Раді Вас бачити!

Дім мовчав так, як мовчать будинки, у яких надто давно ніхто не почувався в безпеці. Лише старий годинник у вітальні рівномірно відраховував секунди, і кожен його удар здавався гучнішим за попередній.

Віктор сидів біля вікна, поклавши лікоть на підвіконня. За склом застиг темний сад. Вітер ущух ще кілька хвилин тому, проте верхівки дерев продовжували ледь помітно хитатися, ніби хтось невидимий повільно проходив між ними, торкаючись гілок плечем.

Він сказав собі, що це втома. Очі часто обманюють, коли надто довго вдивляєшся в темряву, але погляд усе одно був прикутим, як за наказом. Серед переплетіння гілля раз у раз вимальовувався знайомий силует. Більше схожий на обриси обличчя, яке зникало щоразу, коли намагаєшся роздивитися його уважніше.

У коридорі щось упало. Чоловік підхопився, бо серце вдарило так, що кров загула у вухах. Проте тиша знову повернулася, і він почув лише цокіт годинника. В усьому домі не було жодного звуку, та відчуття присутності не зникло. Навпаки, через це стало важче дихати, ніби стіни зсунулися ближче.

Обернувшись до вікна, здригнувся. У відблиску скла побачив себе, але віддзеркалення посміхалося. Ледь помітно, наче клич чи знак. І в ту ж мить стало зрозуміло, що вже час йти на зустріч.

В ту ніч земля здригнулася так тихо, що більшість людей прийняла це за втому власного тіла. У місті гули машини, ліхтарі блищали під дрібним дощем, і тільки найуважніший помітив би, як темрява стала густішою. Вона наче зійшла на квартали, покриваючи вулиці невидимою вуаллю.

У підземеллях старого закинутого монастиря зібралися сини Сатани. Покоління людей змінилося десятки разів від їхнього народження, але для них це була лиш мить. Їх не кликали, не було запрошень, дзвінків чи листів, бо вони знали, де і коли вони мають бути. І вони з’явилися, бо настав час.

Камінь у залі був вологий, пахнув пліснявою й старою кров’ю. Свічки вже горіли — їх запалили руки, що не належали нікому з присутніх чоловіків. Вогонь світив тьмяно, наче переймав усе те, що відбувається.

Брати стояли навколо великого кола, яке було створене спеціально для них з оголених живих жіночих тіл. Чоловіків було семеро. Кожен відрізнявся від іншого, але в усіх відчувалася одна характерна риса: відчуження від людського. Їхні очі могли дивитись навколо, але не бачили так, як бачить людина.

Старший, Дарен, підняв руку, і в ту ж мить тиша стала нестерпною. Самим Сатаною йому єдиному була дарована влада над полум’ям, над каменем і над тінню. Це був дар за душі грішників, які він приніс в жертву батькові. Яких той особисто і жорстоко відправив до пекла. Решта братів ще не отримала таку милість через недостатню кількість душ. А сила була доказом неземного на Землі. Одного погляду на нього вистачило б кожному атеїсту, щоб прийняти віру, але він доволі рідко залишав в живих людей, котрі його бачили, а решта сходила з розуму. Тож за усі ці роки ніхто і не здогадувався про їхнє існування.

Вони переступили оголені тіла і зайшли в коло. Повільно почали рухатися. Не танець у людському сенсі, а щось первісне, безладне і водночас узгоджене. Тіла стикалися, руки схрещувалися, голови закидалися назад, очі заплющувалися, губи торкалися тіней, плечей. Це була оргія, але не плотська, а демонічна, як сплетіння голосів, шипіння, хрипкого сміху, яке доповнювало ритуал.

На камінь почала накрапати кров. Хтось розпанахав шкіру власного передпліччя своїми гострими зубами. Другий вдарив себе в груди міцними нігтями, і темна рідина потекла в середину кола. Там вона збиралася у калюжу, яка дихала і билася, мов серце.

Дарен стояв посередині. Кожен боявся його погляду, хоча він не проявляв агресії. Був доволі мовчазним і відстороненим від своїх братів доволі багато років. Обличчя було спокійним, але очі світилися так, що кожен брат відчув, що це світло не належить землі, бо воно проникло з-за її меж. Мовив кілька слів на мові, якої не зберегли жодні рукописи, і камінь відповів йому гулом.

Віктор, молодший, дивився і не рухався. Для нього це була перша ритуальна зустріч. Йому здавалося, що голос, своїм звучанням, тисне на нього. Брати віддавалися екстазу, але вбачалася у цьому не велич, а покора. І коли калюжа крові під ногами Дарена засвітилася темним полум’ям, він зловив себе на думці, що теж хоче отримати подарунок від батька.

Молодший спостерігав за кожним рухом Дарена. Його старший брат не говорив голосно, але кожне слово чинило невідворотні дії, котрі відчував навіть камінь під ногами.

— У мене є прекрасні новини від Батька, — сказав Дарен. — Він має дарунок. І тепер настав час його вручити.

Погляди братів спрямувалися в один бік. Обраний непоспішно вийшов уперед. Крокував впевнено, наче уже давно готувався до цього моменту. Всі й так очікували саме його. Кількість принесених ним душ за сотні років була достатньою для милості Батька. Він не кланявся, не простягав рук у молитві, а став у центр, так близько до полум’я, що вогонь торкався обличчя й рук.

Дарен зняв із власного пальця перстень і поклав на камінь. Полум’я враз піднялося, заповнюючи залу гарячим тріском. Обраний не відступив. Зробив крок уперед, нахилився і торкнувся персня. Його пальці затремтіли, але не від страху. Тремтіння було схоже на готовність.

