Раді Вас бачити!

Гент зустрів мене темним вечірнім небом і тьмяними лампами перону.

Я ступив на мокрі плити, і перше, що відчув, — запах. Холодне каміння, вологі рейки й листя, що злиплося біля краю платформи. На мить здалося, що це місто забуло про пори року й застигло у вічній осені.

Коли я дізнався, що саме тут писатиму свою наступну статтю, то подумав: ось воно, моє покарання за погану роботу. Але тепер відчував, ніби приїхав не просто в місто, а в місце, яке щось приховує. І я майже певен: Гент відкриє мені ще не одну страшну таємницю.

У шибці вагона, наче примара, виднівся мій силует. Неохайне темне волосся злиплося від дощу й торкалося вузьких, чітко окреслених блідо-рожевих вуст. Шкіра здавалася ще світлішою, ніж у житті, майже фарфоровою на тлі брудного скла. Сірі очі виглядали втомленими від дороги.

З-під горловини худі визирало татуювання у вигляді голови змії, а нижче, на ключиці, виднілися чорні хаотичні лінії. Мої тату не були для краси чи моди. Кожне з них — як зарубка на стіні в камері: «я вижив», «я зламався», «я зміг».

— Ну, привіт… Генте, — тихо сказав я сам до себе.

Я не міг дочекатися, коли нарешті побачу саме місто — те, що було десь за цими стінами вокзалу. Там, де починалася бруківка й тягнулася нескінченна чорна вода між будинками кінця XII–XIV століть. Тому, не вагаючись, дістав камеру й попрямував уперед, довірившись навігатору, який вів мене до готелю.

Щоб не пропустити жодного портрета, жодного провулка, жодної забутої історії й залишити читачам смак перших вражень, я почав працювати одразу. Люблю без сценаріїв і підготовки. До того ж, поки фотоапарат зі мною, я ніби контролюю свою реальність. Або хоча б її фрагмент.

Дорога від вокзалу до готелю мала зайняти хвилин двадцять, але для мене вона розтягнулася на годину. Я йшов і приглядався, куди варто заглянути насамперед.

І бажано, щоб це таки був бар…

Та фасади будинків теж вражали: високі, місцями обшарпані, з готичними вікнами, що дивилися з темряви, наче очі тих, хто надивився на всі біди й радощі світу. Бруківка під ногами блищала, вулички звужувалися, петляли й раптом підкрадалися до відомих каналів. Вода тут була всюди — у запаху, звуках і вологому холоді, який піднімався від неї й лягав на шкіру тонкою плівкою.

Я зупинився на першому ж мосту, що трапився, і підняв камеру. Ліхтарі кидали довгі тіні від перил, які розповзалися мокрою бруківкою й накладалися одна на одну, утворюючи химерний візерунок. Виставивши налаштування, натиснув на спуск.

На екрані тінь вийшла густішою, ніж була насправді. Темнішою. Майже матеріальною.

Збільшивши зображення, я нахилив камеру так, щоб світло найближчого ліхтаря не потрапляло на дисплей.

У темному клині біля перил мені на мить здалося, що щось ворухнулося. Не кішка — ні. Радше збій камери: витягнута пляма, яка не вписувалася в композицію і явно не підкорялася законам фізики.

— Фух… З мене досить, — прошепотів я, опускаючи камеру. — Очі вже мене підводять. Мабуть, усе ж таки треба відпочити.

Готель, який я вибрав ще вдома, був невеликим, без сучасного ремонту, але з гарним краєвидом. До того ж ціна не була захмарною, тож мого редактора це влаштувало, а я міг залишатися в самому центрі подій.

Зблизька будівля виявилася старішою, ніж на фото. Двері з темного дерева, вкриті слідами від тисяч рук, із тихим стогоном відчинилися, щойно я натиснув на латунну ручку.

Атмосфера була трохи гнітючою, наче я потрапив у фільм жахів. На зелених стінах висіли маски, які нагадували венеційські, і вазони зі спадаючими довгими пагонами. Поміж ними деінде виднілися старі фотографії в позолочених рамах, зроблені на плівковий фотоапарат.

За стійкою рецепції сидів чоловік років п’ятдесяти з ноутбуком. Він глянув спочатку на мене, потім — на камеру.

