мені потрібна ваша допомога, — нарешті промовив він. Голос у нього був незвично напружений. — У моєму заміському будинку відбувається щось дивне. Я не знаю, як це пояснити.

— Спробуйте з самого початку.

— Лєра, моя дружина… Вона останнім часом поводиться дуже дивно. Стала замкненою, часто десь ховається в будинку. А ночами я чую звуки. Дзвіночки, кроки, іноді шепіт. Ніби хтось ходить коридорами, хоча всі сплять.

Анна відкинулася на спинку крісла.

— Ви викликали охорону? Перевіряли приміщення?

— Звичайно. Нічого не знайшли. Двері зачинені, сигналізація працює. Але… — Віктор замовк, і в його голосі з'явилося роздратування. — Таке враження, ніби в будинку оселився барабашка.

— Барабашка?

— Не смійтеся. Я й сам розумію, як це звучить. Знаю, що подібні речі не зовсім у вашій компетенції, але… можливо, саме тому ви й потрібні. Ви жінка раціональна. Зможете відокремити зерно від полови.

Анна ледь усміхнулася.

— Я не обіцяю знайти привида, Вікторе. Але можу з'ясувати, хто або що змушує вас так думати.

— Саме цього я й хочу. Приїдьте, будь ласка. Я надішлю адресу.

— Добре. Але одразу попереджаю: я ставитиму незручні запитання.

— Ставте будь-які. Лише допоможіть мені зрозуміти, що відбувається.

Розмова закінчилася, та Анна ще кілька секунд тримала телефон біля вуха. Вона звикла до людей, які зверталися по допомогу, але Віктор залишив дивне враження. Він говорив про дивні звуки, проте найбільше хвилювався не через них.

Його тривожила дружина. Або те, що вона могла приховувати.

Анна записала адресу, закрила папку й підвелася. За вікном уже згущалися сутінки. Над містом нависали важкі хмари, і перші краплі дощу розбивалися об скло.

Вона написала коротке повідомлення Ігорю — той саме розплутував власну справу в іншому місті й приєднатися не міг, — коротко описала суть дзвінка Віктора й попросила бути на зв'язку, якщо знадобиться порада. Відповідь прийшла майже миттєво: «Тримай мене в курсі. Якщо буде щось незрозуміле — дзвони, розберемося разом».

Анна взяла пальто, ключі від автомобіля та невелику сумку з необхідними речами. Детективна робота рідко починалася з чогось по-справжньому загадкового. Найчастіше все зводилося до ревнощів, грошей, образ або брехні, яку люди старанно ховали під пристойними словами.

Проте іноді за звичайною сімейною сваркою ховалося дещо значно небезпечніше.

1.2.

Дорога до заміського будинку зайняла майже годину. Шосе поступово спорожніло, міські вогні залишилися позаду, а обабіч дороги виріс густий ліс. Дерева стояли щільною темною стіною, і лише зрідка крізь них пробивалося світло віддалених будинків.

Коли Анна звернула на приватну дорогу, дощ уже посилився. Фари вихоплювали з темряви мокрі кущі, старі кам'яні стовпи та гілки, що схилялися над проїжджою частиною.

Будинок з'явився раптово.

Великий двоповерховий особняк із темним дахом, високими вікнами й фасадом, частково вкритим плющем. Він не здавався занедбаним — навпаки, усе навколо свідчило про догляд і значні кошти. Та в його архітектурі було щось похмуре. Надто багато темних кутів, надто мало світла.

На другому поверсі вікна були щільно завішені. На першому горіло кілька ламп, що відкидали теплі жовті плями на мокру бруківку.

Анна припаркувала автомобіль і вийшла під дощ. Не встигла вона дійти до дверей, як вони відчинилися.

На порозі стояв Віктор.

Високий, представницький чоловік близько п'ятдесяти років. На ньому була темна сорочка з розстебнутим коміром, а волосся виглядало так, ніби він кілька разів нервово проводив по ньому рукою. Обличчя залишалося спокійним, але очі видавали втому.

— Анно, дякую, що приїхали, — сказав він, простягаючи руку. — Проходьте швидше. Тут досить холодно.

— Доброго вечора. Сподіваюся, ви не очікуєте, що я одразу почну полювати на привидів.

— Якби все було так просто, я б уже найняв екзорциста.

— Добре, що ви цього не зробили. Вони зазвичай беруть дорожче за детективів.

Віктор уперше за весь вечір усміхнувся, але усмішка швидко зникла.

Анна переступила поріг.

Усередині панувала тиша. Не звичайна тиша великого будинку, де просто мало людей, а якась надто зосереджена, майже насторожена. У просторому холі стояли старовинні меблі, на стінах висіли картини в масивних рамах, а під ногами м'яко приглушував кроки дорогий килим.

