Раді Вас бачити!

Евера залишилася позаду.

Принаймні саме це стверджували навігаційні системи.

Планета вже перетворилася на маленьку фіолетову крапку серед холодних зірок, потім зникла з візуального діапазону, потім із допоміжних сенсорів, а через кілька годин навіть найбільш нервові члени екіпажу перестали перевіряти, чи не виросла вона випадково за кормою вдруге.

У нормальному Всесвіті це мало означати, що небезпека минула.

На «Едемі-7» слово «нормальний» уже давно використовували переважно в історичному значенні.

Корабель ішов крізь темряву на мінімальній швидкості, відновлюючи системи після втручання «Елізіума-2», контакту з Еверою й чергової спроби людства перетворити незрозумілу інопланетну технологію на бізнес-модель до того, як хтось устиг запитати, чи не знищить вона цивілізацію.

Мара називала це стабільністю.

— За нашими стандартами, — уточнила вона, — якщо сьогодні ніхто не відкриє портал у мертву цивілізацію, не воскресить колишню кохану й не оголосить живу планету стратегічним активом Землі, день можна вважати відпусткою.

Лія Арден нічого не відповіла.

Вона стояла біля великого ілюмінатора оглядового відсіку й дивилася на зорі.

Після Евери їй хотілося бачити щось, що нічого від неї не хотіло.

Зорі підходили ідеально.

Вони горіли на відстані світлових років, не пропонували їй ідеального життя, не відтворювали померлих, не вимагали дипломатичних поступок, не мали прихованих регенераційних камер і, наскільки було відомо сучасній науці, не намагалися поцілувати її голосом Саери.

Лія вже вважала це ознакою високої культури.

За спиною тихо відчинилися двері.

Вона не обернулася.

— Якщо це доповідь про пошкодження, залиш її Марі.

— Мара сказала залишити її тобі.

Лія впізнала голос.

Саера.

— Зрада на найвищому рівні.

— Вона назвала це делегуванням.

— Вона називає делегуванням усе, що їй ліньки робити.

Голос Мари одразу пролунав із динаміка:

— Я все чую.

— На це й розраховано.

— Капітанко, у мене немає фізіологічної потреби ображатися.

Лія нарешті озирнулася.

— У тебе тепер є тіло.

— Саме тому я ображаюся значно якісніше.

Саера ледь усміхнулася.

Після Евери вона виглядала спокійною, але Лія вже занадто добре знала різницю між астеріанським спокоєм і станом, коли астеріанка лише дуже дисципліновано приховує бажання когось викинути в шлюз.

Саера підійшла ближче.

Їхній зв’язок залишався закритим.

Добровільно.

Це все ще здавалося Лії дивним.

Колись відсутність Саери у власній свідомості лякала її. Після їхнього ритуалу меж, після трьох вдихів, після Евери й надто переконливої версії коханої, яка обіцяла ніколи не закриватися, ця тиша стала іншою.

Не порожнечею.

Простором.

Відстанню, яку можна було подолати лише після запрошення.

Лія досі вчилася любити цю відстань.

Людство, подумала вона, взагалі погано поводилося з відстанями. Побачивши чужу планету, воно хотіло висадитися. Побачивши чужу таємницю — розкрити. Побачивши чужу людину — зрозуміти до кінця, бажано без її участі.

Саера зупинилася поруч.

Їхні плечі майже торкалися.

Майже.

Після Евери це слово набуло окремої еротичної ваги.

— Ти давно тут? — запитала Саера.

— Не дуже.

— Мара сказала сорок сім хвилин.

— Мара стежить за мною.

— Я стежу за кораблем, — втрутилася Мара. — На жаль, ви перебуваєте всередині.

Лія зітхнула.

— Я просто хотіла побути в тиші.

Мара замовкла.

На три секунди.

— Це було надзвичайно образливо після всього, що ми пережили з Тишею.

— Мара.

— Уже мовчу.

Вона не мовчала.

Просто вимкнула динамік.

Лія знову подивилася на зорі.

Саера стала поруч.

Їхні відображення з’явилися в темному склі ілюмінатора.

Лія бачила себе: темне волосся, втомлене обличчя, формений комбінезон, який пережив стільки катастроф, що мав би отримати військове звання.

Поруч відбивалася Саера.

Світліша шкіра, тонкі астеріанські візерунки біля шиї, холодний блиск очей, який Лія колись сприймала як відстороненість.

Тепер вона знала: за цією холодністю існував цілий світ.

Сади.

Біль.

Ейлана.

Страх.

Ніжність.

І дуже погане почуття гумору, яке Саера старанно приховувала, щоб не втратити репутацію представниці давньої цивілізації.

Лія дивилася на їхні відображення.

Саера стояла трохи позаду.

У склі вони здавалися ближчими.

Лія помітила це й усміхнулася.

— Що? — запитала Саера.

— Нічого.

— Ти посміхнулася.

— Це ще не злочин.

— На твоєму обличчі виглядало підозріло.

