Раді Вас бачити!

Назар сидів на стільці біля ліжка і дивився на власне тіло. Враз його фізична рука сіпнулася і він теж відчув поколювання. Чоловік пригадав, як Ярина поспішила піти, коли йому стало зле посеред вулиці. Це тоді здалося дивним, проте зараз усе стало на свої місця.

Він просидів у комірчині цілий день, проте Ярина досі не повернулася. Врешті Назар вийшов з хати і пішов у бік панського палацу. Біля грушки на роздоріжжі його зустрів старий знайомий.

– Не буде на…

– Ти теж труп?

– Га?

Назар лиш махнув у його бік рукою. Через кілька хвилин він був на місці. У порожньому темному коридорі пахнуло сирістю та смаженою рибою. Кабінети були зачинені. Чоловік, перестрибуючи через сходину, швидко опинився на другому поверсі, проте Ярини не було. Запах тут був інший: задушливий, старечий. По обидва боки коридору зяяли відкриті палати. Звідти доносився стогін, кряхтіння та бурмотіння. Попереду у холі на стіні мерехтіло відображення від телевізора. Назар минув палати і опинився у круглому залі, де колись пани влаштовували бали. Тепер тут облаштували таку-сяку кімнату відпочинку для престарілих мешканців. Кілька з них сиділо у своїх пошарпаних кріслах, мовчки вдивляючись в кольоровий екран. Раптом одна бабуся глянула на нього. Її праве око було залите кров’ю. Стара затрусила головою і повільно підняла руку, вказуючи на нього пальцем. Назар минув залу і вийшов на балкон. Вечірнє повітря трохи остудило його, проте в грудях знову тиснуло.

– Ти далі тут? – донісся голос з–під балкону. – Ходи допоможеш.

Той самий сторож, якого Назар зустрів у парку кілька днів тому, провів його до підвалу палацу. Єдина лампа, яка висіла на вологій від плісняви стіні, мигала, не даючи змоги розгледіти приміщення.

– Що ви тут робите?

– Перекладаю речі. Сюди давно ніхто не заходив, аби прибрати. Тільки зносять різний мотлох, – сторож кивнув у кут підвалу, де на купі валялись поламані стільці та старі матраци.

– Я шукаю Ярину. Вона пішла з дому і не повернулася. Думав, може вона залишилася на ще одному чергуванні.

Сторож пропустив повз вуха сказане Назаром. Він підійшов до поламаного креденса і заходився перебирати старі газети та вицвілі фотокартки.

– Мій тато колись клав підлогу в пана Корнеля. Малий був, підсвинок. Той звів палац на місці, де колись стояв родинний маєток Малецьких. Одного разу тато з дідом знайшли під зогнилими дошками коралі. Файні такі, червоні, з пацьорками. Пані Гелена втішилася, коли побачила, але пан вирішив подарувати цяцьку тому, хто її знайшов. Себто, моєму тату, – сторож на мить зупинився, пильно вглядаючись у статтю в газеті. – Той, як женився, віддарував моїй бабці. Та не принесли вони їй щастя. Діда вбило на війні, а бабця невдовзі втопилася. Казала, що більше не може так жити. Що має дідька коло себе.

Чоловік повернувся до Назара, який весь цей час мовчав.

– На ось, глянь.

На першій шпальті газети «Станіславські вісті» від 12 квітня, 1926 року була розміщена світлина, на якій пани Кшечуновичі дарували знайдену родинну прикрасу столяру Роману Бандурі. Щедрий жест високо оцінила тодішня верхівка суспільства.

Назар насупив брови: йому здалося, що він вже бачив ті коралі.

– Тут багато чого цікавого можна знайти. Ти пошукай, а мені час повертатися. Нагорі чекають, – з цими словами сторож покинув підвал.

Уся історія роду вірменських поміщиків Кшечуновичів покоїлася у старих записах, які, як виявилося, нікому не були потрібні. До перших півнів Назар шукав щось, що могло допомогти йому знайти Ярину. Проте біль у грудях наростав, спрага збивала з думок і чоловік з оберемком документів вийшов геть. У дворі стояла швидка з району. Фельдшери якраз грузили тіло бабусі – тієї, яка вчора показувала на нього пальцем.

