Раді Вас бачити!

За двадцять сім хвилин до початку презентації я знала три речі.

По-перше, проєктор у конференц-залі стартап-інкубатора був старшим за половину присутніх викладачів і, судячи зі звуків, уже складав заповіт.

По-друге, у демонстраційній версії «Синхрону» залишалася одна помилка, яку я не могла відтворити вдруге. А помилка, яку неможливо повторити, — це не виправлена проблема, а програмний полтергейст, що чекає найкращого моменту, аби вилізти з монітора й перегризти тобі кар’єру.

По-третє, Максим Романюк запізнювався.

Останнє було найменш дивним і найбільш небезпечним.

Я подивилася на годинник у правому нижньому куті ноутбука. Потім на наручний. Потім на великий електронний годинник над дверима. Усі три показували однаковий час, але я все одно запідозрила змову.

Максим мав бути тут сорок хвилин тому.

Не тому, що без нього я не могла провести презентацію. Я могла провести її без Максима, без проєктора і, за достатнього рівня злості, без електрики. Але саме він відповідав за інтерфейс демонстраційної версії, а також за ту частину виступу, де треба було пояснити людям, чому їм потрібен наш застосунок.

Я відповідала за те, щоб застосунок працював.

Максим — за те, щоб люди не заснули, поки я пояснюватиму, як саме він працює.

Це називалося командною роботою. У дикій природі подібні стосунки, мабуть, називалися паразитизмом.

— Ти зараз пропалиш у ньому дірку, — сказала Марта.

Вона сиділа в першому ряду, поклавши сумку на сусідній стілець, і спостерігала, як я дивлюся на двері. Марта вчилася на психологічному факультеті, тому мала професійну схильність озвучувати очевидне так, ніби щойно відкрила приховану травму мого дитинства.

— У кому? — запитала я.

— У дверях.

— Це було б практично. Тоді мені не довелося б чекати, поки вони відчиняться.

— Ти нервуєш.

— Я контролюю час.

— Ти вже тричі переставила пляшку води.

Я подивилася на пляшку.

Вона стояла праворуч від ноутбука, точно паралельно до краю столу. Етикеткою до аудиторії, щоб не бачити дрібний текст боковим зором і не відволікатися на його криве вирівнювання.

— Вона стояла неправильно.

— Пляшка?

— Етикетка.

— Звичайно. Як я могла не помітити загрози?

Я проігнорувала її. У моєму списку справ не було пункту «пояснити Марті основи цивілізації».

Натомість я ще раз перевірила презентацію.

Тридцять два слайди. Резервна копія на ноутбуці. Друга — у хмарному сховищі. Третя — на флешці. Четверта — у листі, який я надіслала сама собі. Люди часто називали мою обережність надмірною, але люди також забували паролі, втрачали курсові за ніч до здачі й вірили, що фраза «воно саме видалилося» є прийнятним технічним поясненням.

Мій досвід підказував: параноя — це просто організованість, яку ще не встигли виправдати обставини.

— Ти підготувала запасний виступ на випадок смерті Максима? — запитала Марта.

— Так.

Вона усміхнулася, гадаючи, що я жартую.

Я відкрила папку «Презентація_резерв» і показала їй документ.

— Тут його частина тексту. Я скоротила жарти, прибрала беззмістовні порівняння й додала фактичну інформацію.

— Тобто залишила три речення?

— Чотири. Одне з них перехідне.

— Соломіє, у твоєму світі некролог Максима буде звучати як технічний звіт.

— Він запізнився на власний похорон на двадцять хвилин. Причина смерті — недостатнє планування.

Марта засміялася.

Я — ні.

Не тому, що не вміла. Просто зараз сміх не входив до критично важливих процесів.

У залі поступово збиралися люди. Студенти з інших команд займали місця ближче до розеток. Викладачі сідали попереду з тим виразом обличчя, з яким зазвичай оглядають незнайомий гриб: можливо, корисний, але краще не торкатися без рукавичок.

Праворуч від сцени команда «Ідеалу» встановлювала рекламний банер.

Данило Савич стояв біля нього в темній сорочці, закоченій до ліктів, і керував процесом із такою впевненістю, ніби не готував студентський стартап, а щонайменше приймав капітуляцію невеликої європейської держави.

Він помітив мій погляд і підійшов.

Данило був із тих людей, які навіть в університетському коридорі виглядали так, ніби їм щойно запропонували посаду директора. Або роль чоловіка, котрий у рекламі годинників стоїть на даху хмарочоса і дивиться в майбутнє, де всі вже купили його продукт.

— Готова? — запитав він.

— Так.

— Без Романюка?

Я подивилася на двері.

Вони залишалися безнадійно максимовільними.

— Він прийде.

— Смілива гіпотеза.

— Підкріплена статистикою. Максим з’являється приблизно за тридцять секунд до того, як його відсутність стає юридично значущою.

Данило усміхнувся.

— Тобі не набридло витягувати весь проєкт самій?

— Я не витягую його сама.

— Авжеж. Він же малює кнопки.

Мені не сподобався його тон. Я могла називати Максима безвідповідальним, нестерпним і причиною передчасного старіння моєї нервової системи. Це було моє право як людини, яка бачила його код о третій ночі.

Данило цього права не мав.

— Він створив систему взаємодії з користувачем і механіку реальних завдань, — відповіла я. — Без цього мій алгоритм був би набором обчислень, який цікаво читати лише мені й трьом людям у країні.

— Ти щойно його захистила?

— Я виправила неточність.

— Звичайно.