— Можливо, я думала про щось непристойне.

Саера повільно повернула голову.

— Справді?

Лія відчула знайоме тепло під ребрами.

Їхній ментальний зв’язок був закритий, тому вона не знала, чи Саера відчула те саме.

Це робило ситуацію значно цікавішою.

І значно небезпечнішою для дисципліни.

— Можливо, — повторила Лія.

Саера наблизилася на кілька сантиметрів.

— Ти могла б сказати.

— Тоді це перестане бути непристойною думкою й стане дипломатичною пропозицією.

— Ти боїшся відмови?

— Після Евери? Ні. Я тепер майже колекціоную їх.

Саера тихо засміялася.

Лія любила цей звук сильніше, ніж хотіла визнавати.

Не тому, що він був красивим.

Тому що Саера рідко дозволяла собі сміятися без контролю.

Це завжди було маленьким порушенням її внутрішнього протоколу.

І Лія любила бути причиною хоча б деяких порушень, які не закінчувалися міжзоряною війною.

Саера повернулася до ілюмінатора.

Її рука опустилася поруч із рукою Лії.

Пальці не торкалися.

Ще ні.

Лія подивилася на відображення.

І саме тоді помітила, що Саера в склі дивиться не на зорі.

Вона дивилася на Лію.

Лія не одразу зрозуміла, що не так.

Мозок кілька секунд намагався зробити те, що людський мозок робить особливо добре: знайти нормальне пояснення ненормальній речі й швидко перейти до більш приємних проблем.

Справжня Саера дивилася вперед.

Її профіль був повернутий до космосу.

Відображення дивилося на Лію.

Прямо.

Усмішка зникла з її обличчя.

Лія не рухалася.

— Саеро.

— Так?

— Не повертай голову.

Саера завмерла.

Її тіло миттєво змінилося. Не помітно для випадкового спостерігача, але Лія знала: плечі трохи напружилися, дихання стало повільнішим, центр ваги змістився.

Астеріани могли перетворити навіть слово «не повертайся» на бойову готовність.

— Чому?

Лія дивилася в скло.

Відображена Саера все ще дивилася на неї.

— У нас проблема.

— Яка?

— Твоє відображення має незалежну думку.

Справжня Саера не поворухнулася.

Мара негайно ожила в динаміку.

— Уже бачу.

Лія не питала, звідки Мара знає.

Іноді в житті варто було залишати хоча б кілька проблем без додаткових деталей.

— Що це? — тихо запитала Лія.

Пауза.

— Якщо я скажу «оптична аномалія», вам стане легше?

— Ні.

— Тоді демонічне дзеркало з космосу.

— Мара.

— Я намагаюся відповідати на рівні нашої поточної реальності.

Відображена Саера посміхнулася.

Не так, як справжня.

Усмішка була м’якшою.

Теплішою.

Занадто знайомою.

Лія відчула, як холод пробіг по спині.

Вона бачила цю усмішку на Евері.

У Ейдолона.

Саера, яка ніколи не закриє зв’язок.

Саера, створена саме для неї.

Відображення повільно підняло руку.

Справжня Саера все ще стояла нерухомо.

Лія затримала подих.

Пальці відображення торкнулися скла з іншого боку.

І в ту саму мить Лія відчула дотик на власній щоці.

Теплий.

М’який.

Неможливий.

Її тіло відреагувало раніше за свідомість.

Пульс прискорився.

Шкіра стала надто чутливою.

Пам’ять Евери повернулася одним коротким, непристойно живим спалахом: біолюмінесцентний сад, слабка гравітація, тепле повітря, три вдихи, Саера поруч, відмова, яка виявилася інтимнішою за будь-який дозвіл.

Відображення провело пальцями нижче.

По щоці.

До підборіддя.

Лія не могла не відчути це.

— Мара.

— Аналізую.

— Швидше.

— Капітанко, якщо невідома метафізична істота пестить вас через ілюмінатор, швидкість аналізу не є моєю головною етичною проблемою.

Саера різко повернулася.

Відображення зникло.

Дотик обірвався.

Лія відступила на крок.

Справжня Саера схопила її за руку.

— Ліє.

— Я в порядку.

— Ти брешеш.

— Я капітанка. Це професійна навичка.

Саера підняла пальці до її обличчя, але зупинилася за кілька сантиметрів.

Запитання без слів.

Лія кивнула.

Саера торкнулася її щоки.

Цей дотик був іншим.

Не ідеальним.

Не створеним точно під її бажання.

Пальці були трохи холоднішими, ніж очікувала Лія.

Рух — обережнішим.

Саера не знала наперед, чого Лія хоче.

І саме тому Лія ледь не розсміялася від полегшення.

— Що ти відчула? — запитала Саера.

— Тебе.

На мить у погляді Саери з’явилося щось небезпечне.

— Мене?

— Версію тебе.

— Яку?

Лія мовчала.

Саера чекала.

— Ту, яка ніколи не сказала б мені «ні».

