Спочатку:
На сторінку книги
Стежина до мольфарської хати тоншала з кожним днем: спориш і деревій обабіч неї давно прагнули стати єдиним килимом. Богдан тепер рідко виходив з хати, а селяни ніяковіли приходити за порадою чи ворожінням в такий час. Був би він звичайним ґаздою — вже б завітали з наливкою, чи до себе запросили, бо ж коли хтось поруч — на душі легше, а тут… Поминки справили, проводили юну душу на небеса, а лізти далі до відуна з непроханою турботою — хіба його лють викличеш. Раптом він безсоння нашле чи, не дай Боже, долю зурочить?
Та сьогодні хвіртка все ж грюкнула за спиною Богдана.
Навіть лісова тропа, якій поступилась місцем сільська дорога, здавалось, боялась гніву мольфара. Вона дрижала, вирівнювала петлі, щоб якомога швидше довести чоловіка до Пупа Лісу — величного бука, який стояв королем посеред галявини в оточенні ялинового почту.
— Ти ж обіцяв! — розпачливий крик Богдана хлеснув дерево мов батогом, та бук стояв незворушно.
Пуп Лісу зверхньо споглядав за відуном, який вперше знехтував всіма вітальними ритуалами.
— Я служив тобі, цій землі, я віддав тобі око, тільки б донька вижила, а ти…
Бук нічого не відповів, лише ялини навкруги зарипіли під поривом вітру. Так непохитно якийсь час і стояли вони один навпроти одного — стародавній володар лісу і мольфар. Горе старило чоловіка ніби щосекунди: єдине око помутніло, плечі похилились долу, зморшки пролегли новими стежинами по чолу. Та все ще дужі руки дістали з-за пояса бартку і вчепились в неї люттю втрати та омани. Богдан востаннє підвів око до верхівки дерева. Пуп Лісу зронив на нього один-єдиний листок. Відун стиснув його в кулаці.
— Один, кажеш? — гірко всміхнувся мольфар, розтлумачивши послання. — То скоро жодного не буде!
Тиша оплела дерева прозорим павутинням, всі нитки якого вели до Богдана. Нечутним, невагомим павучим кроком мольфар обходив дерево по колу. Жодна гілка не тріснула під чоботом. Від шепоту його замовляння чагарник розступався, ніби хотів унести коріння подалі, як люди уносять ноги. Небо чорніло і важчало з кожною фразою:
Першою ходою
Піду за водою,
Вип’ю ж твої соки,
Наведу я вроки.
Другою ходою
Дим пущу корою,
Вижухнеш зимою,
Станеш сухостоєм.
Третьою ходою
Знехтую тобою,
Твоя зрада злою
Стане чорнотою.
Ти життя не зберіг.
Під коріння-поріг
Матимеш смерть,
Гниль, сіль та сніг,
Цур тобі й пек!
З останнім словом мольфар з усіх сил вдарив дерево барткою і пішов не озираючись. Зброя лишилась стирчати в стовбурі.
Коли чоловік дістався хати, небо було таким же чорним, як жалобна хустка, пов’язана на ручку дверей. Богдан озирнувся в бік лісу: на мить здалось, що крізь шелест листя він почув голос доньки. Та його одразу заглушили громові перекати.
Далі буде...
