Раді Вас бачити!

Я вже звик до світу, де найзапекліші кошмари — це звичайна буденність; де смерть — це щось, типу, нудного сіткому по телевізору — нічим не дивує. Можливо, я й сам був би не проти закінчити це рутинне, позбавлене почуття гумору та іронії, буденне життя в зомбі-апокаліпсисі. Ось тільки я занадто легкодухий для цього кроку. Та, і вдача в мене — така собі. Не спромігся стати ані гідною людиною, поки на це був час, ані зомбі, коли для цього були геть всі можливості!

Але є, все ж таки, дещо, до чого я не можу ніяк звикнути — це тиша. Дзвінка, мовчазна бісова тиша, яка панує там, куди б я не йшов. В цьому світі не залишилося ані життя, ані надії, ані гідної музики, яка б розірвала цю кляту тишу на шматки. 

Я озираюся довкола, аби впевнитися, що крім мене немає жодної душі в цьому нудному пеклі. Брудні, захаращені дороги вкриті останками того, що сталося з цим світом — рештками людства, яке спокійно гниє собі під шаром снігу. Колись я мріяв про той день, коли всі дадуть мені спокій, але не передбачив, що всі зрозуміють це настільки буквально. За якийсь тиждень моє життя перетворилося на один нескінченний, дешевий серіал, кожна серія якого викликає бажання вимкнути телевізор та розтрощити його вщент.

Зомбі-вірус, про який я читав багато коміксів та дивився фільми, винищив геть усе людство всього за один місяць. Я й зараз пам'ятаю той день, коли моя рідна мати накинулася на мене з божевільним поглядом мертвих, скляних очей. А я всього-на-всього хотів вранці попити водички.

Гарного Різдва тобі, Шоне. А ось і твій подарунок — сім'я скажених зомбі, що очікують тебе на святкову вечерю. А головною стравою будеш ти, любий. 

Жарти жартами, але те Різдво було для мене гіршим за смерть. Я помер тоді разом зі своєю родиною, а те, що зараз блукає мертвими вуличками цього проклятого міста, — лише спогад невдахи Шона Райлі, нині двадцятип’ятирічного хлопця, який геть нічого не бачив у своєму житті, крім навчання та безглуздих комп'ютерних ігор. Тепер вже і не побачить. В тому світі я не мав ані друзів, ані дівчини. Не скажу, що це мене хоч якось турбувало, або турбує зараз. Втрачати — дуже боляче. Мабуть, коли в тебе не таке велике кладовище на задньому дворі, жити в пеклі набагато легше. Втім вже пів року я не зустрічав геть нікого, в кого б билося серце. Ніколи б не подумав, що мені не вистачатиме звичайної розмови ні про що. Мені завжди здавалося, що як тільки закінчиться навчання, життя почне набирати обертів. Який же я був дурний! Тепер я офіційно можу назвати себе найтупішою людиною у світі, бо воно так і є. Хто ще може конкурувати зі мною, га? Ці гнилі залишки на дорозі? Можливо, ця людина прожила дуже щасливе життя, попри те, що заразилася цим клятим вірусом. Хоча… навіть в цьому їй пощастило значно більше. 

До речі, всі ці дурні комікси — суцільний обман і безглузда утопія. Справжні зомбі не такі кмітливі, швидкі та витривалі, як їх зображували мені на кольорових картинках. Вони не мали змоги роздерти тебе на шматки, тільки якби ти не вирішив слухняно лежати й дозволяти жерти себе, скільки їм влізе. А влізало, до речі, не так вже й багато. Їхні шлунки не переварювали “шкідливу їжу”, а просто роздувалися та лопалися в якийсь момент, і тоді це зомбенятко вже не мало жодних шансів вижити в цій суровій реальності. Воно валялося на землі й гнило до тих пір, поки геть нічого не залишалося. Їм було важко триматися рівно, адже вірус підкорював собі головний мозок, позбавляючи хворого зору, координації рухів та мислення. Однак треба було триматися якомога далі від їх скупчень. Гуртом і батька легше бити, еге ж?

Здавалося б, як можна не побороти таких тупих створінь, виготувати якесь щеплення і створити новий світ, в якому ми здобули перемогу над ще одним штамом вірусної хвороби? Це було не можливо, адже цей вірус не передавався з потраплянням в кров, як завжди про це писали автори постапокаліптичних творів. Насправді були заражені геть усі. Мені здається, що цей вірус ширяв в повітрі. Принаймні так говорили по телевізору, який відключився за лічені дні після кінця світу. Можливо, справа була ще й в іншому, тепер це вже ніхто не дізнається напевно. 