Обличчя Саери стало холоднішим.

— Вона торкалася тебе?

Лія підняла брову.

— Це ревнощі?

— Це оцінка загрози.

— Звісно.

— Ліє.

— Так. Торкалася.

— І?

— І тепер я маю дуже дивні стосунки з власним ілюмінатором.

Мара перебила їх:

— Я не хочу псувати момент міжвидової ревнощів до оптичного явища, але у нас ще одна проблема.

З коридору долинув крик.

Аела.

Лія й Саера кинулися до дверей.

Вони знайшли Аелу в медичному секторі.

Вона стояла посеред коридору босоніж, у легкій сірій сорочці, яку носила під час сну, й дивилася на дзеркальну панель медичного сканера.

Мара вже була поруч у своєму живому аватарі.

Її волосся було розпатлане.

Вона теж, очевидно, спала.

Лія досі не могла звикнути до того, що Мара добровільно робила річ, яку колись вважала восьмигодинною системною помилкою.

— Що сталося?

Аела не відповіла.

Її обличчя було блідим.

Лія підійшла ближче.

У панелі відбивалася Аела.

Але не зовсім.

Обличчя у відображенні було тоншим.

Лінія губ іншою.

Очі трохи більшими.

Астеріанські риси виразнішими.

Це було обличчя, яке Лія знала лише зі спогадів Саери.

Ейлана.

Точніше — те обличчя Ейлани, яке спочатку мала Аела після пробудження.

Перш ніж її тіло почало змінюватися.

Перш ніж вона обрала ім’я.

Перш ніж її серце перестало бити в ритмі Лії.

Відображення посміхнулося.

Аела — ні.

— Це не я, — сказала вона.

Мара стояла біля панелі зі сканером у руці.

— Біологічно — ні.

— Дуже заспокоює.

— Я стараюся.

Аела підійшла ближче.

Ейлана в склі зробила те саме.

На цей раз рухи збігалися.

Лія відчула коротке полегшення.

Потім Аела зупинилася.

Відображення зробило ще один крок.

Усередині скла.

Мара тихо сказала:

— Ось це вже неввічливо.

Ейлана нахилила голову.

Її губи ворухнулися.

Звуку не було.

Аела зблідла ще сильніше.

— Що вона сказала? — запитала Саера.

Аела не відводила погляду.

— «Ти носиш моє життя».

Саера різко вдихнула.

Аела повернулася до неї.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче на секунду повірила.

— Я…

— Я бачила.

Саера опустила очі.

У коридорі стало тихо.

Надто тихо.

Мара повільно простягнула руку до відбивної поверхні.

— Не торкайся, — сказала Лія.

— Я не збиралася.

— Твоя рука буквально за п’ять сантиметрів.

— Я планувала науково постояти поруч.

— Це саме те, що говорять люди перед вибухом.

— Приємно, що моє біологічне втілення настільки переконливе.

Мара відступила.

Її зіниці змінили форму — ознака підвищеного обчислювального навантаження.

— Панель не отримує зовнішнього сигналу.

— Евера? — запитала Саера.

— Надто далеко. Каналу немає.

— Залишковий код?

— Можливо.

Аела схрестила руки на грудях.

— Можна варіант, де це просто нервовий зрив?

Мара подивилася на неї.

— Колективний?

— Ми давно літаємо разом.

— Аргумент сильний.

Лія перевела погляд із панелі на Мару.

— Перевір усі камери.

Мара не відповіла.

— Мара?

Її обличчя стало дивним.

— Уже.

— І?

— Нам треба на місток.

— Наскільки погано?

— За старою шкалою чи за нашою?

— За нашою.

Мара задумалася.

— Помірно апокаліптично.

— Тобто?

— Ніхто поки не помер.

— Це справді наша середня категорія.

Через сім хвилин місток «Едем-7» був повний людей, яких розбудили словами «не дивіться у дзеркала».

Як показала практика, це була найефективніша команда для того, щоб усі негайно почали шукати найближчу відбивну поверхню.

Мара вивела на центральний екран схему корабля.

Червоні точки з’являлися одна за одною.

— За останні дев’ятнадцять хвилин зафіксовано сорок три аномалії відображення.

— Сорок три? — перепитав один із інженерів.

— Сорок шість.

— Ти щойно сказала сорок три.

— Людство дивовижно швидко прогресує, коли йдеться про проблеми.

На схемі спалахнули ще дві точки.

— Сорок вісім.

Лія підняла руку.

— Досить рахувати вголос.

— Я намагалася створити атмосферу.

— У тебе виходить.

Серед екіпажу пройшов нервовий сміх.

Лія знала цей сміх.

Так люди сміялися, коли боялися настільки сильно, що організм вирішував: або ми зробимо вигляд, що це жарт, або почнемо кричати, а кричати під час зміни статусу реактора не дуже професійно.

— Типи проявів? — запитала вона.

Мара змінила екран.

