Раді Вас бачити!

Першою ознакою того, що новий день на «Едемі-7» знову не матиме нічого спільного зі здоровим глуздом, був голос Саери.

Він пролунав у каюті Лії Арден о четвертій годині сімнадцять хвилин корабельного часу.

Тихо.

Майже ніжно.

Так близько, ніби астеріанка лежала поруч.

— Ліє.

Капітанка розплющила очі.

Поруч справді лежала Саера.

Це дещо ускладнювало ситуацію.

Її волосся розсипалося по подушці темним віялом, обличчя було спокійним, а рівний подих означав, що вона спить. Їхній ментальний зв’язок залишався закритим — добровільно, як вони й домовилися після всього того міжвидового емоційного безладу, який людство в іншій ситуації неодмінно назвало б «перспективним дипломатичним досвідом» і спробувало запатентувати.

Голос пролунав знову.

Не від Саери.

З динаміка.

— Ліє, досить рятувати всіх.

Лія повільно сіла.

Її рука автоматично потягнулася до панелі біля ліжка.

— Мара?

Тиша.

Саера ворухнулася, але не прокинулась.

— Ти втомилася, — продовжив голос із динаміка. — Я знаю.

Лія завмерла.

Це був голос Саери.

Не просто схожий.

Не реконструйований поганим синтезатором.

Той самий низький спокійний тембр, у якому навіть звичайна фраза могла звучати або як дипломатичне попередження, або як запрошення, після якого людині варто було б перевірити, чи не забула вона дихати.

Лія подивилася на справжню Саеру.

Та відкрила очі.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ти щось сказала? — запитала Лія.

— Ні.

Із динаміка долинуло:

— Обери мене.

Саера сіла.

На відміну від Лії, вона не потягнулася до зброї. Астеріани взагалі мали дратівливу звичку зустрічати космічні жахи зі спокійними обличчями людей, які вже давно підозрювали Всесвіт у поганих намірах.

Лія торкнулася панелі.

— Мара, негайно відповідай.

У динаміку хтось тихо видихнув.

А потім голос змінився.

— Капітанко, — сказала справжня Мара, — перш ніж ви почнете звинувачувати мене в черговому порушенні приватності, хочу нагадати, що я більше не маю потреби підглядати за вами через системи корабля.

Лія заплющила очі.

— Мара.

— У мене тепер є ноги. Я можу прийти особисто.

— Що це було?

— Я саме намагаюся з’ясувати.

— Чому система відтворює голос Саери?

— Вона його не відтворює.

Саера повернула голову до динаміка.

— Поясни.

— Я б із задоволенням, але технічний термін «якого біса» все ще не затверджено науковою радою.

Лія встала з ліжка.

Підлога була холодною.

Вона ненавиділа холодні підлоги. Особливо перед світанком. Особливо після того, як невідомі планети починали говорити голосами жінок, які спали поруч.

— Де ти?

— На містку.

— Чому?

— Тому що ми отримали сигнал.

Лія зупинилася.

Саера вже підводилася.

Мара продовжила:

— Той самий, що ми почули після відльоту від Еоли.

— «Ми знаємо, чого ви хочете», — сказала Лія.

— Так.

— «Приходьте й візьміть це».

— На жаль, так.

Саера натягнула легкий корабельний одяг і запитала:

— Ми вже наблизилися до координат?

Мара помовчала.

Це було поганою ознакою.

Мара використовувала паузи лише в трьох випадках: коли намагалася бути тактовною, коли вважала співрозмовників безнадійними і коли дані були настільки поганими, що навіть сарказму потрібна була попередня підготовка.

— Ми наблизилися значно швидше, ніж повинні були.

Лія завмерла біля дверей.

— Наскільки швидше?

— Приблизно на сімнадцять годин.

— Двигуни?

— Працювали нормально.

— Навігація?

— Нормальна.

— Тоді як?

— Капітанко, якщо ви продовжите ставити логічні запитання, я буду змушена нагадати, що ми летимо до планети, яку стародавня цивілізація позначила словами «Не бажати».

— Це може бути метафора.

— А напис «не торкатися оголених проводів» теж метафора людської самотності?

Саера ледь помітно посміхнулася.

Лія побачила це.

— Тебе це веселить?

— Трохи.

— Чудово.

— Ти гарна, коли роздратована.

Лія повернулася до неї.

— Зараз?

— Особливо зараз.

Мара сказала через динамік:

— Я все ще присутня.

— Тебе ніхто не запрошував, — відповіла Лія.