Він подивився на мене трохи довше, ніж вимагала звичайна розмова. Я відчула це майже фізично — як слабкий дотик до оголеної ділянки шкіри, хоча на мені була застебнута сорочка, жакет і, здається, броня з роздратування.

— Після презентації приходь до нашого стенда, — сказав Данило. — Покажу нову модель поведінкового аналізу.

— Подивимося.

— Це означає «так» чи твоє ввічливе «відчепись»?

— Моє ввічливе «відчепись» має більше складів.

Він тихо засміявся й повернувся до своєї команди.

— Оце зараз був флірт? — запитала Марта, щойно він відійшов.

— Ні.

— Він дивився на тебе так, ніби хотів запропонувати спільне майбутнє. Або поглинання твого стартапу.

— Для Данила це одне й те саме.

— А ти почервоніла.

— У залі душно.

— Тут дев’ятнадцять градусів.

— Тоді це передсмертна реакція організму.

Марта хотіла відповісти, але двері нарешті відчинилися.

Максим увійшов так, ніби запізнення було не його провиною, а частиною ретельно спланованого драматичного ефекту.

Темне волосся трохи розкуйовджене, рюкзак висів на одному плечі, рукави чорної сорочки закочені майже до ліктів. У правій руці він тримав два паперові стаканчики, а в лівій — кабель, який волочився за ним, наче здохла технологічна змія.

І, звісно, усміхався.

Усмішка Максима була окремою проблемою.

Вона створювала помилкове враження, що все добре. Навіть коли нічого не було добре. Особливо коли нічого не було добре.

Він міг оголосити про пожежу так, що люди спочатку засміялися б, а вже потім почали евакуацію. Мабуть, саме тому він так добре працював з аудиторією. Людям подобалося, коли їхню неминучу загибель подавали з харизмою.

— Я встиг, — сказав він, підійшовши до столу.

Я повільно подивилася на годинник.

— Ти запізнився на тридцять дев’ять хвилин.

— Але презентація ще не почалася.

— Завдяки суспільному договору, за яким час існує не лише після твого прибуття.

Він простягнув мені стаканчик.

— Чай. Без кофеїну.

Я не взяла його одразу.

— Навіщо?

— Зазвичай люди п’ють чай.

— Навіщо ти приніс його мені?

— Бо ти не п’єш каву після шістнадцятої.

Я подивилася на нього.

Максим згадав це з однієї випадкової розмови кілька тижнів тому. Я тоді відмовилася від його кави, бо після неї не могла заснути, а наступного дня мала контрольну.

Він не мав запам’ятовувати.

Люди на кшталт Максима не запам’ятовували дрібниць. Вони забували дедлайни, зарядні пристрої й іноді, здається, власну групу крові.

— Ти перевірив інтерфейс? — запитала я, забираючи стаканчик.

— Доброго дня і тобі.

— Максиме.

— Перевірив.

— Усі кнопки?

— Обидві.

— Їх одинадцять.

— Тоді я працював особливо ефективно.

Я поставила чай поряд із пляшкою. На безпечній відстані від ноутбука. Рідина поруч із технікою була одним із тих ризиків, які людство добровільно прийняло, а потім дивувалося, чому цивілізація досі не колонізувала Марс.

Максим скинув рюкзак зі свого плеча й нахилився до ноутбука.

Я відчула запах його парфумів — щось свіже, з легкою деревною гіркотою. Надто близько. Надто недоречно. Надто приємно для людини, яка щойно майже довела мене до нервового зриву.

Його плече торкнулося мого.

Зовсім трохи.

Тканина сорочки ковзнула по рукаву мого жакета, але тіло відреагувало так, ніби між нами сталося щось значно менш пристойне.

Я відсунулася.

— Особистий простір, — сказала я.

— Я дивлюся на екран.

— Ти можеш робити це з відстані.

— З якої саме? У тебе є норматив?

— Відстань, на якій я не відчуваю твого дихання.

Максим повернув голову.

Між нашими обличчями залишилося сантиметрів двадцять.

— А воно тобі заважає?

У його голосі з’явилася та інтонація, яку я ненавиділа найбільше. Тиха, м’яка й навмисно невинна. Саме так люди ставлять запитання, коли чудово знають відповідь і хочуть подивитися, як ти намагатимешся збрехати.

— Воно відволікає, — відповіла я.

Його погляд ковзнув до моїх губ.

Лише на секунду.

Можливо, мені здалося. Можливо, у мене починалася киснева недостатність. Можливо, організм вирішив зрадити мене саме перед найважливішою презентацією семестру.

— Професійна проблема, — сказав Максим.

— Твоя присутність загалом професійна проблема.

— Але без мене тобі було б нудно.

— Без тебе я прожила дев’ятнадцять прекрасних років.

— І жодного разу не набрала дев’яносто вісім відсотків сумісності.

Я насупилася.

— Що?

Максим кліпнув.

— Нічого.

— Ти щось змінив у тестуванні?

— Ні.

Він відповів надто швидко.

Я повернула ноутбук до себе й відкрила журнал останніх змін.

— Ти вносив правки сьогодні о пів на третю ночі.

— Це не сьогодні. Це продовження вчора.

— Для нормальних людей після опівночі починається наступний день.

— Нормальність переоцінена. Подивися, як вона закінчилася для динозаврів.

— Динозаври вимерли через астероїд.

— Вони були недостатньо гнучкими в кризовому менеджменті.

Я переглянула список змінених файлів.

— Ти редагував демонстраційний екран.

— Лише косметично.