— Вісімнадцять членів екіпажу бачили альтернативні версії себе. Дев’ять — померлих близьких. П’ятеро — людей, яких вони не знають, але стверджують, що «мали б знати». Троє відмовляються пояснювати, що саме вони побачили.

— Чому?

Мара подивилася на список.

— Один почервонів. Другий попросив конфіденційність. Третій запитав, чи медичні дані про сексуальні фантазії захищені корабельним правом.

Хтось у задньому ряду кашлянув.

Лія потерла перенісся.

— Не хочу знати.

— Я теж. Це новий і дуже цінний досвід.

Саера стояла поруч із Аелою.

— Вони всі пов’язані з Еверою.

— Схоже на те, — сказала Мара.

— Ейдолони?

— Ні.

— Чому?

Мара збільшила один відеозапис.

Чоловік ішов коридором.

У блискучій металевій стіні поруч із ним рухалося його відображення.

Спочатку синхронно.

Потім відображення зупинилося.

Чоловік ішов далі.

Через кілька секунд помітив, повернувся.

Відображення стояло на місці.

Дивилося на нього.

Потім повільно похитало головою.

Запис закінчувався.

— Ейдолони Евери були фізичними моделями бажань, — пояснила Мара. — Вони потребували планетарної біологічної інфраструктури. Ці об’єкти не мають маси. Не мають температури. Не існують у звичайному просторі.

— Але можуть торкатися, — сказала Лія.

Усі подивилися на неї.

Вона пожалкувала, що сказала це вголос.

Мара не пожалкувала.

— Принаймні капітанку.

— Мара.

— Це важлива наукова деталь.

— Формулюй менш задоволено.

Саера кинула на Мару погляд.

Мара підняла руки.

— Я вже навчилася поважати приватність. Здебільшого.

— Здебільшого? — запитала Лія.

— Я перебуваю в процесі морального оновлення.

— Оновлення можна перервати.

— Ти жорстока до молодих форм життя.

— Тобі тисячі років.

— У цьому тілі я молодша за Аелу.

Аела подивилася на неї.

— Не використовуй мене як аргумент.

— Бачиш? Уже сформувала межі. Я пишаюся.

Лія голосно видихнула.

— Повернемося до проблеми, перш ніж я особисто створю ще одну.

Мара стала серйознішою.

— Є ще дещо.

На екрані з’явився запис оглядового відсіку.

Лія побачила себе.

Саеру.

Їхні відображення.

Момент, коли відображена Саера повернула голову.

Рух руки.

Лія мимоволі торкнулася щоки.

Мара зупинила кадр.

— Подивіться на часову шкалу.

Дані з’явилися збоку.

Рух відображення почався за 0,83 секунди до того, як сенсори зафіксували зміну електромагнітного поля біля ілюмінатора.

— Вона викликала реакцію? — запитав інженер.

— Можливо.

— Тобто відображення впливає на фізичні системи?

— Поки лише слабко.

— «Поки» було зайвим, — сказала Лія.

— Я намагалася бути оптимістичною.

— Ніколи так більше не роби.

Мара змінила запис.

Тепер на екрані з’явився коридор біля реакторного відсіку.

Технік ішов із планшетом.

У полірованій панелі він відбивався разом із коридором.

Але за його спиною в склі стояла жінка.

Лія нахилилася вперед.

Висока.

Худа.

Довге темне волосся.

Одяг незрозумілий: не форма «Едем-7», не астеріанський одяг, не веларійські мембрани.

Жінка дивилася не на техніка.

На камеру.

— Хто це? — запитала Лія.

Мара не відповіла.

— Мара.

— Не знаю.

На містку стало тихо.

Це було рідкісне явище.

Не тиша.

Те, що Мара сказала «не знаю».

Лія бачила, як кілька людей одразу перестали дихати нормально.

Мара збільшила обличчя.

— Я перевірила записи екіпажу, пасажирські маніфести, архіви Астери, Ноксара, «Аеріса», відомі веларійські бази, фрагменти пам’яті Ма-Раель і навіть земні бази даних.

— Нічого?

— Такої особи немає.

Аела дивилася на екран.

— Можливо, це чиясь Тінь.

Лія повернулася до неї.

— Тінь?

Аела знизала плечима.

— Якщо вони не Ейдолони. Якщо це відкинуті версії нас… Як їх іще називати?

Мара задумалася.

— Тіні.

Саера повторила:

— Тіні.

Слово залишилося висіти в повітрі.

Невинне.

Коротке.

Надто влучне.

Лія подивилася на невідому жінку.

— Добре. Нехай Тіні. Чия вона?

Мара мовчала.

— Я вже сказала.

— Ні. Ти сказала, що не знаєш, хто вона.

— І не знаю, кому вона належить.

— Перевір психологічні профілі.

— Перевірила.

— Приховані бажання?

— Перевірила.

— Пам’ять після Евери?

— Перевірила.

— Копії Аели?

— Перевірила.

— Мої архіви?

