Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Напередодні від’їзду Сергій полагодив дверцята кухонної шафки. Вони висіли криво вже пів року. Дружина кілька разів просила підтягнути завіси, але він усе відкладав. Тепер знайшов викрутку, замінив два шурупи, перевірив, чи щільно зачиняються дверцята, і ще хвилин п’ять стояв посеред кухні, роздивляючись, що можна полагодити.

Нічого більше не знайшов.

Оксана сиділа за столом. Перед нею давно охолов чай.

— Ти точно вирішив?

Сергій не повернувся.

— Ми вже говорили.

— Я знаю, що говорили. Я питаю, чи ти точно вирішив.

Він поклав викрутку на підвіконня.

— А що мені робити, Оксано?

Вона не відповіла. Це питання він ставив їй уже кілька місяців, і жодного разу вони не знаходили відповіді, яка влаштувала б обох.

Оксана відсунула чашку.

— Треба було їхати ще тоді, на початку, — сказала вона.

— Знову починаєш?

— А ми хіба закінчували?

Він знав, про що вона. Андрій із Лесею виїхали з дітьми майже відразу. Кликали їх, обіцяли допомогти знайти житло. Потім вибрався Володька, за ним ще двоє знайомих. Сергій тоді говорив, що не збирається кидати квартиру й роботу через паніку. Оксана збирала Мартині речі, а він просив не метушитися. Казав: перечекаємо, усе скоро скінчиться.

— Ти сама боялася везти Марту невідомо куди, — нагадав він.

— Боялася. І що? Я тобі це казала. А ти відповідав, що через місяць усі повернуться. Ось і повернулися.

— Легко тепер говорити.

— Тепер нам узагалі нічого не легко.

Вона підвелася й підійшла до раковини. Повернула кран, сполоснула чашку, хоча та була майже чиста. Сергій помітив, що вона довго не закручує кран.

— Навіть Олєжка, — сказала Оксана, не обертаючись. — Він же теж залишився. Дочекався, поки стало пізно, а тоді через Тису поліз. Тепер у Німеччині на соціалці. Живий.

— Ось і ти мене туди посилаєш.

Оксана закрутила кран.

— Я тебе нікуди не посилаю. Тоді ми могли поїхати разом. А тепер ти збираєшся сам у холодну річку. Не перекладай це рішення на мене.

Сергій хотів заперечити. Але вона вже витирала руки рушником і більше на нього не дивилася. Йому не сподобалося, що вона сказала «холодну річку». У його планах була Тиса, кордон, інший берег. Про холод він намагався не думати.

Сергієві було тридцять вісім. Він ніколи не служив в армії, не тримав у руках бойової зброї й навіть у дитинстві не любив бійок. Не через принципи. Просто боявся болю. Особливо того моменту, коли ще не знаєш, наскільки сильно зараз ударять.

Війна змінила його життя поступово.

Спочатку він перестав дивитися новини перед сном. Потім почав здригатися від незнайомих телефонних номерів. На вулиці мимоволі оглядався, помітивши людей у військовій формі, а побачивши поліцейську машину, перевіряв, чи взяв документи.

Зрештою страх став звичним, як ранкова кава. Він прокидався з ним, ходив на роботу, вечеряв, дивився телевізор. Навіть коли сміявся з доньчиних витівок, десь усередині залишалося неприємне відчуття, ніби він забув зробити щось надзвичайно важливе.

Повістки поки не було.

Іноді він думав, що, можливо, її взагалі не буде. Така думка приносила полегшення, але ненадовго. Бо наступною приходила інша: а якщо завтра?

Найгірше було вночі.

Сергій уявляв, як його везуть на фронт. Як він сидить в окопі, а десь поруч вибухають снаряди. Як раптом відчуває удар і дивиться на власні ноги, яких уже немає.

Іноді уява заходила далі. Він бачив себе мертвим. Не з боку, як у кіно, а ніби зсередини власного тіла. Ось він лежить, хоче поворухнути пальцем, але не може. Хоче покликати когось і не чує свого голосу.

Тоді Сергій сідав на ліжку, вмикав світло й ішов на кухню пити воду.

Оксана прокидалася.

— Знову?

— Спи.

Вона вже давно не питала, що йому наснилося.

Ідею переплисти Тису він спочатку відкинув. Надто небезпечно. У новинах постійно повідомляли про потопельників, про людей, які зникали в горах, про затриманих на кордоні. Він читав такі повідомлення з неприємним відчуттям, що все це стосується особисто його.

Олєжка зателефонував йому одного вечора, коли Оксана вкладала Марту спати. На екрані з’явилося знайоме, тільки схудле, обличчя. За спиною — білі стіни й чуже вікно.

— Ну що, Сірьожа, усе ще думаєш? — запитав він замість привітання.

— А ти вже, бачу, господар у Німеччині.

— Який господар? У кімнаті нас четверо. Поки на соціалці, папери доробляю. Мову вчу потроху. Роботу знайду, руки ж на місці.

Він підніс до камери чашку з відбитою ручкою. Сергій упізнав ту саму чашку, з якої Олєжка пив каву в них на дачі. Чомусь саме від цього йому стало прикро.

— Не шкодуєш? — запитав Сергій.

— Про що? Що живий?

— Про те, як перепливав.

Олєжка перестав усміхатися.

— Ти думаєш, я тобі казку розповім? Я й досі прокидаюся, коли сниться та вода. Мені пощастило, зрозумів? Пощастило.

— То навіщо ти мене підбиваєш?

— Бо ти вже другий рік кажеш, що боїшся загинути. Я тебе знаю. Ти навіть операцію на зубі три місяці відкладав, бо боявся уколу.

Сергій скривився. Про зуб справді було.

— Тут ніхто на тебе з готовим життям не чекає, — продовжив Олєжка. — Будеш працювати, як знайдеш де. Я сам ще шукаю. Але працювати й жити — це краще, ніж померти і годувати черв’яків замість дочки. Вибач, що так кажу.

— Не говори про Марту.

— А про кого говорити? Ти ж через неї весь час себе виправдовуєш.

Сергій різко відсунув телефон. Потім знову повернув екран до себе.

— У тебе вийшло. Не означає, що в мене вийде.

— Не означає, — сказав Олєжка. — Я не збираюся тобі брехати. Я живий і радий цьому. А вирішувати доведеться тобі.

Після розмови Сергій довго дивився на чорний екран. У голові крутилася Олєжчина фраза про черв’яків. Він сердився на друга за грубість, але найгірше було те, що завтра вранці знову мав вести Марту до школи й усю дорогу думатиме про його слова.

Потім почав цікавитися подробицями.

Скільки метрів до протилежного берега? Яка там течія? Наскільки холодна вода? Чи були випадки, коли люди успішно перепливали?

Останнє запитання цікавило найбільше.

Такі випадки були.

Сергій добре плавав. У дитинстві батько спочатку тримав його на воді долонею під животом. Згодом Сергій міг годинами не виходити з річки, перепливав місцевий ставок, пірнав із високого берега. Звісно, давно вже не робив нічого подібного, але плавати ж не розучився.

Він кілька разів повторював собі, що йдеться лише про одну річку. Одну-єдину перешкоду. Перепливе, вибереться на берег, а далі все якось владнається.

Він не вважав себе боягузом.

Усі хочуть жити. Хіба це соромно?..

Денисові також було тридцять вісім.

Коли його мобілізували, він навіть не сперечався. Не тому, що прагнув на війну. Просто все сталося настільки швидко, що він не встиг нічого придумати.

Перші два тижні навчання Денис майже не думав про смерть. Йому було важко фізично, бракувало сну, боліли ноги, плечі й спина. Він із подивом виявив, що може заснути сидячи, а їжа, на яку вдома навіть не подивився б, тут здавалася цілком пристойною.

Справжній страх прийшов пізніше.

На полігоні вони вчилися розрізняти звуки пострілів, визначати напрямок обстрілу, накладати турнікети й витягувати поранених. Інструктор пояснював, що робити, коли поруч вибухає міна, як поводитися під час артилерійського нальоту, чого не можна торкатися і куди не слід бігти.

Денис уважно слухав. Намагався запам’ятати кожне слово.

А потім одного вечора уявив, що все це відбувається насправді.

Що снаряд вибухає не десь там, на навчальному полі, а за кілька метрів від нього. Що людина, якій він накладає турнікет, справді кричить від болю. Що замість навчального манекена перед ним лежить хтось із хлопців, з якими він щойно вечеряв.

Тієї ночі він довго не міг заснути.

Через кілька днів Денис запитав інструктора:

— А якщо під час обстрілу людина просто завмре? Ну, від страху. Не зможе нічого зробити?

Інструктор подивився на нього.

— Буває.

— І що тоді?

— По-різному. Комусь вистачає голосу побратима, когось треба добряче струсонути. А хтось так і не може прийти до тями, доки все не закінчиться.

— А як зробити, щоб такого не сталося?

— Гарантії немає. Тому й тренуємося.

Денис хотів запитати ще щось, але передумав.

На фронті Денис дуже швидко зрозумів, що боявся недаремно.

Коли почався перший серйозний обстріл, він саме нахилився, щоб поправити ремінь на нозі. Раптом щось ударило в землю неподалік. Він не встиг ні озирнутися, ні пригнутися. Його кинуло обличчям униз, у мокру траву. У вухах запищало, рот наповнився землею.

Денис спробував вдихнути й не зміг. Ніби хтось уперся коліном йому між лопаток. Він відкрив рота ширше, ковтнув трохи повітря, закашлявся. Над головою просвистіло щось дрібне. За комір посипалася земля.

Другий вибух був ближче.

Денис завищав.

Він почув цей тонкий, чужий звук і спочатку навіть не зрозумів, що кричить сам. Потім затиснув рот долонею. Крик не припинився, лише став глухим. Він уже не бачив ані дерев, ані хлопців. Перед очима була купина з обірваним корінням, зовсім близько, і маленький чорний жук, який уперто дерся по грудці землі.

«Зараз. Зараз у мене влучить».

Він не намагався пригадати, чого їх навчали. Усе, що знав, кудись поділося. Хотів заритися в землю, залізти під неї, зробитися таким малим, щоб його неможливо було зачепити. Шкріб пальцями мокрий ґрунт, забиваючи його під нігті. Шепотів щось, але не чув власних слів.

Знову гримнуло. Денис сіпнувся всім тілом і раптом відчув тепло між ногами.

Не одразу зрозумів. Лише за кілька секунд, коли мокра тканина прилипла до стегон, до нього дійшло, що він обмочився. Спробував стиснути ноги, ніби це ще можна було зупинити. З-під нього тягло холодом, але він продовжував лежати так само, розпластавшись, із притиснутою до потилиці долонею.

Його знудило. Спочатку під горло підкотився кислий клубок, потім він не втримався й виблював просто перед собою. Обличчя торкнулося блювоти, коли наступний вибух змусив його знову втиснутися в землю. Він задихався, кашляв, давився, намагався відсунути голову, але боявся підняти її навіть на кілька сантиметрів.

— Не треба… — проскиглив він невідомо кому.