Навколо них на підлозі жінки-служительки вже не насолоджувалися своєю участю. Їхні спочатку тихі стогони зірвалися на крик. Вони намагалися стати на ноги, але лиш повзали по підлозі, збивалися в купу, ніби хотіли втримати одна одну. Хтось хапався за груди, за горло, хтось закривав обличчя руками, хтось зціпив зуби, щоб не дозволити крику вирватися. Кожна дія видавала їхній внутрішній нестерпний біль.

Полум’я раптово рвонуло угору. Його спалах не був схожий на звичайне полум’я, бо він розростався, як дихання з глибини, і ковтав повітря. Служительки не намагалися втекти, крутилися на місці, падали, стискали власні тіла, наче хотіли втримати щось усередині, що вислизало з них назовні. Одні били кулаками по каменю, роздираючи шкіру до крові. Інші тягнули до рота власне волосся, намагаючись заглушити те, що виривалося зсередини.

Крики ставали все різкішими. У залі не залишилося місця навіть для потріскування вогню. Вогонь поглинав їхні рухи. Тіла піднімалися, опускалися, вигиналися у судомах, але кожна судома була наче відповідь на удар, який вони отримували зсередини. Ті, хто ще мав сили, повзали на колінах й били чолом у камінь, поки на ньому не залишалися сліди крові.

Дар увійшов у брата повністю. Піднявши голову, в очах більше не було жодного натяку на невпевненість. Його груди здіймалися важко, але кожен подих розгойдував полум’я. Розкинув руки, і жінки довкола закричали ще голосніше, бо від цього руху їхні муки посилилися. Ніхто не торкався їх, не завдавав жодного удару, проте їхні голоси розривали повітря, наче він виривав із них те, що вони приховували найглибше.

Дехто знерухомлено впав, хтось ще бився головою об підлогу, доки кров не заливала камінь. Хтось намагався встати, але ноги не слухалися, і вони знову падали, розкинувши руки так, ніби чекали на останній удар.

Віктор стояв збоку й не кліпав очима. Дивився, як народжується сила. Бачив, що означає стати обраним. Йому не потрібно було нічого пояснювати: крики, запах, рухи тіл, важке дихання брата — усе це вже було зрозумілим.

І коли вогонь нарешті стих, залу заповнила мертва тиша. У ній було чути тільки важкі вдихи тих, хто ще залишився живим. Новообраний стояв рівно, і його постать здавалася більшою, ніж раніше. Дарен сидів у тіні, дивився на нього й не промовив ані слова.

Носій нового дару стояв нерухомо. Та груди здіймалися від важких вдихів, але жоден м’яз не видавав слабкості. Вогонь ще тлів у мідних чашах і свічках, та не це освітлювало залу. Світло виходило від самого брата, наче шкіра зсередини була наповнена жаром. Він не кліпав очима і не шукав поглядом нікого конкретного, але всі відчували, що їх бачать.

Жінки, які ще дихали, лежали на підлозі. Дехто сіпався у конвульсіях, намагаючись підвестися, та руки не слухалися. Інші повзли до стіни, притискалися до холодного каменю, хапали його нігтями, наче хотіли врости в нього. Їхні губи ворушилися, але звуку не було чути, бо голосові зв’язки згоріли разом із душами. Тому тиша заповнила зал разом із запахом горілої плоті.

Дарен сидів на підвищенні й не втручався. Дозволяв подіям текти самим по собі. Коли вибраний брат підняв руку, його пальці розкрилися, і вогонь у чашах відгукнувся, здійнявшись угору. Жінки здригнулися, хтось закрив обличчя руками і зробив останній видих. Ті, що ще могли рухатися, згорали зсередини за свої гріхи, над якими тепер мав владу Саймон. Котрий випалював кожен гріх з їхніх душ і тіл, і це було нестерпно боляче і летально.

Віктор спостерігав. Його серце билося швидко, але він не дозволяв цьому видати себе. У ньому боролися заздрість і страх. Спостерігаючи за силою, яка відкривалася брату, відчував, що сам ніколи ще не стояв настільки близько до неї. Але водночас знав, що такий дар завжди має ціну. Велику ціну і велику кількість душ, на збір яких підуть сотні років. Йому залишалося ковтати це усвідомлення, не відводячи погляду.

Дар проявлявся не в словах чи жестах, а у наслідках. Полум’я згасло, а світло залишилося. Жінки, що лежали нерухомо, більше не стогнали. Їхні очі були розплющені, але в них уже нічого не відбивалося. Ті, що ще дихали, дивилися на нового обраного і не могли відвести погляду.

Дарен неквапливо підвівся. Його кроки залишали сліди в запеченій крові, що заливала тепер уже всю залу. Підійшов ближче й зупинився поруч із Саймоном. Голос прозвучав тихо, але всі почули:

— Батько побачив тебе. Він зробив тобі щедрий дар. Не підведи його.

Ніхто не аплодував і не вигукував. Брати усвідомлювали, що тепер усі вони опинилися ближче до Батька, але й далі від самих себе.

Віктор відчував, як усередині нього щось рухається. Не заздрість, бо вона залишилася позаду. Це було більше схоже на розуміння, що одного дня його власна черга настане і до цього треба бути готовим.

Жіночі бездиханні й спотворені тіла лежали розкидані по залі. Дарен подав знак Саймону. І той, не промовивши ні слова, підвів руку, і тіла запалали востаннє. Вже синім полум’ям. Через пів хвилини не залишилося навіть кісток і зубів. А через 15 хвилин не залишилося і монастиря, і жодного сліду від братів.