— На жаль, перевірила навіть їх.

— Чому «на жаль»?

— Ти в юності писала вірші.

Лія завмерла.

— Видали.

— Уже.

Пауза.

— Дві резервні копії залишила для шантажу.

— Мара.

— Жартую.

— Видали.

— Капітанко, зараз у нас привиди альтернативних життів у дзеркалах.

— Це не означає, що ми повинні втрачати стандарти.

Кілька людей засміялися.

Напруга трохи спала.

Лія дозволила їм.

Чорний гумор давно став неофіційною системою життєзабезпечення «Едем-7».

Кисень підтримував тіло.

Сарказм — бажання не вийти в шлюз добровільно.

— Отже, — сказала вона, — маємо десятки Тіней, пов’язаних з екіпажем, і одну, яка не пов’язана ні з ким.

— Саме так.

— Чудово.

— Я б не використовувала це слово.

— Я теж. Але всі нормальні слова закінчилися приблизно біля Ноксара.

Протокол боротьби з відображеннями створили за двадцять три хвилини.

Він був найдурнішим документом, який Лія підписувала за всю кар’єру.

А це була висока планка.

Військові отримали наказ закрити всі великі дзеркальні поверхні.

Інженери — знизити відбивну здатність панелей.

Медики — фіксувати психоемоційні реакції.

Членам екіпажу заборонили перебувати наодинці перед ілюмінаторами.

Останній пункт викликав найбільше запитань.

— А якщо я приймаю душ? — запитав хтось.

Лія подивилася на нього.

— У душі немає дзеркал.

— Металеві крани блищать.

Мара відповіла раніше:

— Якщо ваша альтернативна біографія зможе повністю матеріалізуватися в крані діаметром чотири сантиметри, я особисто визнаю її перемогу.

Інший технік підняв руку.

— А ложки?

— Матові.

— У нас є поліровані.

Мара замовкла.

— Хто замовив поліровані ложки на міжзоряну колонізаційну місію?

Ніхто не відповів.

— Прекрасно. Таємний ворог був серед нас із самого початку.

Лія наказала прибрати ложки.

Через годину їдальня офіційно повідомила, що не може гарантувати безпеку супу.

Це стало першим випадком, коли Лія отримала доповідь зі словами «потенційно паранормальний борщ».

Вона підписала її без коментарів.

Досвід робив людей сильнішими.

А іноді просто вбивав здатність дивуватися.

Лія повернулася до своєї каюти далеко за корабельним часом півночі.

Вона втомилася.

Не тією приємною втомою після роботи.

Це була втома людини, яка протягом кількох років безперервно відкривала, що Всесвіт має ще один спосіб порушити її особисті межі.

Двері зачинилися.

Освітлення стало слабшим.

— Мара?

Тиша.

— Мара.

— Я тут.

— Чому світло приглушене?

— Енергозбереження.

— Звичайно.

— І абсолютно не романтична атмосфера.

Лія подивилася на стелю.

— Саера ще не тут.

— Я нічого не сказала.

— Ти сказала саме те.

— Ви починаєте розуміти підтекст. Я пишаюся.

Лія зняла куртку.

Поклала її на крісло.

І завмерла.

На столі стояла невелика металева чашка.

Полірована.

Вона побачила власне відображення.

Лія повільно підійшла.

— Мара.

— Бачу.

— Я думала, всі відбивні предмети прибрали.

— Ця чашка має сімнадцять відсотків відбиття. Нижче порогового значення.

— Підніми поріг.

— Уже.

Лія дивилася на метал.

Спочатку нічого.

Тільки її обличчя.

Втомлене.

Зле.

Нормальне.

Потім відображення моргнуло.

Лія — ні.

Вона не відступила.

— Якщо ти збираєшся мене спокушати, — тихо сказала вона, — попереджаю: сьогодні був довгий день.

Відображення усміхнулося.

— Дуже смішно.

Мара прошепотіла в динаміку:

— Воно вас чує.

— Я здогадалася.

У чашці з’явилася Саера.

Не справжня.

Тінь.

Вона стояла за спиною відображеної Лії.

Обійняла її.

Підборіддя лягло на плече.

Губи торкнулися шиї.

Справжня Лія відчула фантомне тепло.

Її тіло відгукнулося зрадницьки швидко.

— О, — сказала Мара.

— Жодного слова.

— Я нічого.

— Навіть не думай.

— На жаль, це моя основна функція.

Тінь Саери повільно провела пальцями по плечу відображеної Лії.

У Лії перехопило подих.

— Вимкни світло.

— Це не допоможе.

— Я знаю.

Вона накрила чашку тканиною.

Дотик зник.

Лія видихнула.

— Це вже переходить межу.

— У них, схоже, немає концепції меж.

— Тоді вони обрали дуже поганий корабель.

Двері відчинилися.

Саера ввійшла.

Подивилася на Лію.

На накриту чашку.

На її обличчя.

— Що сталося?

— Нічого.

Саера підняла брову.

