Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
У найтяжчі часи саме маленькі дотики дають силу йти вперед.
Ніч спустилася тихо, як спогад.
Над степом розсипалося небо — чисте, глибоке, наповнене міріадами зірок. Табір стих. Лише далекі вогники віддалених позицій мерехтіли в темряві, ніби світлячки надії.
Іван сидів біля вогнища, загорнутий у плащ, поруч — Оксана. Вона схилила голову йому на плече. Було холодно, але цей простий дотик зігрівав краще за будь-яку ковдру.
— Знаєш, — тихо промовила вона, — я колись боялася темряви. Здавалося, що в ній ховається все страшне.
— А тепер?
— Тепер я бачу в ній спокій. Бо ти поруч.
Іван усміхнувся, глянувши на зорі.
— Дивно, правда? Ми пережили вибухи, втрати, страх… а найбільше щастя — ось у цих хвилинах мовчання.
Вона злегка торкнулася його руки — просто, без слів.
— У найтяжчі часи саме маленькі дотики дають силу йти вперед, — сказала вона, і її голос тремтів, наче від вітру, а може, від почуттів.
— Ти моя сила, Оксано, — відповів Іван. — Кожен твій дотик нагадує мені, за що я тримаюсь тут, серед війни.
Вони сиділи довго. Зорі пливли небом, час ніби зупинився. Іван узяв її долоню й поклав до свого серця.
— Чуєш? Це б’ється не лише моє серце. Це наше спільне. Воно витримало все.
— І витримає ще більше, — відповіла вона.
Її пальці ковзнули по його щоці, залишаючи слід тепла.
— Коли ти поруч, навіть тиша говорить.
— Бо в ній є ми, — прошепотів Іван.
Вітер торкнувся їхніх облич, і здавалось, що саме небо схиляється до них — двох людей, які серед війни навчилися не просто виживати, а жити. Любити, попри все.
Коли вогонь погас, вони залишилися під зорями — дві душі, що знайшли одна одну серед бурі. Іван тихо прошепотів:
— Якщо завтра буде важко, я згадаю цей момент.
— І я, — сказала Оксана. — Бо навіть маленький дотик може врятувати цілий світ.
Далі буде...
