Спочатку:
На сторінку книги
Після ночі, повної страху, місто, здавалося, трохи стихло. Темрява вже не була суцільною — подекуди крізь неї пробивалося тьмяне мерехтіння, ніби вдалині хтось запалював ліхтарі. Ліра, Веста й Аліса йшли поруч, тримаючись за руки, бо кожен звук луною розлітався між спорожнілих вулиць.
— Це точно Київ? — спитала Ліра, озираючись. — Все схоже… але наче хтось стер звідси життя.
— Може, це сон, — невпевнено відповіла Аліса. — Дуже дивний сон.
— Якби це був сон, — сказала Веста, — я б давно прокинулася.
Вони зупинилися посеред площі. Тут стояли десятки гарбузів, поставлених у коло. Деякі світилися зсередини, інші були розбиті, ніби хтось намагався їх знищити. Повітря стало густим і пахло димом.
— Що це за місце? — прошепотіла Ліра.
— Місце, де народжується вогонь, — відповів чоловічий голос.
Дівчата обернулися.
Попереду, просто серед гарбузів, стояв юнак. Його очі сяяли м’яким помаранчевим світлом, а на плечі лежав чорний плащ із візерунками, схожими на різьбу по гарбузовій шкірці. Волосся було темне, трохи безладне, а на губах — ледь помітна усмішка.
— Ви… хто? — спитала Аліса, інстинктивно роблячи крок назад.
Юнак трохи схилив голову.
— Джек, — сказав він. — Мене називають духом гарбуза. Колись я був просто вогнем, який висякав із плодів на Гелловін, щоб лякати демонів. А потім люди почали забувати, навіщо існує світло. І я заснув.
Веста зробила крок уперед.
— Ти… прокинувся через нас?
Джек кивнув.
— Ви запалили священне полум’я. Ви — причини, чому я знову існую. Але я маю попередити: не кожна з вас здатна витримати цей вогонь.
— Що ти маєш на увазі? — нахмурилась Ліра.
Він подивився на неї — довго, мовби крізь душу.
— Лише одна з вас володіє справжнім даром. Силою, яка може пробудити світло світанку.
Дівчата переглянулися. У грудях кожної щось защеміло — страх, цікавість, ревнощі.
— І як дізнатись, хто з нас ця “обрана”? — спитала Аліса.
— Вогонь сам вибере, — відповів Джек.
Він підняв руку, і одразу навколо запалилися гарбузи. Полум’я здіймалося вгору, кружляло, зливаючись у сяючу спіраль.
Повітря стало гарячим, вітер закрутив волосся дівчат.
— Не бійтеся, — сказав Джек. — Вогонь бачить серце, не обличчя.
Полум’я торкнулося кожної — по черзі.
Аліса відчула тепло, але воно швидко згасло. Веста — легкий біль, що пройшов крізь долоні, як голки. А коли черга дійшла до Ліри — полум’я спалахнуло яскравіше, ніж будь-коли.
Світ навколо потемнів, а над її долонею завис маленький, палаючий символ — спіраль, схожа на жаринку.
— Ні, — прошепотіла Ліра, дивлячись на світло. — Це не може бути…
— Ти — іскра, — промовив Джек. — Світло, яке здатне запалити світанок. Але будь обережна. Іскра може як запалити, так і спалити все навколо.
Веста й Аліса мовчали. В їхніх очах було змішання радості й страху.
— І що тепер? — запитала Веста.
Джек обійшов коло, торкаючись гарбузів. Полум’я гасло, залишаючи після себе сліди диму, що піднімалися у небо.
— Тепер вам потрібно знайти другу печать. Вона зберігається в місці, де навіть тіні бояться ходити.
— А ти нам допоможеш? — Аліса подивилась прямо йому в очі.
Джек посміхнувся — тепло, але загадково.
— Я допоможу настільки, наскільки дозволить світло. Але пам’ятайте: я — лише відображення вогню. І коли він згасне, мене не стане.
Ліра дивилася на свою долоню, де ще тліла жаринка. Її серце билося швидше, ніж будь-коли. Вона не знала, чи готова до цього, але вперше відчула — у цій темряві вона справді щось означає.
Веста торкнулася її плеча.
— Якщо ти світло, то ми будемо твоїм вогнищем. Разом — ми сильніші.
Джек подивився на них і тихо промовив:
— Так починається відродження світанку. Але за кожне світло доведеться заплатити.
Небо здригнулося. На мить з’явилась тонка лінія світла — ніби тріщина в нічному небі. А потім усе знову поглинула темрява.
Лише гарбузове полум’я світило їм шлях.
І Джек, дух вогню, йшов поруч — усміхаючись так, ніби вже знав, що ця історія закінчиться не лише перемогою.
Далі буде...
