Раді Вас бачити!

Пухнастий сніг кружляє над головою в чарівному, невимушеному танці, а я слідую за дзвінким сміхом із завмиранням серця, яке стискається в грудях. Чи не вперше за цей довгий, самотній рік я відчуваю, що воно є. Воно б'ється. Воно радіє. Я ковтаю крижане, повітря, що обпікає легені, і не можу прийти до тями. Таке враження, що мені не вистачає кисню, я, трясця, задихаюся від п'янкого, бентежного відчуття, яке здається геть незнайомим. Невже це та сама надія?..

З моїх вуст зривається дивакуватий, щасливий сміх, і я спрямовую свій погляд на сіре зимове небо, звідкіля сиплються величезні сніжинки, вітаючи мене зі святом. Я жадаю швидше дізнатися, хто чекає мене вдалині, але не прискорююся. Повільно крокуючи містом, я малюю у своїй уяві людину, яка ось так весело та яскраво вривається в моє самотнє життя. Було б чудово побачити гарненьку, тендітну дівчину з густим, неслухняним волоссям, з яким грається прохолодний вітерець. Вона зустріне мене своєю чарівною усмішкою, виблискуючи величезними очима, в яких я неодмінно побачу той грайливий вогник, з якого починається будь-яка романтична історія кохання. 

Але, на жаль, я розумію, що цей сміх належить комусь чоловічої статті. І чим ближче я підходжу до цієї загадкової людини, тим більше переконуюся в тому, що мої сподівання тануть просто на моїх очах. 

Черговий залп салюту осяює похмуре небо, спалахуючи яскравими фарбами, які повільно зникають, залишаючи після себе невеличкі сліди диму. В ніс врізається запах пороху, коли я вже стою біля того самого місця, звідкіля хтось запускає черговий залп. Цей невідомий знову сміється, викрикуючи щось нерозбірливе, а я насторожуюся, ховаючись за невеликим, сухим деревом, аби розгледіти дах. 

Той незнайомець гучно копирсається у своїх речах, стоячи майже на краю невеличкої триповерхової будівлі, й розкидує якісь речі. Можливо, він шукає залишки своїх вибухових припасів? Він підходить ще ближче до краю, голосно викрикуючи й розправляючи руки в різні сторони, аби відчути своє господарювання над цим похмурим містом. Мною вмить опановує їдке розчарування. Я бачу товстенького хлопця, який дивиться на світ своїми маленькими, геть непримітними очима. Його червоне обличчя зовсім не підходить людині, яка вижила в пеклі. Чому саме він опинився на тому триклятому даху? Чи не занадто я захопився думками про якесь неймовірне, святкове диво, до останнього очікуючи побачити гарненьку дівчину? Навіть попри те, що це було неможливо. З самого початку я усвідомлював, що цей сміх чоловічий, але клята надія змусила мене повірити в щось казкове, нереальне. Я просто останній йолоп! 

За спиною регоче моя Рейчі. Нагла лисяча морда!.. Вочевидь повернулася аби добряче поглузувати з мене! Її бридкий сміх неабияк дратує, тому я намагаюся відігнати цю нестерпну задиру, але вона, як на зло, не відходить ані на крок! Тільки починає ще більше реготати від моїх марних спроб.

— Що?! Гей! Агов! — лунає схвильований голос з даху, який змушує мене зіщулитись від небажання дивитися на того хлопчину, — стривай-но! Нікуди не йди! Ти чуєш?! Стій там, де стоїш!

Він мене помітив! Дякую тобі, Рейчі! Лисяча твоя пика! Я дивлюся з осудженням на свою кривдницю, а та, наче все розуміє, висовує свого язика і розтягує пащу в глузливій посмішці. 

— Гадаєш, що тобі це зійде з лап? — суворо звертаюся я до тварини, — зачекай-но! Повернемося додому… тоді можеш навіть не підходити до мене за ласощами! Руде стерво!

Я намагаюся якомога швидше забратися звідси, але те хлопчисько вибігає з дверей будинку, важко дихаючи від швидких рухів. Він задихається, проте, волає так голосно, що я просто заклякаю серед дороги та боюся навіть поворухнутися.

— Агов! Ти що, глухий? — кричить незнайомець мені в спину, — я до тебе звертаюся, Відьмаче!

Його звернення шокує мене настільки, що забуваючи про весь розпач, я повертаюся аби зазирнути в очі цьому дивакові. В його погляді я бачу захоплення, він роздивляється мене з усіх боків, не соромлячись наблизитися. Цей хлопець торкається моєї шкіряної курточки, наче якогось дива, але я відсторонююся від чудернацького незнайомця, роблячи невпевнений крок. 