— Косметичні зміни перед презентацією — це як пластична операція за годину до весілля.

— Залежить від нареченого.

— Максиме.

— Я зробив інтерфейс зрозумілішим.

Він натиснув кілька клавіш, і на екрані відкрилася оновлена версія «Синхрону».

Застосунок виглядав краще.

Це мене розлютило ще більше.

Замість моїх стриманих сірих панелей з’явився світлий фон із тонкими кольоровими лініями. Профілі користувачів розташовувалися по різні боки екрана, а між ними формувалася мережа зв’язків: цінності, стиль спілкування, реакції на конфлікти, довгострокові цілі.

Нічого зайвого. Жодної безглуздої анімації. Навіть шрифт був читабельним.

Максим умів дратувати не лише помилками, а й талантом.

— Ти міг показати це раніше, — сказала я.

— Тоді ти заборонила б мені щось змінювати.

— Правильно.

— Тому я обрав ефективніший шлях.

— Приховав від мене зміни.

— Підготував сюрприз.

— Сюрприз — це подарунок. Прихована правка в коді — це причина видалити тебе з репозиторію.

— Я завжди знав, що твої погрози звучатимуть еротично.

Я завмерла.

Марта за моєю спиною кашлянула. Судячи зі звуку, вона або намагалася приховати сміх, або ковтнула язик від щастя, що стала свідком мого публічного приниження.

— Ще одне подібне речення, — тихо сказала я, — і твоє тіло знайдуть у папці «Архів».

Максим усміхнувся ширше.

— Бачиш? Знову.

— Я тебе ненавиджу.

— Поки що без достатньої статистичної вибірки.

Я вдихнула через ніс.

Повільно.

Раз. Два. Три.

Коли нервувала, я рахувала. Сходинки, вікна, ґудзики, удари серця. Цифри не змінювали думку посеред розмови, не запізнювалися й не нахилялися надто близько, щоб потім дивитися на тебе так, ніби знали про твою реакцію більше, ніж ти сама.

— П’ять хвилин до початку, — оголосила Олена Сергіївна.

Керівниця стартап-інкубатора стояла біля сцени зі складеним планшетом у руках. Вона носила коротке темне волосся, окуляри в тонкій оправі й вираз людини, яка бачила достатньо студентських презентацій, щоб перестати вірити в природний добір.

— Команди, приготуйтеся. У кожного проєкту десять хвилин на презентацію і п’ять на запитання. Якщо техніка перестане працювати, не дивуйтеся. Вона реагує на страх.

— Як хижак, — прошепотів Максим.

— Як деканат, — відповіла я.

Він подивився на мене з несподіваним схваленням.

— Це був жарт?

— Ні.

— Соломіє, я пишаюся тобою.

— Переживи презентацію. Потім пишатимешся.

Ми перевірили підключення до проєктора.

На великому екрані з’явився титульний слайд:

«Синхрон: система аналізу міжособистісної сумісності»

Нижче — наші імена.

Соломія Кравець. Максим Романюк.

Моє ім’я стояло першим. Як і мало бути в цивілізованому суспільстві.

— Ти готова? — тихо запитав Максим.

Я хотіла відповісти саркастично, але зупинилася.

Його голос змінився. Зникла легковажність. Він дивився на мене уважно, без усмішки, і вперше за весь вечір здавався справді серйозним.

— Так, — сказала я.

— Добре.

— А ти?

— Ні.

Я здивовано підняла брови.

Він усміхнувся.

— Але я красивий, тому люди можуть не помітити.

— Головне — не стій боком. Тоді буде видно, що ти ще й говориш.

— Ти щойно оцінила мою зовнішність?

— Я оцінила твій метод маскування некомпетентності.

— Тобто помітила.

Я не встигла відповісти.

Олена Сергіївна назвала наш проєкт.

У залі стихли розмови.

Я вийшла на сцену.

Світло вдарило в очі. На мить я побачила лише темні силуети людей, прямокутники ноутбуків і холодний відблиск проєктора. У першому ряду сиділа Марта. Праворуч — Данило. Позаду нього Назар тримав телефон, хоча обіцяв лише «зробити кілька кадрів для архіву».

Для Назара архівом називалося все, що можна було опублікувати.

Я поклала долоню на край столу.

Раз. Два. Три.

— Уявіть, що ви знайомитеся з людиною, — почала я. — Вона подобається вам зовні, сміється з ваших жартів і теж ненавидить родзинки в сирниках. Ви вирішуєте, що це доля.

На кількох обличчях з’явилися усмішки.

— Через два місяці виявляється, що вона вважає мовчання найкращим способом розв’язання конфліктів, витрачає всі гроші в день зарплати й мріє жити в будинку, де разом із вами мешкатимуть її мама, три коти та колишній хлопець, бо «вони залишилися друзями».

Зал засміявся.

Я відчула, як напруга в плечах трохи ослабла.

— Традиційні застосунки для знайомств переважно аналізують вік, місце проживання, фотографії та короткі анкети. Але зовнішня симпатія не пояснює, чи здатні дві людини домовлятися, підтримувати одна одну й будувати спільні плани. «Синхрон» аналізує не те, чи подобаються користувачам однакові фільми. Він перевіряє, як вони ухвалюють рішення.

Я переключила слайд.

На екрані з’явилася схема алгоритму.

Далі все йшло за планом.

Я пояснила модель даних, систему ваг, критерії оцінювання, обмеження й принципи конфіденційності. Я бачила, як кілька викладачів роблять нотатки. Представник інкубатора нахилився вперед. Навіть Данило перестав усміхатися.