Назар минув їх. Він до останнього сподівався, що Ярина вдома. Проте хата була порожня, якщо не зважати на тіло на ліжку. Чоловік розклав на столі документи та фотокартки. Він досі не розумів, як міг торкатися предметів, якщо був тільки проекцією себе? Його погляд знову впав на своє фізичне тіло. Воно важко дихало, серце калатало і очні яблука бігали під заплющеними повіками.

– Агов, друже… Заспокойся, – Назар занепокоєно схилився над самим собою. – Я знайду її, обіцяю.

Чоловік вибіг на вулицю. Проходячи повз хату баби Іванки, на мить зупинився. Діра у паркані знову світилася, ніби вибитий зуб Володьки. Чорний кіт із гербом на чолі сидів на лавці і пильно дивився на Назара.

– Ти ж той самий Мурчик, якого я пам’ятаю з дитинства, еге ж?

Кіт ліниво нявкнув у відповідь.

***

Міська бібліотека знаходилася у приміщенні, де колись був суд. Пошарпані книги, акуратно викладені на стелажах, портрети українських поетів та письменників на потрісканих стінах, в’язані кольорові доріжки на підлозі і тиша – неповторна атмосфера одразу повернула його у минуле.

Безшумно із–за стелажів з’явилася бібліотекарка, пані Олена. Тендітна жінка з накинутою на плечі хустиною підійшла до вікна, не звертаючи уваги на Назара.

– Шкода, що ви мене не бачите. Так хотілося з вами поговорити, – з жалем мовив чоловік.

– Чому ж не бачу? – бібліотекарка раптом перевела на нього погляд.

Назар оторопів.

– Ви?...

– Ти знаєш, що не віддав мені кілька книжок? – пані Олена відійшла від вікна і наблизилася до Назара.

– Вибачте, я… Мені жаль.

– Мені також шкода, – сум в зелених очах жінки не мав дна. – Але ти ще маєш шанс щось змінити. Що тебе привело сюди?

У кількох реченнях переповівши свою проблему, Назар розвів руками.

– Я не знаю, де шукати допомоги.

Бібліотекарка, уважно вислухавши розповідь, відійшла до протилежного кінця кімнати і через мить повернулася. Вона поклала перед Назаром на стіл товсту книгу.

– Наше містечко має купу легенд. Історія його вкрай насичена, проте є тільки один момент, коли згадується та людина… чи хто б то не був, і червоне намисто. Ось, – пані Олена знайшла потрібну сторінку і почала читати: «На початку 18 століття містечко належало родині Яблоновських. Ян Станіслав Яблоновський після навчання в єзуїтській академії у Франції повернувся на батьківщину. Із собою у мандрівку він взяв найкращого друга Луї де Бонне, математика та астронома. Французу так сподобалася Галичина, що він вирішив залишитися тут назавжди. Проте подейкували, що найбільше йому полюбилася дружина приятеля – пані Катажина Яблоновська. Та довго не відповідала взаємністю на палкі залицяння француза, проте врешті здалася і прийняла його подарунок – червоне коштовне намисто. Про це дізнався її чоловік і наказав кинути де Бонне у підземелля, скувавши кайданами».

Назар почекав, поки пані Олена дочитає, і повернув книгу до себе. На одному з портретів був зображений чоловік. Пишне вбрання, модний парик і неприродний рум’янець на гладко виголеному обличчі видавали в ньому жевжика та улюбленця жінок. Під портретом зазначалося ім’я «Луї де Бонне, 1712 рік». Ще нижче Назар побачив зображення пані Катажини Яблоновської. На її пишних білосніжних грудях покоїлося червоне намисто. Те саме, яке він бачив у Ярини.

– Як він міг перетворитися на чудовисько? – брови Назара зійшлися на переніссі.

– Кохання робить людей несхожими на себе, – відповіла пані Олена, думаючи про щось своє. – Іноді воно перетворюється в одержимість.

– Ярина зникла. Мабуть, він десь її утримує!