Анна автоматично оглянула простір.

Камери спостереження. Двері. Вікна. Сходи, що вели на другий поверх. Декоративне дзеркало навпроти входу.

Нічого незвичайного.

Але на столику біля сходів вона помітила маленьку срібну попільничку, хоча запаху тютюну в будинку не було. Поруч лежали сірники, один із яких був використаний.

Віктор помітив її погляд.

— Це не моє, — сказав він.

Анна перевела очі на нього.

— Я нічого не запитувала.

— Просто пояснюю.

— Тоді, можливо, згодом ви поясните ще кілька речей.

Віктор на мить стиснув губи, але промовчав.

1.3

Вони пройшли до вітальні. Біля великого вікна сиділа жінка. Вона схрестила ноги, тримаючи в руках чашку, до якої, судячи з усього, давно не торкалася. Її довге хвилясте волосся спадало на плечі, а профіль на тлі темного скла здавався майже намальованим.

Красуня — із тонкими рисами обличчя, виразними карими очима та витонченою поставою. Проте її краса не здавалася безтурботною. Під очима залягли ледь помітні тіні, а пальці раз у раз стискали ручку чашки.

Віктор підійшов до неї.

— Лєро, це Анна. Моя хороша знайома й обдарована приватна детективка. Вона допоможе нам розібратися… ну, ти сама знаєш із чим. Ми ж учора про це говорили.

Лєра повільно повернула голову.

Її погляд ковзнув по Анні, затримався на секунду довше, ніж вимагала ввічливість, а потім перемістився на Віктора.

— Так, пам'ятаю, — відповіла вона.

Голос був м'яким, майже лагідним. Але в ньому не чулося ані подиву, ані зацікавлення.

— Рада познайомитися, — сказала Анна.

— Навзаєм.

Лєра знову повернулася до вікна.

Анна не поспішала сідати. Вона встигла помітити, як Віктор кинув на дружину швидкий погляд. Не докірливий. Радше перевіряючий. Ніби намагався зрозуміти, чи не зробив помилки, запросивши сторонню людину.

— Можливо, спочатку ви покажете мені місце, де все почалося? — запитала Анна.

— Звичайно.

Віктор повів її до сходів. Коли вони проходили повз Лєру, та раптом промовила:

— Не затримуй її надовго. Анна, мабуть, втомилася з дороги.

— Я сама вирішу, чи втомилася, — спокійно відповіла Анна.

Лєра ледь усміхнулася.

— Звісно.

Анна рушила за Віктором нагору, але подумки вже зробила першу позначку.

Лєра не боялася детективки. Вона її оцінювала.

1.4

Кімната на другому поверсі була просторою й обставленою у вінтажному стилі. Біля стіни стояло високе дзеркало в потемнілій рамі, над каміном висіли старі картини, а в кутку темніла масивна шафа з різьбленими дверцятами.

— Саме тут я найчастіше чую звуки, — пояснив Віктор. — Особливо після опівночі.

— Які саме?

— Спочатку були кроки. Ніби хтось ходив коридором. Потім тихі ніжні дзвіночки. А кілька разів я чув шепіт.

— Ви розрізняли слова?

— Ні. Але… — Він провів долонею по потилиці. — Іноді здавалося, що хтось вимовляє моє ім'я.

Анна оглянула двері.

— Хто ще чув ці звуки?

— Лєра. Принаймні, вона каже, що чула.

— А Єгор?

Віктор швидко глянув на неї.

— Ви вже знаєте про Єгора?

— Ви згадували його під час нашої попередньої зустрічі. Ваш помічник, якщо не помиляюся?

— Так. Він іноді залишається тут, допомагає з господарськими справами.

— І часто буває в будинку?

— Досить часто.

Віктор відповів надто швидко. Анна не стала коментувати.

Вона підійшла до дзеркала. Поверхня була чистою, хоча в нижньому кутку виднілася тонка смуга пилу. Жінка нахилилася ближче, розглядаючи раму, кріплення та простір за нею.

У відображенні щось промайнуло.

Швидкий рух — наче темна тінь ковзнула по поверхні скла. Анна різко обернулася. Позаду нікого не було.

Двері залишалися відчиненими, коридор — порожнім. Віктор стояв біля вікна й дивився на неї.

— Що сталося?

— Здалося, що я щось побачила.

— Тінь?

— Можливо.

— Ось бачите. Я не вигадую.

Анна провела пальцями по краю дзеркала. Воно було холодним, але нічого надзвичайного не відбувалося.

— Поки що я бачу лише старе дзеркало.

— А вночі воно іноді відбиває те, чого в кімнаті немає.