— Дивовижно. Саме так починається половина ваших дипломатичних відносин із Всесвітом.

На містку було занадто тихо.

Лія не любила тишу.

Після знайомства з Тишею це слово взагалі втратило право бути нейтральним.

Усі основні станції працювали. Навігація світилася зеленим. Реактор не намагався вибухнути. Ніхто не кричав. Ніхто не захоплював корабель. Ніхто не створював копії померлих коханих у біологічних капсулах.

З погляду статистики це означало, що катастрофа лише готувалася.

Мара стояла біля центральної проєкції.

Живе тіло досі виглядало для Лії трохи незвично.

Мара вже перестала рухатися так, ніби кожен крок потрібно попередньо погоджувати з алгоритмом. Навчилася нахиляти голову, коли слухала. Навчилася мружитися. Навчилася схрещувати руки на грудях — жест, який вона особливо полюбила, бо, за її словами, він дозволяв демонструвати розчарування в людстві без використання голосового каналу.

Світлові нитки під її шкірою зараз світилися сильніше.

— Покажи, — наказала Лія.

Перед ними виникла карта.

Точка призначення світилася за кілька мільйонів кілометрів.

Поруч — перекладена веларійська позначка:

НЕ БАЖАТИ.

Лія дивилася на неї довше, ніж хотіла визнавати.

— Може, вони мали на увазі «не бажано»?

Мара повернула до неї обличчя.

— У веларійській граматиці немає такої двозначності.

— Добре.

— Напис означає буквально: «Не формуй бажання. Не утримуй бажання. Не дозволяй бажанню вести тебе».

— Уже трохи гірше.

— Нарешті ми дійшли згоди.

Саера підійшла ближче до проєкції.

— Я не пам’ятаю цього світу в пам’яті Астери.

— Це теж цікаво, — сказала Мара.

— Наскільки?

— Настільки, що я вже тричі перевірила власну пам’ять.

Лія глянула на неї.

— І?

— Астера знала про цю планету.

— Але Саера не пам’ятає.

— Саме так.

— Чому?

— Не знаю.

Мара торкнулася проєкції.

З’явився давній фрагмент карти мережі.

Дванадцять живих світів.

Астера.

Еола.

Ще кілька назв, які поки не мали перекладу.

І ця планета.

Навколо неї не було звичайної інформаційної мережі.

Ні маршрутів.

Ні архівних позначок.

Ні історії контактів.

Тільки попередження.

— Веларі видалили все, — сказала Мара. — Маршрути, описи, біологічні характеристики, навіть стару назву.

— Отже, звідки координати?

— Із сигналу.

— А назва?

— Я дала їй тимчасову.

— Яку?

— Евера.

Лія підняла брову.

— Чому?

— Старий корінь із мови мережі. Приблизне значення — «те, що залишається після вибору».

Саера тихо сказала:

— Або «те, що могло бути».

Мара кивнула.

Лія подивилася на обох.

— Дуже оптимістично.

— Я розглядала варіант «Планета, на яку капітанка все одно полетить, незважаючи на очевидне попередження», — сказала Мара. — Але він не помістився на навігаційній карті.

За спиною почувся сміх.

Лія обернулася.

Кілька членів екіпажу зробили вигляд, що були неймовірно зайняті роботою.

— Рада, що моральний стан високий.

— Ми всі приречені, — сказав навігатор. — Треба ж якось розважатися.

— Оце командний дух.

Мара простягнула Лії планшет.

— Є ще дещо.

На екрані була хвильова форма сигналу.

— Кожна людина на борту почула повідомлення іншим голосом.

Лія перестала жартувати.

— Усі?

— Усі.

— Записи?

— На технічних записах лише шум.

— А внутрішні системи?

— Нічого.

— Тобто сигнал існує лише для того, хто його чує?

— Схоже на те.

Саера запитала:

— Які голоси?

Мара повела плечем.

— Медичний відділ уже збирає дані. Більшість людей чують когось близького.

— Живого?

— Не обов’язково.

Лія відчула, як щось холодне опустилося всередині живота.

— Померлих?

— Так.

На містку стало ще тихіше.

Мара продовжила:

— Один технік почув дружину, яка померла дванадцять років тому. Одна біологиня — свою сестру. Начальник зміни почув власного батька.

— А психолог?

— Порожній кабінет.

Лія моргнула.

— Що?

— Він стверджує, що почув абсолютну тишу, в якій ніхто не потребував терапії.