Земля ще раз здригнулася. Денис заверещав, тепер уже не прикриваючи рота. Йому здавалося, що він кричить безперервно, хоча насправді з горла виривалися короткі хрипкі звуки. Він не чув, що йому гукають. Кожен новий гуркіт стискав його живіт так, що боліло під ребрами.

Потім настав проміжок тиші.

Він уперше почув власне дихання. Часте, свистяче. Десь поруч хтось лаявся. Ще хтось гукав ім’я. Денис завмер, чекаючи наступного вибуху. Ніщо не могло переконати його, що небезпека минула.

— Денисе! Ти живий?

Хтось торкнувся його плеча. Денис закричав і прикрив голову, думаючи, що на нього щось падає.

— Та це я! Я! Дивись на мене!

Він повернув обличчя. Над ним був Сашко, молодший майже на десять років. На щоці в нього виднілася свіжа подряпина. Сашко щось говорив, але Денис бачив тільки його губи.

— Чуєш мене? Ти цілий?

Денис кивнув. Йому хотілося сказати, що він зараз помре, що не витримає ще одного вибуху, але язик ледве рухався.

— Вставай. Треба до хлопців.

Сашко відступив на крок, простягнув руку. Денис дивився на неї. Дивився так довго, що Сашко сам схопив його за плече й потягнув угору.

Ноги підломилися. Денис упав на коліно. Лише тоді помітив темну мокру пляму на штанях і запах, який ішов від нього. Перша виразна думка після обстрілу була навіть не про смерть: Сашко побачить.

— Не можу, — видавив він.

— Можеш. Давай руку.

— Я не можу…

Сашко не сперечався. Підхопив його під пахву й практично поставив на ноги. Відпустив не відразу. Денис зробив один крок, другий. Земля під черевиками здавалася м’якою, наче він і досі падав.

Біля пошкодженого укриття хтось кликав на допомогу. Там залишалися двоє поранених. Сашко рушив першим, Денис пішов слідом. Перші кілька метрів він дивився тільки на Сашкову спину. Коли той нахилився над одним із поранених, Денис опустився поруч і взявся за те, що йому сказали тримати. Пальці ще тремтіли. Довелося перехоплювати двічі.

Про те, що сталося далі, він згадував уривками. Чужий лікоть, який вислизав із рук. Чиїсь зуби, стиснуті так міцно, що між ними не проходило жодного звуку. Застібка на рукаві, за яку він чомусь ухопився й не відпускав. Пам’ятав, що вони допомагали забрати поранених. Не пам’ятав, скільки часу це тривало.

Коли хлопців евакуювали, Денис сів біля стіни й побачив на своєму рукаві кров. Тер великим пальцем засохлу пляму, намагаючись збагнути, чия вона. Не зміг. Від мокрих штанів тягнуло холодом, шкіра на стегнах свербіла. Він сидів боком до інших і весь час підтягував куртку нижче.

Увечері вдалося переодягнутися. Брудні речі він згорнув якомога щільніше і засунув подалі. Йому здавалося, що запах однаково залишився на шкірі. Коли хтось проходив поруч, Денис несвідомо затримував подих.

Сашко сів біля нього, нічого не питаючи.

— Я думав, що здохну там, — сказав Денис.

— Я теж.

— Ні. Ти не зрозумів. Я взагалі не міг поворухнутися. Я кричав.

— Чув.

Денис утупився в руки. Під нігтями досі була земля.

— І… ти бачив?

Сашко не перепитав, що саме.

— Бачив.

Денис очікував жарту. Або бодай кривої усмішки. Він сам уже встиг подумки назвати себе всіма словами, які могли сказати про нього інші.

Сашко поліз у кишеню, дістав зім’яту пачку печива й простягнув йому.

— Бери. Мені дружина прислала.

Денис узяв одне. Відкусив, але не відчув смаку. Крихти посипалися на долоню, і він довго не знав, куди їх подіти.

Пізніше йому багато разів згадувався не сам вибух, а та простягнута Сашком рука. Він усе ще не знав, чи зміг би підвестися без неї. І що станеться, коли наступного разу поруч нікого не буде.

У день від’їзду Сергій прокинувся раніше за будильник.

За вікном було темно. Оксана спала, відвернувшись до стіни. Він обережно вибрався з ліжка, одягнувся й пішов на кухню.

Сумка стояла біля холодильника.

Документи, гроші, телефон, трохи одягу. Нічого зайвого.

Він перевірив усе втретє.

Потім зайшов до доньки.

Марта спала, розкинувши руки поверх ковдри. На підлозі валявся плюшевий заєць, якого вона вперто продовжувала брати із собою в ліжко, хоча вже ходила до третього класу.

Сергій підняв іграшку, поклав біля подушки.

Хотів поцілувати доньку, але злякався, що розбудить.

Постояв трохи й вийшов.

Оксана чекала в коридорі.

— Подзвони, коли доїдеш.

— Подзвоню.

Вона поправила йому комір куртки, хоча той і так лежав рівно. Потім застебнула бічну кишеню сумки, яку Сергій залишив відкритою. Він хотів сказати, що сам, але промовчав.

— Може, ще не пізно передумати?

Сергій відчув роздратування. Не на дружину. На те, що вона знову змушує його сумніватися.

— Оксано, ну скільки можна?

— Добре.

Вона відступила.

Він узяв сумку.

— Я ж не назавжди.

Оксана кивнула.

Сергій хотів сказати ще щось, але не знайшов слів. Обійняв її, відчув, як вона міцно притиснулася до нього, і раптом мало не заплакав.

Тоді швидко відчинив двері.

На сходовому майданчику було холодно.

Спускаючись, він намагався думати лише про найближчі кілька годин. Доїхати. Знайти потрібне місце. Дочекатися темряви.

А потім вода.

Сергій мимоволі затримався між поверхами.

Уперше за багато місяців він відчув щось схоже на полегшення. Нарешті він не просто боявся й чекав. Нарешті щось робив, щоб урятувати своє життя.

Від цієї думки навіть додалося впевненості.

Він вийшов із під’їзду й рушив до автовокзалу.

Того самого ранку Денис отримав від дружини фотографію.

На знімку був кухонний стіл, дві тарілки з яєчнею і їхній кіт, який нахабно вмостився на вільному стільці. У кутку кадру виднілася рука дружини: вона саме відсувала від нього тарілку.

«Твоє місце зайняте», — написала вона.

Денис усміхнувся.

«Жени паразита. Скоро повернуся».

Він натиснув «Надіслати» й відразу пошкодував про останні два слова.

Скоро повернуся.

Він писав їх майже щодня, хоча не мав жодного уявлення, коли насправді повернеться.

А іноді боявся, що взагалі ніколи.

Телефон довелося сховати. Їхня група готувалася виходити на позиції.

Напередодні там було важко. Хлопці розповідали про постійні удари дронів, артилерію й поранених, яких не завжди вдавалося забрати відразу.

Денис перевіряв спорядження.

Перевірив зброю. Перерахував магазини. Поправив ремені бронежилета. Переконався, що турнікет на місці.

Потім зробив усе спочатку.

Сашко спостерігав за ним кілька хвилин.

— Ти зараз дірку у своєму автоматі протреш.

— Відчепись.

— Та я нічого.

Сашко присів поруч, дістав сигарету, але не запалив.

— Страшно?

Денис глянув на нього.

— А тобі?

— Страшно.

Вони помовчали.

— Знаєш, чого я найбільше боюся? — запитав Денис.

— Чого?

— Що в потрібний момент знову заклякну. Хтось потребуватиме допомоги, а я лежатиму, як тоді.

Сашко покрутив сигарету між пальцями.

— Ти ж тоді встав.

— Ти мене підняв.

— Ну то й що?

— А якщо тебе поруч не буде?

Сашко нічого не відповів.

Десь удалині коротко загуркотіло. Обидва повернули голови на звук, зачекали кілька секунд і знову взялися до своїх справ.

Перед виходом Денис ще раз дістав телефон.

Дружина надіслала нове повідомлення.

«Ми тебе чекаємо. Бережи себе».

Він прочитав його двічі.

Хотів відповісти, але командир уже кликав збиратися.

Денис вимкнув телефон, залишив його у своїй сумці в місці збору, підвівся й закинув автомат на плече.

Йому було страшно.

І він пішов разом з усіма.

Перші сто кілометрів Сергій проїхав у міжміському автобусі. Сидів біля вікна, тримаючи сумку на колінах, хоча під сидінням було достатньо місця.

Власну машину він залишив удома. Думка про блокпости не давала спокою: здавалося, що за кермом його неодмінно зупинять і почнуть розпитувати, куди та навіщо їде. В автобусах теж перевіряли документи. Сергій це знав. Але серед чужих пасажирів почувався трохи менш помітним.

Пересадки були виснажливі. На одній автостанції довелося майже годину чекати маршрутку, на іншій — стояти в проході між людьми з торбами. Коли двері відчинялися, він щоразу шукав очима наступну машину, ніби боявся, що залишиться тут назавжди.

Дорога подекуди здавалася знайомою. Колись вони їздили нею всією родиною на відпочинок, і він навіть упізнав придорожнє кафе, де Марта перекинула на себе склянку соку. Тоді Оксана страшенно розсердилася, а він сміявся, поки донька не образилася на обох.

Тепер кафе було зачинене.

У внутрішній кишені куртки лежали документи, за які він віддав майже всі їхні заощадження. Сергій досі не міг згадувати ту суму спокійно. Коли передавав гроші, пальці так тремтіли, що він ледве зумів їх перерахувати. Чоловік, який усе влаштував, запевняв: із цими паперами буде простіше. Сергій хотів йому вірити. А тепер боявся навіть торкатися тієї кишені.

Документи були підроблені. Удома це слово здавалося чимось далеким, майже чужим. У автобусі воно раз у раз спливало в голові, і від нього нудило. Якщо перевірять? Якщо зрозуміють? Він уявляв, як його просять вийти, як пасажири повертають голови. Найбільше лякало навіть не затримання, а те, що всі відразу здогадаються, навіщо він їде.

Він намагався переконати себе, що гроші витратив не дарма. Сім’я ще заробить. Гроші взагалі можна повернути. А його самого, якщо загине, ніхто не поверне. Марта залишиться без батька. Оксана сама тягтиме все життя. Хіба він має право допустити таке?

На цьому місці він завжди зупиняв думку. Бо за ним приходило інше запитання: а ті, хто вже воює, хіба не мають дітей? Він відвертався до вікна й дивився на поля, аж доки непрохана думка відступала.

На одному з блокпостів автобус довго стояв без пояснень. Сергій дивився на військового біля відчинених дверей і відчував, як сорочка прилипає до спини. Коли той увійшов до салону, Сергієві здалося, що він перестав дихати. Жінка через прохід спокійно шукала щось у сумочці. Хлопець позаду позіхнув. Сергій не розумів, як вони можуть поводитися так звичайно. Йому здавалося, що вся машина чує, як калатає його серце.

Коли автобус нарешті рушив, йому захотілося засміятися. Натомість він раптом відчув, що мусить до туалету, і всю дорогу до наступної зупинки рахував хвилини.

