Раді Вас бачити!

Ранок почався з порожнечі. Напис на стіні зник, наче його ніколи й не було, а лялька з відірваною рукою просто випарувалася, залишивши після себе липке відчуття того, що будинок знову грається зі мною.

​Я перехопила Грету в коридорі, коли вона полірувала вже й так блискуче перило.

— Грето, хто був у моїй кімнаті вночі? — запитала я, не приховуючи злості.

Вона зупинилася. Її очі, схожі на дві каламутні скляні кульки, прошили мене наскрізь. Жодного слова, жодного натяку на виправдання. Лише крижаний спокій, від якого хотілося просто втекти з цього маєтку на край світу.

​Єва чекала в дитячій. Вона знову чесала волосся ляльці, але цього разу її рухи були рвучкими, майже злими.

— Єво, хто така Ірина? — я сіла поруч, намагаючись втримати голос стабільним.

— Вона пахла корицею, — прошепотіла дівчинка, не піднімаючи очей. — Як ти. Вона запитувала тата про маму. А потім її речі просто опинилися в коробці. Вона більше не прийшла додому.

​Єва підвелася і намалювала на папері будинок. Вікна, двері… і силует, що стояв у вікні. Чорна пляма в кутку картини була схожа на запечену кров.

— Це місце, де вона ховалася, — Єва повела мене в ту частину будинку, куди ніхто не заходив. Ми пройшли крізь товстий шар пилу до занедбаної комірчини. Там, за дерев’яним щитком, була порожня шахта між стінами. Всередині — дитячі малюнки, обгортки і зошит Ірини.

​Коли я прочитала записи, моє серце пропустило удар. «Мене записують... Вночі я бачила себе на екрані...».

Я кинулася до планшета, який Волков залишив на столі. Чорно-біле відео. Камера нічного бачення. Я стою посеред кімнати, очі відкриті, губи рухаються, але я не пам’ятаю цього. Я дивлюся прямо в об’єктив і кажу: «Вона прийде знову. І цього разу не піде одна».

​Це була не я. Хтось використовував моє тіло як ретранслятор, поки мій розум спав.

​Я заховала зошит у шафу, але в тиші будинку щось змінилося. Я почула сміх. Не з дитячої — він долинав прямо зі стін. Тук. Тук. Тук. Три чітких удари. Хтось стукав з іншого боку цегли, кличучи мене.

​Тієї ночі світло в моїй кімнаті горіло до світанку, але це не рятувало. Близько четвертої ранку, коли реальність почала плисти, я почула шепіт просто над вухом:

— Вона бачила тебе... Вона хоче тебе назад...

​Я схопилася з ліжка, але в кімнаті нікого. Лише лялька Єви лежала біля порога. На її сукні червоним фломастером було виведено: «Не така, як інші».

​Вранці Єва зникла. Я бігала коридорами, кличучи її, поки не знайшла у темному закутку під сходами. Вона сиділа, вчепившись у свою панду, її очі були розширені від жаху.

— Що ти тут робиш?! — я впала на коліна поруч.

— Ховалася, — прошепотіла вона, і в її голосі бриніли сльози. — Мама казала: коли запах кориці стає надто сильним, треба ховатися.

​Я замерла. В повітрі дійсно стояв нудотний, солодкий запах кориці. Але він не йшов від кухні чи від меблів. Він йшов від моєї власної шкіри. Я була пасткою, в яку цей будинок уже почав заманювати свою нову здобич. І я зрозуміла: Ірина не пішла. Вона просто стала частиною стін, як і всі інші няні до неї. А тепер моя черга.

Запах кориці ставав нестерпним. Він уже не був приємним — він душив, як петля, просочена чимось солодким і нудотно-гнилим. Я відчувала, як він буквально виходить з моїх пір, змішуючись із моїм власним потом.

​— Єво, — мій голос дрижав, — хто ще відчуває цей запах? Тато?

​Дівчинка лише сильніше притиснула панду до грудей. Її пальці, побілілі від напруги, впилися в іграшку.

— Тато ніколи не відчуває. Він просто… зачиняє двері в кабінет і п'є свій віскі. А мама… мама завжди казала, що кориця — це остання пам'ять перед тим, як світло згасне.

​Я відчула, як по спині стікає крапля поту. Страх — це не просто слова, це фізичний біль у сонячному плетінні.

​Раптом з верхнього поверху донісся звук. Глухий удар, ніби важке тіло впало на підлогу, а потім — протяжний, вологий скрегіт по металу. Я не встигла зреагувати, як десь у глибині стін щось гучно тріснуло.

​Зі стелі, прямо над нами, почало капати. Спочатку я подумала, що це вода. Але краплі були занадто повільними, занадто густими. Одна впала Єві на біле плаття, лишивши розпливчасту темно-червону пляму.

​— Кров? — прошепотіла я, ледь не задихаючись.

​Я підняла голову. Між дошками старої стелі просочувалася багряна рідина, вона повільно стікала на підлогу, утворюючи калюжу, що швидко розповзалася. У цьому темному кутку під сходами запах кориці перемішався із металевим присмаком заліза. Це була справжня кров. Я відчула це шкірою — жива, тепла, вбивча.

​— Тікаймо, — вигукнула я, хапаючи Єву за руку.