Бібліотекарка закрила книгу і обережно поклала на місце.

– Вони часто прив’язані до місця своєї смерті.

– Точно! – Назар ляснув себе по лобі. – Дякую вам!

Жінка не відповіла. Сумний погляд пані Олени знову був спрямований у вікно, за яким на пагорбі височів старий костел.

***

Голос бабусі Христини лунав усе гучніше. Як у дитинстві, коли Ярина не хотіла вставати рано. Ще до сходу сонця бабця брала свою вишиту торбу, пов’язувала на голову хустину і будила внучку: «Вставай, Яринко! Ліс чекає». Та неохоче підводилася, взувала старі сандалики і, ніби сновида, йшла за бабусею. Проте ранкова прохолода і роса вмить проганяли залишки сну. Вони йшли назустріч сонцю вузькими польовими стежками. Яринка радісно усміхалася, підставляючи обличчя першим ласкавим променям.

– Вставай, внученько…

Врешті Ярина прокинулася, проте суцільна темрява не давали змоги розгледіти бодай щось. Жінка почала намацувати руками землю довкола себе. Раптом вона торкнулася чогось холодного та металевого. То були кайдани, а біля них – людські кістки. Ярина кинулася назад. Вона одразу зрозуміла, кому вони належали.

Жінка підібгала ноги під себе і знову заплющила очі. Її тіло легко погойдувалося, входячи у транс. Цього її навчила бабуся Христина, проте Ярина багато років не практикувала і не хотіла розвивати у собі здібності. Вона так прагнула не виділятися з-поміж інших, що відкидала усі намагання бабці передати їй знання та силу.

Жінка завмерла і знову розплющила повіки. Бурштинові очі палали вогнем. Тепер вона бачила все довкола. Її погляд одразу впав на людські останки. Ярина підвелася. Вона не розуміла, скільки часу провела тут, але думка про те, що Назар лежить вдома сам без їжі та води, змусила її рухатись вперед.

Вона знаходилася у кінці підземного ходу. На стінах, викладених цеглою, висіли давно погаслі смолоскипи. Долівка була всіяна дрібними кістками щурів та інших гризунів. Ярина зірвала з грудей намисто і пошпурила геть. Потім востаннє глянула на скелет нещасного, навіки прикованого Графа, і пішла вперед. Вона не знала, де знаходиться. Тунель міг тягнутися на кілька кілометрів вперед. Ярина розуміла, що не зможе довго бачити у темряві.

Хід звивався, ніби гадюка, то розширяючись, то звужуючись. Паніка наростала. Дихати ставало важче. Серце колотилося, дзвоном відбиваючись у скронях. Раптом до цього звуку додався інший. Знайомий брязкіт ланцюгів ставав дедалі ближчим. Ярина кинулася вперед, не розбираючи дороги, аж поки її не схопили чиїсь руки.

– То я, не бійся! – Назар міцно обійняв жінку. – З тобою все добре?

Ярина тремтіла, вказуючи рукою кудись позаду себе:

– Він там…

Вихід назовні знаходився у кількох метрах від них. Назар допоміг жінці вибратися з тунелю.

– Йди додому. Я скоро прийду. Маю одну незакінчену справу, – він підняв руку, показуючи каністру з бензином.

Назар востаннє глянув у бурштинові очі Ярини і зник під землею.

***

Жінка повільно брела додому. Ноги запліталися, та Ярині здавалося, що вона поспішає. Врешті вона дійшла до хати і тільки хотіла дістати з-під килимка ключі, як двері відчинилися. На порозі стояв Назар. Ярина, не вірячи власним очам, минула його і побігла до комірчини. Постіль, де ще недавно лежав її найдорожчий пацієнт, була порожня. Назар, ховаючи усмішку, спостерігав за нею.

Ярина кинулася йому в обійми.

– Я знала, що все буде добре!

– Інакше й не могло бути. Повернися, у мене є для тебе подарунок.

Жінка радісно відвернулася. Її шиї торкнулося щось холодне. То були червоні коралі.

– Тепер ніхто не розлучить нас, mon amour.

– Що ти сказав?