— Що ти робиш? — недовірливо запитую я, однак, не звожу з нього очей.

Цей дивак аж підстрибує від моїх слів, а Рейчі задоволено регоче десь поблизу. Цей хлопчина ще дужче червоніє та викочує свої крихітні, карі очі таким чином, наче щось приголомшило його до глибини душі.

— Ти вмієш розмовляти?! — верещить він, наче в його уявленні я ще й глухий, — стривай-но, друже, це що лис у светрі?! Справжнісінький лис? У гарнесенькому светрі?!

Я закочую очі та важко зітхаю, не бажаючи відповідати на такі дурні запитання. Чомусь він мене неабияк дратує. Одним лише виглядом! Ще декілька хвилин тому я відчував надію, яка змушувала моє серце завмирати. І куди, трясця, вона поділася зараз? Не його я хотів побачити на тому даху! Будь-кого, але не цього гладкого дивака в строкатому шарфі. А ця дурнувата шапка з помпоном! Вона настільки стискає його величезну голову, що пухкі щоки здаються ще більшими, неначе кульки. А він ще й розтягує їх в бридкій, радісній усмішці! 

— Мені вже час повертатися, — кажу я, та здається, він мене навіть не чує.

Цей дивак кумедним чином підходить до Рейчі й намагається доторкнутися до моєї рудої. Його спроба нагадує якийсь чудернацький танець: він то простягає, то прибирає руку від лисиці, кружляючи довкола неї з доволі незграбними рухами. Втім я не збираюся заважати, аби це зубасте стерво добряче вкусило йому пухку руку. Нехай назавжди запам'ятає її гостреньке вітання! Та на мій подив, Рейчел дозволяє йому торкнутися своєї голови, і дивно муркоче, наче кішка, виляючи пухнастим хвостом. Він гладить її, чешучи за вушком, як хатню, ручну тваринку. Мені вона такого ніколи не дозволяла робити! Невже, цей хлопчисько їй до вподоби? Він навіть забув про мене, починаючи обіймати мою лисицю, яка тільки й рада його дружнім обіймам! Що в біса коїться?!

— Вона в тебе така чудова! – усміхається хлопчина, поправляючи брудний светр Рейчел, — справжня красуня, еге ж? Мене звати Френк. Френк Гойл! Мені дуже приємно познайомитися з такими дивовижними живими істотами, як ви! 

Від збентеження я не знаю що йому відповісти. Рейчі починає кумедно сміятися, а Френк дурнувато підхоплює її сміх. Вони обоє регочуть на всю мертву вулицю настільки завзято, що в мене виникає бажання затулити вуха, аби не чути цих двох.

— Ніколи не бачив Рейчел такою, — кажу я, дивлячись на них з-під лоба, — напевно, ти їй сподобався.

— Я такий щасливий зараз, Відьмаче! — звертається до мене Френк крізь дзвінкий сміх, — хочу пригостити вас смачним обідом! Я облаштувався недалеко звідси, завітаєте до мене в гості?

Я глибоко зітхаю, підбираючи слова, аби відмовити цьому дивному Френку Гойлу. Однак Рейчі, здається, не проти поласувати чимось смачненьким, адже виляє хвостом, наче невеличким пропелером. В мене іноді виникає відчуття, що вона розуміє геть усе, і тільки вдає, що не вміє розмовляти.

— Дякую за запрошення, але нам вже й справді час…

— Яке Різдво без пляшечки кока-коли, друже, еге ж? — Френк дивиться на мене пронизливим, доброзичливим поглядом, наче маленький, пухкенький хлопчик, який вкрай потребує хоч якоїсь дружньої підтримки. — А для цієї красуні в мене є смачненький консервований кролик! 

— В тебе є кола? — дивуюся я, відчуваючи, що спокуса випити щось окрім води, більша за моє примхливе вередування.

— В мене нею забита вся шафа, Відьмаче! — відповідає Френк із зухвалою усмішкою, — в цьому апокаліпсисі є свої переваги. Зомбі не вживають газованих напоїв!

Якусь мить я вдивляюся в його опромінене радістю обличчя, і намагаюся зрозуміти: що саме з цим хлопцем не так? Він такий привітний, що аж нудить. Втім я погоджуюся піти з ним заради жаданого ковточка кока-коли на Різдво. Коли ще я зможу випити щось крім остогидлої мінеральної води? Все ж таки, сьогодні свято. Ще й річниця гибелі людства, то чому б і не навідатися до цього дивакуватого Френка Гойла в гості? 

