Спочатку:
На сторінку книги
Гей!
Ви!
За бетонними
лобами
хмарочосів!
За золотими
зубами
епох!
Я прийшов
не просити
прощення.
Я прийшов
оголосити
переполох!
Не шукайте
в кишенях
моїх
гранати.
Там —
зім'ятий
квиток
у весну.
Там —
недопита
любов.
Там —
моє серце,
що досі
не вміє
мовчати,
хоч світ
йому
прописав
тишу
одну.
Я бачив,
як продають
горизонти.
По метру.
По гривні.
По днях.
Як правду
вдягають
у форму
ремонту,
щоб більше
ніхто
не впізнав
її
у новинах.
Я бачив,
як совість
поставили
в чергу
до кабінету
з написом:
«МОРАЛЬ».
Їй видали
довідку:
«Ви більше
не маєте
значення.
На жаль».
І світ
розсміявся
над власним
падінням.
І навіть
не встав.
А потім
прийшла
любов.
Не стукала.
Ні.
Увірвалась
в життя,
мов комета
у дах!
Сказала:
— Ти знову
воюєш
зі світом?
А хто
воюватиме
за нас?
І я
розгубив
всі свої
революції.
Усі
плакати.
Весь
метал
моїх слів.
Бо виявилось:
одна
людська
долоня
важча
за тисячу
сонць,
коли
ти її
відпустив.
Тоді
я пішов
до Бога.
Без запису.
Без пропуску.
Без охорони.
На небі
стояла
величезна
черга.
Ангели
штампували
поклони.
Архангел
запитав:
— Мета
вашого
візиту?
— Скарга.
— На кого?
— На все.
Він зблід.
Перехрестив
комп'ютер.
І сказав:
— Ваше звернення
буде розглянуто
після
кінця світу.
Я відповів:
— Прекрасно!
Тільки
не спізніться.
Людство
вже
репетирує.
А смерть
тим часом
сиділа
в кав'ярні.
Пила
чорну каву.
Без цукру.
Зате
з досвідом.
Скаржилась:
— Люди
зовсім
здуріли!
Раніше
боялись
мене.
Тепер
бояться
жити!
Я сів
навпроти.
Сказав:
— Слухай,
стара.
Не ображайся.
Але
сьогодні
в тебе
вихідний.
Вона
розсміялась.
— Хто
це вирішив?!
— Я.
— А ти хто?!
Я підвівся.
Розправив
плечі.
І відповів:
— Людина.
Цього
поки
достатньо.
І ось
я стою
посеред
століття.
Босий.
Живий.
Без гарантії.
Без інструкції.
Зі зламаним
серцем.
Але
з голосом!
І якщо
ви чекаєте,
що я
замовкну, —
не дочекаєтесь!
Бо тиша —
не мир.
І мовчання —
не мудрість.
І людина —
не цифра
у звіті
держав!
Я
оголошую
війну
тиші!
Не людям.
Не небу.
Не навіть
самій
смерті.
А тій
мерзенній
покірності,
що вчить
нас
не бачити
зла!
І якщо
завтра
останній
Всесвіт
згасне,
як лампа
у темнім
під'їзді, —
я вийду
у темряву.
І крикну:
— Є ХТОСЬ?!
А якщо
ніхто
не відповість, —
я сам
стану
відповіддю.
Бо світло —
це не те,
що нам
дали.
Світло —
це те,
що ми
не віддали
темряві!