​Ми кинулися в коридор, але двері, що вели до головного холу, виявилися замкненими з того боку. Я смикала ручку, вибивала плечем, але дерево навіть не здригнулося. Це було не просто зачинено — це було наче заварено металом.

​З глибини західного крила донісся голос. Це був мій голос. Я почула, як я сама — або те, що виглядало як я — сміюся.

​— Міє… ти ж хотіла знати, де Ірина, — пролунало з темряви.

​Я обернулася. З мороку виходила постать. У сукні, в якій я приїхала, але обличчя… обличчя було залите кров’ю, яка текла з розірваних очниць.

​— Олександр! — закричала я, хоча знала, що він не прийде. — Відчини ці кляті двері!

​Раптом двері з гуркотом відчинилися самі. У світлі ліхтарів я побачила його. Волков стояв там, у своїй ідеально випрасуваній сорочці, але на його руках… на його руках були свіжі криваві сліди, наче він щойно тримав когось, хто не хотів помирати.

​Він подивився на мене, на пляму крові на сукні Єви, і в його очах не було подиву. Лише холодна, безжальна втома.

​— Я ж просив, Міє, — сказав він, роблячи крок до мене. — Не виходь із кімнати, коли будинок голодний.

​Я відступила назад, втискаючись у стіну. Кров зі стелі продовжувала капати, а коридор навколо нас почав повільно заповнюватися тим самим задушливим ароматом кориці. Я зрозуміла: він знав. Він завжди знав. І я була лише черговою жертвою, яку він приніс у цей дім, щоб заспокоїти стіни.

​Романтична іскра, яку я відчувала до нього вчора, перетворилася на попіл. Тепер було тільки виживання. І я знала, що наступного разу, коли я прокинуся, я вже не буду тією Мією, яка приїхала сюди за правдою. Я стану частиною його колекції.

Я заціпеніла, дивлячись на його руки. Свіжа, ще гаряча кров на манжетах його сорочки здавалася яскравішою за будь-які вогні в цьому домі. Волков зробив ще один крок, і під його черевиками неприємно хруснуло скло — здається, дзеркало, яке я бачила вранці, розлетілося вщент під вагою чогось невидимого.

​— Хочеш знати, чому пахне корицею? — голос Олександра був ледь чутним, оксамитовим, але від нього шкіра на потилиці пішла мурашками. — Це запах розкладу, замаскований під спогади. Дім висмоктує життя, щоб підтримувати ілюзію того, що вона досі тут.

​Єва сховалася за мою спину, її дихання було уривчастим. Вона втиснулася в мене так сильно, що я відчувала кожен її хребець.

​— Міє, — він протягнув руку, і я мимоволі здригнулася, очікуючи удару, — ти не перша, хто входить сюди з надією на правду. І не перша, хто розуміє, що правда в цьому домі — це найкоротший шлях до могили.

​Я подивилася на нього, на цього чоловіка, у якого було стільки влади і стільки болю в очах, що мене нудило.

— Ти не вбивця, — випалила я, хоча сама в це не вірила. — Ти — в’язень. Ти годуєш цей будинок, щоб він не чіпав доньку!

​Волков завмер. На мить у його очах промайнуло щось живе, майже людське, від чого всередині все обірвалося. Але потім він знову став крижаною статуєю.

​— Ти надто розумна для няні, — холодно відрізав він. — І це твоя найбільша проблема.

​Він рвучко схопив мене за зап’ястя — хватка була сталевою, болючою — і потягнув за собою, прямо в бік західного крила. Єва верескнула, але я встигла перехопити її іншою рукою. Ми летіли коридором, наче в якомусь нічному кошмарі, де стіни розсувалися, а підлога наче пливла під ногами. Запах кориці став настільки густим, що я ледь не втратила свідомість від нудоти.

​Ми влетіли до західного крила, і двері за нашою спиною захлопнулися з таким гуркотом, що будинок здригнувся. Але тут… тут було зовсім не так, як я очікувала.

​Це була не в’язниця. Це був величезний, заповнений свічками зал, де повітря було просякнуте чимось ще страшнішим, ніж кров — там пахло порожнечею. Посеред кімнати, на постаменті, стояло крісло. А в ньому… я затиснула рот долонею, щоб не закричати.

​У кріслі сиділа жінка. Вона була бліда, як пергамент, її сукня — та сама, яку я бачила на Ірині. Вона не дихала. Але її очі — скляні, неживі — повільно, з жахливим скреготом, повернулися в наш бік.

​— Тату, — прошепотіла Єва, — мама знову прокинулася.

​Волков відпустив мою руку. Він виглядав зломленим, старшим на десять років.

— Вона не прокинулася, Єво, — сказав він, дивлячись на жінку в кріслі з ненавистю і любов’ю водночас. — Вона просто знову хоче їсти. А Мія... Мія стане нашою останньою помилкою.

​Він розвернувся і вийшов, зачинивши двері на важкий засув зовні. Ми залишилися в темряві, де крісло з мертвою жінкою почало повільно повертатися до нас, а в повітрі зависло одне питання: чи я стану наступною частиною цього жаху, чи цей будинок нарешті подавиться своєю здобиччю?

​Я притиснула до себе Єву, готуючись до того, що буде далі. Я не знала, чи виживу, але в одному була впевнена: я не дам цій порожнечі забрати нас просто так.