— Good evening! Ви бронювали? — ввічливо запитав він.

— Так. Майєрс. Ентоні. — Я простягнув йому документи.

— You’re here for work?

Англійська з легким місцевим акцентом змусила мене посміхнутися. Та я ані слова не розумів нідерландської, тому радів будь-якому акценту, аби це була мова, яку я знаю.

— Так, — відповів я. — Пишу статті. Ось дійшли й до вашого міста.

Він кивнув так, ніби не я перший і не я останній.

— Ось ваш ключ. Сніданок — з восьмої до десятої. Якщо потрібна кава — скажіть. І… — він кивнув у бік вікна, — не відчиняйте вікна навстіж. Рами старі.

Я піднявся на другий поверх. Очікувано, коридор з’їдала темрява, а в повітрі пахло сирістю. Посередині довгою смугою лежав старий червоний килим. Знайшовши свій номер, я відімкнув двері.

Кімната була невеликою, але світлою — навіть попри сутінки й дощ. Широке ліжко, два крісла та старий письмовий стіл біля вікна. Навіть чайник не забули. А навпроти ліжка — те, що я так обожнюю: балкон.

Поставивши рюкзак і обережно знявши камеру, я підійшов до хитких дерев’яних дверей. Ззовні стояли маленький білий столик і два стільці, тому я одразу вирішив насолодитися моментом і сів на один із них.

Люди проходили повільно, ніхто не поспішав. Хтось робив фото біля води, а хтось стояв у черзі за свіжою випічкою. У мене з’являлося відчуття, що це місто живе своїм, відокремленим від світу життям.

Будинки на тому боці каналу дивилися на мене рядами вікон: у деяких уже горіло світло, в інших — ні. Але більшість їхніх мешканців, здавалося, вже готувалися до відпочинку після важкого робочого дня.

Я відчував, як напруга й утома після одинадцяти годин перельоту і ще трьох годин потяга повільно відпускають тіло.

Чесно? Це була не дорога, а справжнє пекло. Не уявляю, навіщо люди їдуть так далеко у відпустку, якщо потім треба ще три дні відходити від стресу.

Телефон тихо завібрував у кишені.

«Ти вже в Генті?

Не забудь про акцент на міських легендах і сучасних історіях.

І, будь ласка, без суцільної депресії — нам потрібен “темний, але привабливий” матеріал, не чистий некролог :)»

Я всміхнувся й натиснув «відповісти».

«Хей, тут я, тут.

І місто виглядає так, ніби саме попросило про статтю — досить похмуре.

Сьогодні відпочину, а завтра почну надсилати перші замітки й фото».

Кілька секунд я дивився на екран в очікуванні, доки не з’явилося нове повідомлення:

«“Відпочину” — це бари й нічні вулиці, я правильно тебе розумію?

Обережно там, гаразд?»

«Так. Так, Бене. Я знаю)»

Зрозуміти його занепокоєння можна — для мене це був перший виліт так далеко від Лос-Анджелеса…

Після останнього повідомлення я вимкнув звук на телефоні й вирішив піти змити із себе весь сморід подорожі.

Невелика ванна кімната зустріла мене напівтемрявою, приємним теплим освітленням і солодким ароматом квітів. Я окинув поглядом приміщення: червоно-бежеву плитку, звичайний душ із фіранкою, дешевий зелений килимок для ніг, унітаз, біде й невеликий умивальник із дзеркалом.

На гачку вже висів білий жорсткий рушник, а на поличці в глибині душової стояли гель для душу, шампунь і мило.

Я зняв худі й здригнувся, відчувши, як від холоду тіло вкривається мурашками.

Вода нагрівалася близько хвилини, а потім хлинула майже обпікаючим потоком. Біль відчувся в кожному сантиметрі тіла, ніби мене одночасно вкололи сотнями тонких голок.

Коли тіло поступово звикло до температури, я сперся об стіну, заплющив очі й просто насолоджувався тим, як краплі стікають по обличчю та волоссю. Мій мозок потребував звільнення від думок про борги, роботу й усі інші «принади» дорослого життя.

Аж раптом я відчув чиюсь присутність збоку й різко озирнувся.

— Якого дідька?..