Телефон задзвонив близько одинадцятої, коли він чекав чергову маршрутку.

Оксана.

— Ну як ти?

— Нормально. Їду.

— Де ти зараз?

Він назвав місто, яке проїхав майже годину тому.

— Поїв?

— Так.

Це була неправда. Від самого ранку він випив лише каву. На автостанції пахло гарячими пиріжками, але від самої думки про їжу його нудило.

— Сергію, ти хоч розумієш, що робиш?

Він поправив ремінь сумки на плечі.

— Розумію.

— А я от не розумію.

— Оксано...

— Добре. Не буду.

Він чув, як вона дихає в слухавку.

— Марта питала, коли ти повернешся.

— Що ти сказала?

— Що не знаю. І що ти сам їй поясниш. Я більше не хочу вигадувати за тебе.

— Могла б сказати, що скоро.

— А скоро це коли?

Сергій мовчав.

— Подзвони ввечері, — сказала вона й завершила розмову.

Він ще якийсь час дивився на потемнілий екран. Повз нього йшли люди, хтось сердито гукав водія, неподалік плакала дитина. Усі кудись їхали, щось планували, сварилися через дрібниці. Сергієві хотілося опинитися серед них і їхати куди завгодно, тільки не туди, куди він зібрався.

Найбільше дратувало те, що дружина мала рацію. Він справді не знав, що робитиме після кордону. Уявляв собі лише перші хвилини на протилежному березі. Далі все було розмитим. Якісь дороги, люди, поліція, документи. Можливо, табір для біженців. Можливо, робота.

Головне — там не буде війни.

Він повторив це подумки кілька разів.

Там не буде війни.

Ближче до вечора Сергій вийшов із третього за день автобуса в незнайомому містечку. Ноги затерпли, голова гуділа від дороги, а плече боліло під ременем сумки. Він озирнувся, побачив невелику автостанцію й пішов до неї. Далі їхати було нікуди, принаймні сьогодні. Треба було знайти нічліг. І людину, яка погодиться провести його далі.

Автостанція зачинялася. Касирка опускала металеву шторку, хтось у кутку згрібав віником недопалки й папірці. Сергій кілька хвилин стояв перед розкладом, хоча вже прочитав його двічі. Не хотів виходити надвір. Там треба було знову вирішувати, що робити.

Номер чоловіка, який обіцяв знайти провідника, не відповідав. Спершу пролунали довгі гудки. Потім голос повідомив, що абонент поза зоною досяжності. Сергій набрав ще раз, хоча розумів, що нічого не зміниться.

За все він уже заплатив. Документи, дорога, завдаток за допомогу. Грошей залишалося набагато менше, ніж він припускав. І раптом Сергій подумав, що той чоловік міг просто зникнути. До цієї хвилини він навіть не дозволяв собі такої думки.

Він зайшов у невеличкий магазин навпроти автостанції. За прилавком стояла жінка років п’ятдесяти. Сергій купив воду, батон і найдешевшу ковбасу.

— Ви не місцевий? — запитала вона, поки шукала решту.

Сергій завмер.

— А що?

— Та нічого. Просто раніше вас не бачила.

Він відчув, як обличчя наливається кров’ю. Жінка дивилася на нього без особливої цікавості, та Сергієві вже вчувалося у звичайному запитанні щось інше.

— У справах приїхав.

— То, може, вам ночувати ніде? У Ганни Петрівни кімнати здаються. Он там, через дорогу.

— Дякую.

Він забрав пакет і вийшов, забувши решту. Жінка гукнула вслід. Сергій повернувся, взяв купюри, пробурмотів щось нерозбірливе і майже вибіг надвір.

На вулиці йому стало соромно. Вона ж нічого не зробила. Продавчиня, яка просто запропонувала нічліг. Але він уже встиг уявити, як вона телефонує комусь після його відходу й переказує прикмети незнайомого чоловіка з сумкою.

Тут про таких, як він, говорили часто. Принаймні Сергій був у цьому впевнений. Йому здавалося, що кожен місцевий знає, кого треба остерігатися, а кого можна видати. Слова «ухилянт» він боявся більше, ніж хотів визнавати. Чужими устами воно звучало як вирок. У власній голові він ніколи так себе не називав.

Він не тікав від війни. Він рятувався. Це різні речі.

Так він пояснював собі ще вдома, коли вперше вирішив платити за документи. Знову і знову. Нікого ж не зраджує. Не давав обіцянки йти воювати. Не присягав. Невже людина мусить віддати життя тільки тому, що народилася чоловіком? Він хоче побачити, як Марта закінчить школу, як у неї з’явиться перший хлопець, як вона колись скаже, що більше не потребує батькових порад. Хіба це злочин — хотіти побачити?

Але десь між цими виправданнями застрягала згадка про Оксану. Вона сказала: «Ти вирішуй сам». Не підтримала й не заборонила. А коли він розповів, скільки коштували папери, довго мовчала. Сергій тоді навіть розсердився на неї за мовчання. Йому хотілося почути, що він робить правильно. Хоч від когось.

Він знайшов будинок, на який показала продавчиня. Хвіртку відчинила невисока сива жінка в теплій кофті.

— Кімната є? — запитав Сергій.

— Є. На ніч?

— Поки що на ніч.

Жінка уважно подивилася на нього, і він миттю пошкодував про ці слова.

— Холодний який, — сказала вона. — Заходьте. Піч натоплена.

У кімнаті пахло старою деревиною й сушеними яблуками. На ліжку лежала груба ковдра, у вікні відбивався жовтий прямокутник лампи. Сергій поставив сумку біля стільця і знову перевірив телефон.

Жодного дзвінка.

— Вечеряли? — запитала господиня з коридору.

— Так, дякую.

Він збрехав машинально. Не хотів зайвих запитань, навіть таких невинних.

Коли господиня пішла, Сергій дістав із пакета куплені хліб і ковбасу. Зранку в роті нічого не було. Він відламав шматок батона, відкусив ковбаси й почав жадібно жувати. Лише тепер відчув, наскільки зголоднів.

Пізніше, коли господиня постукала й запитала, чи все гаразд, Сергій здригнувся так сильно, що перекинув пляшку.

— Усе добре, — сказав він надто голосно.

Вона побажала на добраніч і пішла. Сергій витер воду рукавом і сів на край ліжка.

Телефон усе ще мовчав.

Наступного ранку він знову набрав номер провідника. Потім іще раз. Ніхто не відповів. У магазині продавчиня впізнала його і привіталася так приязно, що йому знову стало не по собі.

Він розпитав кількох людей, чи не знають вони когось, хто міг би допомогти з дорогою. Формулював усе так плутано, що один чоловік порадив звернутися на автостанцію, а інший лише знизав плечима. Сергій помітив, як той озирнувся вслід, і довго не міг вирішити, чи це справді сталося, чи йому здалося.

На обід він уже не залишився. Сидів на краю ліжка, розклавши перед собою гроші, і намагався зрозуміти, скільки ще може чекати. Кожен день тут коштував грошей. Кожен новий незнайомець міг виявитися тим, хто допоможе, або тим, хто видасть. Він перестав розрізняти ці можливості.

Ближче до вечора Сергій подумав про повернення додому.

Від самої думки стало трохи легше. Можна було б сказати Оксані, що нічого не вийшло. Повернутися, лягти у власне ліжко, вранці відвести Марту до школи. Він майже відчув запах домашньої кави.

Потім уявив, як прокидається серед ночі від телефонного дзвінка, як знову сахається кожної перевірки, як чекає на повістку. І зрозумів, що назад боїться не менше, ніж уперед.

— Ну й що тепер? — тихо запитав він у порожньої кімнати.

Ніхто не відповів.

Коли надворі почало сутеніти, він склав речі у сумку. Надто довго чекати на незнайомого чоловіка, який не бере слухавки, він більше не міг. Що буде далі, Сергій не знав. Уперше з початку дороги попереду не залишилося навіть людини, якій можна було б довірити рішення.

Він застебнув куртку, вимкнув у кімнаті світло й вийшов.

На позиції вони прийшли вже по темному. Денис упізнав місце тільки за низьким входом в укриття та чоловіком, який чекав на них, притиснувши до грудей автомат. Той показав рукою, куди заходити, і відступив, пропускаючи інших.

Усередині пахло сирістю, потом і давно остиглим чаєм. Під ногами хлюпало. Денис пригнув голову, зачепив каскою балку й так злякався короткого стуку, що мало не впустив зброю.

— Тихо ти, — буркнув хтось із темряви.

— Вибачте.

— Та не мені. Балці вибачайся.

Кілька чоловіків засміялися. Денис теж усміхнувся, хоча не зрозумів, чи над ним пожартували, чи просто від утоми.

Йому показали місце біля стіни. Він сів, поклав автомат на коліна і притиснув долоні до рукавів, щоб не було видно, як тремтять пальці. Поруч Сашко розв'язував шнурки. Робив це повільно, зосереджено, наче найбільша його турбота зараз — мокрі черевики.

— Де тут вода? — запитав Денис.

Йому показали каністру. Він налив у кухоль, зробив ковток, але вода не пішла. У горлі стояв той самий кислий присмак, що залишився після першого обстрілу. Він повернув кухоль на місце.

— Не їв нічого? — спитав Сашко.

— Не хочу.

— То й не їж. Хоч сухар пожуй.

Денис узяв сухар, тримав його в руці, поки той не розкришився. Крихти прилипали до спітнілої долоні.

Зовні щось загуло. Розмова урвалася. Ніхто не кинувся до виходу, не закричав, але Денис помітив, як усі прислухалися. Навіть чоловік, який щойно жартував про балку, повільно опустив кухоль.

Гул віддалився. Хтось видихнув і знову заговорив про їжу.

Денис дивився, як чоловік біля входу спокійно розламує шматок хліба. Сам він за ті кілька секунд устиг подумки попрощатися з усіма, кого знав.

Він притиснув долоню до живота. Там щось болісно стягувалося щоразу, коли над укриттям проходив невідомий звук. У дитинстві так бувало перед контрольною, до якої він не підготувався. Тоді найбільша неприємність, яка на нього чекала, була двійка.

— Ти знову побілів, — сказав Сашко.

— Нормально.

— Я ж бачу.

— Не дивися.

Сашко якийсь час мовчав.

— Думаєш, мені весело? — запитав нарешті.

Денис глянув на нього. При тьмяному світлі обличчя Сашка здавалося старшим, ніж удень. Він тримав руки між колінами, а великим пальцем раз по раз натирав кісточку на іншій долоні, аж шкіра почервоніла.

— Ти хоч можеш щось робити, — сказав Денис.

— Я теж не все можу.

І Сашко більше нічого не додав.

Пізніше світло погасили. Хтось ліг на бік, хтось залишився сидіти. Денис знайшов місце для ніг і сперся потилицею об стіну. Спати не виходило. Варто було заплющити очі, як він бачив ту саму купину з обірваним корінням. І маленького чорного жука, який повз по ній, поки земля навколо вибухала.