— Дзеркала взагалі мають сумнівну репутацію. Люди часто бачать у них те, чого бояться.

Віктор не відповів.

Анна зробила ще кілька кроків кімнатою. Біля вікна стояло крісло, на підлозі лежав невеликий килим, а на полиці — кілька декоративних фігурок. Вона помітила, що одна з них була повернута обличчям до стіни.

— Це почалося кілька тижнів тому? — запитала вона.

— Так. Приблизно два тижні.

— Щось змінилося в будинку перед цим?

Віктор замислився.

— Нічого особливого.

— Ви впевнені?

— Ми змінили деякі звички. Лєра стала більше часу проводити тут, на другому поверсі. Іноді піднімається на горище. Я запитував, навіщо, але вона відповідала, що просто хоче побути на самоті.

— А ви їй не довіряєте?

Запитання зависло в повітрі.

Віктор повільно відвів погляд.

— Я не сказав би так.

— Але подумали.

— Анно, я запросив вас, бо хочу зрозуміти, що відбувається. Не хотілося б перетворювати це на сімейну драму.

— Зазвичай люди звертаються до детектива саме тоді, коли сімейна драма вже стала проблемою.

Він зітхнув.

— Ви завжди така пряма?

— Лише коли люди приховують щось очевидне.

У кімнаті запала тиша. І саме тоді Анна відчула запах. Ледь помітний, солодкуватий, трохи терпкий. Благовоння або ароматична смола. Запах не був сильним, але явно не належав звичайному інтер'єру.

Вона вдихнула ще раз.

— Ви запалюєте пахощі?

Віктор нахмурився.

— Ні. Я взагалі не люблю подібних речей.

— А Лєра?

— Не знаю. Можливо.

Анна озирнулася. Ні свічок, ні пахощів, ні ікон чи інших предметів, які могли б пояснити запах, вона не побачила.

— Дивно, — тихо сказала вона.

— Що саме?

— Поки що не знаю.

1.5

Коли вони повернулися до вітальні, Віктору зателефонували. Він вибачився й відійшов до сусідньої кімнати, залишивши Анну та Лєру самих.

Кілька секунд жінки мовчали.

За вікном дощ стікав по склу довгими блискучими смугами. У віддаленій частині саду хитався ліхтар, і його світло час від часу зникало за гілками.

— Ви справді вірите, що в будинку є привиди? — запитала Анна.

Лєра повільно повернулася до неї.

— Не знаю. А ви?

— Я вірю в людей, які хочуть, щоб інші повірили в привидів.

Лєра усміхнулася, але в її очах усмішки не було.

— Ви вважаєте, що це чиясь гра?

— Я вважаю, що будь-яке явище має причину. Навіть якщо ми поки що її не бачимо.

— А якщо причина не зовсім… людська?

— Тоді нам доведеться переглянути мої професійні принципи.

Лєра опустила погляд на чашку.

— Іноді мені здається, що цей будинок живе власним життям, — сказала вона після паузи. — Ніби він пам'ятає все, що тут відбувалося. І не хоче, щоб ми забували.

— Що саме він пам'ятає?

Лєра підняла очі.

На мить її обличчя змінилося. Зникла втома, зникла м'яка усмішка. Залишився лише страх — швидкий, майже непомітний, але справжній.

— Не знаю.

— Ви часто буваєте на горищі?

— Іноді.

— Що там?

— Старі речі. Меблі. Документи, мабуть. Я не дуже цікавилася.

— Але проводите там час.

— Я люблю тишу.

— У цьому будинку достатньо кімнат, де можна побути на самоті.

— Не всі кімнати однакові.

Лєра сказала це так тихо, що Анна ледве розчула.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого.

Жінка відвернулася до вікна.

Анна не стала тиснути. Принаймні поки що. Вона вже зрозуміла: Лєра приховує щось. Але це не обов'язково означало, що саме вона відповідальна за дивні звуки.

Можливо, Лєра чогось боялася.

А можливо, боялася не того, що в будинку могло з'явитися, а того, що могло з нього вийти.

1.6.

Віктор повернувся до вітальні, закінчивши розмову.

— Я покажу вам гостьову кімнату, — сказав він. — Якщо ви не проти залишитися на ніч. Завтра зможете спокійно оглянути будинок при денному світлі.

— Я саме це й планувала.

Анна підвелася, взяла сумку й ще раз поглянула на Лєру.

Та сиділа нерухомо, дивлячись у темне вікно.

На склі відбивалася кімната, але в її глибині, за плечем Лєри, на коротку мить промайнула темна пляма.

Цього разу Анна не була впевнена, що це лише гра світла.

Вона моргнула — і пляма зникла.

А десь нагорі, за зачиненими дверима, тихо дзенькнув маленький дзвіночок.