Спочатку:
На сторінку книги
Завдяки магічним хитрощам магістра Олдуса та бездоганному знанню кордонів ельфом Іліоном, різнобарвній банді вдалося вибратися з лісу Вічного Благословення без жодної втрати. Проте радіти було зарано. Попереду розстилалися землі, вщент окуповані загонами Даркмуру. Опинившись у повному оточенні, друзі змушені були шукати притулок, і доля привела їх до старої, давно покинутої шахти гномів, що ховалася в скелях якраз на стику між ельфійськими лісами та ворожими постами.
Висуватися далі під покровом ночі, коли навколо нишпорили орки-шукачі, було самогубством. Вони прийняли рішення зупинитися на ночівлю тут, у глибоких кам'яних надрах. Цікавого в цій гномській шахті не було абсолютно нічого: холодні сірі стіни, вкриті товстим шаром пилу, сирість, що пробирала до кісток, та довгий, похмурий тунель, який чорною пащею тягнувся кудись далеко в надра гори. Повітря тут було важким, пахло старою іржею, сухим камінням і ледь помітним застійним духом занедбаних підземель.
Кожен у печері знайшов собі справу. Магістр Олдус, ігноруючи гнітючу атмосферу, розклав просто на кам'яній підлозі свої кристали, сувої та порошки. Він знову щось гарячково бурмотів собі під ніс, колотив у мідній ступці дивне зілля, що періодично сичало й випускало фіолетові бульбашки, та звірявся зі своїми розрахунками.
Орк та ельф сиділи біля самого входу до шахти. Зеленошкірий велетень спокійно стругав маленьким кинджалом шматок дубової гілки, намагаючись зробити щось схоже на дерев'яну квітку. А витончений золотоволосий поет Іліон, підперши підборіддя, натхненно складав нові, пафосні вірші про смарагд та глибину зіниць чорного дракона.
Лорд Едріан майже повністю набув свого колишнього людського вигляду — магічна дія ельфійського маскування поступово згасала, його гострі вушка повернули свою колишню форму, а срібні обладунки знову потемніли. Він мовчки сидів біля невеликого багаття, ретельно точив і чистив свою зброю, намагаючись не дивитися в бік Ріти. Хоча насправді кожні дві хвилини генерал приховано, спідлоба косився на дівчину-дракона.
Ріта ж просто сиділа осторонь на купі дрібного щебеню, обкрутивши себе хвостом, і дивилася на всіх них, наче в кінотеатрі зі сторони. Вона раптом усвідомила: за ці кілька днів її життя змінилося настільки кардинально, що жоден фантастичний фільм не зміг би такого передати. Вона опинилася в абсолютно чужому магічному світі. Її привабливе жіноче тіло тепер перетворилося на покрите лускою тіло грізного бойового ящера. Вона сидить у холодній гномській дірі, повністю оточена ворогами армії Даркмуру. І що найжахливіше — її думки все більше й більше займає цей лорд із сірими очима.
І ось, посеред усього цього магічно-військового божевілля, коли навколо пахло іржею та Олдусовим зіллям, Ріта раптом відчула дике, непереборне бажання. Їй до смерті, понад усе на світі захотілося... оселедця під шубою. Дівчина аж очі заплющила, прямо фізично відчувши цей божественний смак: солодкий бурячок, ніжний майонез, картопелька і солоний оселедець із цибулькою.
«О пресвітлі боги цього світу, ну чому саме він?! — у повному розпачі подумала Ріта, ледь не виючи від кулінарної ностальгії. — Де я тут знайду майонез „Торчин“ і буряк у гномській шахті?! Може, це в мене на тлі хронічного стресу та нервового зриву такі галюцинації почалися? Нормальні дракони мріють про парне м'ясо вепра, а я — про новорічний салат!»
Поки Ріта розгублено оглядала печеру і сумувала за українською кухнею, орк Грум завдяки своїй дивовижній чутливості прямо фізично відчув те напруження, яке випромінював дракон. Велетень відклав свою дерев'яшку, нахилився і сильно штовхнув ліктем ельфа, який у цей момент саме підбирав риму до слова «неперевершеність».