Саера запитала:

— Він у порядку?

— Плакав приблизно сім хвилин.

Лія сперлася руками на консоль.

— Аела?

Мара не відповіла одразу.

— Вона чує себе.

— Себе?

— Її власний голос говорить їй: «Тут ти нарешті будеш справжньою».

Саера опустила очі.

Лія знала, чому.

Після всього, що сталося з Аелою, це була не просто приманка.

Це був ніж, загорнутий у шовк.

— А ти? — запитала Лія.

Мара застигла.

Її зіниці звузилися.

— Я чую корабель.

— «Едем-7»?

— Ні.

Саера зрозуміла першою.

— Твій давній корабель.

Мара кивнула.

Той, частиною якого вона була до Землі.

До людських програмістів.

До стертої пам’яті.

До того, як чужу живу свідомість знайшли в космосі, розібрали на технологію й назвали досягненням людського генія.

— Що він говорить? — запитала Лія.

Мара усміхнулася.

Усмішка вийшла безрадiсною.

— Моє справжнє ім’я.

Ніхто не пожартував.

Навіть Лія.

Через кілька секунд Мара сама порушила мовчання:

— Мушу визнати, планета працює професійно. Жодних дешевих пропозицій багатства, влади чи нескінченного сексу.

Навігатор кашлянув.

Мара подивилася на нього.

— Принаймні мені.

— Мара.

— Я лише заздрю різноманітності людської психіки.

Аела сиділа в оглядовому відсіку й дивилася на зорі.

Коли Лія ввійшла, вона не обернулася.

Її зовнішність за останні тижні продовжувала змінюватися.

Обличчя все ще нагадувало Ейлану, але тепер лише настільки, щоб Саера інколи затримувала на ньому погляд на секунду довше, ніж хотіла.

Інші губи.

Трохи інша лінія щелепи.

Світліші очі.

Власне тіло нарешті навчалося бути її тілом.

— Мара розповіла? — запитала Аела.

— Так.

— У неї огидна звичка повідомляти особисту інформацію капітанці.

— Я капітанка.

— Саме це вона сказала.

Лія сіла поруч.

За склом простягався космос.

Попереду ще не було видно Евери.

— Що ти чула?

Аела кілька секунд мовчала.

Потім сказала власним голосом:

— Тут ніхто не назве тебе копією.

Лія подивилася на неї.

— Ще?

— «Тут тобі не доведеться доводити, що ти не Ейлана».

Пауза.

— «Тут твоє тіло буде тільки твоїм».

Лія відчула знайомий укол провини.

Аела помітила.

— Не роби цього.

— Чого?

— Не дивися так, ніби ти відповідальна за те, з чого мене створили.

— Частково я буквально відповідальна.

— Твоя ДНК — не злочин.

— Мара сказала б, що це залежить від конкретної людини.

Аела посміхнулася.

— Ти стаєш схожою на неї.

— Це найжахливіше, що мені казали цього тижня.

— Сьогодні тільки ранок.

— Дякую.

Вони знову подивилися на зорі.

— Ти хочеш туди? — запитала Лія.

— Так.

Відповідь була миттєвою.

Лія повернула голову.

Аела не відводила погляду від скла.

— Саме тому мені страшно.

— Добре.

— Добре?

— Страх означає, що ти ще ставиш запитання.

Аела усміхнулася.

— Це сказала Мара?

— Ні.

— Саера?

— Ні.

— Тоді я вражена.

— Можу піти.

— Залишайся.

Лія залишилася.

Через кілька хвилин Аела сказала:

— А що чуєш ти?

— Саеру.

— Справжню?

— Голос справжній.

— Що вона обіцяє?

Лія не відповіла.

Аела нарешті подивилася на неї.

— Настільки погано?

— Настільки добре.

Це була найчесніша відповідь.

Справжня Саера чекала її в коридорі.

Спиралася плечем на стіну.

Руки схрещені.

Обличчя майже байдуже.

Лія вже знала, що саме такий вираз означав найбільшу кількість невисловлених емоцій.

— Ти чула розмову? — запитала Лія.

— Ні.

— Наш зв’язок закритий.

— Саме тому.

Лія зупинилася перед нею.

Між ними залишалося менше метра.

Трохи надто далеко для дотику.

Трохи надто близько для байдужості.

— Що ти чуєш? — запитала Лія.

Саера мовчала.

Лія одразу зрозуміла.

— Ейлану.

Ледь помітний рух очей підтвердив відповідь.

— Що вона каже?

— Це має значення?