Щодо мене, можу лише здогадуватися, чому я не приєднався до армії мертвяків. Клятий імунітет? Вперше мені в чомусь поталанило? Мене не раз кусали, дряпали та накидалися на мене у сні в перші тижні апокаліпсиса. О, і ще один нюанс: прокусити шкіру людини крізь одяг — вкрай важкувата справа, особливо, якщо не дозволяти зомбі-падлюці вчепитися як слід. 

Лише того ранку, коли я навіть не очікував побачити родину-зомбі, я дозволив добряче вкусити себе. Моя мама залишила гарненький шрам від зубів на моєму плечі, на який я дивлюсь, аби пригадати її. І, звісно, свою недалекість, адже настільки розгубився, що відштовхнув хвору матір тільки тоді, коли стало вже занадто боляче. Ні, я не ображаюся на цей різдвяний подарунок. В мене він, як така собі “згадка на пам'ять” з відбитком моєї матусі. А на нозі в мене залишився спогад і про сестру, яка підло сховалася під столом. Проте, загалом, нічого дивного. Маленька Рейчел завжди полюбляла робити засади й вистрибувати на мене, немов скажене мавпеня. Тому й того разу я навіть не здивувався неочікуваній появі сестри. Навіть, певною мірою, був радий її побачити. 

Так, я вчуся на своїх помилках, тож після нападу матері та сестри я зробив собі захисний костюм, аби захиститися від укусів хворих на вірус. Я навіть тестував його. Спочатку на родині, а потім вже й на сусідах, щоб довершити певні нюанси. Вставки з натуральної шкіри, трохи скотчу та пластикових пляшок. Звісно, не раджу кидатися на декількох хворих одразу, вважаючи, що цей костюм захистить тебе, наче поцілунок Бога, але відбитися від одного-двох зомбі й втекти — більш ніж достатньо. Мабуть, я так довго протримався, завдяки тому, що я останній боягуз. Тепер я пишаюсь цим своїм недоліком, адже в моєму випадку, ця риса краща за хоробрість. Інакше, я вже давно був би мертвим. 

Напевно, хтось міг би обізвати мене нечуйним. Тоді вони не бачили Шона Райлі в перші дні цього пекла. Я скиглив, неначе маленька дівчинка, рюмсаючи весь день, загорнувшись в ковдру, і пив гарячий какао поки працювала електроенергія. Мушу зізнатися, я опустився до того, що слухав дівочі сумні пісеньки, поки була змога заряджати телефон. Але в якийсь момент сльози скінчилися, страх притупився, і я почав спілкуватися зі своєю родиною так, наче вони ще були живі. Авжеж, довелося прив'язати їх, адже бігати від них по хаті — неабияк виснажувало. Вони з кожним днем ставали все слабішими. Довелося тиждень підгодувати їх мертвими птахами та котами. Та попри всі мої зусилля, згодом, з моєю родиною сталося все ж те саме, що й з іншими: вони перетворилися на гниль. Довелося поховати їх, адже в мене не було сили терпіти той шалений сморід, через який довелося жити в сусідньому домі. Господарі померли за межами будинку, я й сам не знаю де, але гадаю, що вони поїхали з міста на свята, адже не знайшов ані їхніх речей, ані хатніх тварин, ані жодних запасів їжі. Сімейної машини в гаражі теж не виявилося. Що ж, мені було навіть легше облаштувати дім під себе й свої потреби. До того ж і паркан в них був вище та міцніше нашого. 

Я помітив, що коли мозок зомбі згниває до останку, хворі перетворюються на груду костей та смердючих залишків. Аби померти вдруге, їм вистачило всього пів року від початку апокаліпсиса. Ще й літо було дуже спекотним. Я не міг вилізти з дома, що вже й говорити про мертве тіло, процеси в якому лише пришвидшилися через аномальну спеку? Треба додати ще й те, що зомбі ніколи не пили води, деякі хворі потрошку засушувалися, перетворюючись на мумію. Хоча коли йшов дощ, вони відкривали рота та дивилися в небо, хапаючи крихітні дощові краплинки своїми гнилими язиками. Я спостерігав за їхньою поведінкою дуже довго, аби збагнути, що від самого початку хвороби вони були приречені на повільну, безглузду смерть. 