Він відкривав очі й дивився на темні обриси чужих черевиків.

Минуло, мабуть, пів години. А може, п'ять хвилин.

Звідкись удалині донісся глухий удар. Денис здригнувся. За ним другий. Третій. Він учепився пальцями в край лави. Спробував розтиснути їх по одному, але на наступному ударі знову стиснув кулаки. Так і сидів, чекаючи, чи не гримне ближче.

— Досить близько, — сказав хтось.

Денис ще сильніше зіщулився.

Наступний удар був таким сильним, що з балки посипався пил. Денис миттю зігнувся, затулив голову й затиснув рот, бо звідти вже рвався крик. Нудота підкотила до горла. Він проковтнув її разом зі слиною, відчувши гіркоту, й закашлявся.

— Не кричи, — прошепотів сам до себе.

Йому хотілося втиснути голову між колінами й залишатися так до ранку. Ніхто, здавалося, не звертав на нього уваги. Це було добре. І водночас він із жахом подумав, що якби зараз комусь знадобилася його допомога, він навіть не почув би прохання.

У темряві неподалік хтось тихо сказав:

— Сашку, посунься. Руку придавив.

Сашко ворухнувся, звільнив місце, і той чоловік знову влігся. Такий звичайний голос серед гуркоту здався Денисові майже неймовірним. Він спробував випрямитися. Не відразу зміг розтиснути пальці, якими тримався за край бронежилета.

Коли на якийсь час стихло, Сашко нахилився до нього.

— Воду питимеш?

Денис кивнув.

Кухоль цокнув об його зуби. Він змусив себе зробити кілька ковтків і повернув посудину двома руками, щоб не розлити.

— Слухай, — тихо сказав він. — А якщо мене знову заклинить?

— Тоді знову будемо розбиратися.

— Ти все жартуєш.

— Я не жартую.

Сашко забрав кухоль. Денис хотів сказати, що не має права розраховувати на чужі руки до кінця війни. Але його нудило, а ще він боявся розплакатися, якщо почне говорити.

Він сидів, прислухаючись до дихання людей поруч. Час від часу чув, як хтось кашляє або шурхотить курткою. Перевіряв себе: ноги рухаються, руки теж. Поки що.

Сергій зупинився за хвірткою й озирнувся на освітлене вікно. У кімнаті залишилися піч, ліжко, вода. Він міг заплатити ще за одну ніч. Але ще один день очікування нічого не вирішував.

Біля магазину курили двоє чоловіків. Сергій пройшов повз, намагаючись не прискорювати кроку. Він уже дійшов до останніх будинків, коли дістав телефон. Оксана дзвонила кілька разів. Марта надіслала повідомлення.

«Тату, ти обіцяв подзвонити».

Сергій набрав дружину.

— Де ти? — запитала вона відразу. — Я весь день дзвоню.

— Не міг говорити.

— Що сталося?

— Нічого. Я йду.

— Куди йдеш? Ти ж учора доїхав.

Він подивився на дерева за останнім будинком.

— Потім розкажу.

— Ти сам? Сергію, тільки не кажи, що пішов сам.

Він мовчав.

— Повертайся, — сказала Оксана. — Хоч зараз. Ми якось розберемося.

Йому захотілося погодитися. Сказати, що завтра сяде на автобус, і вона зустріне його вдома. Він уже майже вимовив це, але згадав дорогу з блокпостами, чужі очі над своїми документами, ще одне безсонне чекання повістки.

— Поцілуй Марту.

— Сам подзвони їй. Вона чекає.

Сергій не відповів. Він знав, що донька запитає, коли він повернеться. А він знову збреше.

— Пізніше. Добре?

Він закінчив розмову і прибрав телефон.

Дорога під ногами спочатку була твердою. Потім перетворилася на вузьку, розбиту коліями смугу. Сергій спіткнувся об корінь, упав на одне коліно. Поки підводився, намочив шкарпетку. Нога почала мерзнути майже відразу.

Удалині з'явилося світло. Сергій рушив до нього, але зупинився за кілька кроків. Якщо там люди, доведеться пояснювати, звідки він прийшов уночі із сумкою. Навіть просте «заблукав» уже здавалося підозрілим. Він постояв, доки світло не сховалося за деревами, і пішов іншим боком.

За якийсь час він з'їв шматок хліба, запив водою. Здригнувся від собачого гавкоту, прислухався, але звук не повторився. Телефон показував мало заряду. На екрані була літня фотографія Марти біля озера. Сергій поглянув на неї й погасив екран.

Він сів перепочити на повалене дерево. Від мокрої кори швидко промокли штани. Коли підвівся, коліна тремтіли. Сергій поправив ремінь сумки, випадково дряпнувши застібкою кору, й спробував пригадати, звідки прийшов.

Повернувся в той бік, який здавався правильним. Ішов довго. Потім попереду між деревами побачив темну смугу. Підійшов ближче.

Те саме повалене дерево. На корі свіжа світла подряпина.

— Ні, — сказав Сергій.

Він обернувся, але не впізнав нічого. Всі дерева стояли однаково. Десь над головою потріскувало мокре гілля.

— Ні. Тільки не це.

Сергій залишився стояти біля дерева, не знаючи, в який бік тепер іти.

Денис прокинувся від того, що хтось наступив йому на ногу.

— Вибач, — прошепотів незнайомий голос.

Він розплющив очі, не одразу зрозумів, де лежить, і схопився за автомат. Укриття було тим самим. Біля входу хтось вовтузився з порожніми каністрами, з термоса розливали чай. Отже, настало ранкове чергування. Отже, він усе-таки заснув.

Сашко сидів навпроти, зашнуровуючи черевик.

— Ти хропів, — сказав він.

— Неправда.

— Ну, то хтось із твоєї сторони.

Денис сів, помацав штани. Вони були сухі. Він зробив це непомітно, як йому здавалося, але Сашко відвів очі надто швидко. Денис відчув, як загорілися вуха.

Укриття вранці виглядало ще гірше, ніж уночі. На підлозі стояли калюжі, уздовж стіни в ряд сохли шкарпетки. Чоловік біля входу безуспішно намагався прикурити, затуляючи запальничку долонями.

Денисові дали кухоль чаю. Він тримав його обома руками, доки перестали тремтіти пальці. Спробував з'їсти галету, але після першого шматка довелося ковтнути чаю. У роті не було слини.

— Ти хоч щось їж, — сказав Сашко.

— Не лізе.

— Буде ще гірше, коли з ніг звалишся.

Денис запхав до рота другу половину галети. Жував довго й сердито, ніби хтось примушував його виконувати дурну роботу.

За якийсь час попросили допомогти перенести ящики. Він підхопив один, поніс до дальньої стіни. Робота була проста, і він зрадів їй. Поки руки зайняті, можна не дивитися на вхід.

Перший удар прийшов зненацька.

Ящик вислизнув із рук. Щось важке вдарило Дениса по гомілці, але болю він не відчув. Інші вже пригнулися, хтось крикнув відійти від входу. Денис стояв біля стіни й дивився на розсипані по долівці пакунки. Йому страшенно захотілося, щоб усе зникло: укриття, земля, люди. Щоб удома в цей час просто дзвенів телефон, на який можна не відповідати.

Другий вибух погасив світло.

Денис присів і затиснув голову ліктями. Він знав, що треба дихати повільніше, але повітря входило короткими поштовхами. Між ними виривався тонкий звук, схожий на схлипування. Він притиснув зуби до рукава. Зуби клацали.

Коли до укриття ввалилися двоє, Денис спочатку побачив тільки руки. Один тримав другого попід пахви, тягнучи його по землі. У пораненого підкошувалася нога. Черевик креслив по підлозі мокру смугу.

— Місце! Звільніть місце! — крикнув той, хто тягнув.

Сашко схопився. Ще двоє допомогли покласти пораненого на підстилку. Денис залишався біля ящиків. Він бачив, як Сашко розстібнув на чоловікові спорядження, як попросив світла. Хтось увімкнув ліхтарик.

— Денисе, сюди!

Він чув. Навіть зрозумів, хто кличе. Але між ним і Сашком було кілька кроків відкритої підлоги, і він не міг змусити себе їх пройти.

— Денисе! Аптечку подай!

Аптечка лежала біля його коліна. Він дивився на неї. Простягнути руку було простіше, ніж підвестися. Та пальці не розгиналися.

Сашко підбіг сам. Підхопив аптечку з підлоги біля Денисового коліна й нахилився до нього так близько, що Денис побачив маленьку подряпину на його щоці.

— Дивись на мене. Ти мене чуєш?

Денис кивнув.

— Тоді підіймайся. Мені самому не впоратися.

Він сказав це без злості. І від того стало ще гірше.

Денис намацав край ящика, сперся, підвівся з другої спроби. Хтось поклав йому в руки згорток бинтів. Він підійшов. Поранений лежав із заплющеними очима, стискаючи в кулаці комір чиєїсь куртки.

— Притисни тут, — сказав Сашко. — Не відпускай.

Денис зробив, як йому показали. Руки трусилися. Він навалився сильніше, боячись послабити натиск. Поранений застогнав, і Денис здригнувся.

— Не дивися на мене, — тихо сказав той. — Роби, що він каже.

Денис ковтнув. Глянути на обличчя пораненого він і справді більше не наважувався.

Далі все відбувалося уривками. Світло ліхтарика. Чиясь команда. Сашкове плече поруч. Вода, яку хтось подав, але ніхто не випив. Коли пораненого забрали до евакуаційної групи, Денис ще тримав перед собою руки в тому самому положенні.

— Можеш відпустити, — сказав Сашко.

Денис опустив долоні. На пальцях залишилася кров.

Він пішов у дальній кут і сів за ящиками. Звідти не було видно входу. Денис тер долоні вологою серветкою, аж доки шкіра не почала пекти.

Сашко знайшов його за кілька хвилин.

— Як ти?

— Ти мене кликав, а я сидів.

— Потім же підійшов.

— Ти вдруге мусив за мною йти. Через мене.

— Зараз не через тебе.

Денис підняв голову. Він не розумів, чому Сашко говорить так спокійно.

— А якби ти не підійшов?

Сашко нічого не сказав.

Денис чекав, доки той почне його втішати. Але Сашко лише сів поруч, обережно витер кров зі свого зап'ястка і попросив передати чисту серветку.

Денис простягнув пачку. Цього разу рука послухалася відразу.

Сергій ще раз подивився на світлу подряпину в корі.

Сергій присів, бо ноги раптом перестали тримати. Намагався пригадати, де звернув не туди. Той вогник був ліворуч чи праворуч? Він крутив у голові останні пів години й щоразу губився на тому самому місці.

Він дістав телефон. На екрані ще було видно Мартинине повідомлення. Сергій хотів відкрити карту, але телефон вимкнувся, перш ніж вона завантажилася.

Він натиснув кнопку. Нічого.

Ще раз.

Порожній екран повертав йому слабке відображення обличчя.

— Ну давай, — сказав Сергій. — Давай же.

За стовбуром трохи менше діставав вітер. Сергій присів навпочіпки, притис сумку до грудей, сховав руки під пахви. Спробував підвестися, але зачепився черевиком за корінь і знову сів.