— Гаразд, — погоджуюся я, — гадаю, що зможу виділити якусь годинку у своєму щільному графіку.

І ми мовчки рушаємо до Френка, якого я бачу вперше у своєму житті. Я ніколи не був людиною, що легко йде з кимось на контакт, але цей пухляк, який йде зі мною поряд, перевалюючись через зайву вагу зі сторони в сторону, вміє переконувати. Невже, він настільки відкритий та доброзичливий? А якщо на моєму місці була не така вже й хороша людина? Він веде першого стрічного до свого житла і без вагань пропонує йому запаси своєї їжі. Він справді такий дурноголовий, чи, можливо, він на відміну від мене вміє довіряти людям? 

Френк безперестанку балакає то зі мною, то з Рейчел, проте, жодного разу не отримує відповіді. Мені здається, що його не бентежить моє небажання заводити розмову. Гойл поводиться безтурботно та невимушено навіть тоді, коли я ігнорую його прямі запитання. Хлопець весь час чудернацьки усміхається й дивакувато сміється сам із себе. Втім іноді Рейчел все-таки підтримує його своїм бридким сміхом. 

Хоча, маю визнати, у цієї лисиці чудове почуття гумору. Коли Френк нарешті стуляє балакучу пельку, Рейчі вичікує нагоду та кусає товстунчика за пухкеньку дупу так, що той аж підстрибує від несподіванки! Рейчі регоче, а я вперше не стримую сміх, хоч і намагаюся приховати його від Френка. Та все марно.

— Це чудово, — усміхається він, потираючи свій вкушений зад, — хоч це і боляче, але я радий, що змусив посміхнутися свого нового друга!

Я не відповідаю йому, адже в мене немає бажання підтримувати його пришелепкуваті фантазії. Я йому не приятель, і не прагну проводити решту своїх днів в його компанії. 

— Чому Відьмак? – запитую я, аби змінити тему розмови.

— Бо ти виглядаєш дуже круто, друже! — кричить Френк, здіймаючи брови від захоплення, — напевно, ти перебив чимало зомбі-мертвяків! Ти наче супергерой!

— Мене звати Шон, — мляво кажу я, навіть не дивлячись на співрозмовника, — не Відьмак… І я ніякий не супергерой, Френку. До речі, ця лисиця зараз знову тебе вкусить.

Але Гойл не встигає уторопати мого застереження, тож знов хапається за сідницю і скрикує від болю. 

О, так, я занадто добре знаю свою руду! 

Решту шляху ми йдемо мовчки, мабуть, мій настрій занадто заразний. Навіть пустун Френк стихає, але не перестає чудно усміхатися, нагадуючи мені велику повітряну кульку. 

— Ось ми й на місці! — весело репетує Гойл, вказуючи на невеликий одноповерховий будинок наприкінці вулиці. 

Все довкола виглядає чистенько: ніяких залишків людства на дорозі або іншого сміття. Невже… він прибирав цілу вулицю? Я озираюся, аби переконатися у своїй догадці, і бачу, що інші будиночки прикрашені різдвяними іграшками та неробочими гірляндами. Йому було настільки нудно, чи що? Та попри свій прискіпливий настрій, я зауважую, що мені до вподоби ця риса його характеру. Отже, він охайна, і, певне, мрійлива людина. В іншому випадку, він не став би прикрашати все, наче на цій вулиці можливе хоч якесь свято. 

— Затишно тут в тебе, — вперше за тривалий час я звертаюся до Френка, дивлячись йому в обличчя.

— Дякую, Шоне! — у голосі Френка відчутно здивування.

Товстун відчиняє скрипучі ворота та запрошує мене до себе.

А щоб мене заціпило! Він зумів виростити так багато всього?! Біля будинку я помічаю парник, а ще й клумби з якимись рослинами, вкритими снігом. В нього на подвір'ї є справжнісінька невеличка ялинка. Вона миленько прикрашена, як і усі будинки на цій вулиці. Яка ж вона чудова! Мене вражає, що ці пухкенькі руки бодай щось зуміли виростити! А тут ще і ялинка! Я підбігаю до неї, розглядаючи це малесеньке дерево, наче справжнє диво, й тамую подих. В моїх очах блищать різнобарвні прикраси, а я, немов маленький хлопчик, уважно роздивляюсь кожну з них. На дверях висить різдвяний віночок. Такий самий, як і той, що колись робила власноруч моя мати. Підсвідомо я торкаюся свого плеча, аби відчути зв'язок з нею. Мені чомусь кортить розревітися, але я стримуюся, пригадавши, що не один на цьому дивовижному подвір'ї. 