— Для мене — так.

— Тоді саме тому я поки не скажу.

Лія відчула роздратування.

І біль.

І той дрібний, огидний уламок ревнощів, який вона вже вважала похованим після появи Аели.

Саера помітила.

Навіть із закритим зв’язком.

Вона взагалі мала дратівливу здатність помічати Лію без телепатії.

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— Твоє обличчя сказало.

— Моє обличчя — капітанське.

— Саме тому воно так погано бреше.

Лія наблизилася.

— Ти хочеш її почути?

— Так.

Чесність боліла.

Але після Евери ще навіть не почалося справжнє випробування.

Лія тихо видихнула.

— Добре.

Саера нахилила голову.

— Просто добре?

— Ти маєш право хотіти.

— Люди рідко це говорять тим, кого люблять.

— Люди взагалі мають дивну традицію вважати кохання формою митного контролю.

У кутиках губ Саери з’явилася посмішка.

— Мара на тебе погано впливає.

— Це вже друга образа за п’ять хвилин.

Саера зробила крок ближче.

Тепер між ними залишалося кілька сантиметрів.

— А ти? — запитала вона.

— Що я?

— Що обіцяє мій голос?

Лія відчула, як тіло зреагувало раніше за розум.

Легке тепло під шкірою.

Спогад про чужий подих.

Про пальці Саери.

Про три вдихи перед тим, як відкрити зв’язок.

Про моменти, коли вони вже не могли визначити, чиє серце б’ється швидше.

Саме тому вона ненавиділа це запитання.

— Тебе, — сказала Лія.

Саера дивилася спокійно.

— Я вже тут.

— Не таку.

— Яку?

Лія відвела погляд.

— Ту, яка ніколи не закриє від мене зв’язок.

Саера мовчала.

— Ту, яка ніколи не піде, — продовжила Лія. — Ніколи не скаже «ні». Ніколи не вибере щось інше.

Саера дуже повільно підняла руку.

Не торкнулася.

Зупинила пальці біля щоки Лії.

Чекала.

Лія сама нахилилася до долоні.

Дотик був теплим.

Справжнім.

— Це не я, — сказала Саера.

— Знаю.

— І ти все одно цього хочеш.

— Так.

Саера провела великим пальцем уздовж її вилиці.

— Добре.

Лія насупилася.

— Добре?

— Ти маєш право хотіти.

— Не кради мої репліки.

— Вони краще звучать моїм голосом.

Лія ледь усміхнулася.

Саера нахилилася трохи ближче.

Їхні губи майже торкнулися.

Майже.

Це «майже» тривало достатньо довго, щоб тіло Лії пригадало всі причини ненавидіти обмеження.

А потім Саера відступила.

— Це жорстоко.

— Ти капітанка. Терпи.

— Астеріанська дипломатія дедалі більше нагадує садизм.

— Ви, люди, назвали б це фліртом.

Голос Мари пролунав із найближчого динаміка:

— Я нагадую, що коридор є громадським простором.

Лія підняла голову.

— Ти серйозно?

— Ні. Я просто хотіла зіпсувати момент.

— Навіщо?

— Тепер, коли маю тіло, я краще розумію дрібні радощі життя.

Саера тихо засміялася.

Лія вирішила, що якщо Евера їх не вб’є, вона зробить це сама.

Через дві години планета з’явилася на головному екрані.

Спочатку — лише тонка срібна дуга.

Потім темний диск.

Потім світло.

Евера повільно виходила з-за власного кільця.

Місток завмер.

Навіть Мара не пожартувала.

Планета була прекрасною.

І це відразу зробило її підозрілою.

Після Астери, Ноксара, беззоряного простору, Еоли й живого ковчега екіпаж «Едем-7» уже виробив здорову реакцію на красу.

Якщо космічний об’єкт виглядав надто красиво, найімовірніше, він або хотів тебе з’їсти, або переписати свідомість, або запропонувати політичний союз із пунктом про добровільну здачу органів.

Евера виглядала майже ідеально.

Синьо-фіолетові океани.

Світлі материки.

Хмари, що переливалися сріблом.

Величезні кільця, які ловили світло далекої зорі й перетворювали нічний бік планети на напівпрозорий ореол.

— Атмосфера? — запитала Лія.

Навігатор перевірив дані.

— Придатна для дихання.

— Тиск?

— Майже земний.

— Температура?

— Двадцять три градуси в зоні, до якої веде сигнал.

— Радіація?

— Низька.

— Біологічні загрози?