Не спати. Треба не спати.

Він повторював це, коли очі починали злипатися. Разів зо два підводився, тупцював на місці, знову сідав. Один раз йому здалося, що він чує Оксанин голос із кухні. Відкрив очі й побачив перед собою мокру кору.

Коли небо посіріло, Сергій спершу не повірив. Дерева набували обрисів, стало видно власні черевики, сумку, траву, притиснуту до землі. Він підвівся, схопившись за стовбур. Права нога слухалася погано. Ступня в мокрому черевику майже нічого не відчувала.

Тепер він побачив, що повалене дерево лежить біля невеликої западини. Учора в темряві він кілька разів обходив її колом. Звідти й повертався сюди.

Сергій стояв, дивився на цю просту, очевидну річ і почав сміятися. Сміх перейшов у кашель. Він витер носа рукавом.

У сумці залишилися хліб, кілька скибок ковбаси й вода. Сергій з’їв усе стоячи. Пляшку залишив майже порожньою.

Він вирішив знайти людей.

Згодом між деревами з’явилася стара колія, а в ній — свіжий слід шини. Сергій пішов швидше. Довелося зупинитися, щоб перечекати запаморочення.

Вона привела до порожньої господарської будівлі. Двері висіли на одній завісі. Усередині лежали старі дошки, мішки й розірваний матрац. Сергій зайшов, опустив сумку на підлогу й відразу відчув, як сильно болить спина.

На стіні стирчав іржавий цвях із клаптем мотузки. Сергій машинально потягнув за мотузку, перевіряючи, чи тримається. Потім глянув на перекошені двері. Якби мав викрутку, міг би підтягнути завісу. Ця думка була настільки недоречною, що він сам здивувався.

Він пригадав домашню шафку. Як довго відкручував старий шуруп, поки Оксана стояла за спиною. Тоді здавалося, що він робить бодай щось корисне.

Сергій ліг на край матраца. Крізь дах було видно світлу смужку неба. Він хотів тільки трохи полежати. А потім підвестися, знайти дорогу, розпитати когось. Навіть якщо доведеться назвати своє ім'я.

Прокинувся від гуркоту.

Спочатку подумав, що це знову сон. Потім почув голоси. Недалеко розмовляли двоє чоловіків. Один голос звучав сердито, другий коротко відповідав. Скрипнули дверцята машини.

Сергій сів так різко, що перед очима потемніло.

Він встиг дотягнутися до сумки, коли хтось штовхнув перекошені двері.

— Ого. Ти звідки тут узявся?

На порозі стояв літній чоловік у гумових чоботях. Він глянув на Сергія, на матрац, на сумку біля його ніг.

— Ви хто? — повторив чоловік.

Сергій відкрив рота й не відповів. У голові, як на зло, не знайшлося жодної вигаданої історії.

— Я заблукав, — нарешті сказав він.

— А-а. То чого не покликав нікого? Ми тут від ранку.

— Не чув.

Цього разу брехня прозвучала так неправдоподібно, що Сергій опустив очі.

Чоловік повернувся до когось надворі:

— Петре, у нас тут гість. Заблукав.

Другий підійшов до дверей, подивився на Сергія й свиснув.

— Ти на ноги його глянь. Він же мокрий увесь.

Сергій машинально відсунув ноги під матрац.

— Та нормально все.

— Нормально, — передражнив старший. — Пити хочеш?

Сергій кивнув. Чоловік дістав із машини пляшку води. Сергій пив надто швидко, вода потекла по підборіддю. Він витерся рукавом і простягнув пляшку назад.

— Забирай. Іди до людей, чого ти тут сидиш. Ми можемо підкинути до містечка.

Сергій мало не погодився. Уже уявив теплий салон машини, гарячу їжу, розетку для телефона. Але слово «містечко» відразу повернуло все на місце. Знову перевірки. Питання. А потім дорога додому.

— Мені не туди.

— А куди?

— До знайомих. Там далі.

— Яких знайомих? — запитав молодший, зовсім не сердито. — Тут і доріг толком нема.

Сергій відчув, як знову палають вуха.

— Я розберуся.

Літній чоловік подивився на нього довше, ніж Сергієві хотілося. Сергій чекав наступного запитання.

Але чоловік лише похитав головою.

— Дивись сам. Тільки ще одну ніч тут не сиди.

Він поклав біля дверей загорнутий у папір бутерброд, забрав із підлоги іржавий інструмент і пішов до машини.

— Петре, ти замок до вечора поміняй! — гукнув він уже надворі.

Сергій чекав, поки двигун заведеться, і тільки тоді вийшов надвір. Пляшка з водою здавалася важкою. Він затиснув її під пахвою, підняв із землі згорток і довго дивився на сліди шин.

Вони навіть не запитали, як його звати.

Сергій розгорнув папір. Бутерброд був із чорним хлібом і салом. Він відкусив великий шматок. Їсти хотілося так сильно, що він майже не жував.

Повернутися за тими людьми він уже не міг. Машина поїхала.

Залишалося знову йти.

Пораненого звали Ілля. Денис дізнався це надвечір, коли Сашко сказав, що його встигли передати медикам.

— Житиме? — запитав Денис.

— Не знаю.

Сашко не став придумувати заспокійливої відповіді.

Денис сів біля входу, але так, щоб не опинятися прямо навпроти нього. Кілька разів хотів запитати ще щось про Іллю, та щоразу згадував, як сидів поряд з аптечкою й не міг узяти її до рук.

Потім знайшов на підлозі один із пакунків, які розсипалися під час обстрілу. Підібрав. Зібрав решту, поставив ящик на місце. Повільно, кожен рух перевіряючи, наче руки могли знову відмовитися працювати.

— Ти чого тут прибираєш? — спитав хтось.

— За собою.

Чоловік кивнув і пішов.

Денис підняв останній пакунок і затримав його в руках. Зовні щось глухо стукнуло. Пальці самі стиснулися, серце забилося швидше. Він уже хотів сісти на підлогу, але ящик був за два кроки.

Денис доніс пакунок, поклав його на місце. Потім сів. Дихав ротом, поки не перестало нудити.

Сашко цього не бачив. Ніхто не бачив.

Уперше Денисові було трохи прикро, що ніхто не бачив.

Сергій вийшов на дорогу не там, де сподівався. Після ночі серед дерев вузька смуга асфальту здавалася майже домашньою. Можна було йти, не продираючись крізь гілля й не думаючи, чи не поверне знову до того самого дерева.

Назустріч проїхав старий легковик. Сергій відступив на узбіччя, хоча машина була далеко. Водій навіть не повернув голови.

Він озирнувся на ліс. Там залишилися повалене дерево, покинута будівля й чоловіки, які дали йому воду та їжу. Сергій досі не міг зрозуміти, чому вони навіть не запитали, як його звати.

На стовпі біля дороги висів пошарпаний аркуш із розкладом автобусів. Частину назв розмило дощем. Сергій довго вдивлявся в цифри, хоча вже знав, що не поїде. Автобус означав знову сісти серед людей, знову показувати папери, а потім, можливо, повернутися туди, звідки він утік.

Він витягнув телефон. Екран залишався чорним. Уперше за весь час Сергій пожалкував не про те, що не може відкрити карту, а про те, що Оксана не знає, де він. Якщо з ним щось станеться, їй ніхто навіть не зателефонує.

За кілька хвилин неподалік загуркотів автобус. Він виринув із-за повороту, пригальмував біля стовпа. Двері відчинилися. Водій почекав, потім запитально глянув на Сергія крізь лобове скло.

Сергій похитав головою.

Двері зачинилися. Автобус поїхав, залишивши за собою запах вихлопу.

Він дивився йому вслід. Там, у салоні, було тепло. Люди їхали до магазинів, додому, на роботу.

Сергій підвівся. Йому здавалося, що він уже надто багато зробив, щоб тепер повернутися. Заплатив гроші, збрехав дружині, провів ніч у лісі. Повернутися означало б розповісти про все це вголос.

Він пішов далі.

Невдовзі за деревами почулося щось схоже на далекий шум машин. Сергій спершу не звернув уваги. Але шум не вщухав і не змінювався. Він зупинився, прислухався. Ні, не машини.

Вода.

У нього пересохло в роті. Він думав про річку стільки тижнів, що впізнав цей звук раніше, ніж побачив її.

Коли між деревами відкрився берег, Сергій не відчув тієї радості, на яку чекав. Річка здавалася значно ширшою, ніж на знімках у телефоні. Вода була сіра, на поверхні раз у раз виникали короткі гребені, а біля берега крутилися пучки трави та тонкі гілки. Далі, на протилежному боці, темніли дерева.

Він дивився на них і чекав, що зараз з’явиться відчуття перемоги. Ось вона. Дістався.

Нічого не з’явилося.

Лише ноги почали боліти сильніше.

Поряд не було нікого, хто міг би підтвердити, що це саме Тиса. Сергій спробував пригадати карту, яку роздивлявся перед від’їздом. Вона уявлялася йому кількома кольоровими плямами. Утім, іншої великої річки тут, здається, не мало бути. Він дуже хотів, щоб це було так.

До води залишалося кілька кроків. Сергій їх не зробив. Сів на землю, поклав сумку між колінами й почав чекати.

Наступного дня Денис нарешті доїв свою порцію каші.

Їв повільно, ложку за ложкою, і щоразу прислухався, чи не повертається нудота. Сашко сидів поруч, лагодив ремінь на спорядженні. Час від часу пробував потягнути пряжку, сердився, починав знову.

— Дай, — сказав Денис.

— Сам зроблю.

— Ти його зараз відірвеш.

Сашко простягнув ремінь. Денис узяв, повернув пряжку, підчепив край нігтем. У нього вдома було повно таких дрібниць: дверні замки, що заїдали, застібки на старих сумках, розхитані ручки. Поки він возився з ременем, Сашко мовчав.

— От, — сказав Денис і повернув спорядження.

— А ти, виявляється, майстер.

— Не вигадуй.

Денис усміхнувся, сам того не чекаючи.

У другій половині дня їх четверо пішли до іншого укриття, де чекали на зміну. Попереду був Павло, невисокий чоловік із широкою спиною. Він раз у раз сповільнював крок, коли Назар відставав. Назар сердито смикав ремінець каски, що сповзав йому на очі. Сашко й Денис трималися позаду.

На місці колись стояла невелика господарська будівля. Залишилися дві стіни, обгорілий каркас даху й шматки цегли в траві. Денис уже бачив такі руїни. З часом вони почали здаватися однаковими, доки він не помічав якусь дурницю: відро біля порога, фіранку на вікні без скла, керамічну чашку, яку ніхто не забрав.

Цього разу на землі лежала дитяча пластмасова лопатка. Рожева, з тріснутою ручкою.

Денис обійшов її, не торкнувшись.

— Ти як? — тихо запитав Сашко.

— Нормально.

— Брешеш?

— Трошки.

— Ну, це вже щось.

Денис хотів відповісти, але над ними пролунав різкий звук. Усі четверо майже одночасно присіли.