Ельф роздратовано відірвався від пергаменту, але Грум виразно кивнув головою спочатку на Ріту, яка сумно зітхала носом, а потім на Едріана, який уже п'ятий раз протирав один і той самий чистий кинджал, злісно поглядаючи на поета.
Іліон хитро зіщурив свої блакитні очі й тихо, так, щоб лорд не почув, прошепотів орку на вухо:
— О, мій зелений друже, не думай, що я дурний і не бачу цих іскр, які так і свердлять повітря між нашим генералом та прекрасною леді Маргаритою. Там же справжня магічна буря емоцій!
Грум здивовано насупив свої зелені брови і пошепки пробасив у відповідь:
— Якщо ти все бачиш, вуханю, то чому тоді постійно крутишся навколо неї і присвячуєш їй свої депресивні вірші? Ти ж бачиш, що лорд від цього готовий твою ліру на твоїй же голові переламати!
Ельф самовдоволено хмикнув і поправив пасмо золотого волосся:
— Тому що я хитрий і знаю закони психології, Груме! Ніщо так не підштовхує гордого чоловіка до рішучіших дій, як хороші ревнощі! Я навмисно підігрівав цю пристрасть у лорді, щоб він нарешті перестав удавати із себе залізну статую. — Іліон на мить замовк, подивився на Ріту і злегка зітхнув: — Та якщо лорд Валоріан виявиться повним дурнем і не зможе завоювати серце цієї дивовижної Музи... що ж, я нічим не гірший. І я з величезною радістю візьму ініціативу у свої руки.
Орк гучно хмикнув, оцінивши ельфійську стратегію. Ситуацію справді треба було рятувати. Вони обоє бачили, що Ріта зараз розгублена, самотня в цьому великому тілі, і їй як ніколи потрібна тепла підтримка. А хто міг підтримати її краще, ніж той, чиє серце вже щосили тягнулося до неї? Залишалося лише одне — якось залишити Ріту та Едріана наодинці, щоб вони нарешті мали змогу нормально поговорити без сторонніх вух та очей.
Грум рішуче підвівся на ноги, закинув сокиру на плече і гучно пробасив на всю печеру, привертаючи увагу:
— Гей, ельфе! Мені здається, чи з глибини цього тунелю пахне рідкісними підземними орхідеями? Нам обов'язково треба піти розвідати цей тунель шахти на предмет безпеки та ботанічних відкриттів!
Іліон миттєво підіграв другу, схопившись на ноги:
— О так, Груме! Моя муза каже, що там може ховатися істинне натхнення!
Орк підійшов до мага Олдуса, який саме збирався вилити якесь зілля в казан, і безцеремонно схопив старого за комір фіолетового плаща:
— Магістре Олдусе, ви теж йдете з нами. На всякий випадок. Раптом там гномські прокляття? Ну і ваш магічний вогонь на посоху в такій суцільній темряві нам точно не завадить. Ходімо, ходімо, магістре!
— Що?! Куди?! Мої розрахунки! Моє зілля протухне! — закричав старий маг, але гігантський орк просто підняв його в повітря разом із посохом і впевнено поніс углиб чорного тунелю. Ельф Іліон, хитро підмигнувши Едріану на прощання, граційно покрокував услід за ними.
Через пів хвилини шум їхніх кроків та обурені крики мага повністю стихли в надрах гори. Людський генерал і дівчина-дракон залишилися в самій печері абсолютно одні.
У шахті запанувала густа, похмура тиша, яку порушувало лише тихе, затишне потріскування дров у невеликому багатті. Полум'я кидало довгі, химерні тіні на холодні сірі стіни гномської печери. Запах Олдусового зілля швидко вивітрився, залишивши лише сухий аромат гарячого вугілля та легкий присмак заліза.
Ріта ніяково ворухнула кінчиком хвоста, від чого кілька дрібних камінців із тихим шелестом покотилися по підлозі. Вона досі думала про оселедець під шубою, але присутність Едріана, який тепер сидів за два метри від неї без своєї ельфійської маски — знову мужній, із глибокими сумними очима — змусила її серце забитися втричі швидше.
Едріан повільно відклав точильний камінь і свій ідеально начищений кинджал. Він підвівся, зробив кілька кроків і зупинився прямо перед нею. Його погляд більше не був холодним. У ньому світилася та сама безмежна ніжність, яка з'являлася лише тоді, коли вони залишалися наодинці.