Це було добре.

Коли люди переставали посміхатися під час технічної частини, вони або уважно слухали, або помирали. У будь-якому разі не заважали.

— Але жодна модель не має цінності, якщо нею незручно користуватися, — сказала я. — Тому інтерфейс і систему практичних завдань представить Максим Романюк.

Він вийшов на сцену.

Не поспішав. Не поправляв одяг. Просто став поряд, узяв пульт і подивився на аудиторію так, ніби всі ці люди прийшли особисто до нього.

Я ненавиділа цю його здатність.

Мені для впевненості були потрібні підготовка, факти й резервний план. Максиму було достатньо того, що десь існувала аудиторія, яка ще не чула його голосу.

— Соломія щойно пояснила вам, що кохання — це складна система цінностей, реакцій і поведінкових моделей, — сказав він. — Я поясню простіше. Якщо людина каже, що «не любить драму», а потім перевіряє, хто переглянув її історії о третій ночі, алгоритм має право на підозру.

Зал засміявся.

Максим показав інтерфейс, профілі й механіку завдань.

— «Синхрон» не просто повідомляє, що двоє людей мають певний рівень сумісності. Він пропонує сім реальних зустрічей. Не обов’язково романтичних. Хоча якщо ви встановили застосунок для пошуку сантехніка, у нас для вас погані новини.

Ще один сміх.

Я стояла збоку й контролювала час. Максим укладався. Він не додавав зайвих слайдів, не відхилявся від структури і навіть не використав жарт про статистику розлучень, який я заборонила, бо він починався словами «мертвий шлюб теж стабільний».

Можливо, ми справді могли це зробити.

Можливо, сьогодні все пройде добре.

Це була дурна думка.

Всесвіт зазвичай чекає, поки людина повірить у безпеку, а тоді підсуває їй бананову шкірку над відкритою могилою.

— Для демонстрації використаємо два тестові профілі, — сказав Максим. — Вони створені випадково й не відповідають реальним користувачам.

Я підійшла до ноутбука.

На екрані були профілі «Тестова особа А» і «Тестова особа Б». Я перевіряла їх сьогодні вранці. Сумісність мала становити шістдесят чотири відсотки — достатньо, щоб показати різні фактори, але не настільки високо, щоб результат здавався рекламною брехнею.

Я натиснула кнопку «Порівняти».

На великому екрані з’явилося коло завантаження.

Десять відсотків.

Двадцять п’ять.

Сорок.

Проєктор тихо загудів, ніби обмірковував самогубство.

П’ятдесят вісім.

Сімдесят три.

Я глянула на Максима.

Він стояв поруч, схрестивши руки. Спокійний.

Вісімдесят дев’ять.

Екран коротко блимнув.

Замість напису «Тестова особа А» з’явилося:

Соломія Кравець.

Я перестала дихати.

Другий профіль оновився за мить.

Максим Романюк.

У залі стало тихо.

Не звичайно тихо.

Так тихо буває перед вибухом, ляпасом або фразою «ми можемо все пояснити», після якої зазвичай пояснити вже нічого не можна.

— Максиме, — сказала я крізь зуби.

— Я бачу.

— Чому на екрані наші профілі?

— Позитивне мислення: принаймні система нас упізнала.

Коло завантаження завершилося.

Мережа між двома профілями спалахнула кольоровими лініями. На екрані з’явилися категорії:

Цінності — 96%.

Стиль спілкування — 91%.

Реакція на стрес — 94%.

Довгострокові цілі — 97%.

Емоційна взаємодія — 99%.

Останній пункт був особливо образливим.

Ми з Максимом емоційно взаємодіяли переважно через погрози, сарказм і бажання штовхнути одне одного в найближче озеро.

У центрі екрана з’явилося велике число.

98%.

Хтось у задньому ряду свиснув.

Назар голосно сказав:

— Я так і знав!

Зал вибухнув.

Люди сміялися, плескали, оберталися одне до одного. Хтось крикнув: «Поцілуйтеся для перевірки!» Інший голос запропонував одразу провести весілля, поки алгоритм не передумав.

Я стояла перед аудиторією, дивлячись на цифру, яка щойно вбила мою професійну репутацію й тепер танцювала на її могилі в рожевому підсвічуванні.

— Це помилка, — сказала я.

Мікрофон був увімкнений.

Тому моє речення почули всі.

Оплески стали ще гучнішими.

Максим нахилився до мене.

— Не називай себе так публічно. Ти набагато складніша.

Я повернулася до нього.

Він усміхався, але в очах було щось інше. Здивування. Цікавість. І ще щось, від чого мені стало гаряче, хоча кондиціонер працював так, ніби намагався заморозити нас для майбутніх археологів.

Його погляд ковзнув моїм обличчям.

Повільніше, ніж потрібно.

Наче він уперше дивився не на людину, яка перевіряє його код, а на жінку, з якою його щойно поєднав алгоритм.

Ця думка була настільки безглуздою, що моє тіло вирішило підтримати її прискореним серцебиттям.

Зрадник.

— Дев’яносто вісім? — сказав Максим у мікрофон.

Зал знову стих, чекаючи його реакції.

Він подивився на число, потім на мене.

— Я сподівався, що ти хоча б трохи вибагливіша.

Сміх ударив по залі новою хвилею.

Я хотіла вбити його.

Повільно. Методично. З документацією.

— Результат некоректний, — сказала я, намагаючись перекрити шум. — Демонстраційна версія завантажила профілі розробників замість тестових даних. Це технічний збій, який не впливає на основну модель.