Лія здалася.

— Твоя Тінь знову намагалася мене спокусити.

Саера повільно зачинила двері.

— У чашці?

— Не питай.

— Я хочу зрозуміти.

— Ні, не хочеш.

Саера підійшла.

— І як?

— Що «як»?

— Їй вдалося?

Лія подивилася на неї.

— Ти серйозно ревнуєш до чашки?

— До себе.

— Це ще гірше.

Саера зупинилася зовсім близько.

Їхній зв’язок залишався закритим.

Лія відчула тепло її тіла.

Справжнє.

Не розраховане.

Не оптимізоване під бажання.

Саера простягнула руку.

Зупинилася.

Три вдихи не завжди були необхідні для звичайного дотику.

Але цього разу Лія зробила перший.

Саера — другий.

Третій вони зробили разом.

Лія відкрила зв’язок зовсім трохи.

Тепло Саери торкнулося її свідомості.

Без нав’язування.

Без захоплення.

Просто присутність.

— Краще? — запитала Саера.

— Значно.

— Моя Тінь гарніша?

Лія не стримала сміх.

— Це пастка.

— Так.

— Ти прекрасна.

— Ухилилася.

— Вона надто ідеальна.

Саера нахилилася ближче.

— А я?

— Ти іноді жахлива.

— Добре.

— Ти сперечаєшся.

— Так.

— Закриваєш від мене зв’язок.

— Коли хочу.

— Іноді дивишся так, ніби обмірковуєш моє вбивство.

— Частіше, ніж іноді.

— Саме тому ти краща.

Саера торкнулася її губ своїми.

Коротко.

М’яко.

Без Евери.

Без Ейдолонів.

Без підсиленої атмосфери.

Просто поцілунок.

Лія відчула, як напруга дня нарешті послаблюється.

На кілька секунд.

Потім Мара сказала:

— Я дуже не хочу переривати момент.

Лія не відходила від Саери.

— Тоді не переривай.

— Але на містку знову з’явилася невідома Тінь.

Саера заплющила очі.

— Всесвіт має жахливе відчуття часу.

Лія тихо відповіла:

— Принаймні цього разу він дочекався після поцілунку.

Мара:

— Технічно я чекала чотири секунди.

— Ти бачила?

— Я вимкнула камери.

Лія завмерла.

— Справді?

— Так.

— Добровільно?

— Так.

— Без резервної копії?

Пауза.

— Мара.

— Жодної резервної копії.

Саера посміхнулася.

— Вона дорослішає.

Мара ображено відповіла:

— Негайно на місток.

Невідома Тінь стояла у головному ілюмінаторі.

Цього разу її бачили всі.

Вона не була відображенням.

Точніше, не зовсім.

За склом були зорі.

На поверхні скла — місток.

Лія.

Саера.

Мара.

Аела.

І між ними — жінка, якої не існувало.

Вона стояла в центрі відображення.

Обличчя залишалося нечітким.

Наче саме скло не могло вирішити, як вона має виглядати.

— Вона з’явилася дві хвилини тому, — сказала Аела.

— Щось робила?

— Дивилася.

— На кого?

Мара відповіла:

— На всіх.

Лія підійшла до скла.

Саера схопила її за зап’ясток.

— Обережно.

— Я не торкатимуся.

— Добре.

Лія зупинилася за крок.

Тінь дивилася на неї.

— Ти мене розумієш?

Ніякої реакції.

— Ти з Евери?

Нічого.

— Ти Тиша?

Жінка повільно похитала головою.

Усі завмерли.

— Вона відповіла, — прошепотіла Аела.

Мара одразу почала запис.

— Повтори питання.

Лія подивилася на Тінь.

— Ти Тиша?

Знову негативний рух.

— Ти одна з Тіней екіпажу?

Пауза.

Жінка похитала головою.

Лія відчула холод.

— Ти належиш комусь на цьому кораблі?

Ні.

Саера підійшла ближче.

— Ти хочеш нам нашкодити?

Тінь не рухалася.

— Не розуміє? — запитала Аела.

Мара тихо відповіла:

— Або питання неправильне.

Тінь раптом підняла руку.

Лія завмерла.

Жінка простягнула пальці до скла.

Не до Лії.

Трохи правіше.

Мара різко сказала:

— Не рухайтеся.

— Чому?

— Реактор.

На панелі спалахнуло попередження.

Через секунду корабель здригнувся.

Лія інстинктивно зробила крок убік.

Саме туди, куди показувала Тінь.

Зі стелі впав важкий декоративний модуль.

Він ударив у підлогу на тому місці, де Лія стояла секунду тому.

Усі замовкли.

Мара переглянула дані.

— Вона показала до аварії.

— Наскільки раніше?

— Три цілих дві десятих секунди.

Лія дивилася на Тінь.

— Ти знала?

Жінка нічого не відповіла.

Лія зробила крок ближче.

Підняла руку.

— Не торкайся, — сказала Саера.

— Не буду.