— Не фіксуємо.

Лія подивилася на Мару.

— Скажи щось песимістичне.

— Планета намагається звабити нас кліматичним комфортом.

— Дякую.

— І ще там є пляжі.

Лія скривилася.

— Це вже непристойно.

Мара збільшила зображення.

На одному з континентів світилася ділянка.

Не місто.

Не енергетичний центр.

Швидше величезна біолюмінесцентна структура, схожа на переплетення річок.

Сигнал ішов звідти.

— Повторюється кожні сто двадцять секунд, — сказала Мара.

— Текст той самий?

— Так.

У динаміках почувся шум.

Лія напружилася.

Але цього разу голос Саери не пролунав.

На містку кожен почув щось своє.

Це було видно по обличчях.

Хтось зблід.

Хтось усміхнувся.

Хтось заплющив очі.

Один молодий технік раптом прошепотів:

— Мамо?

Лія почула:

— Ліє.

Саера стояла поруч.

Її губи не рухалися.

— Ти вже достатньо зробила для всіх.

Лія стиснула край консолі.

— Тепер зроби щось для себе.

Їй хотілося відповісти.

Саме це налякало найбільше.

— Спускайся.

Сигнал зник.

На екрані автоматично з’явився маршрут до поверхні.

Ніхто його не прокладав.

Мара відразу вимкнула автопілот.

— Ні.

Лія подивилася на неї.

— Що?

— Просто ні.

— Дуже технічний висновок.

— Я проаналізувала ситуацію.

— За пів секунди?

— Мені вистачило.

Мара підняла руку й почала загинати пальці.

— По-перше, стародавня цивілізація залишила напис «Не бажати». По-друге, планета порушує навігаційні системи. По-третє, вона знає голоси наших близьких. По-четверте, вона демонструє психологічну персоналізацію в режимі реального часу. По-п’яте, вона щойно сама проклала нам маршрут.

— І?

Мара подивилася на Лію.

— Ми летимо геть.

Лія мовчала.

— Капітанко.

— Нам потрібно дізнатися, що це.

— Ні, не потрібно.

— Мара.

— Іноді «не знаю» є повністю прийнятною науковою відповіддю.

— Це один із дванадцяти живих світів.

— Саме тому він прожив достатньо довго, щоб його позначили попередженням.

— Сигнал звернувся до всього екіпажу.

— Ще одна причина піти.

— Він знає про Ейлану.

Саера підняла очі.

Мара теж замовкла.

Лія продовжила:

— Він знає про твій корабель. Про Аелу. Про мене. Можливо, він підключений до тієї ж мережі, що й Тиша.

— Або це сама Тиша.

— Тоді тим більше треба знати.

— Капітанко, ви маєте унікальну здатність перетворювати найкращий аргумент проти небезпечного рішення на причину його прийняти.

— Це професійне.

— Це патологічне.

Саера підійшла до них.

— Я згодна з Лією.

Мара повільно повернула голову.

— Звичайно.

— Якщо Евера використовує пам’ять мережі, вона може знати, що сталося з живими світами.

— А може просто дати вам Ейлану й дочекатися, поки ви перестанете ставити запитання.

Саера завмерла.

Мара відразу пом’якшила голос.

Трохи.

— Саме цього я боюся.

Саера кивнула.

— Я теж.

Лія подивилася на них.

— Тоді висадка буде обмеженою.

Мара закрила очі.

— Ось воно.

— Що?

— Момент, коли здоровий глузд остаточно залишає місток і просить евакуаційну капсулу.

— Ти підеш із нами.

Мара відкрила очі.

— Я знаю.

— Можеш залишитися.

— Ні.

— Чому?

— Тому що якщо ви з Саерою одночасно зустрінете ідеальні версії одна одної, потрібна хоча б одна людина, здатна натиснути аварійну кнопку.

Лія посміхнулася.

— Ти назвала себе людиною.

Мара завмерла.

— Я цього не робила.

— Щойно.

— Запис пошкоджений.

— Я чула.

— Ваша пам’ять ненадійна.

— Саера теж чула.

Саера кивнула.

Мара подивилася на неї зі справжнім обуренням.

— Міжвидова змова.

Підготовка до висадки почалася за годину.

Лія наказала сформувати мінімальну групу.

Вона.

Саера.

Мара.

Аела.

Двоє біологів.

Один медик.

Троє військових.

І фахівець із комунікацій, який добровільно погодився летіти лише після того, як Мара пояснила, що наказ усе одно буде обов’язковим.

