Раді Вас бачити!

Я не пам’ятаю, як опинився на цьому острові. Навіть більше, я не впевнений, ким я є насправді. Я пам’ятаю лиш деякі уривки минулого: величні міста Старого світу та колонії Нового; людей на вузьких вуличках нових колоній, але не їх обличь, голосів, чи імен; а також холодний ранковий бриз, що дме в спину та наповнює вітрила корабля, гуркіт гармат та постріли мушкетів, що передують абордажу, та голос, що промовляє «Зрадник!».

Далі - нічого. Лиш нескінченна пустка, в якій не відчувається ні простір, ні час. А ще це моторошне відчуття, ніби ти розчиняєшся в ній, і стаєш частиною цього «нічого». І тільки я змирився зі своєю долею, як почув голос. Голос із самої глибини пустки. Тільки два слова «Я відмовляюсь», за якими послідував пронизливий звук, схожий на розрив ланцюга. Далі поштовх, після якого я отямився на березі острова. Виснажений, але живий, я відкрив свої очі, і побачив темну димку навколо кисті. Я не відчував болю в руці, лише невелике оніміння. І коли ця димка зникла я зміг розгледіти незрозумілий чорний знак на тильному боці долоні. Не знаю, що це, але від нього віє чимось моторошним, чимось неприродним, схожим на ту саму пустку, яку я відчував лише кілька митей тому.

Підвівшись, я струсив пісок зі свого волосся та одягу і попрямував до найближчого дерева, подалі від пекучого сонця. Сівши під дерево, я оперся спиною на його стовбур, і поринув у свої думки. «Що це за острів?. Чи дійсно я живий, чи це такий вигляд має потойбіччя?. Що мені далі робити?. Як мені вижити?». Не знаю скільки хвилин я провів у цих роздумах, але сонце, здається, починає заходити, і мені необхідно знайти прісну воду та хоч якийсь прихисток, щоб пережити цю ніч.

Оглянувши місцину навколо, я помітив якогось малого звіра. Це чудово! Значить, на острові може бути прісна вода, її треба лиш знайти. Зібравшись з думками, я тяжко видихнув та пішов углиб острова, у пошуках води.

Першою перешкодою на моєму шляху стала сама природа. Густі хащі, висока трава та ліани, що звисали з розлогих крон дерев, не дозволяли просто спокійно пройти. Насилу я зміг пробратись більш ніж на сотню метрів вглиб острова. І як же добре, що мої зусилля не були марними. Вода! Серед дерев та каміння я побачив невелике джерело води, що пробивалось із надр. Недовго думаючи, я набрав воду в руки і сьорбнув. Солона. Невже все втрачено? Зневірений, я став на коліна, і глянув на свої руки. «Невже все скінчено?» ­– промайнуло в моїх думках. Від розпачу я з силою ударив один з каменів – так, що аж здер собі шкіру, і почала текти кров. Я затис подряпину іншою рукою, і відчув неприємне печіння. Біль був неприємним, але він наштовхнув мене на думку: «а що як це лиш мої руки солоні?». Тепер уже, не торкаючись руками води, я спробував випити води з джерела так, як це роблять звірі. І о диво! Вона все ж виявилась прісною. Тепер я маю хоч якісь шанси, як не вибратись з острова, так хоча б залишитись живим, поки перебуваю на ньому.

На жаль, зараз у мене немає куди набрати воду, тому доведеться просто час від часу приходити сюди та пити прямо з джерела, поки не знайду надійний спосіб для зберігання води. Та і час все ж не нескінченний, сонце вже починає ховатись за кронами дерев, а отже скоро зайде і за обрій. Прихисток я знайти за такий час навряд чи зможу. До того ж я не знаю наскільки виявиться холодною ніч, тому варто подумати як розпалити багаття, з ним я і під пальмою зможу відчувати себе в безпеці. Чув, що з каменя можна висікти іскру, але легше вже зібрати 5 кісток по 6 в покері, ніж добути вогонь саме таким способом. Але чи є в мене вибір? Доведеться поставити життя на кон, та все ж спробувати.

Поки сонце не зайшло, я зібрав трохи каменів, які давали іскру при ударі один об одного, узяв пучок сухої трави та хмизу, і пішов до того ж дерева, з якого почав своє просування вглиб. Що ж, зіграємо в рулетку із долею, де програш рівнозначний смерті.

Перші десять хвилин це виглядало смішно, за тридцять почало мене дратувати, а за годину вже навіть встигло зайти сонце. Але я не здавався, я міняв камені, обирав ті, з яких вибивалася більша іскра та пробував знову. Вже встиг зійти місяць, а мої руки почали німіти від монотонної роботи. Далі я не слідкував за часом, лише намагався висікти так потрібну мені іскру. В кущах неподалік чувся шелест, не знаю, хто там шелестить, але краще все ж і надалі цього не знати. Пізніше зійшов і другий місяць, а я продовжував стукати каміння одне об одне. І все ж моя праця не стала марною. Від світла двох місяців я не одразу помітив, коли трава, зібрана мною, почала тліти. Я звернув на це увагу лиш тоді, як запах диму дійшов до мого носа. Кинувши камені в сторону, я почав легко дмухати на траву, щоб розпалити вогонь сильніше. Язики полум’я огорнули траву, і я поклав її до дрібних гілок, щоб багаття змогло підтримувати саме себе. Тепер в мене є вогонь і я зможу безпечно пережити цю ніч навіть якщо стане холодно.