Спочатку:
На сторінку книги
Запис 20
За чотири години до поїздки в Колонію
Незабаром ми вирушаємо. Думав, що нервуватиму більше. Що напередодні не зможу заснути, прокручуватиму в голові всі можливі варіанти того, що може піти не так. Але дивно — я просто втомився.
Мабуть, за останній рік у моєму житті було надто багато днів, коли все змінювалося раптово. Наше розставання з Бет. Правда про Колонії. Нетрища. Лабораторія батька. Смерть Тіціани й Фрідберта. Бет у лікарні. Патрік. Рішення батька щодо Бет і Кейла. І тепер — майбутня поїздка до Колонії.
Можливо, тому зараз навіть невідомість здається не такою страшною.
Я просто звик чекати удару. Найгірше, що іноді я вже не розумію, чи справді відчуваю небезпеку, чи просто навчився її шукати всюди.
Вчора Кейл сказав, що я знову все ускладнюю. Звісно, висловився він не так. Кейл ніколи не говорить прямо, коли можна спочатку пожартувати, потім дістати мене, а вже потім, наче, між іншим, сказати щось важливе. Тож цього разу він натякнув, що я поводжуся так, ніби весь світ лежить у мене на плечах.
Я хотів заперечити. Хотів сказати, що хтось має думати наперед. Помічати те, на що інші навіть не звертають уваги. Передбачати небезпеку. Проте, можливо, він має рацію. Можливо, я справді занадто звик вважати, що повинен щось із цим робити. Виправити. Допомогти. Врятувати, якщо вийде.
Проблема лише в тому, що я не знаю, як інакше.
Коли Бет було погано — я хотів забрати її страх. Коли Патрік боявся — прагнув зробити так, щоб він не почувався самотнім. Коли Кейл удає, що йому байдуже, я все одно відчуваю, що це неправда, і хочу допомогти йому.
Мені дедалі більше здається, що моя проблема не в тому, що я відчуваю емоції, а в тому, що не можу їх ігнорувати.
Сінг вчора знову сказав, що я маю пам'ятати про контроль.
Смішно.
Бо всі постійно говорять про одне й те саме: контролюй здібність, контролюй емоції, контролюй себе. А ніхто не каже, що робити, коли ти просто втомився все контролювати.
Учора ввечері я востаннє перед від’їздом переглядав записи з Колонії. Востаннє — через екран. Дивно усвідомлювати, що вже сьогодні всі ці люди перестануть бути для мене архівами, звітами й картинками з камер. Я побачу їх на власні очі.
Сьогодні я прокинувся ще до світанку й знову пішов на той самий дах, де бував майже три роки. Не знаю, чому саме туди. Певно, хотів побути у місці, звідки видно все Місто цілком.
Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє дивився на нього саме так. Не шукав у ньому того, що приховує Спільнота, не намагався знайти чергове пояснення тому, що робить батько, не вдивлявся в далекі райони, думаючи про те, чого не розумію. Просто дивився.
На знайомі вогні, які поступово тьмяніли разом із ніччю. На монорейки, які ковзали крізь місто в різних напрямках. На річку, за якою починаються Нетрища. На Одинадцяту Монорейку, про яку я вже знаю достатньо, щоб не називати це місце бездоганним. Я бачив його шрами. Знаю, що не все тут таке, яким здається здалеку.
Мабуть, саме тому тепер дивитися на Місто було навіть дивніше. Бо я раптом подумав, що сумуватиму за ним. Не за тим, який вигляд воно має вночі чи на світанку. А за всім одразу: за шумом, до якого звикаєш настільки, що перестаєш його помічати. За світлом у вікнах. За знайомими маршрутами. За місцями, які ще вчора дратували, але завтра вже будуть далеко. Навіть за тими його частинами, про які я волів би не знати.
Напевно, дивно сумувати за місцем, про яке знаєш стільки поганого. Та, мабуть, так і працює: ти можеш бачити всі його недоліки й усе одно називати його своїм.
Найдивніше, що я жодного разу не був за його межами. Усе моє життя минуло тут. Я стільки років намагався зрозуміти світ, а сам знав лише його крихітну частину.
Сьогодні я залишаю Місто. І вперше за довгий час не знаю, коли знову побачу все це.
І саме тоді, коли над Містом сходило сонце, я раптом подумав про інше. За останній рік я так багато намагався зрозуміти інших людей, що майже перестав запитувати себе, чого хочу я. Батько вирішував, що для нас правильно. Я намагався зрозуміти його. Бет злилася. Кейл жартував. Патрік мовчав. А я весь цей час намагався зробити так, щоб усім стало хоч трохи легше.
Мабуть, я не вмію нічого іншого. Зате я можу залишитися поруч.
Саме це я нарешті зрозумів про себе. Я не зможу врятувати всіх. Але якщо хтось із моїх близьких опиниться в біді, я все одно піду за ним. Навіть якщо не знаю, куди саме. І що мені це буде коштувати.
Можливо, це моя найбільша слабкість.
А можливо, моя єдина справжня сила.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Любі читачі!
Дякую вам за те, що пройшли цю історію разом зі мною.
За кожну прочитану сторінку, за кожен коментар, за ваші емоції, підтримку й натхнення. Для автора немає більшої радості, ніж знати, що його герої знайшли місце у чиємусь серці.
Та це ще не кінець.
Попереду на Ріку, Реда, Кейла, Бет та інших героїв чекають нові випробування, складні рішення, втрати, відкриття й відповіді на запитання, які поки що залишилися без відповідей.
Тож не прощаюся з вами надовго.
Ми ще неодмінно зустрінемося на сторінках наступної книги.
З теплом і вдячністю,
Ваша Лекса