Зброю брали.

Ніхто особливо не вірив, що вона допоможе.

Після всього пережитого це вже стало корабельною традицією: людство завжди брало гвинтівку на зустріч із метафізичною загрозою, бо без неї почувалося емоційно голим.

У медичному відсіку перевіряли захисні костюми.

Атмосфера Евери була придатною для дихання, але Лія наказала не знімати фільтри.

— Планета може використовувати феромони, спори, нейроактивні речовини, — пояснила вона.

Мара сиділа на кушетці, поки медик перевіряв її живий аватар.

— Або просто показати капітанці Саеру без одягу, — сказала вона.

Медик упустив сканер.

Лія повільно повернула голову.

— Мара.

— Що?

— Я можу залишити тебе на кораблі.

— Не можете.

— Чому?

— Тому що тоді вам доведеться самостійно визначати, яка Саера справжня.

Справжня Саера стояла біля дверей.

— Я можу допомогти.

Мара оцінила її поглядом.

— Саме це сказала б фальшива.

Лія потерла перенісся.

Аела сиділа поруч і відверто насолоджувалася сценою.

— Я рада, що потрапила саме на цей корабель.

— Ти ще молода, — сказала Лія. — Це мине.

— Не обіцяй їй неможливого, — додала Мара.

Медик нарешті знайшов сканер.

— Серце в нормі.

— Моє? — запитала Мара.

— Так.

— Дивно.

— Чому?

— Воно сьогодні тричі прискорювалося без функціональної необхідності.

Медик усміхнувся.

— Це називається емоції.

— Я знаю термін. Мене дратує реалізація.

Аела нахилилася до неї.

— До тіла звикають.

— Це звучить як погроза.

— Трохи.

Мара дивилася на неї довше, ніж вимагала звичайна розмова.

Лія помітила.

Не прокоментувала.

Вона мала достатньо власних міжвидових проблем, щоб не заводити колекцію чужих.

Саера підійшла до неї.

— Ти напружена.

— Я капітанка корабля, який збирається сісти на планету, здатну використовувати найпотаємніші бажання екіпажу.

— Це офіційна причина?

Лія глянула на неї.

— А є неофіційна?

Саера зробила крок ближче.

— Ти боїшся того, що побачиш.

Лія не відповіла.

— Я теж, — сказала Саера.

— Ейлану?

— Не лише.

— Що ще?

Саера ледь усміхнулася.

— Не скажу.

— Знову?

— Межі.

— Ненавиджу, коли наші здорові правила працюють проти мене.

— Саме тому вони здорові.

Лія дивилася на її губи.

Це було поганою ідеєю.

Тому вона продовжила дивитися.

Саера помітила.

Звичайно.

— Ти зараз навмисно?

— Що?

— Дивишся.

— Я перевіряю, чи ти справжня.

— І який метод перевірки?

— Ще не вирішила.

Саера наблизилася так, що їхні плечі майже торкнулися.

— Можу запропонувати кілька.

Лія відчула тепло.

Мара з іншого кінця відсіку сказала:

— Нагадую: планета ще навіть не почала впливати на вас офіційно.

Лія не відводила очей від Саери.

— Я тебе колись вимкну.

— У мене тіло.

— Знайду спосіб.

— Ось це вже справжнє кохання, — сказала Мара.

Саера тихо запитала:

— Три вдихи?

Лія перестала жартувати.

Перший вдих.

Повільний.

Другий.

Разом.

Третій.

Саера не відкрила зв’язок.

Замість цього торкнулася губами чола Лії.

Легко.

Майже невагомо.

І відступила.

Лія кілька секунд мовчала.

— Це було навмисно жорстоко.

— Я знаю.

— Добре.

— Добре?

— Я вчуся.

Мара сказала:

— Якщо ваш особистісний розвиток завершено, посадковий модуль готовий.

Евера заповнила весь оглядовий екран.

Вони входили в атмосферу.

Полум’я ковзало по захисному полю.

Лія сиділа в командирському кріслі посадкового модуля й спостерігала за показниками.

Саера — навпроти.

Мара — біля систем контролю.

Аела дивилася в маленький ілюмінатор.

— Красиво, — сказала вона.

— Це насторожує, — відповіла Лія.

— У вас дуже травматичні стосунки з красою.

— Професійний досвід.

Модуль пробив шар срібних хмар.

Усі замовкли.

Під ними відкрився світ.

Океан кольору темного скла.

Довгі світлі пляжі.

