Спочатку:
На сторінку книги
Запис 16
За двадцять дев'ять днів до подій в Колонії
Я майже не спав цієї ночі. Думки весь час поверталися до майбутньої розмови, хоча яка там, до біса, розмова — я навіть не знав, із чого її почати.
Зранку вирішив поговорити з Кейлом і Бет окремо. Здавалося, так буде легше: зосередитися на одному з них і не потонути в емоціях одразу двох людей. Кейла я попросив прийти до мене, а до Бет вирішив поїхати сам.
Кейл сприйняв новини... краще, ніж я очікував. Не так, щоб добре. Просто я готувався до чогось значно гіршого й сам не знав, чого саме.
Спершу він мовчав. Потім узяв улюблену вазу Уріели й жбурнув її об стіну. Вона розлетілася на друзки, у стіні лишилася дірка, а він навіть не здригнувся. Просто стояв посеред кімнати, дивився на уламки й ніби не знав, що робити далі. І я теж не мав жодного уявлення, як йому допомогти чи що сказати. Бо, чесно кажучи, навіть не здогадувався, що мій друг здатен так злитися. Я звик бачити його зовсім іншим — легким, упевненим, готовим витягнути будь-кого з найгіршого настрою. А тут...
А тоді Кейл просто пішов до моєї кімнати, взяв гітару й сказав, що напише нову пісню. Мабуть, це як із моїми малюнками: якщо перетворити біль на музику, він стане трохи менш реальним. І знаєте що? Здається, для нього це справді працює.
А от із Бет усе було інакше. Спершу вона просто не повірила. Дивилася на мене так, немов я сказав щось абсолютно неможливе. Наче достатньо відмовитися прийняти ці слова — і вони перестануть бути правдою.
Потім вона почала кричати. Я ніколи не бачив її такою. Це була вже не та Бет, яку я знав роками, а просто дівчина, якій було настільки боляче, що вона не могла впоратися з власними емоціями. Її дихання збилося, тіло трусило так сильно, що ноги перестали тримати. Коли вона почала втрачати свідомість, довелося викликати медикинь.
Я залишився поруч, поки вони намагалися привести її до тями й заспокоїти. І це було найгірше. Бо я відчував усе: її страх, відчай, біль. У якийсь момент навіть спробував зробити те, чого мене так довго вчив батько — приглушити її емоції. Хоч трохи. Хоч ненадовго. На мить здалося, що виходить: її дихання стало рівнішим, плечі трохи розслабилися. Я навіть повірив, що можу бодай чимось допомогти. Та це тривало лише кілька секунд. А тоді її страх знову накрив мене — ще сильніше, ніж раніше.
Я дуже хотів забрати весь її біль собі. Хотів, щоб вона хоча б кілька хвилин нічого не відчувала. Але не зміг. І саме тоді я по-справжньому зненавидів власну здібність. Бо навіщо вона мені, якщо в момент, коли близькій людині зле, я не можу врятувати її навіть від частини болю? Так, я можу відчути чужий страх. Можу приглушити його. Можу трохи змінити чужі емоції. Та перед Бет усе, що я вмів, раптом виявилося надто малим.
Вона знову в лікарні. Кейл поруч із нею. Зранку я поїду до них. Не знаю, чи допоможе моя присутність. Та мушу бути там.
Додому сьогодні я не поспішав. На дах теж не пішов. Ноги самі привели мене до річки. Сам не знаю чому.
Ми часто гуляли там із Бет. Без жодної причини. Просто після школи або тренувань ішли вздовж набережної, сміялися, слухали музику або мовчали. Трималися за руки. Цілувалися. Тоді мені здавалося, що це місце завжди буде пов'язане лише з чимось хорошим.
Сьогодні воно здавалося геть іншим. Вода повільно несла на собі відбитки міських вогнів. За річкою темніли Нетрища, а позаду височіли скляні вежі Міста — так, ніби між двома берегами лежали не кілька сотень метрів, а два різні світи. Один удавав, що в ньому все ідеально. Інший навіть не намагався приховувати своїх шрамів.
Я довго сидів біля річки, думаючи про те, що сталося сьогодні. Про Кейла. Про Бет. Про те, що зараз вона лежить у лікарні. І про те, що ще кілька днів тому ми з ними прошкували тією ж набережною, сперечалися, яка пісня має звучати у шкільній виставі, а сьогодні їхній світ розвалився на шматки.
Думав і про себе. Про те, що я надто переоцінив власні можливості. Здається, я занадто довго сприймав свій дар як щось більше, ніж він є насправді — як спосіб допомагати людям, коли їм найважче. А сьогодні вперше побачив межу, яку не можу переступити.
Та я більше не хочу просто дивитися, як люди, яких люблю, проходять самі крізь пекло, поки я лише відчуваю їхній біль. Якщо існує спосіб краще контролювати свій дар, щоб чужий біль більше не робив мене безпорадним, я його знайду.
Далі буде...