Через нестерпний сморід та страх захворіти на щось від купи мертвих тіл, я був змушений переїхати за місто десь в середині літа. Хто б знав, що біля Віллоу Тауну взагалі існує ліс?! І річка! І хатина лісника, якого довелося поховати в кількох метрах від мого майбутнього житла через те, що в мене просто не вистачило фізичної сили відтягнути цього велетня трохи далі в ліс. Небагато хворих відходили так далеко від міста, але я обладнав все таким чином, щоб почути їхнє наближення ще до того, як вони помітять мене. Єдине, що в них залишилося — це гарний слух. Тут комікси не брешуть, чують хворі навіть краще за собак. 

Я облаштував місце для невеличкого городу, але в мене не проросла жодна клята рослина! Жодна! Тільки бур'яни, які, мабуть, захотіли розпочати свій власний апокаліпсис. Вони були геть усюди! Я виривав їх, але вони росли знову і знову! Їм не потрібна була вода, не боялися вони ані спеки, ані моєї грубої руки. А ось якесь насіння боялося навіть землі, в яку я його саджав! Тому свіжих овочів я не бачив з того самого дня, коли мати готувала святковий сніданок, який так ніхто і не спробував.

До міста я ходжу рідко. Здебільшого заради поповнення консервів, нового одягу, або якихось книжок, адже вечора без телефона та інтернету — те ще випробування. До цього я також ніяк не можу звикнути. Хоча тепер, коли все людство нерухомо лежить на дорозі, я можу без зайвих клопотів гуляти, співати й навіть займатися мародерством. Ніхто мене за це не вкусить, вже й немає кому!

Існує декілька правил, яких я дотримуюся за звичкою: 

— Оминати великого скупчення гнилявих тіл, аби не підхопити якусь холеру; 

— Озиратися (хоч в цьому вже й немає геть ніякого сенсу, але звичка залишається звичкою. Ніяк не можу позбутися того, що вкарбувалося за місяці зомбі-пекла); 

— Бути більше на свіжому повітрі; 

— Перебувати в приміщенні не більше двадцяти хвилин; 

— Не забувати їсти та пити (що є найпринциповіше з усього).

Запасів я зробив достатньо, проте, інколи пропадає бажання їсти всі ці остогидлі консерви. Що ж поробиш?.. Свіжої їжі більше не існує, мама не може зварити гаряченького, а сам я не хочу полювати на здобич. Це якось негуманно. Ці невинні тваринки вижили не для того, щоб я їх з'їв на вечерю. До того ж деякі з них непогані співрозмовники: вміють слухати та не ставити дурних питань. Я їх підгодовую, тож вони для мене, наче хатні тваринки. Жартома називаю себе володарем білок та батьком вередливих лисиць. 

Але сьогодні особливе свято. Згідно з моїм календарем, саме в цей день — рік тому — все й розпочалося. На вулиці панує холодний вітер, щипаючи мої замурзані щоки, як моя тітка Сюзі, коли була жива-здорова, приїжджаючи до нас в гості на свята. Дивно, але я навіть знайшов свою стару шапку й не знімаю її навіть тоді, коли мене ніхто не бачить. В дитинстві я до біса ненавидів носити цю різнобарвну в'язану гидоту на голові. Та через апокаліпсис, мої пріоритети дещо змінилися. Я навіть лисиці примудрився одягнути старий светр Рейчел. Відверто кажучи, вона мені нагадує сестру. Так само робить мені засади й намагається вкусити мене, поки я не бачу її. Інколи ця лисиця подорожує зі мною до міста, наче вірний песик, розмахуючи пухнастим хвостом, буцімто, їй цікаво роздивлятися мертве місто. Та я й не проти її мовчазної компанії. Хоча інколи вона видає такі звуки, наче регоче з чогось зрозумілого лише їй. Справжня Рейчел.

Сьогодні вона теж вирішила приєднатися до мене, адже я зібрався знайти на святкову вечерю якийсь делікатес в місцевому супермаркеті. Лисиця швидко перебирає лапками та виляє хвостиком, наче пританцьовує від підозрілої радості. Таке враження, що ця тварина щось приховує від мене, або знову приготувала якусь підлоту. Тому я поводжуся з нею вкрай обережно, повсякчас лякаючись її різких рухів. От руде стерво! Якби хтось побачив мене зараз, подумав би, що я боюся якоїсь дрібної лисиці, підстрибуючи кожен раз, коли вона повертає на мене свою хитру пику!

— Ми на місці, Рейчі, — кажу я рудій, зупинившись біля розбитих, скривавлених дверей магазину.