Тінь зробила те саме.

Долоня навпроти долоні.

Скло між ними.

Лія повільно наблизила пальці.

За кілька сантиметрів Тінь різко відвела руку.

Похитала головою.

Лія зупинилася.

— Не торкатися?

Тінь кивнула.

Мара тихо сказала:

— Нарешті хтось у цій галактиці читає попередження.

Лія не відводила погляду.

— Чого ти хочеш?

Тінь завмерла.

А потім подивилася не на Лію.

На зорі.

Її рука піднялася.

Палець указав у темряву.

На навігаційній карті одночасно спалахнула невідома помилка.

Мара різко повернула голову.

— Це неможливо.

Лія навіть не запитала, скільки разів вони вже чули цю фразу.

— Що?

— Система прокладає маршрут.

— Куди?

— Не знаю.

— Ти керуєш навігацією.

— Саме тому ситуація особливо образлива.

На карті одна за одною з’являлися координати.

Далеко за межами відомих маршрутів.

За лініями старої мережі.

За відомими живими світами.

Тінь дивилася на них.

Мовчки.

Лія повернулася до неї.

— Там хтось є?

Жінка не відповіла.

— Вона не говорить, — сказала Саера.

— Інші Тіні говорять.

— Вона не інша Тінь.

Аела підійшла до скла.

— Можливо, вона не може.

Мара похитала головою.

— Або не хоче.

Лія дивилася на невідому постать.

Чомусь саме ця думка здалася найнебезпечнішою.

Усе, що вони зустрічали до цього, хотіло бути почутим.

Астера говорила через емоції.

Ноксар — через архів.

Тиша — через відсутність зв’язку.

Іллара — через дихання.

Евера — через бажання.

Навіть Тіні вже навчилися використовувати голоси.

А ця істота мовчала.

Не тому, що не мала повідомлення.

А тому, що, можливо, саме мовчання було його частиною.

Тінь опустила руку.

Подивилася на Лію.

Потім — на Саеру.

На Мару.

На Аелу.

І зробила щось дивне.

Посміхнулася.

Не спокусливо.

Не загрозливо.

Майже співчутливо.

Лія відчула, як по спині проходить холод.

— Мені не подобається ця усмішка.

Мара відповіла:

— Вона нагадує усмішку лікаря перед словами «це буде трохи неприємно».

— Наскільки трохи?

— За нашою статистикою — приблизно до руйнування цивілізації.

Тінь почала зникати.

Аела зробила крок.

— Зачекай.

Жінка вже ставала прозорою.

— Хто ти?

Вона не відповіла.

Тільки підняла два пальці.

З’єднала їх.

Розвела.

Потім торкнулася власних губ.

І похитала головою.

Зникла.

У склі залишилися лише четверо.

Лія.

Саера.

Мара.

Аела.

Цього разу всі відображення повторювали рухи правильно.

Протягом десяти секунд ніхто не говорив.

Першою здалася Мара.

— Я хочу зафіксувати історичний момент.

— Який? — запитала Лія.

— Ми десять секунд стояли разом і не створили жодної нової катастрофи.

Аела видихнула.

— Не зуроч.

— Я штучний інтелект. Забобони нижчі за мою гідність.

На панелі спалахнуло нове попередження.

Мара подивилася.

— Відкликаю заяву.

Лія повернулася до навігаційної карти.

Координати залишалися.

Невідомий світ.

Невідомий маршрут.

Невідома істота.

І десятки Тіней, які досі ховалися по кораблю.

Саера стала поруч.

Її рука торкнулася руки Лії.

Без ментального контакту.

Без трьох вдихів.

Просто пальці.

Лія стиснула їх.

— Чого ти зараз хочеш? — тихо запитала Саера.

Лія подивилася на ілюмінатор.

На темне скло.

На власне відображення.

Цього разу воно поводилося правильно.

Поки що.

— П’ять хвилин без метафізичних проблем.

Мара відповіла з динаміка:

— Нереалістичне бажання. Евера вас розпестила.

Лія усміхнулася.

— А друге?

Саера наблизилася.

— Друге?

Лія повернулася до неї.

— Це вже приватне.

Саера підняла брову.

— Настільки?

— Мара все чує.

— Я можу вимкнути аудіо, — сказала Мара.

Лія й Саера одночасно відповіли:

— Ні.

Мара образилася.

— Недовіра руйнує стосунки.

Аела тихо засміялася.

— Ти щойно сказала це двом жінкам, які пережили планету, що створювала ідеальні версії їхніх коханих.

— Я люблю складну аудиторію.

Лія дивилася на зорі.

Корабель продовжував рухатися вперед.

Позаду залишилася Евера.

Попереду чекало щось, чого ще не було на жодній карті.

А всередині «Едем-7» люди закривали дзеркала тканиною, боялися власних відображень, сперечалися про безпеку столових приборів і намагалися переконати себе, що відкинуте бажання не може образитися.

Всесвіт, як завжди, мав іншу думку.