Вибух підкинув із землі пил і камінці. Денис упав на бік, ударився плечем об уламок цегли. Звук на мить зник. Він бачив тільки рот Сашка, який щось кричав, і червону цегляну крихту, що котилася по землі біля його обличчя.

Потім звук повернувся. Разом із ним — другий удар, тріск, чийсь короткий крик.

Денис поповз до вцілілої стіни. Рухався швидко, майже не відчуваючи рук. За стіною він притиснувся щокою до шорсткої цегли, затис голову ліктями.

Він не знав, скільки пролежав так. Може, кілька секунд. Може, хвилину. Десь зовсім близько стогнала людина.

— Допоможіть... Хтось...

Денис не розплющував очей.

У животі раптом стало порожньо. Звідти піднімався липкий холод. Він відчув, що зараз закричить, і притис язик до піднебіння. Замість крику вийшов свистячий подих.

— Хлопці! — знову покликали. — Я не встану!

То був Павло.

Денис розплющив очі. Крізь пролом у стіні було видно частину подвір’я. Павло лежав на боці, упершись ліктем у землю. Одна нога була неприродно підвернута. Він намагався підвестися, але одразу падав.

Денис озирнувся. Сашка ніде не було видно. Назар теж не відповідав. На кілька секунд у нього виникла дурна впевненість, що вони зараз обізвуться, самі піднімуть Павла й покличуть його. Треба лише почекати.

— Денисе! — закричав Павло.

Отже, бачив його.

Денис відсунувся від пролому, хоча розумів, що Павло тепер знає, де він. Обхопив руками коліна. Йому хотілося сказати: «Я не можу». Він навіть прошепотів це, але так тихо, що сам ледве почув.

За стіною сипнулася земля. Денис зіщулився й заплакав. Сльози виходили без схлипувань, просто текли по щоках. Він сердито витер обличчя рукавом. У наступну мить знудило, але шлунок був майже порожній. Від болісного спазму він зігнувся навпіл.

— Я зараз, — сказав Денис.

Не знав, почув його Павло чи ні.

Він спробував підвестися. Коліна підломилися, довелося спертися об стіну. На хвилину знову сів. Серце калатало так сильно, що боліло за грудиною. Він не міг дивитися в пролом, але й відвернутися остаточно не виходило.

«Зараз мене вб’ють», — подумав він.

Думка була ясна, майже спокійна. Денис ненавидів її за цю ясність.

— Я тут! — покликав Павло вже тихіше.

Денис запам’ятав саме це. Не вибухи, не крики. Тихе «я тут», наче Павло боявся, що його вже перестали шукати.

Він підвівся втретє. Тепер ноги витримали.

Не було відчуття, що він наважився на щось важливе. Він просто раптом опинився поза стіною й побачив Павла зблизька. Той лежав, притиснувши до грудей руку, і дивився на Дениса такими широко розплющеними очима, що відвести погляд було неможливо.

— Ногу, — сказав Павло. — Не тягни за ногу.

— Добре. Добре.

Денис присів, обхопив його під руками. Павло виявився важчим, ніж здавалося. Коли Денис потягнув, поранений закричав так голосно, що в нього мало не розтиснулися пальці.

— Вибач. Вибач, Павле.

— Тягни!

Денис потягнув ще раз. Потім іще. Ноги ковзали на розсипаній землі. Він кілька разів зупинявся, бо не міг вдихнути повітря. Павло хрипів йому у вухо. Від запаху крові та пилу Дениса знову нудило.

Усе тіло вимагало відпустити Павла й кинутися назад до стіни самому. Він уявляв, як хапає руками цеглу, притискається до неї животом, ховає голову. Там можна перечекати. Там він уже був.

Павло зачепився черевиком за шматок металу. Денис відчув ривок, упав на коліно. Поранений скрикнув. Денис мало не випустив його, але вчепився знову. Спробував обережно звільнити ногу, не дивлячись на рану.

Потім вони вже були за стіною. Денис зрозумів це лише тоді, коли вперся спиною в цеглу й не зміг повзти далі.

Він опустив Павла на землю. Той тяжко дихав, притиснувши голову до Денисового плеча.

— Дякую, — сказав Павло.

Денис не відповів. Дивився на власні руки. На них було багато крові, а його самого ніде наче не боліло. Він обмацав живіт, боки, стегна. Не знайшов рани.

Десь за стіною глухо стукнуло. Денис зігнувся, затулив голову.

— Там ще... — почав Павло й закашлявся.

Денис уже знав.

Він бачив у проломі Назарову руку. Вона лежала біля уламків цегли, долонею догори. Трохи далі, за проваленими дверима, виднілася Сашкова каска.

Денис сховав обличчя в долонях.

— Я не можу, — нарешті сказав він. — Я вже не можу.

Павло дихав уривчасто. Нічого не просив.

Сергій дочекався, поки сонце сховається за деревами.

За цей час він кілька разів підходив до води й відступав. Один раз присів, торкнувся пальцями поверхні. Рука відразу заніміла. Він витер її об штани, хоча пальці й так були мокрі від поту.

На протилежному березі не стало видно нічого, крім темної смуги. Від самої води йшов рівний шум. Сергій намагався помітити в ньому паузи, але їх не було.

У сумці залишилися порожня пляшка, документи, запасна білизна. Він перебрав усе й поклав назад. Найдорожчими були папери, які тепер уже нічим не могли йому допомогти. На мить захотів порвати їх. Не став. Раптом ще знадобляться.

Він згадав, як у дитинстві батько вчив його плавати. Тримав під животом, а потім на секунду прибирав руку. Сергій бив ногами по воді й кричав, щоб не відпускав. Батько сміявся. Одного разу Сергій раптом зрозумів, що рука давно його не тримає.

Тоді вода була теплою. І стоячою.

Він присів на землю й застебнув куртку до самого горла. За хвилину розстебнув знову. Його дратувало, що навіть зараз він не може вирішити такої дрібниці.

Піти звідси можна було будь-якої миті. Він знав це. Дорога залишалася десь позаду, люди теж. Можна було знайти їх, попросити допомоги, навіть зізнатися, хто він і чого сюди прийшов.

Але тоді довелося б повернутися до всього, від чого він тікав.

Сергій сидів біля річки, вслухаючись у воду, й чекав, коли наважиться.

Павло кілька разів відкривав рота, але не міг вимовити нічого зрозумілого. Денис присів перед ним, торкнувся плеча.

— Лежи. Тільки лежи.

Йому дуже хотілося, щоб Павло попросив залишитися поруч. Сказав, що йому потрібна допомога саме тут, за стіною. Денис тоді мав би причину нікуди більше не йти.

Але Павло тільки показав очима на пролом.

— Назар...

— Я бачу.

— Він живий.

Денис не був у цьому певен. Рука, яку він бачив серед цегли, більше не ворушилася.

Поряд просвистіло щось коротке, із сухим тріском ударило в залишок даху. Денис утиснув голову в плечі. З носа потекло, він витерся брудною долонею й залишив на обличчі темну смугу.

Тут, за стіною, було не так страшно. Принаймні можна було притиснутися спиною до цегли й нічого не бачити. Він щойно витягнув Павла. Зробив те, на що, здавалося, взагалі не здатен. Тепер мав право бодай трохи посидіти.

Денис спробував подивитися на годинник. Екран годинника був подряпаний, цифри не розрізнялися. Він нахилив руку ближче до очей, хоча й не знав, навіщо йому час.

— Назаре! — гукнув він.

Жодної відповіді.

Може, уже пізно. Може, хлопець помер і немає сенсу знову лізти під обстріл. Від цієї думки Денисові стало соромно навіть перед самим собою. Він надто поспішив у неї повірити.

— Назаре!

Долоня за проломом ледь помітно зігнулася.

Денис тихо вилаявся.

Він не збирався вставати. Принаймні ще хвилину. Хотів перечекати шум у голові, дати серцю заспокоїтися. Але тепер дивився тільки на Назарову руку й ненавидів її за те, що вона ворухнулася. Якби не ворухнулася, він міг би залишитися.

— Тримайся, чуєш? — сказав він Павлові.

— А ти?

Денис уже підвівся, але від Павлового запитання знову присів.

— Я зараз.

Він не знав, чи бреше.

Через пролом було видно Назарів черевик, перекинутий шматок дошки й розсипану цеглу. Денис дивився на цей короткий відкритий простір, поки ноги знову почали тремтіти. Потрібно було подолати зовсім небагато. Він пам’ятав кожен метр: щойно тягнув ним Павла. Проте зараз відстань здавалася більшою.

Він висунувся, відразу відсмикнув голову. Посидів, прислухаючись до власного свистячого дихання. Потім на колінах вибрався за стіну.

Назар лежав обличчям униз. Денис торкнувся його коміра, обережно повернув голову. На губах було щось біле, змішане з пилом. Очі відкрилися.

— Не засинай, — сказав Денис.

— Я й не сплю.

Голос у Назара був сердитий, зовсім звичайний. Денис мало не засміявся. Натомість його знову знудило. Він відвернувся, ковтнув гірку слину.

— Де болить?

— Усюди. Рука... І нога, здається.

Денис побачив, що Назар сам намагався затиснути рану. Пальці в нього були слизькі від крові.

— Можеш на мене спертися?

— Спробую.

Не зміг. Щойно Денис допоміг йому підвести плече, Назар скрикнув і впав назад.

— Не чіпай! Не чіпай, зараз...

Денис відсахнувся, і між ними лишилася невелика відстань. Він раптом уявив, як просто було б відсунутися ще трохи. Встати, повернутися за стіну. Сказати Павлові, що Назар надто тяжкий, що нічого не вийшло. Це навіть не було б цілковитою брехнею.

— Денисе, — покликав Назар.

Денис подивився на нього.

— Не кидай мене тут.

Він почав тягнути Назара на себе. Не знайшов зручного положення, кілька разів перехоплював, зісковзував по мокрій цеглі. Назар просив не чіпати руку, потім сам кричав, щоб Денис тягнув швидше. Денис уже не розбирав, де його голос, а де чужий. На язиці відчував присмак іржі. Перед очима то темніло, то світлішало.

Коли вони нарешті перевалилися за стіну, Павло щось сказав, але Денис не почув. Він притискав Назара до себе обома руками, хоча можна було вже відпустити.

— Тут, — сказав він. — Ти вже тут.

Назар заплакав. Беззвучно, смикаючи губами. Денис не знайшов, що йому сказати.

Тепер їх було троє.

Денис обернувся до пролому. Сашкової каски звідти не було видно. Від цього стало ще гірше.

Сергій підвівся, коли майже стемніло.

Ноги боліли так, що довелося трохи постояти, перш ніж він зміг підійти до води. Весь день Сергій намагався вигадати причину відкласти переправу. То було надто світло. То на протилежному березі, здається, щось ворушилося. То шум води ставав таким гучним, що він не міг зібратися з думками.

Тепер виправдань майже не залишилося.

У сутінках річка втратила колір. Видно було тільки її рух. Щось темне промайнуло посередині й зникло. Можливо, гілка. Сергій проводив її очима й відчув неприємний поштовх під грудьми.