— Ну що, Маргарито... — тихо, з м'якою усмішкою заговорив лорд, заглядаючи в її збентежені зіниці. — Твої шанувальники пішли вивчати гномську архітектуру. Тепер ти можеш розслабитися. Про що так важко зітхає мій бойовий дракон у цій холодній дірі? Ти знову соромишся мене після того ранкового сіна? Чи тебе все ще тягне помацати мої ельфійські вушка?
Ріта від таких слів відчула, як зарділася від сорому, а її бас тихо й ніяково пророкотав у відповідь:
— Ой, та відчепися ти зі своїми вухами, Едріане... Я просто... я просто думаю про їжу. І мені здається, що я остаточно збожеволіла в цьому твоєму середньовічному королівстві.
Чоловік зацікавлено підняв брову, сідаючи на камінь прямо біля її великої лапи не боячись гострих кігтів:
— І про що ж ти думаєш, Маргарито? Про той твій кавовий бренд «еспресо» чи про шашлик середнього просмаження?
Ріта важко зітхнула, випустивши маленьку, теплу хмарку диму, яка приємно зігріла прохолодне повітря навколо лорда:
— Ні... Я думаю про оселедець під шубою. Це такий наш земний салат. Там шарами викладається солона риба, картопля, цибуля, морква, буряк, і все це заливається товстим шаром білого соусу — майонезу. Це неймовірно смачно, Едріане. Особливо на Новий рік. І я зараз сиджу в гномській шахті, оточена орками, і просто відчуваю його смак на язиці! Це ж точно якесь психічне відхилення, правда? Дракони не мають мріяти про буряковий салат із майонезом!
Едріан кілька секунд просто мовчки дивився на її морду, а потім знову тихо й так тепло розсміявся. Його рука сама собою піднялася, обережно, лагідно лягла на її прохолодну луску на щоці, ніжно погладжуючи її.
— Маргарито... — тихо промовив лорд, і його очі зазирнули в саму її душу. — Ти не божевільна. Ти просто налякана дівчина, яку викинуло з її затишного світу в наше криваве болото. І те, що ти мрієш про свій цей... шубний оселедець, показує лише одне: твоя людська душа жива. Вона сильна, вона не зламалася під цією важкою лускою. І я обіцяю тобі: хоч би які ельфи чи орки Даркмуру стояли на нашому шляху, ми знайдемо Малкіора. Ми знімемо це прокляття. Я поверну тебе додому, до твого Києва і до твоїх салатів. Але поки ти тут... — Едріан притиснувся своїм чолом до її лускатого носа, — ...поки ти тут, просто знай: я поруч. І я захищу тебе від будь-якої миші чи армії в цьому світі.
Ріта застигла від цього близького дотику. Гаряче чоловіче тепло його тіла, запах заліза та багаття, і ці слова підтримки змусили її забути про оселедці, про крила і про весь Даркмур. Вона відчула, що в цій холодній гномській шахті їй більше не страшно. Тому що поруч був він — її суворий лорд, який заради неї навчився бути найніжнішим чоловіком у світі.
А далеко вгорі, застрягнувши в старій гномській вентиляційній трубі прямо над багаттям і судомно кусаючи свій пергамент, щоб не закричати від емоційного перевантаження, висів повністю закопчений від диму гоблін-шпигун Кронк. Його щоденник розсипався на попіл, але він тремтячою рукою дописував останні сенсаційні дані:
«Екстрена депеша! Психологічна зброя людей під назвою "Маргарита" повністю знищила військову стратегію нашої армії оточення!
Орк-зрадник Грумбаш та ельфійський поет навмисно викрали мага, щоб залишити генерала Валоріана та Дракона наодинці. Зараз Об'єкт №1 (Дракон) плаче грізним басом через відсутність невідомої магічної страви "оселедець під шубою з майонезом Торчин.
Замість того щоб розробляти план прориву оточення, генерал людей обіймає Дракона за лускату щоку, притискається чолом до його носа і обіцяє купити їй буряк після перемоги! Начальство, я офіційно заявляю: ми не можемо воювати з істотами, які в гномських шахтах влаштовують романтичні побачення та сумують за солоною рибою. Я тікаю додому, до мами, садити картоплю...»