Але вона ігнорує мене, біжучі до якось розкиданого сміття. Добре, їй краще знати чого вона прагне на різдвяну вечерю. А я заходжу до супермаркету, тріскаючи розсипане по підлозі скло. Така темрява, хоч око виколи, добре, що в мене залишилися батарейки для ліхтарика. Його тьмяне світло ладне освітлювати лише те, що знаходиться в метрі від мене, але, загалом, і на цьому спасибі. Наразі це найсучасніша технологія, яка може освітити для мене поличку з залишками їжі! 

Просуваючись вперед, я бачу щура, який з апетитом ласує чимось “не дуже смачненьким” на одній з поличок, але я ввічливо вітаюсь з ним, щоб він не подумав про мене дурного. Єдина у світі людина, і та не спроможна привітатися з товстеньким щуром? Верх нахабства та неввічливості! Поки я єдиний представник людства, я нікому не дозволю думати про людей зневажливо, навіть цьому підозріливому щуру!

Доходячи до поличок, де колись продавались святкові іграшки, я усміхаюся, побачивши крізь шар бруду та залишок чиїхсь нутрощів, гарненький обруч з оленячими ріжками. Для Рейчі буде як раз! Я обережно струшую з них пил та засохлі рештки когось вже давно померлого, і сміюся сам з себе, уявляючи як кумедно буде виглядати моя лисиця в цьому обручі. Я кладу його в рюкзак, прямуючи до ряду з тим, що залишилося від напоїв. 

— Такий собі вибір, Карле, — жаліюся я скелету продавця, який лежить поруч, — все ж таки, це Різдво! Ти мав щось вигадати! Знову питиму мініральну воду замість святкової коли! Щиро дякую, де тут у вас книга скарг та пропозицій?!

Я з обуренням крокую до каси, на якій лежить те, що залишилося від продавчині. Знайшла місце для вічного сну!

— Саллі, це вже занадто! Я не платитиму за таке жахливе обслуговування!

Десь біля виходу з магазину регоче моя Рейчі, тож я припиняю скаржитися й наповнюю рюкзак тим, що залишилося з консервних продуктів. Знову вечерятиму прісною квасолею та горошком! Справжній дух сучасного Різдва! Ненавиджу цей світ за те, що не залишив для мене ніякої гастрономічної радості! Рейчі знов гукає мене, але тепер її голос видає незадоволення через тривале очікування.

— Та йду я, Рейчел! Не підганяй! — волаю я на весь магазин і чую чийсь хрип неподалік від себе.

Я підходжу до лежачого зомбі, який дивом не помер, а лише перетворився на потворну мумію в гнилому, брудному одязі. Він ледве ворушиться, намагаючись зрозуміти звідкіля лунає звук. Я нахиляюсь до нього, щоб краще роздивитися це страшенно втомлене від важкого життя обличчя. 

— Ох, Рокі, — звертаюся я до нього, — щасливого Різдва, друже. Був радий тебе бачити. Навідаю тебе наступного місяця, тримайся, брате!

І ось я нарешті виходжу на вулицю, ковтаючи морозне повітря так, що аж печуть легені. Рейчі з зацікавленням виляє хвостом, наче здогадалася, що я приготував для неї різдвяний подарунок. От кмітлива руда! Я дістаю з рюкзака оленячі ріжки й чіпляю їй на голову, радісно усміхаючись.

— З Різдвом тебе, Рейчел! — вітаю я лисицю.

Однак вона навіть не встигає нічого мені відповісти, адже раптовий спалах салюту, що спалахує на вечірньому, зимному небі, вмить привертає наші погляди, чаруючи незвично яскравими барвами. Я стою, приголомшений від неочікуваного вибуху, а моя полохлива подруга, тікає світ за очі, забувши навіть про мій подарунок, який залишає біля моїх закляклих ніг. Ще один вибух салюту лунає над мертвим містом, наче стукіт серця, яке починає битися в моїх грудях. За ці декілька залпів я відчув себе живою людиною, котра може дозволити собі насолодитися неймовірним видовищем. Втім, на прикрість, воно надто швидко розчиняється у різдвяному небі. Лише зараз я помічаю, що довкола падає пухнастий сніг, лагідно торкаючись мого обличчя та рук своїм цупким дотиком. Ще один вибух і я відчуваю як до моїх щік приливає кров. Я чую, десь там вдалині, хтось дзвінко сміється, змушуючи мене затамувати подих від незвичного почуття, про існування якого, здається, я вже давно забув. То от яким воно було насправді… щастя?..

— Веселого Різдва тобі, Шоне, — вітаю я себе, прямуючи на радісний сміх, що лунає мертвим містом.