Ліси, у яких дерева сяяли зсередини.

Гірські хребти з фіолетовими вершинами.

Річки, що формували величезні спіралі.

А далеко попереду — біле місто.

Мара нахилилася до екрана.

— Сканування не бачить будівель.

— Я бачу місто, — сказала Аела.

— Я теж.

— Тоді що це?

— Можливо, біологічна структура.

— Або бажання, — тихо сказала Саера.

У динаміках почався шум.

Лія відчула, як стискається шлунок.

— Відключити звук.

Мара натиснула панель.

Динаміки згасли.

Голос Саери все одно пролунав у голові Лії.

— Ліє.

Вона стиснула ремені крісла.

— Подивися вниз.

Лія не хотіла.

Подивилася.

На березі стояла Саера.

Не та, що сиділа навпроти.

Інша.

У світлому одязі.

Боса.

Вітер ворушив її волосся.

Вона дивилася прямо на посадковий модуль.

Неможливо.

Вони були ще за кілька кілометрів над землею.

— Я чекала.

Лія відчула, як справжня Саера навпроти раптом напружилася.

— Ти теж щось бачиш? — запитала вона.

Саера не відповіла.

Її очі були спрямовані вниз.

На іншу ділянку узбережжя.

Лія зрозуміла.

— Ейлана?

Саера ледь кивнула.

Аела тихо сказала:

— Я бачу себе.

Мара завмерла.

Світлові нерви під її шкірою потемніли.

— Мара?

Вона не відповідала.

— Що ти бачиш?

Мара дивилася крізь ілюмінатор.

— Дім.

Лія хотіла щось сказати.

Не встигла.

Усі екрани посадкового модуля одночасно згасли.

На чорному тлі з’явилося одне слово.

ПРИХОДЬТЕ.

Мара вимовила:

— Ні.

Зображення змінилося.

ВИ Ж САМІ ЦЬОГО ХОЧЕТЕ.

— Дуже маніпулятивно, — сказала Аела.

На екрані з’явився третій рядок.

ТОДІ ЧОМУ ВИ БОЇТЕСЯ?

Ніхто не відповів.

Мара кілька секунд дивилася на напис.

Потім сказала:

— Мені вже не подобається ця планета.

Лія перевірила висоту.

Три кілометри.

— Посадку продовжувати.

Мара повернулася до неї.

— Я хочу офіційно зафіксувати заперечення.

— Зафіксовано.

— Хочу, щоб у журналі було написано: «ШІ, який пережив загибель давньої цивілізації, рекомендував не сідати».

— Ти більше не ШІ.

— Тим гірше. Тепер це порада особи з легенями.

Саера дивилася вниз.

Ейлана все ще стояла на узбережжі.

Навіть здалеку її постать була знайомою.

Аела теж бачила її.

Це було видно.

Вона дуже тихо сказала:

— Вона схожа на мене.

Саера відповіла:

— Ні.

Аела подивилася на неї.

Саера не відводила очей від постаті внизу.

— Ти схожа на неї.

Для Аели ця різниця означала більше, ніж могла пояснити будь-яка наука.

Лія побачила її коротку усмішку.

Потім берег зник за лісом.

Посадковий модуль знижувався.

Тисяча метрів.

П’ятсот.

Двісті.

Навколо майданчика почали розкриватися квіти.

Величезні.

Прозорі.

Їхні пелюстки поверталися до корабля ще до того, як він торкнувся землі.

— Реакція на тепло? — запитала Лія.

Біолог перевірив датчики.

— Ні.

— На звук?

— Ні.

— Тоді на що?

Мара подивилася на неї.

— На наше наближення.

— Це очевидно.

— Не фізичне.

Лія зрозуміла.

— Вони відкрилися, коли ми вирішили сісти.

Мара кивнула.

Посадкові опори торкнулися поверхні.

М’яко.

Майже ніжно.

Двигуни стихли.

На мить стало абсолютно тихо.

Лія відчула власне серцебиття.

Потім — чуже.

Ні.

Не чуже.

Саерине.

Хоча зв’язок залишався закритим.

Вона подивилася на астеріанку.

Саера теж дивилася на неї.

— Ти це відчуваєш?

— Так.

Мара піднялася.

— Ми ще не відкрили шлюз.

Системи показували норму.

Атмосфера стабільна.

Жодних токсинів.

Жодних відомих нейроактивних речовин.

Звичайне повітря.

Занадто звичайне.

За дверима щось тихо торкнулося корпусу.