— То дев’яносто вісім справжні? — вигукнув хтось.

— Ні!

— Вона не заперечувала б так голосно, якби було нуль, — зауважив Максим.

Я наступила йому на ногу.

Він здригнувся, але не перестав усміхатися.

— Фізичний контакт, — прошепотів він. — Алгоритм уже працює.

— Ще слово — і твоя сумісність із життям знизиться до нуля.

— Чорний гумор. Ще одна спільна цінність.

Я простягнула руку до ноутбука, щоб закрити результат.

«Синхрон» не дозволив.

На екрані з’явилося нове повідомлення:

ВИСОКА СУМІСНІСТЬ ПІДТВЕРДЖЕНА.

Нижче завантажилася анімація з двома переплетеними лініями.

Я ніколи її не бачила.

— Максиме, що це?

— Нова візуалізація.

— Ти додав її сьогодні вночі?

— Технічно — вранці.

— Я вб’ю тебе.

— Не перед журі. Це погано для оцінки командної роботи.

На екрані з’явився ще один напис:

РЕКОМЕНДОВАНО ПРОЙТИ ПОВНИЙ ПРОТОКОЛ ПЕРЕВІРКИ: СІМ ЗУСТРІЧЕЙ.

Потім застосунок почав перелічувати завдання.

1. Розмова без професійних тем.

2. Спільний маршрут без навігатора.

3. Вечеря без телефонів.

4. Знайомство з друзями.

5. День мрії партнера.

6. Подорож без плану.

7. Жодної неправди.

У залі запанувало захоплене пожвавлення.

Хтось уже фотографував екран. Назар знімав відео, не ховаючись. Марта сиділа, притиснувши долоню до рота, і виглядала так, ніби щойно отримала найкращий подарунок у житті.

Я натиснула клавішу виходу.

Нічого.

Ще раз.

Екран залишався незмінним.

— Чому воно не закривається?

Максим нахилився до ноутбука. Знову надто близько. Його рука лягла поряд із моєю на столі. Кісточки пальців торкнулися моєї шкіри.

Мене наче пронизало слабким струмом.

Я різко забрала руку.

Максим це помітив.

Звичайно, помітив.

Його очі на секунду потемнішали, а усмішка стала менш жартівливою. Небезпечнішою. Такою, від якої думки починали рухатися повільніше, зате кров — значно швидше.

— Застосунок заблокував демонстраційний режим, — сказав він тихо.

— Чому?

— Бо вважає, що тест не завершено.

— Це програма. Вона не може нічого вважати.

— Скажи їй це. Можливо, вона поважає авторитет.

Я нахилилася ближче до екрана.

Наші плечі знову торкнулися.

Цього разу ніхто не відсунувся одразу.

Між нами залишалася відстань, якої було достатньо для професійної співпраці й недостатньо для здорового глузду.

Я відчувала тепло його тіла. Бачила ледь помітну темну цятку біля лінії щелепи. Чула, як він дихає.

Сім зустрічей.

З Максимом.

Мій мозок відкинув цю думку як шкідливу.

Тіло, очевидно, додало її до обраного.

— Якщо ти зробив це навмисно… — почала я.

— Я не робив.

— Ти змінив інтерфейс.

— Інтерфейс, не результат.

— Звідки взялися наші профілі?

— Можливо, система підтягнула останні активні облікові записи.

— Наші тестові профілі не мали бути пов’язані з особистими.

— Я знаю.

Уперше за вечір він звучав розгублено.

Справді розгублено.

Це трохи заспокоїло мене й водночас налякало сильніше.

Якщо Максим не спричинив збій, значить, ми не знали, чому алгоритм обрав саме нас.

І чому він показав дев’яносто вісім.

Олена Сергіївна підійшла до сцени.

Я очікувала побачити роздратування.

Натомість вона дивилася на екран із тим виразом, який зазвичай з’являвся в неї перед тим, як вона придумувала для студентів новий спосіб страждати заради освіти.

— Презентацію завершено, — сказала вона. — Переходимо до запитань.

Піднялося щонайменше двадцять рук.

Я зрозуміла, що смерть не завжди приходить швидко. Іноді вона спочатку дає аудиторії п’ять хвилин на уточнення.

Першим слово отримав викладач кафедри інформаційних технологій.

— Чи правильно я розумію, що система самостійно обрала реальні профілі розробників?

— Так, — відповіла я.

— І видала високий результат без попереднього налаштування?

— Так, але ми ще повинні перевірити причину.

— Це може бути цікавим тестовим випадком.

— Це може бути помилкою вибору даних.

— Одне іншого не виключає.

Наступною підняла руку студентка з другого курсу.

— Ви справді пройдете сім побачень?

— Це не побачення, — сказала я.

Одночасно Максим відповів:

— Якщо вона запросить.

Зал знову засміявся.

Я повернулася до нього.

— Я не запрошу.

— Тоді, мабуть, доведеться мені.

— Я відмовлю.

— Отже, перше побачення вже має конфлікт. Дуже ефективно.

Данило підняв руку.

Йому навіть не потрібен був мікрофон. Люди на кшталт Данила вважали, що світ і так налаштований на їхню частоту.

— Питання до Соломії, — сказав він. — Якщо алгоритм справді показує дев’яносто вісім відсотків, але твоя особиста оцінка партнера значно нижча, якому результату ти довірятимеш?

У залі стихло.

Це було хороше запитання.

Саме тому я його ненавиділа.