Він уже був тут. Змучився, змерз, витратив гроші, яких вони з Оксаною збирали кілька років. Якщо повернеться, навіть не спробувавши, як дивитиметься їй у вічі? Що скаже Марті? Куди їздив батько з великою сумкою?

Він думав про все це, аби не дивитися на воду.

Десь недалеко тріснула гілка. Сергій різко повернувся. Нікого. Тільки темні стовбури й нерухоме листя. Він постояв, чекаючи ще одного звуку, але почув лише річку.

Можна було піти назад. Знайти житло, попросити телефон, набрати Оксану. Можна було здатися тим, кого він так боявся зустріти. Ніхто не стояв позаду й не штовхав його в спину.

Сумка так і залишилася на березі.

Він сам ступив у воду.

Холод обпік ступні, потім коліна. Сергій голосно втягнув повітря й мало не повернув назад. Зробив ще один крок. Підошва ковзнула по гладкому камінню, і він ледве втримався на ногах. Вода стискала литки, не даючи нормально ступати.

Під ногами раптом не стало твердої опори.

Сергій захлинувся від першого ж вдиху. Вода потрапила до рота, він закашлявся й почав відчайдушно працювати руками. У дитинстві плавав легко, майже не думаючи, як це робиться. Тепер не міг узгодити жодного руху з диханням.

Він знову побачив берег — той самий, із якого щойно зійшов. Він був близько. Сергій повернув до нього, але берег не наближався. Чорна смуга дерев повільно посувалася вбік.

— Допоможіть! — закричав він.

У рот знову набралася вода. Крик урвався кашлем.

Сергій спробував видихнути й не зміг. Груди стиснуло так, ніби на них хтось сів. Власні пальці з’явилися перед обличчям, білі в темряві, і зникли. Він замахав сильніше, безладно, хапаючись за порожнечу.

Йому вже було однаково, на якому березі опинитися.

Аби тільки під ногами знову була земля.

На секунду він відчув, що голову тягне вбік. Побачив шматок неба між чорними верхівками дерев. Набрав повітря разом із водою, закашлявся, хотів крикнути ще раз. І пішов під поверхню.

Річка шуміла так само.

— Сашку! — гукнув Денис.

Павло лежав, скриплячи зубами. Назар намагався підтримувати його за плече здоровою рукою. Обидва дивилися на Дениса. Він не повертав до них голови.

— Сашку!

У відповідь щось грюкнуло за проваленими дверима. Денис подумав, що то впала цеглина. Потім почув стогін.

Він міг залишитися з двома пораненими. Допомога комусь однаково знадобиться тут. А за Сашком могли піти інші. Коли стрілянина вщухне. Коли надійдуть свої.

Тільки ж Сашко міг цього не дочекатися.

— Денисе, — прошепотів Павло, — що там?

— Він живий.

Денис сам здивувався, почувши ці слова. Він не знав напевно. Але тепер був змушений перевірити.

Він притиснувся чолом до цегли. Зовні щось гуркотіло, але вже не так часто. Хотів дочекатися повної тиші. Потім згадав, що й минулого разу чекав саме цього, а тиші так і не було.

Руки тремтіли. Він не міг розтиснути пальці, якими вчепився за край стіни. Потрібно було спочатку відпустити цеглу. Виявилося, це найважча справа.

— Павле, — сказав він. — Якщо я не повернуся...

Замовк. Не знав, що просити. Передати щось дружині? Павло навіть не знав її імені. Та й говорити про смерть уголос здавалося поганою прикметою.

— Ти йди, — сказав Павло. — Ми тут полежимо.

Денис видихнув через ніс. Повернувся до нього, кивнув. Павло вже дивився в інший бік.

Сашка він знайшов за дверима, біля обваленої дерев’яної балки. Той лежав на спині, з одним заплющеним оком. Друге було відкрите й дивилося кудись повз Дениса. На комірі темніла кров.

— Сашку.

Той не відповів.

Денис опустився поруч і торкнувся його щоки. Шкіра була теплою. Він спробував намацати пульс, але власні пальці так дрижали, що не міг нічого зрозуміти.

— Сашку, це я.

Відкрите око повільно повернулося до нього.

— Боляче, — ледь чутно сказав Сашко.

— Знаю.

— Ти не знаєш.

Денис кивнув, хоча Сашко, мабуть, не бачив.

— Не знаю.

Він намагався зрозуміти, чи можна зрушити друга з місця. Сашкова нога опинилася під уламками, і від найменшого дотику той судомно хапав повітря. Денис розчищав навколо нього дрібне сміття голими руками. Здер шкіру на кісточках пальців і навіть не помітив. До великого уламка спершу боявся торкнутися: раптом зробить гірше.

Знову вдарило недалеко.

Денис ліг поверх уламків, прикривши голову. Кілька секунд чув тільки власний хрип. Потім виявив, що стискає Сашків рукав.

— Я зараз, — сказав він.

Сашко мовчав.

Денис спробував підвестися і побачив, що плаче. Сльози капали на куртку, змішуючись із пилом. Він не витер їх. Йому вже було не до цього.

Він звільнив Сашкову ногу, але той сам підвестися не міг. Денис узяв його під пахви й потягнув. Тіло майже не слухалося. Один раз обидва впали. Сашко голосно застогнав, Денис відпустив його й відскочив.

— Пробач, — сказав він. — Пробач, я не хотів.

Сашко насилу підняв повіки.

— Не лишай.

Денис опустився поруч. Його трусило так сильно, що зуби цокали один об один. Він дивився на Сашкове обличчя й не міг змусити себе знову завдати йому болю.

— Не лишу.

Потягнув ще раз.

До стіни лишалося зовсім небагато, але він перестав розуміти, де саме вона. Земля під руками була всіяна однаковими уламками. Він тягнув Сашка за собою, задкуючи й обдираючи коліна. Двічі впирався спиною в щось тверде, змінював напрямок. Десь поруч на мить зблиснуло світло, і Денис припав до землі, не відпускаючи друга.

Нарешті хтось ухопив його за комір.

— Сюди! Ти куди лізеш?

То був Назар. Він стояв навколішки за вцілілим краєм стіни й здоровою рукою показував, куди тягнути. Денис побачив поруч Павлові черевики й зрозумів, що вони вже майже дісталися.

Останній ривок зробили разом.

Сашко скотився за стіну, притиснувся спиною до землі й заплющив очі. Денис хотів запитати, чи він живий, але побачив, як ворушиться комір від дихання.

Він сів, зігнувшись навпіл. Ніяк не міг вдихнути повні груди. На щоках висохла кров, а між ногами знову було мокро. Він відчув це тільки тепер. Нікому нічого не сказав.

— Денисе, — покликав Назар.

Він підвів голову.

— Дай руку. Павла сюди підтягнемо, щоб усі ближче були.

Денис подивився на Павла, який лежав за кілька кроків, потім на простягнуту Назарову руку.

Пальці все ще трусилися. Але він простягнув свою.

Тіло знайшли наступного ранку.

Спершу його помітив чоловік, який спускався до річки зі старим відром. Він побачив темну пляму біля берега, зупинився, поставив відро на землю. Постояв трохи й повернув назад. Через двадцять хвилин приїхали люди у формі.

Коли прикордонники підходили до води, на дорозі вже стояло кілька місцевих. Хтось почув звук машини. Хтось побачив метушню з вікна. Новина розійшлася швидше, ніж встигли накрити тіло.

— Знову пливунець, — сказала жінка в темній хустці.

— Молодий же, — озвалася інша, ставши навшпиньки.

— Вони всі молоді. Старий сюди не полізе.

— Ой, що ця війна з людьми робить...

— А що вона робить? — сердито запитала третя. — На фронті люди гинуть, а вони тут плавають. Міг би хоч геройськи померти, а не отак.

— Та замовкни вже, — сказала жінка з хусткою.

— А що я такого сказала?

— У тебе он син удома сидить.

Третя підтиснула губи.

— То інше.

Ніхто не перепитав, чим саме інше.

На березі двоє прикордонників розстелили темне покривало. Один із них, зовсім молодий, на мить зупинився над тілом. Старший сказав йому щось, і той присів, взявся за край тканини.

— Люди, розходьтеся! — гукнув старший у бік дороги. — Тут нічого цікавого!

— А хто він? — запитала жінка з хусткою.

— З'ясовуємо.

— Місцевий?

— Жінко, розходьтеся, будь ласка.

Вона відійшла на кілька кроків, але лишилася стояти поруч з іншими.

— Може, діти в нього є, — сказала тихо.

— Отож, — відгукнулася друга. — Може, вдома чекають.

Третя мовчала й дивилася на воду. Потім переклала сумку з однієї руки в іншу.

— Тфу. Ухилянти, — сказала вже не так голосно.

Молодий прикордонник підтягнув покривало. З-під тканини ще виднілися пальці. Він закрив і їх.

— Сильно ж, мабуть, боявся, — мовив він до старшого.

— Мабуть.

— А скільки їх іще буде?

Старший подивився на людей біля дороги, потім на течію.

— Бери з того боку, — сказав він.

Разом вони підняли накрите тіло. Жінки розступилися, пропускаючи їх до машини. Хтось перехрестився. Хтось запитав, чи не треба допомогти. Відповіді не було.

Невдовзі машина поїхала. Чоловік зі старим відром так і не повернувся до води. Жінки ще трохи постояли, обговорюючи, де саме знайшли загиблого й чи був він тут сам. Потім кожна пішла у своїх справах.

Біля дороги залишився мокрий слід від коліс.

Наступного ранку Денис прокинувся на вузькому ліжку з матрацом. Довго лежав, не рухаючись, бо не впізнавав стелі. За дверима хтось ходив, розмовляв, дзенькав посудом. Від цих звичайних звуків йому хотілося плакати.

Учорашній вечір згадувався уривками. До них дісталися вже в сутінках. Він не пам’ятав, хто першим увійшов за стіну й назвав його на ім’я. Пам’ятав, що хтось приніс воду, а потім довго питав, скільки тут поранених.

— Троє, — відповів Денис.

— Ти сам цілий?

Він подивився на свої руки, на подряпані пальці, на розірваний рукав.

— Здається.

— Підвестися можеш?

Денис спробував. Не вийшло. Чужа рука лягла йому під лікоть. Він здригнувся й мало не закричав.

— Тихо. Свої.

Його підняли. Він зробив два кроки, тримаючись за чуже плече, й раптом повернув голову.

— Сашко де?

— Забираємо. Не стій.

— Він живий?

— Живий. Іди вже.

Денис пам’ятав, що після цього озирався на кожному кроці. Тепер, на ліжку, він машинально потягнувся рукою до плеча, за яке його вчора підтримували. Плече боліло.

У двері заглянув чоловік у військовій формі.

— Прокинувся? Їсти будеш?

Денис хотів запитати про Сашка. І про Павла, і про Назара. Але зрозумів, що не знає, де вони зараз і кого саме краще питати.

— Пізніше, — сказав він.

Чоловік кивнув і прикрив двері.