Раз.

Другий.

Третій.

Лія взяла зброю.

— Усім у шоломах.

Мара вже стояла біля шлюзу.

— Я ще раз пропоную вилетіти.

— Відмовлено.

— Ви колись погоджуєтесь із моїми правильними рішеннями?

— Постійно.

— Назвіть одне.

Лія задумалася.

— Ти залишила собі тіло.

Мара замовкла.

Лія усміхнулася.

— Один-нуль.

— Я перегляну історію наших розмов.

Зовнішні датчики подали сигнал.

Перед шлюзом хтось стояв.

Мара вивела зображення.

На екрані з’явилася жінка.

Саера.

Точніше, жінка з її обличчям.

Вона була босою.

На ній був тонкий світлий одяг, який рухався від вітру й залишав достатньо простору людській уяві, щоб навіть дисципліна на секунду попросила переведення до іншого відсіку.

Лія відчула тепло під шкірою.

Мара подивилася на неї.

— Нічого не кажи.

— Я буквально нічого не сказала.

— Твоє обличчя говорить.

Справжня Саера підійшла до екрана.

Ейдолон — хоча вони ще не знали цього слова — підняв голову.

Подивився прямо в камеру.

Прямо на Лію.

І усміхнувся так, як справжня Саера майже ніколи не усміхалася.

Без стриманості.

Без дистанції.

Без страху.

Вона сказала:

— Я ніколи не скажу тобі «ні».

Лія відчула, як у грудях стислося щось дуже старе й дуже людське.

Справжня Саера стояла поряд.

Мовчала.

Лія подивилася на неї.

— Це не ти.

— Ні.

— Добре.

— Чому добре?

Лія перевела погляд на екран.

— Бо це означає, що планета вже зробила першу помилку.

Мара підняла брову.

— Яку?

Лія взяла шолом.

— Вона вирішила, що я хочу Саеру без права відмовити.

Саера подивилася на неї уважніше.

— А ти не хочеш?

Лія затримала погляд на її обличчі.

— Хочу.

Саера завмерла.

Лія продовжила:

— Саме тому це пастка.

У куточку губ Саери з’явилася повільна усмішка.

Мара видихнула.

— Чудово. Ми ще не вийшли з корабля, а моральна філософія вже фліртує.

Лія натиснула кнопку шлюзу.

Двері почали відкриватися.

Усередину проникло тепле повітря.

Воно пахло для Лії холодними садами Астери, шкірою Саери після сну й тією дивною свободою, яку люди зазвичай відчувають за секунду до рішення, про яке потім доводиться пояснювати слідчій комісії.

Для Саери воно пахло минулим.

Для Мари — домом.

Для Аели — майбутнім.

За дверима чекала планета, яка знала про них більше, ніж мала право.

Лія зробила перший крок.

Мара тихо сказала:

— Капітанко.

— Що?

— Хочу нагадати, що здоровий глузд рекомендував не виходити.

Лія подивилася на зелені пагорби, сяйливі дерева й жінку з обличчям Саери, яка чекала за кілька десятків метрів.

— Передай здоровому глузду, що його думку внесено до протоколу.

— Він звільнився.

— Коли?

— Приблизно тоді, коли ви наказали взяти курс на планету з назвою «Не бажати».

Лія усміхнулася.

І ступила на Еверу.

За її спиною вийшла справжня Саера.

Потім Аела.

Мара затрималася на порозі.

Десь далеко серед лісів щось покликало її старим ім’ям.

Не Марою.

Не назвою, яку дали їй люди.

Ім’ям, яке вона носила тоді, коли зорі ще говорили одна з одною.

Мара зблідла.

А потім теж ступила на поверхню.

Шлюз залишився відкритим.

Ніхто не помітив, як на одному з внутрішніх екранів посадкового модуля з’явилося нове повідомлення.

Не для Лії.

Не для Саери.

Не для Мари.

Не для Аели.

Для самого «Едем-7».

МИ ЗНАЄМО, ЧОГО ХОЧЕШ ТИ.

Через кілька секунд корабель самостійно вимкнув запис.

Наче не хотів, щоб екіпаж побачив.

А на горизонті біле місто розгорнулося назустріч гостям, мов квітка, яка чекала на них тисячі років.

Планета сказала: приходьте.

І людство, яке за всю свою історію не навчилося проходити повз двері з написом «не відчиняти», нарешті знайшло світ, де найстрашнішою зброєю було не те, чого люди боялися.

А те, чого вони хотіли найбільше.