Я подивилася на Максима.

Він більше не усміхався. Чекав.

Я могла відповісти легко. Сказати, що алгоритм потребує перевірки. Що модель не замінює людського рішення. Що особиста симпатія не зводиться до числового показника.

Усе це було правдою.

Але десь під правдою лежала інша, значно менш зручна річ.

Я не вважала Максима непривабливим.

Навпаки.

Я просто не дозволяла собі формулювати це настільки чітко.

Непривабливі люди не змушували мене помічати лінію їхніх плечей під сорочкою. Не відволікали запахом. Не створювали безглузде напруження одним випадковим дотиком.

Максим був красивим. Дратівливо, непрактично, професійно неприйнятно красивим.

А ще він був хаосом у людській подобі.

Закохатися в нього означало б добровільно зберігати важливий файл без резервної копії.

— Я довірятиму перевіреним даним, — відповіла я.

Данило усміхнувся.

— А якщо дані підтвердяться?

Я відчула, як Максим дивиться на мене.

— Тоді, — сказала я, — ми визнаємо, що навіть хороші алгоритми іноді роблять абсолютно безглузді висновки.

Максим підніс мікрофон до губ.

— Або що розумні люди іноді надто вперті, щоб погодитися з очевидним.

— У цьому випадку очевидно лише те, що я повинна була працювати сама.

— Але система вважає інакше.

— Система щойно публічно зруйнувала мені життя.

— Дев’яносто вісім відсотків — доволі високий рівень руйнування.

— Максиме.

— Мовчу.

Він не мовчав навіть обличчям.

Після завершення запитань ми зійшли зі сцени під оплески, які мали б означати успішну презентацію, але звучали як музичний супровід до моєї страти.

Щойно ми опинилися за кулісами, я повернулася до Максима.

— Ноутбук.

— Твій чи мій?

— Той, на якому я знайду докази твоєї провини.

— Романтично.

— Припини називати все романтичним.

— Це не я. Це алгоритм.

Я простягнула руку.

Максим віддав ноутбук, але не відпустив його одразу.

Наші пальці опинилися на одному краю корпусу.

— Я справді не підміняв профілі, — сказав він.

Його голос був тихим і серйозним.

Я дивилася йому в очі.

Хотіла знайти там звичний жарт, ознаку чергової витівки, задоволення від хаосу.

Не знайшла.

— Тоді що сталося? — запитала я.

— Не знаю.

— Ти ніколи не говориш «не знаю».

— Тому запам’ятай момент. Він рідкісний.

Я нарешті забрала ноутбук.

Максим сперся стегном об край столу. Його сорочка трохи натягнулася на грудях, і я негайно перевела погляд на екран, бо людство створило комп’ютери саме для того, щоб у критичні моменти було куди дивитися.

Я відкрила журнал подій.

Профілі справді завантажилися автоматично. Система взяла наші анкети з тестового середовища, де ми перевіряли персоналізацію інтерфейсу.

Це пояснювало вибір даних.

Не пояснювало результат.

Я запустила швидку перевірку.

Дев’яносто вісім відсотків.

Ще раз.

Дев’яносто вісім.

Змінила порядок профілів.

Той самий результат.

Вимкнула поведінкові коефіцієнти.

Дев’яносто чотири.

— Це неможливо, — прошепотіла я.

Максим нахилився через моє плече.

— Чому?

— Ми майже в усьому різні.

— Нам подобається однакова музика.

— Ти слухаєш плейлисти з назвами «Код до ранку» і «Ще п’ять хвилин до дедлайну».

— А ти їх зберегла.

— Випадково.

— Двічі?

Я проігнорувала його.

— Ти не плануєш. Запізнюєшся. Порушуєш правила.

— Ти плануєш час для планування, приходиш раніше й створюєш правила для правил. Можливо, система вважає, що ми взаємно нейтралізуємо патології.

— У мене немає патологій.

— У тебе папки на робочому столі підписані датами.

— Це організація.

— Усередині є папки за кольорами.

— Це покращена організація.

— Я боюся запитувати, що таке «остаточна_версія_фінал_точно».

Я закрила журнал.

— Ми повторимо тест у закритому середовищі.

— Добре.

— Перевіримо кожен коефіцієнт.

— Добре.

— Знайдемо помилку.

— А якщо її немає?

Я підняла голову.

Він стояв надто близько.

Знову.

Цього разу за нашими спинами не було аудиторії. Лише тьмяне світло за сценою, приглушені голоси в залі й екран ноутбука, який відкидав холодний відблиск на його обличчя.

Максим дивився на мене без усмішки.

— Помилка є, — сказала я.

— Звідки ти знаєш?

— Бо результат неправильний.

— Ти так вирішила ще до перевірки.

— Ти хочеш сказати, що віриш у наші дев’яносто вісім відсотків?

Він трохи нахилив голову.

— Я хочу сказати, що це найцікавіша помилка, яку ми коли-небудь знаходили.

— Ми її виправимо.

— Звичайно.

— І забудемо.

— Безумовно.

— І жодних семи побачень.

— Категорично.

Він погоджувався надто легко.

— Чому ти так говориш?

— Як?

— Наче плануєш протилежне.

— Я ніколи нічого не планую. Ти сама це сказала.

Наші погляди зустрілися.

Кілька секунд ми просто стояли.

Я знала, що мала відступити. Повернутися до зали. Перевірити код. Випити чай, який уже охолов. Вимкнути телефон, на якому з’являлися нові повідомлення.

Але не рухалася.

Максим теж.