— Тож, — роз'їжджаються щоки Френка в усмішці, — тобі неабияк сподобалася моя ялинка?

— Як?! Як ти виростив все це? Невже парнику ростуть овочі? Справжні овочі? — зривається з моїх вуст до того, як я встигаю обміркувати.

— Це залишки, — махає рукою Френк, — овочі бояться морозів. Ці виявилися більш витривалими, завдяки моєму парнику. А ти що, теж намагався щось вирощувати?

— В мене геть нічого не росте, крім бур'янів! Тож я і питаю: як тобі це вдалося? 

Я заглядаю в його крихітні оченята, де світиться радість через тривалу бесіду.

— А ти не ховав нікого у своєму городі? — задумливо запитує в мене Гойл й зачиняє за собою ворота. — Нічого путнього не виросте в ґрунті, де поховане мертве тіло. Труп — це отрута для овочів.

— Я поховав лісника біля свого городу, але я гадав, що це буде щось, типу, добрива, — замислююся я, дивлячись на ялинку, — тож, ось в чому справа? 

Френк дзвінко сміється, запрошуючи мене до будинку. І коли я проходжу всередину, ціпенію від чистоти та затишку, що панує в цьому домі. В моїй халупі навіть Рейчі, яка звикла жити в норі, відчуває певний дискомфорт. А тут ця руда скаче від радощів, наче пес, і намагається перенюхати все довкола. 

— Ось ми й прийшли! Відчувай себе, як вдома, Шоне. Зараз принесу тобі коли! — говорить Френк, зникаючи за дверима комірчини, звідки лунає дзвін склянок.

Він пригощає мене кока-колою, люб’язно відкриваючи пляшку перш ніж віддати мені напій. Я роблю декілька жадібних ковтків напою, через що в мене аж не вистачає дихання. Тому я голосно вдихаю повітря та добряче гикаю через газований напій. 

— Дякую, Френку! — белькочу я, знов налягаючи на вузьке горлечко пляшки.

— Це вже інша справа! — усміхається Гойл, знімаючи з себе дурнувату шапку з помпоном, — я коли спраглий або голодний, теж сам на себе не схожий!

А потім він знімає й свій шарф, і я бачу величезний шрам від укусу, який він, мабуть, приховував за цим строкатим шматком в’язаної тканини. Я відводжу очі в бік, розуміючи, що помилявся щодо цього хлопчини. Моя відлюдькуватість, як завжди, змусила припуститися помилки. Френк нічого мені не зробив, а я начепив на нього величезного ярлика “дивак”, ще до того, як впізнав ближче цю людину. Мені дуже соромно й прикро, тож я важко зітхаю, звинувачуючи себе за зверхнє ставлення до Френка.

— Вибач, — наважуюся вимовити я, — весь цей час я був не дуже чемний до тебе, але не бери близько до серця. В цьому світі, на жаль, вижила не така вже й гарна людина. Мені стало прикро, що ти — не дівчина, тож я розсердився на тебе. Це геть безглуздо, знаю. Але я неймовірно вдячний тобі, що ти запросив мене до себе, Френку.

— І ти мене вибач, — з сумом відповідає Гойл, а потім додає з веселим сміхом, змінюючись в обличчі: — що я – не гарненька дівчина! 

І вперше за весь час апокаліпсиса я починаю щиро сміятися разом із цим дивакуватим хлопцем. Навіть Рейчі підтримує нас, регочучи на весь затишний дім Гойла. 

Ось воно… відчуття несподіваної радості, від якої приємно стискається моє серце. Не від пляшки коли. Не від прикрашеної надворі ялинки. А від щирої людини, яка зігріває своїм теплом і добротою. Френк кладе свою теплу руку мені на плече і веде до вітальні, де стопкою лежать комікси, які я так сильно люблю. Він запрошує мене сісти, і ми балакаємо, жартуємо та сміємося, як в старі добрі часи, коли світ ще не знав зомбі-вірусу. За вікном падає сніг, а в каміні потріскують дрова. На душі розливається те саме щастя, про існування якого я вже давно не згадував. 

Кожному в цьому світі потрібен свій Френк. Навіть, якщо від цього світу залишилися самі спогади.