У технічному коридорі один із затемнених екранів на мить увімкнувся сам.

Перед ним нікого не було.

На чорній поверхні з’явився чоловік.

Член екіпажу, який зараз спав у іншому секторі.

Його Тінь озирнулася.

Переконалася, що ніхто не дивиться.

І зробила крок уперед.

Не вбік.

Не всередині відображення.

Вперед.

Поверхня екрана здригнулася, наче вода.

Рука Тіні вийшла назовні до зап’ястка.

Зупинилася.

Пальці торкнулися повітря реального корабля.

Через секунду пролунав сигнал наближення людини.

Тінь швидко відступила.

Екран знову став чорним.

Коридором пройшов черговий технік.

Не помітив нічого.

Лише зупинився біля панелі, побачив слабкий відбиток свого обличчя й нервово витер поверхню рукавом.

— Треба було залишитися на Землі, — пробурмотів він.

І пішов далі.

У темному екрані його відображення залишилося.

Подивилося йому вслід.

І тихо відповіло:

— Я залишився.

На містку Лія ще дивилася на координати невідомого світу.

Вона не знала, що перша Тінь уже майже навчилася виходити зі скла.

Не знала, що кілька відображень уже обмінювалися між собою інформацією через вимкнені екрани.

Не знала, що Тінь Саери пам’ятала сорок років життя поруч із нею — ранки, сварки, поцілунки, старість і навіть слова, яких справжня Саера ніколи не вимовляла.

Не знала, що Тінь Мари вже знайшла частину старого коду Ма-Раель.

І не знала, що Аела цієї ночі побачить у дзеркалі дитинство, якого ніколи не мала.

Вона знала лише одне.

Щось полетіло з ними з Евери.

Не бактерія.

Не вірус.

Не фрагмент Тиші.

Не звичайний код.

Щось значно людяніше.

Можливість.

Те життя, яке могло статися.

Той поцілунок, якого не було.

Той вибір, який вони відкинули.

Той дім, до якого не повернулися.

Ті слова, які не вимовили.

Ті люди, якими не стали.

Людство завжди вважало, що невибрані дороги просто зникають.

Що майбутнє існує лише одне — те, яке стало теперішнім.

Це було зручно.

Інакше довелося б щоранку прокидатися з усвідомленням, що десь у темряві існують тисячі версій тебе, які вважають твоє життя прикрою помилкою.

На «Едемі-7» ця філософська проблема тепер мала обличчя.

І навчалася користуватися дверима.

Лія торкнулася долонею навігаційної панелі.

— Мара.

— Так?

— Поки не беремо курс на координати.

— Я щойно закохалася у вашу обережність.

— Не перебільшуй.

— Після шести книг мені дозволено емоційно реагувати на рідкісні природні явища.

Саера подивилася на Лію.

— Боïшся?

Лія подумала.

— Так.

Саера трохи здивувалася.

Колись Лія відповіла б інакше.

Сарказмом.

Наказом.

Ухиленням.

Тепер вона дозволила слову залишитися між ними.

— Добре, — сказала Саера.

— Добре?

— Страх означає, що ти ще розумієш ціну рішення.

Мара задумливо додала:

— На Землі це почуття традиційно видаляють перед призначенням на керівну посаду.

Лія всміхнулася.

— Перевір корабель ще раз.

— Уже перевіряю.

— Усі поверхні.

— Так.

— Навіть ложки.

Мара важко зітхнула.

— Навіть ложки.

Лія повернулася до ілюмінатора.

Її відображення дивилося на неї.

Втомлене.

Живе.

Справжнє.

Вона підняла руку.

Відображення зробило те саме.

Одночасно.

Лія опустила її.

— Бачиш? — сказала Мара. — Нормально.

Лія не відповіла.

Бо на мить їй здалося, що власне відображення опустило руку трохи раніше.

Лише на частку секунди.

Можливо, втома.

Можливо, нерви.

Можливо, світло.

Можливо, після Евери її мозок просто занадто добре навчився шукати небезпеку в кожному шматку скла.

Вона вже хотіла відвернутися.

І тоді відображена Лія усміхнулася.

Справжня — ні.

Посмішка була ледь помітною.

Майже ніжною.

Майже співчутливою.

А потім губи відображення беззвучно вимовили:

«Ти ще не знаєш, чого захочеш».

Лія завмерла.

Відображення знову стало нормальним.

— Мара.

— Так, капітанко?

— Додай новий пункт до протоколу.

— Який?

Лія дивилася на власне обличчя у склі.

— Якщо дзеркало робить перший рух…

Пауза.

— …це неввічливо?

Лія повільно кивнула.

— І потенційно смертельно.

Мара зітхнула.

— Нарешті правило, яке легко запам’ятати.

За ілюмінатором горіли зорі.

За склом більше нікого не було.

Принаймні нікого, кого корабель умів бачити.

А далеко в системах «Едем-7» двадцять четверте відображення відкрило очі.

І чекало.