Він думав, що, опинившись у безпеці, перестане прислухатися до кожного звуку. Але щойно хтось затримувався за дверима, він уже дивився на ручку й чекав, що вона повернеться.

Він стиснув кулаки, почекав, потім розтиснув. Іще раз.

Десь у коридорі впала металева миска.

Денис затулив голову руками раніше, ніж почув, як хтось засміявся й сказав: «Та це я, не сваріться».

Він повільно прибрав руки.

Через кілька хвилин у палату зайшла медсестра з тацею. Поставила на тумбочку тарілку каші й горнятко чаю. Денис стежив за її руками. Вона помітила це, але нічого не сказала.

— Сьогодні поїси сам чи допомогти?

— Сам.

— Добре. Тільки не поспішай.

Вона відступила до дверей. Денис схопився за край ковдри.

— А хлопці? Троє, що зі мною були. Мені ніхто не сказав.

— Прізвища знаєш?

Павлового прізвища він не згадав. Назарове теж раптом вилетіло з голови. Він повторив їхні імена, назвав позивний Сашка, заплутався й замовк.

— Я не веду їх, — сказала медсестра. — Запитаю в чергового. Добре?

Денис кивнув.

Каша була гаряча. Він підніс до рота ложку й опустив назад. Хотілося почути три відповіді на три запитання, які він прокручував від самого пробудження. Він подивився на двері, але медсестру вдруге кликати не став.

На стільці лежала чиста білизна. Учорашню форму в нього забрали. Коли медик допомагав переодягатися, Денис намагався пояснити, чому мокрі штани. Той спершу не зрозумів, а потім лише сказав:

— Бачу. Давай сюди.

І все. Денисові від цього було одночасно легше й соромніше.

У коридорі хтось гучно заговорив. Він негайно подивився на двері. Голоси наближалися, потім віддалилися. Денис відрахував п'ять вдихів, перш ніж знову взяв ложку. Каша вже вистигала.

Після обіду до нього прийшов військовий медик, високий чоловік із пом'ятим обличчям і планшетом у руках.

— Як голова?

— Нормально.

— Спав?

— Трохи.

— Тремтіння, нудота?

Денис подивився на свої руки. Вони лежали на ковдрі, пальці час від часу сіпалися.

— Є.

— Коли почалося?

— Я не знаю. Раніше було. А вчора... вчора весь час.

Медик присів на стілець. Не поспішав, не дивився на годинник. Денис розповів йому про перший обстріл, про те, як не міг підвестися, як кричав, як уже вдруге обмочився, тягнучи Сашка. На останньому слові запнувся.

— Я ж не поранений, — сказав він. — А лежу тут.

— Ти виснажений. І наляканий. Це я бачу. Тебе ще оглянуть, поговорять із тобою. Не треба зараз доводити, що з тобою все гаразд.

— А назад мене коли?

— Поки ніхто тебе назад не відправляє.

Денис кивнув, хоча запитував не зовсім про це. Він хотів знати, що робитиме, коли доведеться знову вийти на позиції. Не чи зможе стріляти. Не чи згадає навчання. Чи зуміє хоча б підвестися з землі без Сашкової руки.

— Про хлопців щось відомо? — запитав він.

Медик відкрив планшет.

— Павла перев'язали, зараз під наглядом. Назарові робили операцію. Він живий. Сашка перевели в інший корпус, із ногою складніше. Але живий теж.

Денис дивився йому в обличчя.

— Точно?

— Це те, що мені передали. Усі троє живі.

Денис кивнув. Потім ще раз, ніби медик запитав його про щось.

— Добре, — сказав він.

Медик вийшов. Денис узяв горнятко з холодним чаєм і тримав у долонях, доки не затекли пальці. Відпив трохи. Чай був надто солодкий.

Лише під вечір він розплакався. Тихо, без ридань, сидячи на ліжку. Роздратувався на себе й спробував зупинитися, але сльози текли далі. Він витер обличчя простирадлом. Коли зайшла медсестра, Денис сказав, що йому потрапило щось в око. Вона поставила воду й не стала перепитувати.

Наступного дня принесли його речі. Не всі, лише сумку, яка залишалася в місці збору. На дні лежали запасні шкарпетки, зарядка й вимкнений телефон. Денис дістав його так обережно, ніби екран міг тріснути від дотику.

Батареї майже не залишилося. Він знайшов розетку біля ліжка й довго чекав, поки телефон увімкнеться.

Повідомлень було багато. Від дружини, від брата, із сімейної групи. Між ними кілька пропущених викликів. Денис відкрив листування з дружиною.

«Ти як?»

«Може, напишеш хоч одне слово?»

«Я розумію, що немає зв'язку. Просто відгукнись, коли зможеш».

А вище залишалося його останнє: «Жени паразита. Скоро повернуся».

Він набрав номер. Дружина відповіла відразу.

— Денисе?

— Привіт.

— Господи. Ти де? З тобою все добре?

— Я в медиків. Цілий.

— Чому в медиків, якщо цілий?

Він подивився на бинт, яким йому перев'язали подряпану долоню. Дрібні порізи, забої, болюча спина. Нічого такого, про що вона мала б хвилюватися. Він хотів сказати, що просто дуже втомився, але втомою цього не поясниш.

— Було погано. Після обстрілу.

На тому кінці стало тихо.

— Тебе поранило?

— Ні. Я злякався.

— Денисе, усі бояться.

Він міг погодитися й змінити тему. Розпитати про дім, про кота, сказати, що скоро повернеться. Замість цього промовив:

— Я кричав. І не міг перестати. Потім ще... не хочу зараз. Я тобі розкажу.

Дружина нічого не відповіла. Він почув, як вона відсунула стілець і зачинила двері до кімнати. Потім заговорила:

— Я тут. Говори скільки хочеш.

Він прикрив очі.

— Там троє були. Поранені. Ми їх витягли.

— Вони живі?

— Так. Сьогодні сказали, що живі.

— А ти?

— Я теж.

У слухавці щось шкребнуло. Дружина тихо вилаялася.

— Це кіт заліз на стіл. Знову.

Денис раптом побачив ту фотографію з двома тарілками яєчні. Він уже не пам'ятав, як давно вона прийшла. Здавалося, минуло кілька місяців.

— Нехай сидить, — сказав він.

— Що?

— Кіт. Нехай поки сидить на моєму місці.

Вона не засміялася.

— Коли тебе відпустять?

— Не знаю.

Цього разу він не сказав «скоро». Дружина теж не просила обіцяти.

Поговорили ще трохи. Про кран на кухні, який знову підтікав. Про сусідку, що принесла яблука. Денис слухав і час від часу відповідав невпопад. Перед тим як покласти слухавку, дружина запитала:

— Ти плачеш?

— Так.

— Я тебе люблю.

Він хотів відповісти відразу. Не зміг. Дочекався, поки перестане перехоплювати горло.

— І я тебе.

Телефон поклав поруч із подушкою. Ще довго дивився на нього, хоча екран уже згас.

Сашка дозволили відвідати через три дні.

Його палата була в іншому корпусі, куди треба було пройти подвір'ям. Денис ішов повільно. На сходах зупинився перевести дух, хоча піднявся всього на один поверх. Поки шукав потрібні двері, кілька разів передумував заходити. Не знав, що скаже. Не хотів бачити трубки, бинти, кров. Не хотів, щоб Сашко дивився на нього так, як у перший день після обстрілу.

На дверях висів номер. Денис постукав.

— Заходь, — почувся хрипкий голос.

Сашко лежав біля вікна. Одна нога була нерухомо закріплена, під щокою видніла жовта пляма від синця. Він повернув голову до дверей і спробував усміхнутися.

— Диви, хто прийшов. А я думав, ти вже додому втік.

Денис сів на стілець поруч.

— Не відпустили.

— Правильно зробили. Хто мені воду подаватиме?

На тумбочці стояла пляшка, ще не розкручена. Денис відвернув кришку й поставив її ближче до Сашка.

— Як ти?

— Нога болить. Лікар каже, довго возитися будуть.

— А голова?

— На місці. Хоч якась користь.

Денис опустив очі. Сашко трохи почекав, потім заговорив сам:

— Павло телефонував. Його вже перевели. Назар після операції свариться на всіх підряд. Значить, живе.

— Я чув.

— То чого ти такий?

Денис провів пальцем по шву на коліні штанів.

— Я думав, що не витягну тебе.

— Я теж так думав.

— Ні, я не про те. Я тебе знайшов, а потім почув вибух і ліг. Просто ліг. Ти лежиш під балкою, а я голову закрив.

— Було.

— І коли вже тягнув... Міг залишити. Кілька разів хотів. Мені страшно було так, що я нічого не бачив.

Сашко повернувся на спину. Довго дивився в стелю.

— А мене, думаєш, не трусило? Я почув, як ти прийшов, і боявся, що ти зараз підеш. Ще й нога ця. Сам би я звідти не виліз.

— Я знаю.

— Та нічого ти не знаєш. Ти не бачив себе збоку.

Денис зніяковів.

— І добре.

— Ти був увесь у пилюці. Кричав на мене, щоб не засинав. Сам плакав, а мені наказував.

— Не треба.

— Чого?

— Не треба про це.

Сашко замовк. На подвір'ї під вікном хтось голосно розмовляв по телефону. З коридору долинув гуркіт коліщат візка. Денис напружився, втиснув плечі в спинку стільця. Сашко помітив.

— Знову?

— Ага.

— І в мене так. Уночі дверима грюкнули, то я ледь із ліжка не впав. Якби нога дозволила, точно впав би.

Денис уперше за весь візит подивився йому просто у вічі.

— А як далі?

— Не знаю, — сказав Сашко.

Обидва помовчали. Сашко поворухнув здоровою ногою й скривився.

— Слухай, ти моїй дружині не розказуй, що я там скиглив.

— Ти не скиглив.

— А, ну тоді добре.

Денис засміявся. Несподівано голосно. І відразу замовк, бо в коридорі щось металево дзенькнуло. Руки підскочили до голови швидше, ніж він устиг подумати. Сашко теж сіпнувся, болісно скривився й ухопився за край ковдри.

Кілька секунд обоє сиділи нерухомо.

— Це візок, — сказав Денис.

— Чую.

— Просто візок.

— Та чую я.

Сашко простягнув руку по пляшку, але не діставав. Денис підвівся, подав її й притримав, поки той пив. Вода трохи розлилася на простирадло. Сашко відмахнувся здоровою рукою.

— Та годі, висохне.

Денис поставив пляшку на тумбочку, перевірив, чи міцно закрутив кришку. Вийшов до дверей, узявся за ручку.

— Денисе.

Він обернувся.

— Ти ще зайдеш?

— Так.

— Дивись мені.

Денис кивнув і вийшов.

У коридорі знову загуркотів візок. Він притиснувся спиною до стіни й перечекав, поки той проїде. Потім подивився на двері Сашкової палати, поправив рукав і пішов сходами вниз.

Далі буде...

Макарчук Віктор | MaVik
СТРАХ

Зміст книги: 1 розділ

Спочатку:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!