Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Гаражний адронний колайдер
Квитки до Маямі лежали на кухонному столі вже тиждень. П’ятеро друзів, котрі товаришували ще з ранніх шкільних років, разом пройшли через вогонь і воду випускних іспитів і так само дружно вступили до одного й того самого університету, планували ці канікули цілий рік. Вони були справді нерозлучними: ділили навпіл конспекти, підробляли вечорами, святкували кожну здану сесію і знали одне про одного абсолютно все. Попереду на них чекали омріяні пляжі, безкрайній океан і повна, абсолютна свобода після неймовірно виснажливих заліків та екзаменів. Не вистачало в цій ідеальній картині тільки одного — Богдана.
Богдан навчався на технолога, але всі на потоці, та й загалом в університеті, пошепки чи вголос визнавали: його мозок працює десь на три століття попереду сучасності. Поки інші студенти намагалися зрозуміти базові креслення, Бодя з легкістю проектував робочі схеми, від яких у сивочолих професорів окуляри підскакували на лоба. Останній місяць він узагалі перетворився на примару — практично не з’являвся на парах, вимкнув телефон і безвилізно сидів у старому, напівзакинутому гаражі свого діда на околиці міста.
— Якщо він зараз же не вимкне свій паяльник, ми запізнимося на літак, і всі наші заощадження полетять під три чорти! — голосно бурчав Тарас.
Він упевнено проштовхувався вперед, обережно переступаючи через розкидані на підлозі купи розібраних системних блоків, іржавих автомобільних генераторів, якихось мідних дротів та іншого химерного металобрухту. Тарас був натурою практичною, старостою їхньої компанії, і якщо він брався за тайм-менеджмент, то вимагав армійської дисципліни. Правда, зараз його авторитет тріщав по швах серед цього хаосу.
Позаду нього слухняно, але з явним незадоволенням йшла Орися. Вона раз у раз прискіпливо оглядала свої нігті, які були просто ідеально, за останнім писком моди нафарбовані для Флориди — яскраво-кораловий колір із дрібними блискітками, що мали б розкішно виблискувати на сонці десь на узбережжі Атлантики. — Якщо я зламаю тут бодай один ніготь через Бодині залізяки, я змушу його відпрацьовувати мені новий манікюр аж до наступного курсу! — капризно додала дівчина, обережно обходячи брудну каністру з-під мастила.
Слідом за нею цупився Назар, який взагалі ні на мить не випускав з рук свій телефон. Його великі пальці з неймовірною швидкістю літали по екрану. Назар перевіряв онлайн-табло аеропорту, паралельно гортав стрічку новин, відстежував прогноз погоди у Флориді та час від часу кидав незадоволені погляди на повну відсутність паличок зв'язку в цьому бетонному бункері.
— Чуваки, реєстрація починається за дві години. Якщо ми не виїдемо через десять хвилин, таксі просто скасує замовлення, і ми будемо автостопом добиратися до терміналу, — монотонно, але тривожно констатував він.
Замикала їхній невеликий загін Леся — дівчина з вічною блокнотною звичкою записувати все навколо. Вона була творчим серцем їхньої компанії, писала оповідання під псевдонімом Арія Ліра і фіксувала кожну цікаву деталь, кожну емоцію та фразу друзів. Навіть зараз, балансуючи на одній нозі між купою мікросхем, вона тримала напоготові свій потертий шкіряний блокнот і швидко занотовувала: «Гараж Богдана пахне каніфоллю, старими надіями та технічним божевіллям. Тарас на межі нервового зриву...»
Коли вони нарешті пробилися крізь завали металевого мотлоху вглиб гаража, то одночасно завмерли, наче вкопані. Рози розмов і бурчання вмить затихли. Посеред напівтемної кімнати, освітлене лише однією блідою лампою, стоило це.
Апарат виглядав настільки ж дико, наскільки й грандіозно. Своєю формою він віддалено нагадував стару, яйцеподібну капсулу від якогось провінційного атракціону 5D-кінотеатру, проте її первісний пластиковий корпус був практично повністю прихований під неймовірною кількістю модифікацій. Вся конструкція була густо обвішана масивними мідними котушками Тесли, важкими автомобільними акумуляторами, з'єднаними між собою цілою павутиною різнокольорових кабелів. По периметру капсули змійками вилися неонові стрічки, які зараз яскраво блимали, а в самому центрі панелі керування пульсував великий круглий екран. Він то затухав, то знову наливався глибоким, таємничим фіолетовим світлом, яке відкидало химерні тіні на бетонні стіни гаража. Апарат видавав низький, ледь чутний гул, від якого вібрувала підлога під ногами підлітків.