У його очах знову з’явилося те темне, уважне тепло. Воно ковзнуло нижче, до моїх губ, і цього разу я не могла переконати себе, що мені здалося.

Моє серце зробило щось статистично непристойне.

— Соломіє, — тихо сказав він.

— Що?

— Ти зараз рахуєш?

Я зрозуміла, що беззвучно рухаю губами.

— Ні.

— Я бачу.

— Це дихальна вправа.

— На якому числі ти дихаєш?

— Двадцять три.

— Значить, сильно нервуєш.

— Я не нервую.

— Тоді що?

Він наблизився на кілька сантиметрів.

Нічого неприпустимого.

Нічого такого, що можна було б назвати дотиком.

Але повітря між нами стало густішим.

— Роздратована, — сказала я.

— На мене?

— На ситуацію.

— Шкода.

— Чому?

— Бо я вже почав сподіватися, що між нами виникла та сама емоційна взаємодія на дев’яносто дев’ять відсотків.

— Дев’яносто дев’ять було в окремій категорії.

— Ти запам’ятала.

— Я запам’ятовую цифри.

— А людей?

Запитання прозвучало несподівано серйозно.

Я не встигла відповісти.

До нас увірвався Назар.

— Ви бачили, що відбувається?

Я відступила від Максима так швидко, що вдарилася стегном об стіл.

Біль повернув мені здатність мислити. Невелика фізична травма іноді корисніша за психотерапію.

— Що? — різко запитала я.

Назар тримав перед нами телефон.

На екрані відтворювалося відео з презентації. Момент, коли з’являлися наші імена. Потім — 98%. Потім Максим говорив, що сподівався на мою вибагливість.

Кількість переглядів збільшувалася просто на очах.

— Я виклав короткий фрагмент на сторінку інкубатора, — сказав Назар. — Він уже розлітається.

— Видали.

— Пізно.

— Назаре.

— Я можу видалити оригінал, але його вже завантажили інші.

На екрані з’явився новий коментар:

«Коли створив застосунок для кохання, а він вирішив твоє особисте життя за тебе».

Ще один:

«Чекаємо сім побачень».

І ще:

«Вони дивляться одне на одного так, ніби або поцілуються, або хтось не доживе до захисту диплома».

— Другий варіант реалістичніший, — сказала я.

— Людям подобається, — повідомив Назар.

— Людям подобалися публічні страти.

— Саме тому вони збирали аудиторію.

— Видали відео.

— Добре. Але спочатку подивіться опитування.

Він провів пальцем по екрану.

«Чи пройдуть Соломія та Максим сім побачень?»

Варіанти:

Так — 87%.

Ні, бо вона його вб’є — 13%.

Максим задумливо подивився на результат.

— Тринадцять відсотків песимістів.

— Реалістів, — виправила я.

Телефон у моїй кишені завібрував.

Потім ще раз.

І ще.

Я дістала його.

Двадцять сім нових повідомлень.

Марта: «НЕ ВБИВАЙ ЙОГО ДО ПЕРШОГО ПОБАЧЕННЯ».

Одногрупниця: «Це правда?»

Невідомий номер: «Ваш застосунок уже можна завантажити?»

Мама: «Соломіє, хто цей хлопець?»

Я закрила очі.

— Усе дуже погано? — запитав Максим.

— Моя мама бачила відео.

Він помовчав.

— Тоді так. Це кінець.

— Вона вже питає, хто ти.

— Напиши, що колега.

— Вона знає, що колеги не дивляться так, як ти дивився.

— А як я дивився?

Я відкрила очі.

Максим стояв навпроти, ледь усміхаючись.

— Непрофесійно.

— Це не відповідь.

— Достатня.

— Для людини, яка довіряє точності, ти дуже розмито описуєш мою поведінку.

— Тому що я ще не вирішила, як саме подати її в заяві до університетської комісії.

— Обов’язково додай, що все було взаємно.

— Не було.

— Ти стояла дуже близько.

— Там мало місця.

Назар оглянув простір за сценою, де між нами й стіною можна було розмістити ще одну студентську команду разом із банером.

— Надзвичайно мало, — погодився він.

Я подивилася на нього.

— Вийди.

— Я лише хотів допомогти.

— Тоді вийди швидше.

Назар зник за кулісами.

Максим узяв зі столу свій стаканчик із кавою.

— Ми повинні поговорити з Оленою Сергіївною.

— Про збій?

— Про тестування.

— Яке ще тестування?

Він кивнув на екран ноутбука.

Там досі залишалося повідомлення про сім зустрічей.

— Ні.

— Я нічого не запропонував.

— Твоє обличчя запропонувало.

— Моє обличчя переважно нейтральне.

— Твоє обличчя — причина, чому люди купують непотрібні речі після реклами.

Максим усміхнувся.

— Знову комплімент.

— Діагноз.

З-за куліс з’явилася Олена Сергіївна.

— Добре, що ви обоє тут.

Її тон не обіцяв нічого доброго.

У руках вона тримала планшет. На екрані було відкрите те саме відео.

— Якщо ви прийшли повідомити, що нас дискваліфіковано, — сказала я, — хочу зазначити, що помилка виникла під час демонстрації, але основна функціональність системи…

— Вас не дискваліфіковано.

Я замовкла.

— Навпаки, — продовжила вона. — Представникам інкубатора сподобався проєкт. Особливо механіка реальних завдань.

— Навіть після збою?

— Завдяки збою. До вашої презентації вони побачили алгоритм. Після неї — історію.

Максим зробив ковток кави.

— Я завжди казав, що людям потрібна драма.

— Ти казав, що людям потрібна кнопка з красивою анімацією.

— Це теж.

Олена Сергіївна подивилася на мене.

— Для наступного етапу потрібні результати польового тестування.

— Ми знайдемо добровольців.

— Уже шукали. Жодна пара не має показника вище дев’яноста відсотків.

Я відчула холодне передчуття.

Те саме, з яким людина чує шум у підвалі й усе одно вирішує спуститися туди без ліхтарика. Бо людський інтелект — переоцінена функція.

— І що ви пропонуєте? — запитала я.

Олена Сергіївна перевела погляд із мене на Максима.

— Пройти сім зустрічей.

— Ні.

— Соломіє…

— Ні.

— Це лише тестування.

— Ні.

— З чіткими умовами, звітами та контролем даних.

— Це все одно ні, просто з документацією.

Максим поставив стаканчик на стіл.

— Я згоден.

Я повернулася до нього.

— Тебе не питали.

— Щойно питали нас обох.

— Я відповіла за команду.

— У команді двоє людей.

— Один із них має здоровий глузд.

— Тоді вирішальний голос за мною.

— Ти хочеш пройти сім побачень зі мною?

Він подивився просто в очі.

— Заради науки.

— Ти не знаєш значення цих слів.

— Заради проєкту.

— Краще.

— І трохи заради того, щоб побачити, як довго ти називатимеш це не побаченнями.

— Завжди.

— Прекрасно. У нас уже є довгострокова мета.

Олена Сергіївна вимкнула планшет.

— Обговоріть це. До завтра мені потрібна відповідь.

Вона пішла.

Я залишилася з Максимом і цифрою 98%, яка досі світилася на ноутбуці, наче самовдоволений вирок.

Сім зустрічей.

Розмова без роботи.

Квест.

Вечеря.

Друзі.

Чужа мрія.

Подорож.

Жодної неправди.

Сім можливостей довести, що алгоритм помилився.

Або сім способів зруйнувати моє життя остаточно.

Максим підійшов до ноутбука й подивився на результат.

— Знаєш, — сказав він, — могло бути гірше.

— Як?

— Дев’яносто дев’ять.

— Чому це гірше?

— Тоді я б образився через відсутній відсоток.

Я закрила ноутбук.

— Я не піду з тобою на побачення.

— На сім побачень.

— На жодне.

— Добре.

— Добре?

— Звичайно. Ми просто проведемо сім експериментальних зустрічей для перевірки поведінкової моделі.

Я примружилася.

— Це те саме.

— Ні. На побачення люди одягаються красиво, нервують і думають про поцілунки.

— А на експериментальних зустрічах?

Максим нахилився трохи ближче.

— Це залежить від результатів експерименту.

Я відчула тепло на щоках.

Ненавиділа його.

Ненавиділа алгоритм.

Ненавиділа власне серце, яке поводилося так, ніби вже натиснуло кнопку «Погодитися з умовами», не прочитавши дрібний шрифт.

Телефон знову завібрував.

Нове повідомлення від Марти:

«Ви вже домовилися про перше побачення?»

Я надрукувала відповідь:

«Це не побачення».

Марта відповіла майже миттєво:

«Так і запишемо: перша стадія — заперечення».

Я сховала телефон.

Максим усе ще стояв навпроти.

— Отже? — запитав він.

— Що?

— Дев’яносто вісім відсотків катастрофи. Перевіримо?

Я мала сказати «ні».

Це було правильне, розумне, безпечне слово.

Воно вже сформувалося в голові, пройшло всі перевірки й готувалося до виходу.

Але я подивилася на Максима.

На його нестерпну усмішку.

На волосся, яке хотілося поправити лише для того, щоб негайно відсмикнути руку й заперечити злочин.

На губи, що вимовляли надто багато дурниць і раптом стали причиною кількох думок, які я не збиралася заносити до звіту.

А потім — на закритий ноутбук, усередині якого лежав алгоритм, створений мною.

Алгоритм, який заявив, що ми підходимо одне одному краще, ніж дев’яносто вісім пар зі ста.

Я випрямилася.

— Ми знайдемо помилку.

Максим простягнув мені руку.

— Домовилися.

Я подивилася на його долоню.

Потім на нього.

— Це що?

— Формальне підтвердження угоди.

— Ми ще нічого не погодили.

— Але ти щойно сказала «ми».

Я ненавиділа точних людей.

Особливо коли точним був Максим.

Я вклала свою долоню в його.

Його пальці стиснули мої — тепло, впевнено й трохи довше, ніж вимагало звичайне рукостискання.

Усередині мене щось небезпечно змістилося.

Наче невидима система вже почала виконання першого завдання.

— Не радій, — сказала я.

— Навіть не думав.

— Я доведу, що алгоритм помилився.

— Не сумніваюся.

— І після сьомої зустрічі ми повернемося до нормальної роботи.

— Безумовно.

— І нічого між нами не станеться.

Максим повільно відпустив мою руку.

Його погляд затримався на моєму обличчі.

— Соломіє, — тихо сказав він, — після сьогоднішнього я більше не довіряю твоїм прогнозам.

За стіною знову вибухнули оплески — починалася презентація наступної команди.

А я стояла перед Максимом Романюком і вперше в житті відчувала, що дев’яносто вісім відсотків можуть бути значно небезпечнішими за повну катастрофу.

Бо від катастрофи принаймні намагаються втекти.

А до нього я щойно добровільно простягнула руку.