— Та-да-ам! — раптово випірнув з-під протилежного кута апарату Богдан.
Його поява була ефектною. Обличчя хлопця було щедро вимазане мазутом і сажею, на лобі красувалися захисні окуляри з товстими лінзами, а в руках він усе ще стискав увімкнений паяльник, від якого піднімався тонкий сизий струмок диму. Проте найголовнішим був його погляд — в очах Богдана палав справжній, чистий, абсолютно божевільний блиск першовідкривача.
— Ви якраз вчасно, народ! Буквально дві хвилини тому я закінчив калібрування стабілізатора хроно-потоку! Система увійшла в повний резонанс! — захоплено закричав технолог, перекрикуючи гудіння машини.
— Бодю, чуваче, зупинися, — зітхнув Назар, нарешті відірвавшись від екрану свого смартфона й окинувши поглядом це неонове диво техніки. — Ми їдемо в США. Розумієш? Маямі. Океан. Пальми. А не на всеукраїнську виставку шалених вчених чи фестиваль косплею. Вимикай свій пилосос, збирай речі, ми чекаємо в машині.
— Які к бісу США?! Яке Маямі?! — щиро обурився Богдан, сплеснувши руками так, що ледь не зачепив паяльником мідну котушку. — Які пальми можуть зрівнятися з цим? Пакуйтеся сюди, кажу вам! Це машина часу. Справжня, робоча машина часу, а не макет! Я збирав її весь цей місяць із чистого мотлоху, старого двигуна від дідового мопеда, кількох автомобільних генераторів та унікальних мікросхем, які я за безцінь викупив у якогось дивного діда на радіоринку. Вона працює на принципі квантового зміщення просторово-часового континууму! Ну ж бо, просто посидьте всередині хоча б хвилину, я покажу вам коротеньке тест-демо, зніму показники датчиків — і ми одразу їдемо в аеропорт. Обіцяю!
Друзі розгублено перезирнулися. Звісно, ніхто з них ні на секунду не повірив у марення свого геніального, але явно перевтомленого сесією друга. Яка машина часу в гаражі серед банок із солоними огірками та старих шин? Проте Тарас розумів: якщо вони зараз почнуть сперечатися, то точно нікуди не полетять. Щоб якнайшвидше заспокоїти Богдана, вимкнути апарат і нарешті витягти технолога на свіже повітря, вони гурьбою, підштовхуючи одне одного, залізли всередину тісної, пахнучої нагрітим металом капсули.
Всередині виявилося п’ять саморобних крісел, зварених із сидінь старого мікроавтобуса. Простір був настільки обмеженим, що коліна Тараса впиралися в спинку попереду, а Орися підібгала під себе ноги, щоб не забруднити світлі шорти.
— Окей, Бодю, рівно дві хвилини на твій фокус, і ми виходимо, — суворо сказала Орися, закриваючи обличчя рукою від яскравого неону.
— Більше й не треба! — збуджено вигукнув Богдан.
Він застрибнув останнім, із гуркотом закрив важкий саморобний люк, який заблокувався зсередини кількома потужними засовами. На мить у капсулі запала тиша, порушувана лише важким диханням друзів. Богдан рішуче поклав руку на великий залізничний рубильник, пофарбований у червоний колір, і... різко затиснув його до упору вниз.
І в ту ж секунду все пішло абсолютно не за планом.
Замість обіцяного легкого гудіння чи короткого демонстраційного сигналу, апарат раптово завив. Цей звук був диким, пронизливим і високим, наче крик пораненого механічного звіра. Неонове світло на стінах капсули в одну мить втратило свій фіолетовий відтінок і стало сліпучо-білим, таким ріжучим, що заплющені очі не рятували від спалаху. Простір усередині кабіни дивним чином стиснувся, повітря стало густим і гарячим, а шлунки друзів різко підкотилися до горла, наче вони падали у ліфті з хмарочоса. Земне тяжіння просто зникло. Телефон Назара вислизнув з його рук і завис у повітрі, повільно обертаючись у білому сяйві. Навколо все закрутилося в шаленому, некерованому вихорі.
